Тема 3.

Особливості правового режиму окремих категорій майна у сфері господарювання

1. Загальні тенденції правового регулювання відносин власності у сфері економіки.

2. Особливості правового режиму публічних форм власності:

2.1. Право державної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації.

2.2. Право комунальної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації.

2.3. Правові засади приватизації державного та комунального майна.

3. Право приватно-колективної власності:

3.1. Право колективної власності та форми його реалізації.

3.2. Право приватної власності та форми його реалізації.

4. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

5. Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання.

6. Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав.

7. Правовий режим цінних паперів у господарській діяльності.

1. Загальні тенденції правового регулювання відносин власності у сфері економіки

Відносини власності в Україні протягом останнього півтора-десятиріччя зазнали кардинальної трансформації, що зумовлено переходом від планово-розподільчої економіки до переважно рин­кової.

Економічні перетворення відносин власності в процесі сучас­ної економічної реформи, яка передбачає запровадження ринкових форм господарювання, здійснюються шляхом:

• подолання гіпертрофії державної власності шляхом: а) при­ватизації майна державних підприємств і організацій; б) виділення комунальної власності в самостійну форму власності;

• реформування державного сектора економіки шляхом: а) кор-поратизації державних підприємств; б) застосування форми акціо­нерного товариства для започаткування державних господарських організацій двох основних категорій: для безпосереднього здійс­нення господарської діяльності (наприклад, Національна акціонерна страхова компанія «Оранта») і для організації господарської діяль­ності інших державних підприємств (державні холдингові компанії: «Укрресурси», «Укрпапірпром» та ін.); в) передачі в оренду ціліс­них майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів;

• кардинального розширення сфери застосування колективної власності, що має місце як у процесі приватизації, так і в результа­ті введення нових організаційно-правових форм господарювання -господарських товариств, а також розширення сфер застосування діяльності виробничих кооперативів;

• легалізації та підтримки приватної власності на засоби вироб­ництва;

• залучення іноземного капіталу у вітчизняну економіку з метою її структурної перебудови, підвищення науково-технічного рівня, ор­ганізації управління та ефективності вітчизняного виробництва.

2. Особливості правового режиму публічних форм власності

2.1. Право державної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації'

Залежно від суб'єкта права власності розрізняють такі форми права власності:

- право державної власності, суб'єктом якого є народ України, Українська держава, Автономна Республіка Крим;

- право комунальної власності, суб'єктом якого є територіальні громади, які реалізують його через органи місцевого самоврядування;

- право колективної власності, суб'єктом якого є господарські організації корпоративного типу та об'єднання громадян;

- право приватної власності, суб'єктом якого є громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства.

Залежно від ступеня персоніфікації суб'єкта права власності розрізняють:

• право публічної власності, суб'єктом якого є заздалегідь неви-значене і постійно змінюване коло (суб'єктом права державної

власності є народ України, а права комунальної власності - члени територіальної громади);

• право приватно-колективної власності, суб'єкт якого більш-менш чітко визначений - певне коло фізичних та/або юридичних осіб (право колективної власності) або певна фізична особа (право приватної власності).

Вказані види права власності мають спільні риси. Право держав­ної та право комунальної власності мають генетичний зв'язок, оскільки друге виокремилося з першого. Відповідно до редакції Закону «Про власність» від 07.02.1991 р. комунальна власність роз­глядалася як вид державної і лише після прийняття 28.06.1996 р. Конституції України вони почали розглядатися як окремі форми власності.

Право державної власності на засоби виробництва в об'єктив-ному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють від­носини державної власності щодо цього майна.

Право державної власності на засоби виробництва в суб'єктив-ному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість суб'єкта цього права використовувати належні йому засоби вироб­ництва своєю владою в інтересах народу України.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

• функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва у тому числі) здійснюються вищими органами дер­жавної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноважен­ня щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих ча­стин єдиного фонду державної власності в господарське управлін­ня певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;

• суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;

• реалізація права державної власності здійснюється за допо­могою створених державою підприємств та організацій, які діють в певних правових формах.

Великий масив об'єктів права державної власності, специ­фіка правового статусу суб'єкта - держави, яка діє через систему органів, підприємств та організацій, зумовлює численність пра­вових форм реалізації права державної власності у сфері еконо­міки.

Правові форми реалізації права державної власності - це вре­гульовані правом, різні за призначенням та способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських ор­ганізацій, пов'язані з використанням державного майна. Можна виділити кілька таких форм:

1. Загальне управління фондом державної власності, що здійс­нюється вищими органами державної влади;

2. Господарське управління окремими частинами фонду стосов­но засобів виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими міністерствами та відомствами, Фондом дер­жавного майна України, державними господарськими об'єднаннями -в частині делегованих їм функцій відповідними господарськими мі­ністерствами через такі повноваження: створення, реорганізація та ліквідація державних підприємств та організацій, визначення мети та предмета їх діяльності (затвердження статутів та положень), здійс­нення контролю за ефективністю використання ними державного майна, встановлення підвідомчим підприємствам економічних лімітів та нормативів, розміщення державних замовлень тощо;

