Державно-правові вчення у Франції
Французькі філософи Нового часу, спираючись на досягнення переважно нідерландських та англійських вчених, рішуче заперечили майже всі попередні традиційні уявлення про особистість, суспільство і державу як «нерозумні» і започаткували, на їх думку, «вічну істину», «вічну справедливість», «царство розуму». Попередники й ідеологи Великої французької революції завдали нищівного удару по консервативних підвалинах феодального світогляду, обґрунтували передові для свого часу ідеї, захищали права людини на вільне підприємництво, недоторканність, життя, безпеку, справедливість, відстоювали ідею про пріоритет соціального середовища у творенні особистості, важливу роль її освіти і виховання тощо.
Поряд з ліберальними, авторитарними, демократичними доктринами у Франції XVIII ст. еволюціонувала ідеологія найбідніших верств населення, тобто вчення, які сягали корінням у творчість Платона, Сенеки, ранніх християн, численні легенди про «золотий вік», вірування про «тисячолітнє царство» Бога та праведників на землі і пропагували соціальну справедливість, повну соціальну рівність, революційне оздоровлення суспільства, скасування приватної власності, усуспільнення майна, його зрівняльного розподілу і користування, споживацького комунізму й казарменого соціалізму. Ідеться про утопічно-соціалістичну думку.
Французькі просвітителі й утопісти здійснили прорив у світовій державно-правовій думці. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Конституція Франції 1791 р., Декларація прав людини і громадянина 1793 р. та Конституція Франції 1793 р., Декларація прав і обов´язків людини і громадянина 1795 р. та Конституція Франції 1795 р., Конституція Франції 1799 р., сенатус-консульти 1802 і 1804 рр. тощо — це наслідок розвитку державно-правової теорії і водночас теоретична основа, що дала могутній поштовх світовій суспільній думці XIX—XX ст.
В епоху Великої французької революції набули популярності ідеї соціалізму. їх ідеологами були Ж. Мельє, Г.-Б. де Маблі і абат Мореллі.
Мореллі (між 1713 і 1718—?). Засновник особливого напряму світової утопічної думки — «раціоналістичного комунізму». Його погляди викладено в трактаті «Кодекс природи, або Істинний дух її законів» (1755; до середини XIX ст. авторство приписували Д. Дідро) і поемі «Загибель плаваючих островів, або Базиліада знаменитого Пільпаї» (1753; Мореллі переклав твір індійського мудреця). Автори сучасного «Словника філософів» (Париж, 1993) вважають Мореллі автором творів «Есе про людський розум, або Природні принципи освіти» (1743), «Есе про людське серце, або Природні принципи освіти» (1745), «Фізика краси, або Природна влада її чар» (1748), а також праці «Принц, сердечні втіхи, або Трактат про якості великого короля і загальну систему мудрого врядування» (1751), яка є спростуванням «Духу законів» Ш.-Л. Монтеск´є.
На відміну від Т. Мора і Т. Кампанелли, Мореллі виклав свої ідеї про комуністичне суспільство у вигляді проектів законів. Він обстоював природні права і свободи людини, природне походження держави та суспільства. Людина, на його думку, створена природою як рівна і вільна від будь-яких умовностей. І ці закони — постійні, незмінні і недоторканні. Перехід від «несвідомого» «золотого віку» до «свідомого» можливий шляхом удосконалення законів, просвіти людей, побудови комуністичного суспільства.
Мореллі сформулював три «основні і священні» закони, з прийняття яких має розпочатися перебудова суспільства на комуністичних засадах. Один закон скасовує «загальну чуму» — приватну власність, другий забезпечує всім громадянам право на працю і гарантує утримання суспільством, третій зобов´язує кожного громадянина займатися суспільно корисною працею «відповідно до своїх сил, обдарування і віку».
Щодо форми державного правління, то Мореллі не заперечував ні демократії (де владуватимуть почергово — по одному року — батьки сімей), ні аристократії (де правитиме група мудреців), ні монархії. Він припускав, що після скасування приватної власності навіть монархія не зможе переродитися у тиранію. Вчення Мореллі справило вплив на Г. Бабефа, Ф. Буонарроті, Е. Кабе, Л.-О. Бланкі та ін.
