Витяги з досліджень

№ І.

Державний скитській устрій в оповіданню Геродота, як я вже згадував, має характер деспотичної монархії. Царю служать не раби, а кому він звелить з Скитів, і сих царських слуг, як ми бачили, ріжуть десятками на його могилі. Коли цар захорує, ворожбити обясняють звичайно, що причиною була неправедна клятва богом-опікуном царського огнища, і вказують на якогось чоловіка, що мовляв так фальшиво покляв ся; коли сей вирікаеть ся, заяву ворожбитів перевіряють вороженнєм иньших ворожбитів і кінець кінцем карають або того обвинуваченого, рубаючи йому голову, або тих скомпромітованих ворожбитів, палячи їх; при тім цар карає смертю й синів їх. Всі справи своєю волею рішають царі. З оповідання про похід Дарія у Геродота виходило-б, що у Скитів було рівночасно кілька царів: виступає їх тут три; можливо, що належали вони до трьох згаданих колїн, і цар з колїна Паралятів був головним . При всїй лєґендарности оповідання ся подробиця може бути вповнї реальною.

Така була орда, що пановала в Скитії. Правдоподібно, була вона числом незначна супроти підвласних народів: так, мабуть, треба розуміти слова Геродота, що скитський нарід уважають дуже великим і заразом самих властивих Скитів рахують на дуже мало . Та власть царів сїєї головної орди розтягла ся в пол. V в. на всю територію від Дунаю до Дону. На північ їх власть сягає у Геродота десь до Днїпрових порогів: він каже, що людність Ґерра — то крайнїй нарід, підвластний скитським царям . На захід, від Днїпра, як ми бачили, Геродот уміщує крайнї скитські осади на верхнїм Богу й Днїстрі, але по всякій правдоподібности їх треба умістити на середнїм Днїстрі й Богу. Далї на північ сидїли не-скитські народи.

Грушевський М. Історія України-Руси. -Том 1. - С.115.

№ ІІ.

На початку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим зустрічаємо перший історично відомий народ на українській території кимерійців, що належали до одного з тракійських племен. Могили кимерійських царів знайдено над Дністром. Памяткою кимерійців залишилися назви нинішньої Керченської протоки — Боспор Кимерійський. На зміну кимерійців приходять коло VII в. перед Різдвом скити, народ правдоподібно іранського походження. Бувши сами по собі суворими кочовиками, скити прийняли в свою культуру елементи ріжних впливів: дунайського, кавказького, іранського й грецького. Про скитів оповідає нам докладно грецький історик IV в. Геродот. Багато археолоґічного матеріялу для характеристики побуту скитів та їх культури дають нам могили скитських царів. Там знайдено, між іншими, прекрасні срібні вази грецького виробу з вирізьбленими сценами з життя скитів.

Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. С.34.

№ ІІІ.

Основним джерелом права скіфів був звичай, перетворений з деякими змінами на звичаєве право. Як свідчать нарративні джерела, скіфське право було доволі консервативним. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо еллінських. Протягом тривалого часу грецька правова культура сприймалася скіфами вкрай негативно. Навіть скіфський мудрець Анахарсіс, який, дізнавшись про знамен ти закони Солона, записані на великих мідних дошках і виставлені на афінській агорі, вирушив до цього центру античного світу, щоб їх прочитати й особисто познайомитися з автором, поставився до них доволі критично. В ході бесіди із законодавцем він зауважив, що його закони подібні до павутиння: слабкого воно стримає, а сильний з нього вирветься. Без захвату ставився він до афінської демократії.

Поряд зі звичаєм досить рано зявляється й інше джерело права – норми, встановлені царською владою.

Насамперед, у скіфському суспільстві формується система норм, якими регулювалися відносини власності. Права власності на землю у скіфів, які вели кочовий спосіб життя, певно не існувало. Верховна власність на землю, очевидно, належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами. Основним об’єктом права власності були рухомі речі. Від їхньої кількості залежав соціальний статус власника. Дослідники зазначають, що основну масу простих кочівників-скіфів складали власники однієї пари биків та візка. До слів Піндара про те, що «серед кочівників скіфів блукає Стратон, який не має дому, що перевозять на возі» схоліаст дав пояснення: «Особа, яка не має воза, там вважається нешанованою».

Норми скіфського права були спрямовані на захист приватної власності на худобу, рабів, вози з наметом, які служили пересувним житлом, речі побутового вжитку.

У скіфському праві знані зобов’язання, що виникали як із завдання шкоди, так і з договорів міни, купівлі-продажу, дарування, поклажі тощо. Зазвичай найважливіші договори у скіфів скріплювалися клатвою.