3. Корпоративні права: створення державних (національних) акціонерних товариств (холдингових компаній) та участь у госпо­дарських організаціях корпоративного типу разом з іншими осо­бами. Корпоратизація державних підприємств (перетворення дер­жавних унітарних підприємств у відкриті акціонерні товариства) була започаткована Указом Президента від 15.03.1993 р. Низка пи­тань, пов'язаних з корпоратизацією, регулюється Указом Прези­дента від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі +корпоратизації та приватизації», а відносини, що виника­ють у процесі створення змішаних ВАТ (за участю держави та осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації) - Законом України «Про приватизацію державного майна», відповідно до якого на базі підприємств військово-промислового комплексу, що потре­бують інвестування, можуть створюватися ВАТ із залишенням у власності держави контрольного пакета акцій (ч. З ст. 5 цього Закону). Основні засади управління державними корпоративними правами визначаються в главі 18 ГК України «Корпоративні права»;

4. Господарське відання державними засобами виробництва здійснюється державними підприємствами - суб'єктами цього права. Зміст права господарського відання державного підприєм­ства становлять повноваження щодо володіння, користування та розпорядження закріпленим за підприємством майном з дотри­манням вимог закону і статуту підприємства;

5. Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та казенними підприємствами - суб'єк­тами цього права. Воно передбачає цільове володіння, користу­вання та розпорядження державним майном з істотними обмежен­нями законом, статутом та вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить дане підприємство;

6. Оренда державного майна здійснюється на підставі догово­рів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціо­нують на базі колективної та приватної власності; регулюється За­коном «Про оренду державного та комунального майна».

2.2. Право комунальної власності на засоби виробництва та правові форми його реалізації

Право комунальної власності на засоби виробництва в об 'єк-тивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини комунальної власності.

Право комунальної власності на засоби виробництва в суб'єк-тивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можли­вість територіальної громади - як суб'єкта цього права - викорис­товувати належне їй майно (володіти, доцільно, економно й ефек­тивно користуватися і розпоряджатися) на свій розсуд і в своїх ін­тересах.

Право комунальної власності виокремилося із права держав­ної власності і на даний час зберігає значний генетичний зв'язок з ним. Зокрема, основною підставою набуття права комунальної власності є безоплатна передача державою майна територіальним громадам.

Первісне виділення об'єктів комунальної власності проходило ще в рамках державної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 04.11.1991р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) влас­ністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць (ко­мунальною власністю)». Цією постановою був визначений перелік підприємств, установ і організацій, майно яких передавалось у ко­мунальну власність (на рівні області), вказано, що все інше держа­вне майно складає загальнодержавну власність, і встановлено поря­док вирішення питань про передачу окремих об'єктів загально­державної в комунальну власність і навпаки.

У подальшому в основному здійснювався перерозподіл об'єк­тів між загальнодержавною (державною) і комунальною власністю

шляхом їх передачі. Нині порядок такої передачі регулюється За­коном України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

Особливістю передачі, яка також засвідчує збереження зв'язку між державною та комунальною власністю, є те, що передача об'єктів здійснюється безоплатно: передача підприємств прова­диться разом з усіма активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів не­завершеного будівництва - також з проектно-кошторисною доку­ментацією. Крім безоплатної передачі, підставами набуття права комунальної власності є створення та придбання майна в порядку, встановленому законодавством.

Реалізація територіальною громадою функцій власника здійс­нюється відповідним органом місцевого самоврядування через такі повноваження:

• розробка і затвердження стосовно відповідної територіаль­ної одиниці програм соціально-економічного розвитку, місцевого бюджету та звіту про його виконання, місцевих програм привати­зації, переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, порядку та умов приватизації комунальної влас­ності;

• прийняття рішень про створення, ліквідацію та реорганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності; про від­чуження майна, в т. ч. виробничо-господарського призначення;

• розгляд проектів планів підприємств і організацій, що діють на базі комунальної власності відповідної територіальної громади, здійснення контролю за їх виконанням;

• встановлення порядку та здійснення контролю за викорис­танням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;

• внесення пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, уста­нов та організацій, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що належать до державної та інших форм власності;

• передача іншим органам, зокрема відділам, управлінням вико­навчого комітету відповідної ради, повноважень щодо управління майном, що належить до комунальної власності даної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Повне господарське відання комунальним майном (здійснюється комунальними підприємствами, які функціонують з метою отри­мання прибутку).

Оперативне управління комунальним майном (здійснюється комунальними установами - закладами освіти, охорони здоров'я тощо та комунальними некомерційними підприємствами, діяль­ність яких дотується з місцевого бюджету).

Оренда комунального майна здійснюється на підставі Закону «Про оренду державного та комунального майна» та договорів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціону­ють на базі колективної та приватної власності.

2.3. Правові засади приватизації державного та комунального майна

Одним з основних напрямів реформування вітчизняної еконо­міки і визначальним для забезпечення ринкових засад її функціо­нування є приватизація державного та комунального майна.

Відповідно до легального визначення (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна») приватизацією є відчу­ження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних і юридичних осіб, які можуть бути покупцями в процесі прива­тизації. На початкових етапах приватизації (в першій половині 90-х років XX ст., коли відбувалася приватизація майна невели­ких державних підприємств) основною метою приватизації дер­жавного майна було формування значного прошарку приватних і колективних власників за рахунок передання їм державного майна на праві власності.