Жан-Жак Руссо (1712—1778). Автор сотень праць із філософії, соціології, права, політики, педагогіки, природознавства, мовознавства, музики, літератури. З погляду юриспруденції найважливішими є його розвідки «Чи сприяло відродження наук та мистецтв очищенню моралі» (1750), «Політична економія» (1755), «Міркування про походження і основи нерівності між людьми» (1755), «Міркування про вічний мир» (1756), «Еміль, чи Про виховання» (у 4-х т., 1762), «Про суспільний договір, або Принципи державного (публічного) права» (1762), «Листи з гори» (1764), «Проект конституції для Корсики» (1765), «Міркування про управління Польщею» (1767).
Основою розуміння сутності держави і права Руссо є переконаність у тому, що найкращий для людства — його природний стан існування, ідеальна «первісна простота», а реальні держава, право, суспільство — це ганьба, заснована на омані та насильстві. З огляду на це мислитель ставив перед собою завдання раціонального пошуку шляхів будівництва «закономірної держави». Він піддавав нищівній критиці сучасний йому правопорядок; сформулював конструктивну теоретичну концепцію державознавства і праворозуміння; активно захищав власні міркування. Його твори засуджували до «спалення рукою ката», Вольтер проголошував його божевільним, пастори проклинали, світські громади влаштовували прилюдні цинічні шельмування «дикуна у елітних салонах» тощо. Під шаленим тиском ззовні Руссо хотів покаятись, але передумав і від самозахисту перейшов до активного наступу на супротивників: його автобіографічна «Сповідь» (1775—1776) стала звинувачувальним актом проти нападників.
Правове вчення мислителя ґрунтується на слаборозвинутих діалектиці, раціоналізмі, чуттєвому сприйнятті дійсності (як правило, воно передує категорії розуму: «Я відчував раніше, ніж мислив»); осяганні сутності держави і права завдяки уявленню («Якщо мені треба намалювати весну, необхідно, щоб навколо мене була зима»); стражданнях, співчутті (дехто називав Руссо новоявленим Буддою); активному використанні парадоксу тощо. Наприклад, від гасла про юридичні науки як розпусту людства мислитель відразу ж переходить до їх характеристики як чесноти, найвищого людського блаженства; від твердження про необхідність безмежного панування розуму — до тези про людину як «зваблену тварину»; від безвідрадного песимізму — до торжествуючого оптимізму.
Оптимізм чітко простежується у вченні Руссо про виникнення держави. У первісному стані люди «не вороги один одному», оскільки це стан, «коли турбота про наше самозбереження найменше шкодить турботі інших про самозбереження». «Природна, невинна, цнотлива людина» мешкала мовби у раю, що був схожим на історичну казку: існувала незалежно одна від одної, працювала лише сама на себе, користувалась майже абсолютною волею, не знала нерівності (рівність мислитель розуміє як заперечення всього, що породжує нерівність), нестачі і злиднів, тобто була найщасливішою з усіх істот. Такий «рай» у Руссо призначений лише для молодих осіб чоловічої статі. Діти і старі люди його не цікавили, а жінки призначені лише для обслуговування чоловіків. Ідилія первісного суспільства була змальована так привабливо, що, за словами Вольтера, пробуджувала бажання «лазити рачки».
Початковим трагічним кроком людства стали відмова від окремішності і вступ до суспільного життя, що зумовило поділ праці і виправдання нерівності. Ще одним помилковим кроком людини було встановлення приватної земельної власності, оскільки земля, за Руссо, «не належить нікому, а її плоди є власністю всіх». Після цього ще більше виокремились багаті, з чим погодились бідні, обдурені обіцянкою, що заможні «будуть годувати тих, хто не зможе утримувати себе». Згодом багаті ще раз обдурили бідних, умовивши їх ухвалювати закони, що сприяли увічненню панування багатих. Шляхом облудності багаті перетворили окремі випадки насилля на недоторканне позитивне право. Несправедливі штучні закони обплутали бідних міцними ланцюгами, зробили з них холопів, приречених на вічну примусову працю, а багатих ще більше збагачували.