Система норм сімейного права ґрунтувалася на принципах патріархату: родовід вівся за чоловічою лінією. В родині чільне місце посідав чоловік – голова сімї. За твердженням Гіппократа й Стратона, у скіфському суспільстві практикувалася полігамія у формі полігінії. Старша жінка посідала серед інших привілейоване становище.

У звичаєвому праві скіфів досить рано складає поняття про злочин, під яким розумілося, насамперед, завдання шкоди окремій особі. Серед найнебезпечніших злочинів джерела називають – замах на здоровя царя або його життя, зокрема – за допомогою чаклування, непокора царському наказу.

Вагомим доказом вважалися оралі її у формі судового двобою. За оповіддю Геродота, в разі, коли родичі «посваряться» через цивільно-правову суперечку або через образу, вони мають битися «перед лицем царя».

Гавриленко О.А. Основні риси права скіфів ранньодержавних утворень. – С.17-21.

№ ІV.

Повернувшись з Азії скіфи творили групу населення Північного Причорномор’я, яка, за відомостями Геродота, називалась царськими-скіфами. Пізніше у відомому ольвійському декреті на пошанування Протогена їх називають «саі», що з іранської в перекладі на грецьку означає «царські». Звідси випливає, що свою назву ці скіфи отримали не від греків, а йменувались царськими за характером своїх особливостей, що полягали в наявності в них сильної царської влади, якої не було в інших груп скіфського населення Північного Причорномор’я. З описів Геродота відомо, що скіфський цар не тільки виступав воєначальником на війні, він також розподіляв військову здобич та творив суд і здійснював покарання над своїми підданими.

У світлі цих даних вимальовується образ царя, достатньо далекий від племінного вождя та більше нагадує східного владику, наділеного необмеженою владою земного божества.

Царська влада у скіфів була спадковим привілеєм певного роду чи сімї, в межах якого вона переходила від батька до сина чи іншого близького родича.

Основною одиницею скіфського суспільства була сімя зі своїм господарством та майном. земля перебувала в суспільній власності. Власність була двох видів: сімї та особиста. Особиста в свої переважній більшості йшла разом з померлим в могилу, а сімейна залишалася в спільному володінні.

У скіфському суспільстві експлуатація розгорталась не в середині племені, а між ними. Одна частина – царські скіфи – панували на іншими та експлуатували їх в міру своїх можливостей і того спротиву, який підвладні племена могли їм спричинити. Саме для підтримування цієї системи гніту і експлуатації царським скіфам потрібне було сильне військо і абсолютна влада царя. Однак, створена царськими скіфами організація ще не була державою (переклад – Б.С.)

Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы (от появления на исторической арене до конца IV в. до н. э).

№V.

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому норми звичаєвого права не були зафіксовані. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права - правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип'яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з поховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя виробництва, прикраси.

Верховна власність на землю належала царю, який установлював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів стверджувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім'ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.

Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царському наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного.

Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа).

Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, відсікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.

Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших злочинів провадився розшуковий процес.

Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще в VII ст. до н. є. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.

У VI ст. до н. є. вже було засновано цілу низку міст: на березі Бузького лиману - Ольвію, у східному Криму - Феодосію, Пантикапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті V ст. до н. є.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тира (м. Белгород-Дністровський) та багато інших.

Античні міста-держави. Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у VI -V ст. до н. є., після чого починається їхній занепад, зумовлений низкою чинників: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єднань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх суперечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римської імперії, що розпочалася з І ст. до н. є., не могла істотно змінити такого становища, оскільки римляни розглядали ці міста як передавальні пункти у торговельних і дипломатичних зносинах з «варварським світом». Тому процес романізації не дуже зачепив грецьке населення античних міст-держав Північного Причорномор'я. Водночас такі міста, як Ольвія, Тира, Херсонес, ставали невід'ємною частиною Римського світу, і життя їхнього населення протягом перших століть н. є. значною мірою залежало від імперії.

В основу права міст Північного Причорномор'я було покладено правову систему афінської рабовласницької держави. Водночас на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї та традиції місцевих племен, які проживали по сусідству з ними.

Основними джерелами права у зв'язку з цим були закони народних зборів, декрети міських рад, розпорядження колегій посадових осіб — магістратів, а також місцеві звичаї.

Правовій регламентації підлягали майнові відносини. Існувала приватна власність на житловий будинок, рухоме майно, худобу тощо. Земля могла перебувати як у приватній власності, так і в державній або передаватися храмам. Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна поділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали громадянам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї громадянської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.

Частина земель у Північно-Західному Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобов'язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу.