Сучасний етап приватизації характеризується новими пріорите­тами, оскільки мала приватизація вже майже завершена, в основно­му приватизовано також майно середніх державних підприємств, а на порядку денному стоїть питання приватизації стратегічно важли­вих і крупних державних підприємств. У зв'язку з цим основною метою приватизації є вирішення складного завдання: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, за­лучення коштів на структурну перебудову економіки. Вирішення цих завдань має забезпечити:

(а) індивідуальна приватизація, що здійснюється на принципах: максимальної економічної ефективності; вибору найбільш опти­мальних способів приватизації; індивідуального підходу до прива­тизації; створення умов для концентрації управління в руках про­мислового інвестора (вітчизняного чи іноземного інвестора або їх об'єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідної продукції та мають реальні важелі щодо управління підприємством та виконання ним інвестиційних зо­бов'язань);

(б) застосування переважно конкурентних способів привати­зації, що мають забезпечити продаж об'єктів приватизації за мак­симальною ціною та з покладенням на покупця інвестиційних зобов'язань (щодо застосування новітніх технік і технологій, мо­дернізації виробництва, збереження та збільшення частки підпри­ємства на ринку певного товару, підвищення конкурентоспромож­ності товарів, робіт, послуг приватизованого підприємства тощо) і здійснення приватизації виключно за грошові кошти (національну та іноземну валюту, що визнається конвертованою Національним банком України).

Проте в процесі приватизації має бути забезпечена і її соціаль­на спрямованість, що віддзеркалюється в таких принципах прива­тизації, як: законність; державне регулювання та контроль за при­ватизаційними процесами та післяприватизаційною діяльністю підприємств; додержання антимонопольно-конкурентного законо­давства; надання пільг членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, в т. ч. пріоритетного права на придбання май­на (акцій) своїх підприємств; інформування громадськості про приватизаційні процеси та прийняття органами приватизації від­повідних рішень та ін.

Реформування вітчизняної економіки - одне із стратегічних на­прямів державної економічної політики, безпосередньо пов'язане з відносинами власності, правовим статутом суб'єктів господарських відносин, антимонопольно-конкурентним регулюванням. Зазначені питання відповідно до Конституції України (ст. 92) мають регулю­ватися державою і, як правило, у формі закону.

Приватизаційне законодавство почало формуватися на початку 90-х років і на сьогодні налічує велику кількість нормативно-пра­вових актів різної юридичної сили. Проте слід мати на увазі, що приватизаційне законодавство складається з трьох гілок:

• законодавство про приватизацію майна державних підпри­ємств та організацій, державних часток в майні господарських ор­ганізацій зі змішаною формою власності;

• законодавство про приватизацію земельних ділянок;

• законодавство про приватизацію державного житлового фонду.

Хоча всі ці гілки приватизаційного законодавства тісно між со­бою пов'язані, проте інститутом господарського законодавства є перша з вищеназваних гілок.

Система законодавства про приватизацію майна державних і комунальних підприємств та організацій, державних часток у майні господарських організацій зі змішаною формою власності (далі -законодавство про приватизацію державного майна) складається з таких нормативно-правових актів:

1. Законів:

від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна (діє в редакції Закону від 19.02.1997 р.);

від 06.03.1992 р. «Про приватизацію майна невеликих держав­них підприємств (малу приватизацію)» - діє в редакції Закону від 15.05.1996 р.;

від 06.03.1992 р. «Про приватизаційні папери» (передбачає три різновиди приватизаційних паперів: приватизаційні майнові сертифі­кати, земельні бони та житлові чеки, проте в обігу був лише перший вид до травня 1999 р., коли завершена була сертифікатна приватизація;

від 10.07.1996 р. «Про особливості приватизації майна в агро­промисловому комплексі»;

від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної влас­ності, що не підлягають приватизації»;

від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації» (ця програма, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, бу­ла розрахована на три роки - 2000-2002 роки, проте її чинність по­довжена до прийняття нової Програми приватизації);

від 18.05.2000 р. «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України»;

від 14.09.2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавер­шеного будівництва» та ін.;

2. Декретів Уряду, в т. ч. від 17.03.1993 р. «Про довірчі това­риства»;

3. Указів Президента:

від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»;

від 19.06.1995 р. «Про забезпечення управління майном, що є У загальнодержавній власності, в процесі приватизації» та ін.;

4. Постанов Кабінету Міністрів України:

Порядок перетворення у процесі приватизації державних,

Відповідно до ч. 4 ст. З Закону України «Про приватизацію держав­ного майна» відчуження майна, що є комунальною власністю, регулю­ється законами з питань приватизації державного майна та здійснюється органами місцевого самоврядування. орендних підприємств і підприємств зі змішаною формою влас­ності у відкриті акціонерні товариства: Затв. постановою Кабі­нету Міністрів України від 11.09.1996 р. № 1099 (з наступними змінами);

від 03.08.1998 р. № 1301 «Про затвердження Положення про передприватизаційну підготовку підприємств»;

Методика оцінки вартості майна під час приватизації: Затв. по­становою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 р. № 1554 та ін.;

5. Відомчих нормативних актів:

Фонду державного майна України (ФДМУ):

• Положення про умови укладення (переукладення) угоди що­до проведення підготовки об'єктів до приватизації: Затв. наказом ФДМУ від 22.01.1998 р. № 85;

• Положення про умови укладення (переукладення) угоди про продаж майна, що перебуває у державній власності: Затв. наказом ФДМУ від 27.03.1998 р. № 601;

• Порядок внесення в статутні фонди ВАТ, що створюються в процесі приватизації, і вилучення з них фінансово-майнових акти­вів підприємств: Затв. наказом ФДМУ від 16.02.1998 р. № 235;