Ці процеси породили ще одну форму нерівності: сильних, тобто тих, хто охороняв багатих та їхню власніть, і слабких, кого нещадно експлуатували. Така нерівність стала джерелом третього помилкового кроку людства — їх згоди на появу легітимного державного правління, яке швидко перетворилось на деспотію. Правителі обрали засобом такого правління придушення свободи, свавілля, насильство і швидко зробили свою владу спадкоємною. Це призвело до поділу людей на панів і рабів.
Заперечуючи право приватної власності на землю, Руссо послідовно обґрунтовував думку про власність як «основу громадянського суспільства», «найсвященніше право з усіх прав громадянина», маючи на увазі дрібну приватну власність і вимагаючи наділення нею всіх людей у рівних частинах.
Зважаючи на такі песимістичні розмірковування Руссо про сутність сучасних йому держави і права, поняття «загальна воля», можна зробити висновок, що ніякого суспільного договору щодо утворення держави раніше не було. Загальна воля, за теорією мислителя, це нібито «середина» волі всіх (volonte de tous), тобто суми воль окремих громадян чоловічої статі (не жінок, не дітей і лише дієздатних). Таку загальну волю як джерело права, мірило справедливості і основний принцип управління при появі держави ніхто не враховував. Не існувало (всупереч Лок-ку) і мовчазної згоди повнолітніх юнаків на вступ до державного утворення. Тому Руссо розпочав свій «Суспільний договір», зарахований зараз на Заході до 15 найвизначніших робіт усіх часів і народів, зі слів: «Людина народжується вільною, але перебуває у ланцюгах!» А потім він переходив від песимізму до змалювання оптимістичних шляхів державо- і правотворення.
Мислитель виходом із глухого кута нерівності, зла (воно є витвором самої людини, а не природи), неправди до «правомірної» (правової) держави вважав «виправлення історії» завдяки укладенню справжнього суспільного договору. Мета його — «не повернення до лісу і ведмедів», а відновлення природної свободи шляхом створення колективного і морального тіла, суспільного Я, тобто республіки, що досягається самовідчуженням кожного з усіма природними правами індивіда на користь суспільства за умов повної рівності у такому відчуженні для всіх. Об´єктивним наслідком суспільного договору стає легітимна (правова) держава, а суб´єктивним — верховна влада, носієм якої є загальна воля народу як суверена. Якщо в республіці 10 тис. громадян, то кожний з них володіє «однією десятитисячною верховної влади». Ця влада, за умовами договору, найсправедливіша, найкорисніша, єдина, неподільна, невідчужувана, необмежена, священна і недоторканна.
Отже, Руссо заперечував і поділ влади, і представницьке правління як «ганебну англійську справу». Непогрішність і непорочність єдиної верховної влади народу-суверена визначається тим, що вона завжди спрямована лише на досягнення всезагального блага і рівності як «рівної долі у загальній владі», що отримується кожним індивідом у вигляді «компенсації» за добровільне самовідчуження власних природних свобод на користь суспільства. Руссо був переконаний, що людина, яка пожертвувала особистими правами, у суспільному договорі (за начебто відсутності свобод) має їх значно більше, ніж у природному стані, оскільки навіть тих індивідів, які особисто хочуть користуватися правами, суспільство може «змусити до свободи». До того ж гарантією природної свободи, яку людина втрачає, є лише фізична сила індивіда, а свободу громадянську, якої вона набуває, забезпечує їй верховна влада народу. Окрім цього, індивід збагачується ще й моральною свободою і стає, як і в первісному стані, господарем самому собі. Загальна воля суверена у Руссо — це воля більшості народу, і така більшість панує безмежно.