Поряд із приватними рабами були також і міські раби. У Херсонесі практикувалося звільнення раба у формі посвячення його будь-якому божеству. При цьому храм ставав начебто покровителем такого вільновідпущеника. В Ольвії в 331 р. до н. є., коли місто оточили війська одного з воєначальників Олександра Македонського, міські власті були змушені вдатися до такого надзвичайного кроку, як звільнення рабів й зарахування їх до складу війська.

Детально розробленим було зобов’язальне право. Жвава зовнішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Багатий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купівлі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приватному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми і разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір.

Існувала й оренда землі. Досить поширеною вона була в Херсонесі, де громадяни охоче здавали в оренду свої земельні ділянки. Застосовувалася тут і наймана праця, що мала сезонний ха­рактер.

Що стосується злочинів і покарань, то згідно з такою епіграфічною пам'яткою, як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна зарахувати змову, спроби повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці. Жорстокому покаранню піддавався кожний, хто зраджував, віддавав ворогам місто, а також його володіння, замишляв щось лихе проти Херсонесу або його громадян. Охоронялася, безперечно, й приватна власність.

До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна. Вільновідпущеника, котрий учинив злочин, можна було знову повернути в рабство. Фізичне знищення повсталих рабів свідчило про те, що панівна верхівка охороняла тут свою владу, як і в метрополії, вдаючись до найжорстокіших покарань.

Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, .Д.Гончаренка

VI

Не зважаючи на тривалі контакти з освідченими Греками, Скіфи ще пишались дикими звичаями своїх предків, і славний їх єдиноземець, філософ Анахарсіс, учень Солона, який даремно хотів запровадити Афінські закони, став жертвою цієї невдалої спроби.

Шлюбна розважливість. Давні Письменники вихваляють розважливість не тільки Словянських жінок, але й чоловіків. Вимагаючи від наречених доказів дівочої незгрішимості, вони вважали за святий для себе обов’язок бути вірними чоловіками. Словянки не бажали переживати своїх чоловіків, добровільно спалювались на багатті з їх трупами. Жива вдова безчестила родину. Вважають, що така варварська практика, знищена тільки благодатним вченням Християнської Віри, була запроваджена Словянами з метою запобігання потаємних чоловіковбивств: обережність не менш жахлива ніж злочин, який попереджувався нею.

Дружини. Вони вважали своїх дружин повними рабами, в кожному разі безвідказними; не дозволяли їм ні суперечити собі, ні жалітися; обтяжували їх працями, побутовими клопотами, вважали що дружина помираючи разом з чоловком повинна служити йому і в іншому світі. Рабство дружин походило, як видається, з того що чоловіки, зазвичай, купляли їх: звичай до сьогодні збережений в Іллірії.

Словяни подібно до інших язичницьких народів соромились забувати образи. Страх невгамовної помсти інколи запобігав вчиненню злочинів: у випадку вбивства не тілки злочинець, але й весь рід його беззастережно очкував своєї згибелі від дітей убитового, які вимагали крові за кров.

Діти. Говорячи про жорстокість звичаїв язичницьких Словян, відмітим, що кожна мати мала право вбити новонароджену доньку, якщо сімя була вже доволі чисельна, однак зобов’язана була зберегти життя сина, народженого служити вітчизні. Цьому звичаю не поступалося в жорстокості інше: право дітей позваляти життя батьків, обтяжених старістю і хворобами, які були додатковим тягарем для родини і некорисними співгромадянами.

Правління. Цей народ, подібно до інших, на початку свого громадянського буття не знав принад упорядкованого правління, не терпів ні володарів, ні рабів у своїй землі, думав, що дика, необмежена свобода. – найбільше добро для людини. Господар панував у домі: батько над дітьми, чоловік над дружиною, брат над сестрами; кожен будував собі особливе помешкання, на певній відстані від інших, щоб жити спокійно і безпечно.

З плином часу ця дика простота звичаїв мала змінитися.

Народне правління Словян через кілька століть перетворилося в Аристократичне. Вожді, які обиралися на підставі всезагальної довіри, виділялися талантами і мужністю, були першими правителями в своїй вітчизні.

Головний Начальник чи Правитель судив народні справи урочисто, на зборах старійшин, доволі часто в темноті лісу: адже Словяни вважали, що Бог суду, Прове, проживає в тіні древніх, густих дубів. Такі місця і будинки Князя вважалися священними: ніхто не мав права ввійти до них зі зброєю, а самі злочинці могли там безпечно переховуватися.

Карамзин Н.М. История государства Российского. – Москва, 1989. - Т.1. - С.65, 66, 71-73.