• Про укладення угод на проведення експертної оцінки майна: Наказ ФДМУ від 16.02.1998 № 239;

• Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів: Затв. наказом ФДМУ від 02.07.1998 р. № 1303;

• Порядок передачі функцій управління майном державного підприємства до державних органів приватизації у зв'язку з прий­няттям рішення про приватизацію цього майна: Затв. наказом ФДМУ від 31.03.2000 р. № 667;

• Примірний договір купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства за некомерційним конкурсом: Затв. наказом ФДМУ від 17.04.2000 р. № 807;

• Положення про порядок приватизації об'єктів групи Ж: Затв. наказом ФДМУ від 14.08.2000 р. № 1693;

• Положення про порядок приватизації об'єктів незавершено­го будівництва: Затв. наказом ФДМУ від 11.09.2000 р. № 1894;

• Наказ ФДМУ від 16.10.2000 р. № 2140 «Про порядок підго­товки та подання на опублікування інформаційних повідомлень про конкурси»;

• Положення про порядок експертної оцінки цілісних майно­вих комплексів під час їх приватизації шляхом викупу та продажу конкурентними способами: Затв. наказом ФДМУ від 28.04.2001 р. № 763 та ін.

Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР):

• Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації: Затв. рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. № 39 та ін.

Зазначені нормативно-правові акти (насамперед, закони) ви­значають мету, принципи, об'єкти, суб'єкти, способи приватизації, вимоги до угод приватизації, відповідальність за порушення вимог приватизаційного законодавства та угод приватизації.

Відповідно до ст. 5 Закону «Про приватизацію державного майна» до об'єктів права державної власності, що підлягають при­ватизації, належать:

• цілісні майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів;

• об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;

• акції (частки, паї), що належать державі у майні господарсь­ких товариств та інших об'єднань.

Остання з названих категорій на нинішньому етапі приватиза­ції (приватизації великих та стратегічно важливих підприємств) зумовлює ту обставину, що основним об'єктом приватизації є акції відкритих акціонерних товариств, створених на базі унітарних дер­жавних підприємств у процесі їх корпоратизації чи приватизації.

Проте не все державне майно може бути об'єктом приватизації. Насамперед, це стосується майна, що має загальнодержавне зна­чення, зокрема:

а) об'єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатності, економічної незалежності, а також об'єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу державного суверенітету України;

б) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збе­реження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духов­них цінностей;

в) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гаран­тує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виго­товлення, використання або реалізації небезпечної продукції, по­слуг або небезпечних виробництв;

г) об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому. Розгорнутий перелік таких об'єктів дається в ч. 2 ст. 5 Закону

«Про приватизацію державного майна» та Законі від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підляга­ють приватизації», в який щорічно вносяться зміни. Суб'єктами приватизації відповідно до ст. 6 Закону «Про при­ватизацію державного майна» є:

• державні органи приватизації;

• покупці (їх представники);

• посередники.

До системи державних органів приватизації належать: Фонд державного майна (ФДМ) України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим.

На державні органи приватизації покладено виконання функцій власника державного майна у процесі його приватизації, в т. ч. здійснення у межах наданої компетенції повноважень щодо:

- здійснення повноважень власника державного майна в про­цесі його приватизації;

- зміни організаційно-правової форми державних унітарних підприємств;

- створення комісій з приватизації;

- затвердження планів приватизації майна, що перебуває в державній власності, та планів розміщення акцій ВАТ у процесі приватизації;

- укладення угод приватизації, в т. ч. договорів купівлі-про дажу державного майна в процесі його приватизації;

- контролю виконання умов договорів купівлі-продажу держа­вного майна, включаючи й умови післяприватизаційної експлуата­ції підприємств.

Покупцями в процесі приватизації можуть бути особи, перехід права власності до яких може забезпечити досягнення цілей приватизації. Ст. 8 Закону «Про приватизацію державного майна» серед потенційних покупців зазначає:

• громадян України (крім працівників державних органів при­ватизації), іноземних громадян, осіб без громадянства; у разі спі­льної участі кількох (багатьох) громадян (в т. ч. членів трудового колективу державного підприємства) в приватизації одного об'єк­та вони мають створити господарське товариство;

• юридичні особи, зареєстровані на території України (крім органів державної влади та юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25%);

• юридичні особи інших держав (підприємства та організації, створені відповідно до вимог законодавства іншої, ніж Україна, держави).

Державна програма приватизації (п. 9) закріплює одним з пріо­ритетів приватизації індивідуальну приватизацію, серед ознак якої -

продаж промисловому інвесторові пакета акцій, що забезпечує контроль над приватизованим підприємством і, відповідно,- мож­ливість покладення на такого інвестора відповідальності за недо­тримання інвестиційних зобов'язань післяприватизаційної експлу­атації підприємства за договором купівлі-продажу.

Посередники в процесі приватизації, залежно від характеру їх послуг, можуть бути поділені на дві групи:

• оперативні посередники (надають послуги щодо підготовки об'єкта до приватизації, оцінки та продажу майна, а також консу­льтаційні послуги покупцям щодо вибору об'єкта приватизації, підготовки необхідних документів тощо);

• фінансові посередники (зменшують ризики покупців у про­цесі приватизації, сприяють розвиткові фондового ринку); роль посередників у процесі приватизації виконують довірчі товариства (їх правове становище визначається Декретом КМ України від 17.03.1994 р. «Про довірчі товариства»), інститути спільного інвес­тування/інвестиційні фонди та компанії (першим нормативним ак­том, що визначав їх правове становище, був Указ Президента від 19.02.1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії», дія якого обмежена у зв'язку з набуттям чинності Законом від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»), а також інші фінансові посе­редники.