За Руссо, «підпорядкування закону, який індивід сам для себе встановив, і є свобода», а держава — це синонім і громадянського суспільства, і політичного організму, і суспільного організму, і республіки, і суверена, і цілого. Воля суверена стає загальною не за кількістю голосів, а за спільністю інтересів, що об´єднує більшість громадян. Акт суверенітету — це не нав´язування чогось вищим нижчому, а справедлива угода цілого з кожним з його рівноправних членів, які не підпорядковуються нікому, окрім власної волі. Усезагальна справедливість у формі природного права існує об´єктивно і не тільки зберігається завдяки санкціонуванню такої справедливості сувереном, а й стає реальністю як сутність у формі закону — акту загальної волі. Такі закони мають колективний (нормативний) характер і не можуть бути несправедливими. Індивідуальні акти, на думку Руссо, є не законами, а декретами, які ухвалюють виконавчі органи, а не народ.
Мислитель поділяв закони на основні (політичні), громадянські, кримінальні і звичаєві («закріплені не у мармурі чи бронзі, а в серцях людей»), але досліджував тільки основні. Суспільний договір вимагає від громадян неухильного дотримання законів. За їх порушення індивіда негайно виганяють з держави. Найбільшими злочинцями є ті, хто начебто схвалювали закони, а насправді їх не виконували. У такому разі вони підлягали страті за «оману законів». Однак народ як суверен «стоїть вище судді і закону», має безумовне право на життя і смерть підданих, «не може бути пов´язаним навіть Основним законом», оскільки має право відхилити суспільний договір.
У полі зору Руссо були також проблеми міфічного законодавця — «законодавця народів» як історичної необхідності, «вісника богів». При цьому мислитель наголошував, що ідеальний закон можуть сформулювати лише боги (і називав Лікурга і Кальвіна). Петра І він різко критикував за те, що той «потягнувся до цивілізації» зарано. «Законодавець народів» має враховувати, що «сила не творить права» , що закони ефективно діють лише серед людей із середнім достатком, а проти скарбів багатія і жебрацтва бідняка вони безсилі, що поняття «рабство» і «право» — антиподи.
Мудрий законодавець починатиме не з видання законів, а з вивчення їх придатності для суспільства, оскільки сила законів залежить від їх власної мудрості, а не від суворості виконавця. Такий законодавець зобов´язаний мати найглибший розум, щоб знаходити «найкращі правила», знати всі людські пристрасті, не піддаючись жодній з них («Чим більше буяють пристрасті, тим більше потрібні закони, щоб стримувати їх»), осягати природу людини цілком, не поринаючи в неї особисто. Мислитель прозоро натякав, що таким ідеальним законодавцем є він сам.
Близькі до цих міркувань роздуми Руссо про демократію. Вона є еталоном державного управління для всіх, але недосяжна на практиці, оскільки можлива лише серед «народу богів»: «Неможливо собі уявити, щоб народ весь час проводив у зібраннях». Тому Руссо був упевнений, що «справжня демократія ніколи не існувала і не існуватиме». Він надавав перевагу аристократичній формі правління, яку поділяв на природну (первісна влада родових провідників), спадкоємну (влада у сучасних для цього державах) та виборну (управління на підставі суспільного договору). Перша форма аристократії відійшла у минуле, друга — є найбільшим злом для народу, третя — найкраща форма правління, але за певних умов: правителі повинні бути наймудрішими серед натовпу, яким вони управляють; обрані особи при виконанні своїх обов´язків керуються не особистими інтересами, а інтересами всього натовпу, який «хоче блага, але не відає, в чому воно, і потребує поводирів». Правління виборної аристократії найбільш сприйнятне для «не дуже великих і не занадто малих держав». Припускав Руссо також можливість змішаного, або складного, державного управління, але приділяв цій проблемі мало уваги. Не заперечував він і монархію, вважаючи, що вона придатна для великих держав, де досконалого державного управління бути не може.
