2. Сторони і суб’єкти соціально-трудових відносин

Провідними складовими системи соціально-трудових відносин є їх сторони і суб'єкти. І сторонами, і суб'єктами соціально-трудо­вих відносин називають найманих працівників, роботодавців і дер­жаву. Ці поняття близькі, але не ідентичні. Відмінність між ними полягає в тому, що сторони соціально-трудових відносин є носіями первинного права у цих відносинах, а суб'єкти можуть володіти як первинними, так і делегованими первинними носіями правами.

Наприклад, найманий працівник як сторона і носій первинного права у соціально-трудових відносинах може реалізовувати свої права та інтереси безпосередньо (наприклад, укладаючи трудовий контракт з роботодавцем). Разом з тим, наймані працівники можуть утворювати організації і делегувати їм свої права і повноваження. Ці організації будуть реалізовувати делеговані найманими працівниками права на виробничому, галузевому, регіональному чи інших рівнях як суб'єкти — представники сторони найманих працівників у соціально-трудових відносинах.

Таким чином, кількість сторін соціально-трудових відносин не може бути більшою трьох (наймані працівники, роботодавці й дер­жава), тоді як число суб'єктів цих відносин може бути великим за рахунок носіїв делегованих прав (об'єднань найманих працівників і роботодавців, їхніх представницьких органів, різних державних органів і т. ін.).

Вчені в галузі соціально-трудових відносин виділяють при­наймні чотири групи суб'єктів соціально-трудових відносин.

Перша група — це первинні носії прав та інтересів (наймані пра­цівники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування). Друга гру­па — це представницькі організації та їхні органи. Вони є носіями делегованих повноважень (об'єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління). Третя група — органи, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, на підприємствах (організаціях). Четверта група — це органи, по­кликані мінімізувати наслідки можливих конфліктів, попереджу­вати загострення соціально-трудових відносин (примирні, посеред­ницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а також на­вчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.

Суб'єкти соціально-трудових відносин, що належать до перших двох груп, реалізуючи первинні або делеговані їм повноваження, виступають сторонами переговорів, сторонами угоди (договору), сто­ронами колективного чи індивідуального трудового спору.

Отже, суб'єктами соціально-трудових відносин можуть бути індивіди або їх групи, об'єднані за певною ознакою. Тому соціаль­но-трудові відносини можуть бути індивідуальними (якщо з окре­мим роботодавцем взаємодіє окремий працівник) і колективними, груповими (коли взаємодіють об'єднання, групи роботодавців та пра­цівників) та змішаними. За ознакою кількості учасників соціально- трудові відносини можуть бути дво-, три- і багатосторонніми.

Логіка становлення нового типу соціально-трудових відносин у світі історично передбачала спочатку формування нових суб'єктів цих відносин, а потім уже формування самих відносин. У західних країнах в гострому конфліктному суперництві за високої активності всіх учас­ників трудових відносин формувалася соціально-трудова самосві­домість, на практиці визначалися основні ролі, функції, виявлялися можливості, організаційно оформлювалися такі суб'єкти соціально- трудових відносин: найманий працівник, підприємець, держава.

В умовах розвинутої соціально орієнтованої ринкової економіки суб'єктам соціально-трудових відносин властиві певні характерні риси, що дозволяють ідентифікувати цей суб'єкт саме як сторону соціально-трудових відносин.

Найманий працівник — це громадянин, що уклав індивідуаль­ну трудову угоду з роботодавцем, і відповідно до цієї угоди набув відповідних прав і обов'язків у трудовій сфері. Найманий праців­ник — це максимально узагальнене поняття. Реально суб'єктом соці­ально-трудових відносин можуть виступати й окремі індивіди, і групи працівників, організаційно об'єднані за певними системо­утворюючими ознаками (професійна, посадова, галузева належ­ність, регіон працеприкладання, вік, стать, рівень освіти, стан здоров'я та ін.). Ці ознаки часто визначають специфіку інтересів групи працівників, їхнього становища в соціально-професійній структурі, їхньої конкурентоспроможності на ринку праці тощо. Але в будь-якому випадку є певні спільні характеристики, на­явність і міра розвинутості яких у найманих працівників впливає на зміст і зрілість соціально-трудових відносин. Передусім це го­товність і здатність найманого працівника особисто брати участь у соціально-трудових відносинах, мати певну думку щодо способів особистої участі в цих відносинах.

Розвинуті соціально-трудові відносини передбачають наявність інститутів, що представляють інтереси найманих працівників і ви­ступають від їхнього імені. Традиційно такими інститутами є про­фесійні спілки — масові організації, що об'єднують найманих пра­цівників, пов'язаних спільними соціально-економічними інтереса­ми, хоча відомі й інші організаційні форми об'єднання найманих працівників.

Роботодавець як суб'єкт соціально-трудових відносин відпові­дно до міжнародної класифікації — це людина, що працює само­стійно і постійно наймає для роботи одну або багато осіб. Роботода­вець як правило є власником засобів виробництва. Роботодавець — це також дуже узагальнене поняття. На нашу думку, найкоректні- шим його визначенням є таке: юридична особа, яка використовує працю найманих працівників, про що укладає відповідний трудовий договір. У вітчизняній господарській практиці роботодавцем вва­жається також керівник підприємства в державному секторі еконо­міки, який наймає працівників за договором, наприклад, директор державного заводу, хоча він сам є найманим працівником у держа­ви і не володіє засобами виробництва.

Цивілізовані соціально-трудові відносини передбачають також і наявність інститутів, що представляють інтереси роботодавців і ви­ступають від їхнього імені, зокрема, при вирішенні питань на тери­торіальному, галузевому й національному рівнях.

Значення держави в соціально-трудових відносинах проявляєть­ся у тих функціях, які вона традиційно виконує. Умовно ці функції можна назвати так:

• законотворення, встановлення норм і правил;

• гарантія і захист прав;

• створення робочих місць (держава як роботодавець);

• арбітраж і регулювання;

• примирення сторін, забезпечення злагоди.

Міра реалізації кожної з цих функцій, характер поєднання їх в кожен конкретний момент часу визначається історичними, політич­ними, економічними умовами розвитку держави, відповідно й роль держави у соціально-трудових відносинах може докорінно змінюва­тися.

Проте в кожному випадку саме держава як суб'єкт соціально- трудових відносин зацікавлена в ефективній самоідентифікації най­маних працівників і роботодавців, оскільки лише соціально активні й відповідальні працівники і роботодавці (за інших необхідних умов) можуть бути рівноправними партнерами, досягти соціальної злагоди, уникнути екстремізму в трудових відносинах.