Приватизація майна державних підприємств здійснюється в передбаченому законом порядку, який включає такі етапи:

- опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;

- прийняття державним органом приватизації рішення про приватизацію об'єкта, виходячи із завдань Державної програми приватизації чи на підставі поданої заяви потенційного покупця;

- опублікування інформації про прийняття рішення про прива­тизацію об'єкта;

- проведення аудиторської перевірки фінансової звітності під­приємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої прива­тизації);

- затвердження державним органом приватизації протягом мі­сяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта складу комісії з приватизації об'єкта; основне призначення цієї комісії -розробка проекту плану приватизації (плану розміщення акцій від­критого акціонерного товариства, створеного на базі державного підприємства в процесі його приватизації);

- затвердження державним органом приватизації плану прива­тизації або плану розміщення акцій ВАТ, створених у процесі приватизації та корпоратизації;

- реалізація зазначеного плану та укладення відповідно до нього договорів купівлі-продажу об'єктів (об'єкта) приватизації; пріоритет надається конкурентним способам приватизації, що пе­редбачають конкуренцію покупців (конкурси, аукціони); неконку-рентні способи (викуп об'єкта приватизації) застосовуються: щодо реалізації членами трудового колективу підприємства, що прива­тизується, свого переважного права на придбання акцій підприєм­ства в межах визначеної законом суми (45 неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян) на пільгових засадах (за половину їх номінальної вартості); щодо майна, не проданого на конкурсі, аук­ціоні; щодо об'єкта малої приватизації, зданого в оренду, якщо умовами договору оренди, укладеного до набуття чинності Зако­ном «Про оренду державного та комунального майна», був перед­бачений викуп; якщо такий спосіб приватизації передбачений аль­тернативним планом приватизації, затвердженим державним орга­ном приватизації;

- контроль за виконанням покупцями умов угод приватизації, включаючи й інвестиційні зобов'язання. Останній етап є досить відповідальним, за його результатами державні органи приймають рішення про застосування відповідних форм та видів відповідаль­ності, якщо з'ясовується порушення покупцем взятих зобов'язань.

Приватизаційним законодавством передбачаються три основні форми відповідальності за порушення угод приватизації: відшко­дування збитків; сплата неустойки (штрафу, пені); оперативно-господарські санкції (відмова від пролонгації договору, розірвання договору тощо).

Ці види господарсько-правової відповідальності передбачені такими нормативними актами:

А) Відшкодування збитків. Передбачається ст. 224 Господарсь­кого кодексу та ст. 623 Цивільного кодексу (як універсальний вид відповідальності, що покладається на боржника у разі завдання кредиторові збитків внаслідок невиконання або неналежного ви­конання зобов'язань) та п. 6 ст. 29 Закону України «Про привати­зацію державного майна», що встановлює таку форму відповіда­льності за завдання збитків порушенням законодавства про прива­тизацію, а також внаслідок зроблених витрат щодо забезпечення збереження об'єктів приватизації до моменту фактичної передачі майна покупцеві;

Б) сплата неустойки (штрафу, пені), яка встановлюється:

- п. 5 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна»: 1) за порушення покупцем встановлених умовами догово­ру купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі - пеня в розмірі 0,1% вартості невнесених інвестицій за кожний день прострочення; 2) у разі невнесення інвестицій на день подання позову про розірвання договору - штраф у розмірі 10% загального обсягу інвестицій; 3) у разі недотримання покуп­цем зобов'язань щодо збереження протягом визначеного періоду профілю діяльності приватизованого об'єкта - штраф у розмірі 10% вартості придбаного майна;

- п. 4 ст. 29 Закону «Про приватизацію державного майна» та п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.1997 р. № 910 «Про порядок сплати і розмір неустойки за повну або часткову не­сплату покупцями коштів за об'єкт приватизації» - за несплату протягом 60 днів з моменту укладення чи реєстрації нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу об'єкта приватизації шля­хом викупу, на аукціоні або за конкурсом - неустойка в розмірі 20% ціни, за яку куплено об'єкт приватизації;

- п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.1997 р. № 910 - у разі несплати у встановлений термін неустойки за не­сплату коштів за об'єкт приватизації - неустойка (обчислюється від суми простроченого платежу) у формі пені, розміром не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на період, за який спла­чується пеня (Закон України від 22.11. 1996 р. «Про відповідаль­ність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»).

Водночас слід зазначити, що можливість встановлення відпо­відальності за порушення умов договору згідно з положеннями наведених нормативних актів не вичерпується, оскільки в дого­ворі можуть бути (а згідно із п.2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» обов'язково включаються) інші умови¹, однак

Зокрема, умови щодо: здійснення програм технічного переозброєння виробництва, впровадження прогресивних технологій; здійснення комплексу заходів щодо збереження технологічної єдності виробництва і технологічних циклів; збереження та раціонального використання робо­чих місць; виконання вимог антимонопольного законодавства; збере­ження номенклатури та обсягу виробництва продукції (послуг) відповід­но до бізнес-плану; завершення будівництва житлових будинків; утри­мання об'єктів соціально-побутового призначення; виконання заходів Щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та охорони навко­лишнього середовища; внесення інвестицій виключно в грошовій формі, 'х розміру та строків; виконання встановлених мобілізаційних завдань.