Отже, сповідуючи принципи рівності та прямого народоправства, заперечуючи поділ влади і парламентаризм (допускав створення представницьких органів лише за умови затвердження їх рішень народними зборами), Руссо якщо не спирався на гоббсівську теорію абсолютизму, то обґрунтовував особливий різновид «самодержавної демократії», прагнув до заміни монархічної абсолютної влади «тиранією демократії», хоча від неї відштовхувався. Мислитель намагався заперечити владу більшості, довести суперечливість такого правління «природному порядку речей» . Проте із системного аналізу його тверджень випливає, що суспільний договір міг би надати всі права і свободи лише більшості з народного зібрання, яке він вважав верховним правителем чи владикою-сувереном. Чітко вимальовується влада більшості і у формулі «загальна воля», яка виокремлюється з «волі всіх». Залишок від «волі всіх» є очевидною меншістю. Суверен (народне зібрання), залишаючи за собою законодавчі повноваження («психічну волю»), віддавав виконавчі функції («фізичну силу») уряду. Ця схема Руссо містить суперечність із його категоричним твердженням про неприпустимість поділу влади і її невідчужуваність. Основна ознака ідеального правління для Руссо — це стан, «коли без сторонніх засобів, без надання права громадянства, без колоній громадяни плодяться і множаться», а найгірше, «коли кількість народу зменшується і він бідніє». Мислитель наголошував, що мудрий правитель тримає курс не на те, щоб карати злочинців, а на те, щоб запобігати злочинам; його влада поширюється не на вчинки громадян, а на їх волю.
Ж.-Ж. Руссо висунув низку реформаторських для свого часу пропозицій у галузі виховання молоді, заперечивши репресивний спосіб насаджування знань дитині. Дитину Руссо розглядав як найдосконалішу, непорочну природну істоту, її найдорожчий і найчистіший дар, засуджував будь-який примус щодо неї (навіть «сповивання маленького тільця пелюшками»), спроби занадто раннього навчання, обґрунтовував шляхи обережного, поступового виховання допитливості, жадоби до знань, пристосування дитини до суспільства, оберігання її від того, чого вона «не повинна знати і робити», тощо. Він розмежував проповідувану ним самим «рівність»: хлопчиків треба виховувати для суспільства, дівчаток — для хлопчиків, оскільки «царство жінки — це царство ніжності, витонченості і терпимості». Весь процес виховання мислитель поділяв на чотири п´ятирічки. Сучасна педагогіка широко використовує запропонований Руссо метод виховання і навчання шляхом гри.
Сам філософ не вважав себе ані революціонером, ані радикалом. Навпаки, був переконаним противником будь-якого насильства. Суспільний договір — це поступовий, реформаторський шлях перетворення державного управління і правореалізації за його принципом: «Виправляйте недоліки державного ладу, але не ставтесь з огидою до того, що вас зробило тим, чим ви є». Проте починається такий шлях з революційного повалення деспотизму, який «силою тільки тримався, і лише сила його знищує». Тому саме політико-правові твори Руссо підштовхнули громадську думку до усвідомлення, що Франція «не має державного устрою», їй необхідні свобода, рівність, братерство, справжнє народоправство, новий суспільний договір, який забезпечить перехід від старого порядку до нового, від генеральних штатів до народних зборів тощо.
Реформатор Руссо став предтечею Великої французької революції. Саме він був авторитетом для інших її провідників. Найактивніше ними використовувались сформульовані Руссо доктрини ідеалізації народу, ненависті до багатих, презирливості «до всього того, що не входить до складу народу», а гасло «примусу до свободи» стало фундаментом якобінського терору, організатори якого оголосили і самого Руссо «аристократом, гідним гільйотини», хоча і внесли ідеї мислителя до Конституції 1793 р. та перенесли його прах до Пантеону.
Твори Ж.-Ж. Руссо справили вплив на І. Канта, Й.-Г. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегеля, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Енгельса, Й.-В. Гете, Ф. Шиллера, Дж.-Н.-Г. Байрона, В. Гюго, стали знаменом інших західноєвропейських і американських мислителів, українських і російських декабристів: Д. Фонвізіна, М. Карамзіна, О. Радищева, 0. Пушкіна, О. Герцена, М. Чернишевського, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, правознавців Б. Чичеріна, П. Новгородцева, М. Ковалевського, Б. Кістяківського та ін. Суперечливість поглядів Ж.-Ж. Руссо призвела до того, що його вчення активно використовували ідеологи і дворянсько-монархічної реакції, і анархізму. Політико-правове вчення мислителя позначилось не лише на суспільній свідомості, а й на розвитку подій у період французької революції. Авторитет Руссо залишається високим в умовах сьогодення, оскільки до його ідей звертаються прихильники і авторитарного правління, і демократичного розвитку.