цей Закон не встановлює відповідальність у формі неустойки за порушення таких зобов'язань. Лише п. 24 Типового договору купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі приватизації, за некомерційним конкурсом і п. 20 Типового договору купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства за комерційним конкурсом передбачає сплату покупцем за невиконання передбачених умовами конкурсу і зафіксованими в договорі купівлі-продажу зобов'язань щодо збе­реження протягом визначеного терміну кількості робочих місць (за винятком скорочення, пов'язаного із санацією та реструктури­зацією підприємства) - штраф у розмірі 12-кратної суми середньої заробітної плати за кожного звільненого працівника (зазначені су­ми перераховуються на рахунок служби зайнятості);

В) Господарьско-оперативні санкції передбачаються у формі:

- розірвання договору (угоди приватизації) у разі невиконання покупцем договірних зобов'язань (п. 5 ст. 29 Закону «Про прива­тизацію державного майна», п. 8 ст. 23 Закону «Про приватиза­цію майна невеликих державних підприємств (малу приватиза­цію)» і в усіх типових договорах купівлі-продажу об'єкта прива­тизації, а також у вищеназваних положеннях про угоди, що укладаються державними органами приватизації з оперативними посередниками на підготовку, експертну оцінку та продаж об'єк­тів приватизації;

- анулювання рішення про викуп або результати конкурсу (аукціону) і відповідно - розірвання договору (угоди приватизації) за несплату об'єкта приватизації протягом 60-денного терміну з мо­менту укладення чи реєстрації відповідної угоди (п. 4 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна»;

- відмова від пролонгації угоди приватизації з оперативним по­середником: на проведення експертної оцінки майна (п. 22 Поло­ження від 08.01.1998 р. № 16); щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації (п.15 Положення від 22.01.1998 р. № 85); про продаж державного майна (п. 11 Положення від 27.03.1998 р. №601).

Використання законодавцем своєрідної санкції - неповернення покупцеві частково внесених ніш інвестицій у разі розірвання до­говору купівлі-продажу за порушення умов щодо їх внесення (ч. 5 ст. 29 Закону «Про приватизацію державного майна»),- слід розці­нювати як своєрідне відшкодування збитків державі і підприєм­ству, щодо майнового комплексу чи пакету акцій якого укладався договір купівлі-продажу (угода приватизації).

3. Право приватно-колективної власності

3.1. Право колективної власності та форми його реалізації

Право колективної власності - це юридично визначене і забезпе­чене право організації - юридичної особи, створеної на базі об'єд­нання майна її членів (учасників), використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників).

При праві колективної власності суб'єкт, який передав своє майно до такої власності, втрачає на цю річ право власності, отри­муючи натомість зобов'язальні (корпоративні) права щодо нового власника - організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб'єкт, а саме: а) право на отримання грошового чи майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника -юридичної особи у разі виходу зі складу її учасників (членів); б) право участі в розподілі майна юридичної особи у разі її лікві­дації; в) право на отримання частини чистого прибутку (дивіден­дів) суб'єкта колективної власності; г) право участі в управлінні справами юридичної особи, що діє на базі колективної власності, якщо інше не передбачено її установчими документами.

Суб'єктом права колективної власності є організація корпора­тивного типу зі статусом юридичної особи.

Об'єктами права колективної власності можуть бути:

- статутний (складений) капітал юридичної особи - суб'єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайо­вих внесків) її учасників (членів);

- викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;

- кредити банків, отримані суб'єктом права колективної влас­ності;

- виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, на­буте суб'єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).

Однак не може бути об'єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту¹, в т. ч. цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, що є монополією держави (діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних

Перелік таких об'єктів затверджено Постановою Верховної Ради України від 17.06.1992 р. «Про право власності на окремі види майна» // Відомості Верховної Ради України.- 1992-№ 35.- Ст. 517.

речовин і прекурсорів, виготовленням та реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурш­тину, охороною найважливіших об'єктів права державної власності).

Як правило, суб'єкт права колективної власності сам викорис­товує належне йому майно своєю владою і в інтересах його учас­ників (членів). При цьому він може використовувати такі правові форми реалізації права колективної власності:

право господарського відання при створенні суб'єктом права колективної власності унітарного підприємства-невласника, що має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

право оперативного управління щодо створеної суб'єктом пра­ва колективної власності юридичної особи, якщо діяльність остан­ньої фінансується засновником;

оренда, на підставі якої об'єкти права колективної власності передаються в користування іншим особам.

3.2. Право приватної власності на засоби виробництва

Право приватної власності - це юридично визначене і забезпе­чене право фізичної особи (громадянина України, особи без грома­дянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.

Суб'єкт права приватної власності - фізична особа (фізичні особи) чи створене ним (ними) приватне підприємство-власник.

Об'єктами права приватної власності може бути майно виробни­чого призначення, в т. ч. засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, цінні папери, гроші, за винятком майна, вилуче­ного з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких здійснюється діяльність, що належить до монополії держави.

Суб'єкт права колективної власності зазвичай сам використо­вує належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, од­нак може застосовувати такі правові форми реалізації права приват­ної власності, як:

право господарського відання при створенні унітарного підпри­ємства-невласника з найманим працівником, яке має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

право оперативного управління щодо створеної суб'єктом пра­ва приватної власності юридичної особи, якщо діяльність остан­ньої фінансується засновником;

оренда, на підставі якої об'єкти права приватної власності пе­редаються в користування іншим особам.

4. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Природні ресурси, як особлива категорія майна, що використо­вується у сфері господарювання, характеризуються особливим ре­жимом правовим режимом, якому притаманні такі риси:

І. Спеціальне регулювання, що здійснюється низкою нормативно-правових актів:

Конституцією України: ст. 13 - визначає коло об'єктів права власності Українського народу і права кожного громадянина кори­стуватися цими об'єктами; ст. 14 - щодо землі як основного націо­нального багатства, щодо гарантування та реалізації права власно­сті на землю;

Господарський кодекс України, який містить гл. 15 «Викорис­тання природних ресурсів у сфері господарювання» (ст. 148 - ви­значає особливості використання природних ресурсів у сфері гос­подарювання; статті 149-153 встановлюють основні засади вико­ристання природних ресурсів суб'єктами господарювання, права та обов'язки останніх);

Цивільний кодекс України: ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює обов'язок учасників цивільних відносин при здійсненні цивільних прав утри­муватися від дій, які могли б завдати шкоди довкіллю; ст. 324 ЦК «Право власності Українського народу» (дублює відповідні поло­ження Конституції), ст. 373 ЦК - «Земля (земельна ділянка) як об'єкт права власності»; регулюється низка питань, пов'язаних з майновими правами на землю (земельну ділянку), в т. ч. правом власності (статті 373-385), правом користування чужою земель­ною ділянкою для сільськогосподарських потреб (статті 407-412), а також для забудови (статті 413-417);

спеціальні кодекси про окремі види природних ресурсів: Лісовий кодекс від 21.01.1994 р., Кодекс «Про надра» від 27.07.1994 р., Вод­ний кодекс від 06.06.1995 р., Земельний кодекс від 25.10.2001 р.;

закони: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природно­го середовища», від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ», Гірничий закон України від 06.10.1999 р. таін.;

підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до зазначених кодексів та законів.

II. Визначення природних ресурсів (землі, надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів, що знаходяться

в межах території України, природних ресурсів її континентально­го шельфу, виключної/морської економічної зони) об'єктами права власності Українського народу, що реалізується від імені народу органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;

III. Закріплення за кожним громадянином права користування (відповідно до закону) природними об'єктами права власності Укра­їнського народу.

IV. Використання суб'єктами господарювання в їх господарсь­кій діяльності природних ресурсів у порядку спеціального або за­гального природокористування відповідно до актів законодавства.

V. Можливість отримання суб'єктами господарювання для здійс­нення господарської діяльності природних ресурсів (землі/земельної ділянки із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопошире-ними корисними копалинами, що знаходяться в ній) на праві влас­ності або праві користування відповідно до порядку, встановленого земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством;

VI. Закріплення за суб'єктами господарювання низки спеціаль­них прав та обов'язків щодо використання природних ресурсів, на­даних на праві власності або праві користування:

А) Права:

- експлуатувати корисні властивості наданих суб'єкту господа­рювання природних ресурсів;

- використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій суб'єкту господарювання земельній ділянці;

- одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;

- одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податкови­ми пільгами при здійсненні зазначених заходів;

- вимагати компенсації шкоди, завданої належним суб'єкту гос­подарювання природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усу­нення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Б) Обов'язки:

- використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для викорис­тання у господарській діяльності;

- ефективно й економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

- здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ре­сурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;

- своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

- відшкодовувати збитки, завдані суб'єктом господарювання власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

5. Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання

У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на різноманітні ре­зультати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе зна­чення для господарської діяльності (виробничої та торговельної)¹. До об'єктів права промислової власності належать;

• винаходи та корисні моделі;

• промислові зразки;

• сорти рослин та породи тварин;

• торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

• комерційне (фірмове) найменування;

• географічне зазначення;

• комерційна таємниця;

• комп'ютерні програми;

• компіляція даних (бази даних);

• виконання;

• наукові відкриття;

• компонування (топографія) інтегральних мікросхем;

• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов­лення;

• інші об'єкти, передбачені законом.

Гражданское и горговое право капиталистических государств: Учеб-ник / Под ред. Васильєва Е. А- М.: Международньїе отношения, 1993.-С.486.

З огляду на надання особливої охорони об'єктам права промис­лової власності, їм притаманний спеціальний правовий режим, що характеризується такими рисами:

Спеціальне правове регулювання здійснюється за допомогою системи нормативно-правових актів:

Кодексів::

Господарського кодексу, який містить главу 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності» (стат­ті 154-162);

Цивільного кодексу, в якому ціла книга (кн. 4 «Право інтелекту­альної власності» з 12 глав); присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності.