Якобінці. Особливий напрям правової і політичної думок у світовій історії сформували члени Якобінського клубу та його організацій у провінціях у період Великої французької революції 1789—1794 рр. Ця течія виникла 1789 р. з ініціативи кількох радикально налаштованих депутатів Генеральних штатів від Бретані. Члени організації затвердили назву «Громада друзів конституції». Назва «якобінці» пов´язана з тим, що члени товариства з жовтня 1789 року збиралися в Парижі у приміщенні монастиря домініканців, яких у Франції називали якобінцями, оскільки їх перший монастир у Парижі було засновано 6 серпня 1216 року у притулку для паломників, каплиця якого знаходилася під покровительством св. Якова. Перші члени новоствореної політичної організації вважали себе монархістами, тобто проголошували своєю метою конституційну монархію і панування законів. Серед них були переважно представники інтелігенції: вчені, юристи, літератори, митці, лікарі, вчителі. У провінціях, містах і селах Франції швидко виникло понад 1000 місцевих осередків клубу. Водночас стрімко наростали і суперечки серед його членів. Із приходом до влади у 1792 р. прихильників М. Робесп´єра Якобінський клуб став не лише організатором влади, а й найвищим її контролером. Майже на чотирнадцять місяців було встановлено режим якобінської диктатури.
Правова і політична доктрина робесп´єристів у питаннях походження держави і права спочатку ґрунтувалася на теорії насилля, але незабаром переорієнтувалась на позиції природного праворозуміння і суспільного договору. Стрижень ідеології якобінців — необхідність викорчування деспотизму. Вони досліджували витоки, методи, засоби встановлення, наслідки панування, шляхи і форми повалення деспотичної влади, що є «жахом для роду людського», «майстром нищення людей», «джерелом їх рабства».
Основа основ суспільного договору — рівні права, обопільна користь, взаємодопомога. У «правильній» державі якобінців верховна влада належить всій нації, а нація є єдиним джерелом права і законності. Головна мета держави, найвищий закон для неї — всезагальне щастя. Істина і справедливість — єдине, чому слід вклонятись на цій землі. Публічну владу має поділяти велика кількість посадових осіб, залежних від народу, але не залежних одна від одної, щоб було забезпечено рівновагу важелів отримання у механізмі влади.
Державним ідеалом якобінців був політичний організм, який гарантував підданим священні права, державі — дієві закони, уряду — необмеженість влади. Громадянські права індивідів мали своїм джерелом невід´ємні природні права і повинні були їм цілковито відповідати.
Важливою основою громадянських прав є також потреби людини. Рівність у галузі прав обов´язково зумовлює рівність у користуванні суспільними багатствами. Ухвалення законів органом народного представництва не є кінцевим. їх повинна затверджувати вся нація, оскільки в іншому разі влада законів перетворюється «на приховану тиранію мізерної меншості над більшістю». Існуюче кримінальне право у Франції суперечить природному. Воно має ґрунтуватися на принципах відповідності і тотожності покарань вчиненим злочинам; неприйнятності жорстоких і ганебних покарань; захисті сімей злочинців від будь-яких переслідувань тощо. Саме такі принципи були взяті на озброєння течією криміналістів-філантропів.
Правові і політичні концепції якобінців викладено у Конституції 1793 р., яка складалась на основі Декларації прав людини і громадянина 1793 р. та Конституційного акта. В Конституційному акті стверджувалось, що Французька республіка єдина і неподільна, її народ є сувереном; закони ухвалюються шляхом безпосередньої демократії (первинними народними зборами по кантонах) і представницьким органом — Національними зборами; всі державні службовці і судді обираються виборцями на певний термін. Окрім законів, Національні збори мали видавати ще декрети, предметом регулювання яких були поточні оперативні питання. Встановлювалась жорстка процедура законотворення. Виконавча влада зосереджувалась у руках Виконавчої ради з 24 членів, яка майже цілком була підпорядкована Національним зборам і підлягала щорічній ротації наполовину. Судові функції покладались на мирові, третейські суди, кримінальні трибунали і вищий касаційний суд. їх мали переобирати кожного року. На місцях було передбачено розгалужену мережу виборної адміністрації. Конституція гарантувала всім громадянам рівність, свободу, безпеку, власність, свободу віросповідання, загальну освіту, державне забезпечення та інші права і свободи.