Законів:

загального - від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11.07.2001 р.);

спеціальних - (щодо певних об'єктів права промислової влас­ності):

від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», який регулює відносини, пов'язані із використанням інвестиційного проекту будів­ництва, в т. ч проведення обов'язкової державної комплексної екс­пертизи цих проектів як необхідної умови їх реалізації;

від 13.12.1991 р. «Про основи державної політики у сфері нау­ки і наукової діяльності»;

від 21.04.1993 р. «Про охорону прав на сорти рослин»;

від 25.06.1993 р. «Про науково-технічну інформацію»;

від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні мо­делі» (в редакції Закону від 01.06.2000 р.);

від 15.12.1993 р. «Про племінне тваринництво»;

від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»;

від 15.12.1993 р. «Про насіння»;

від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкурен­ції» (передбачає захист від неправомірного використання комер­ційної таємниці, товарного знаку та інших об'єктів права проми­слової власності для досягнення переваг у сфері економічної конкуренції);

від 05.11.1997 р. «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»;

Акти Уряду України:

Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»;

Положення про представників у справах інтелектуальної влас-

ності: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1994 р. №545 та ін.

Відомчі нормативно-правові акти:

Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідо­цтва України на знаки для товарів і послуг: Затверджено наказом Держпатенту України від 28.07.1995 р. № 116;

Правила складання та подання заявок на винахід та заявки на корисну модель: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 22.01.2001 р. № 22;

Положення про Державний реєстр патентів і деклараційних па­тентів України на винаходи: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 12.04.2001 р. № 291;

Правила складання, подання та проведення експертизи заявки на реєстрацію кваліфікованого походження товару: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 17.08.2001 р. № 598;

Правила складання та подання заявки на промисловий зразок: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 18.02.2002 р. №110 та інші.

Міжнародні договори (конвенції):

Паризька конвенція щодо охорони промислової власності від 29 березня 1883 р.

Суб'єкти господарювання на мають правомочності щодо ви­користання певних об'єктів права промислової власності відпо­відно до Цивільного та Господарського кодексів, вищезгаданих законів.

Особливості використання прав на об'єкти промислової власно­сті передбачені Господарським кодексом (щодо відносин, не вре­гульованих цим кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України та законів):

• щодо використання винаходу, корисної моделі та проми­слового зразка, а також прав на сорти рослин і породу тварин (ст. 156 ГК України; глави 39 і 42 ЦК України; закони «Про охо­рону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки»; «Про охорону прав на сорти рослин», «Про племінне тваринництво»);

а) право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчу­ється патентом;

б) використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання є:

виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в гос­подарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберіган­ня із зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;

застосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропонування його для застосування в Україні за умов, перед­бачених Цивільним кодексом України;

пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначе­ною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону;

в) володілець патенту може передавати свої права щодо викори­стання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як вклад у статутний фонд підприємства;

• щодо використання торговельної марки (статті 157-158 ГК України; глава 44 ЦК України):

а) право інтелектуальної власності на торговельну марку засвід­чується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом; торговельна марка, що належить кільком особам (торговельна мар­ка об'єднання, спільна торговельна марка), підлягає реєстрації в установленому законом порядку;

б) використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих ви­даннях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмар­ках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг. Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєст­ровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу;

в) суб'єкти права на торговельну марку можуть проставляти по­переджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні;

г) суб'єкти права на торговельну марку, які здійснюють посеред­ницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником това­ру (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговель­ною маркою виробника, а також замість його торговельної марки;

д) право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як вклад до статутного фонду суб'єкта господарю­вання;

є) у разі банкрутства суб'єкта господарювання право на торговель­ну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб'єкта.

• щодо комерційного найменування (ст. 159 ГК України; гла­ва 43 ЦК України):

а) комерційне найменування індивідуалізує суб'єкт господарю­вання - юридичну особу або громадянина-підприємця, які можуть мати таке найменування - як повне, так і скорочене; громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я;

б) відомості про комерційне найменування суб'єкта господа­рювання вносяться за його поданням до відповідних реєстрів, по­рядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарю­вання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше;

в) у разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарю­вання є елементом його торговельної марки, здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки;

г) особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки;

• щодо використання географічного зазначення (ст. 160 ГК України; глава 45 ЦК України):

а) право на використання географічного зазначення мають ли­ше суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають по­слуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення;

б) використанням географічного зазначення суб'єктом господа­рювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєс­тровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосу­вання в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офі­ційних бланках, вивісках тощо;

г) суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку дія­льність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на під­ставі договору;

д) правова охорона географічного зазначення надається з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим позначенням.

• щодо назви країни походження товару (ст. 161 ГК Ук­раїни):

а) вироби іноземного походження або у встановлених законо­давством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного вироб­ництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження;

б) інформація про країну походження має міститися у доступ­ному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам;

в) забороняється використання суб'єктами господарювання на­пису (клейма) «Виготовлено в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження;

г) уповноважені органи державної влади контролюють дотри­мання зазначених вимог відповідно до закону;

• щодо комерційної таємниці (ст. 162 ГК України; глава 46 ЦК України, Закон України від 07.06.1996 р. «Про захист від недоб­росовісної конкуренції»):

а) суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, органі­заційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності;

б) майновими правами на комерційну таємницю є: право на ви­користання комерційної таємниці; виключне право дозволяти ви­користання комерційної таємниці; виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню ко­мерційної таємниці; інші права, встановлені законом;

в) строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності вищезазначених (в пункті «а») умов;

г) особа, яка протиправно збирає, розголошує та/або використо­вує комерційну інформацію, що належить суб'єктові господарюван­ня, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до ст. 24 Закону «Про захист від недобросовісної конку­ренції»; особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інфор­мацію на свій розсуд;

д) в передбачених законом випадках органи державної влади зобов'язані охороняти комерційну таємницю від недобросовісного використання.