Попри конструктивність і гуманізм вчення якобінців, у ньому існували суперечливі міркування щодо шляхів і методів раціоналізації держави. Повалення деспотизму, на їх думку, можливе за умови режиму найжорстокішої диктатури за принципами: «Бажаючи надати багато добра одним, доводиться завдавати болю іншим», «Щоб не допустити пролиття потоків крові, треба пролити кілька її крапель». Такі принципи з розумінням революційної диктатури як «деспотизму свободи», що покладе кінець «загробному деспотизму», надовго стали знаменами і виправданням для прихильників жорстокого революційного терору. Впевненість вождів якобінців у тому, що «кілька своєчасно відрубаних голів надовго стримуватимуть ворогів суспільства і на цілі століття позбавлять велику націю від бідувань жебрацтва та жахів війни», призвела не лише до панування гільйотини у самій Франції, поразки революції, а й до фанатизму, кривавого терору в багатьох інших країнах. Суперечила раніше висловленим концептуальним переконанням якобінців і їх нова доктрина єдиновладного верховного народного трибуна, диктатора, «апостола вищих ідей», який повинен очолити повстання «незагнузданого і непостійного натовпу» та привести його до торжества справедливості.
За доби якобінської диктатури демократична конституція, ухвалена режимом, не діяла. її замінили десятки декретів із жорстокими санкціями за найменшу провину. Це стало органічною частиною суспільної політико-правової свідомості доби Великої французької революції. У симбіозі ліберальних, егалітаристських і авторитарних ідей гору взяло насилля. Верховенство права у революційному вирі поступилось царюванню примусу, терору нібито в ім´я декларованої свободи, яка відразу руйнувалась тиранією все-охопного правового нігілізму. Закономірними наслідками якобінської диктатури стали її повалення у 1794 р. іншим кривавим режимом — термідоріанцями і страта майже всіх якобінських провідників без слідства і суду, тобто їх методами, вже наступного дня.
Формально діяльність Якобінського клубу тривала: термідоріанці сподівались використати його терористичні гасла для ствердження вже своєї влади. Його нові лідери вчиняли спроби повернутись до демократичних традицій, висунувши новий лозунг: «Жодна асоціація не представляє народу; ніхто не може говорити і діяти від його імені». Проте за нових умов клуб втрачав популярність і 1794 р. був розгромлений угрупованнями «золотої молоді». Першу спробу відродити клуб під соціалістичними гаслами зробив Г. Бабеф у 1795 р., другу — його прихильники у 1799 р., наступні — революціонери наприкінці 40-х, на початку 70-х років XIX ст. Однак усі потуги були марними.
Велику популярність традиції клубу мали в угрупованнях російських якобінців, серед яких було багато українців. Якобінські ідеї заколоту, захоплення влади революційною меншістю і її диктатури були поширеними серед південних декабристів, петрашевців, у гуртках Зайчневського — Аргі-ропуло, прихильників «ходіння у народ», народовольських організаціях. Особливо активними були гуртки якобінців в Одесі та Києві — терористичні фракції партій «Народної волі», «Народного права» тощо. У XX ст. чимало якобінських терористичних гасел взяли на озброєння есерівські та більшовицька партії, радикальні політичні організації багатьох країн на всіх континентах. І на початку III тис. у Франції діє Якобінський клуб, а тероризм донині не викорінений на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії.
Державно-правові вчення Франції XVII—XVIII ст. сформували юридичний світогляд як альтернативу попередньому теологічному розумінню державно-правового розвитку і цим самим значно прискорили процес становлення буржуазного ладу з новим правопорядком, заснованим на гарантіях свободи підприємництва, формальній рівності перед законом, утвердженні громадянських прав і свобод індивідів.