2. Самовиховання, самоаналіз та самооцінка.

Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Передусім самовиховання потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для збагачення учнів знаннями і уміннями проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, по­чуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.

Важливим аспектом самовиховання є логічне мислен­ня, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє ви­робленню вимогливості до себе як постійної риси характе­ру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають уч­нів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не зане­падати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організова­ність, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця, перекону­ючись, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою за­лежить від рівня розвитку колективу взагалі. У згуртова­ному колективі, де панує здорова громадська думка, ат­мосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює такі етапи:

• з'ясування педагогами ставлення учнів до процесу самовиховання. З цією метою проводять анкетування. На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються усвідомлення вихованцем, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної ро­боти над собою. Він також повинен збагнути, що самовихо­вання є його особистою справою і справою суспільства;

• поява в учня прагнення до самовдосконалення. Пе­дагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і сво­їм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Ос­кільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йо­му скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити з учнями окремі фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб;

• початок систематичної роботи учня над собою у про­цесі реалізації програми самовиховання. Цей процес здійс­нюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, пра­ці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива вихованця.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спе­ціальним прийомам роботи над собою, до яких належать:

а) самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні учневі знайти у певній ситуації аргументи і за їх допомо­гою переконати в правильності чи неправильності свого вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли;

б) самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень;

в) самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, якщо учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях;

г) самозаохочення. Застосовують його, якщо учень, дола­ючи певні труднощі, виконав складне завдання. Ефективний він за необхідності подолати негативні риси особистості;

ґ) самопримус. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися, працювати, з ліно­щами;

д) самоаналіз. Йому належить вирішальна роль у само­вихованні, оскільки він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку;

є) практичні прийоми. До них належать прийом «крок уперед» — щоденне планування діяльності на наступний день; прийом «оцінювання прожитого дня» — аналіз уч­нем своїх дій, вчинків, недоліків;

є) «правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до вико­нання своїх обов'язків;

ж) самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від то­го, які риси особистості і в який термін він прагне сформу­вати чи подолати;

з) «упізнай себе». Має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища. Той впізнає себе, а товариші доповнюють цю ха­рактеристику;

і) «самохарактеристика» і «взаємохарактеристика». Суть цих прийомів полягає в обговоренні в колективі під­готовлених у такий спосіб характеристик, що привчає уч­нів до самоаналізу, дає педагогові багатий матеріал для роботи з ними.

Таким чином, самовиховання – це свiдома, цiлеспрямована робота людини з удосконалення своїх iнтелектуально – духовних, морально – вольових, естетичних, фiзичних якостей. 

Самовиховання – усвiдомлена, цiлеспрямована дiяльнiсть особистостi з метою вдосконалення своїх якостей (або створення нових) у вiдповiдностi до власних оцiнних уявлень й соцiальних орiєнтацiй [6, c.207].

Самоаналіз є невід'ємною частиною будь – якої психотерапії. Вже під час перших бесід психотерапевт знайомиться з самоаналізом пацієнта, так як його звернення до лікаря, як правило, передують спроби аналізу власного психічного стану. На перших заняттях лікар не тільки знайомиться з хворим, але і становить первинне уявлення про причини його захворювання.

Питома вага самоаналізу в процесі психотерапії неоднакова в різних її методи. У суггестивній психотерапії самоаналіз відіграє другорядну роль. Але і тут він є необхідною ланкою при знайомстві з пацієнтом, при підготовці хворого до використаних методик, в розмовах між сеансами навіювання, в оцінці результатів навіювання. Істотно більш важливе місце самоаналіз займає не в симптомо – орієнтованій, а в спрямованій на значні зміни особистості психотерапії, де активність пацієнта набуває особливого значення.

В психоаналізі, який сприяє переходу несвідомих, витіснених зі свідомості, уявлень у свідомість, психотерапевт спрямовує увагу хворого не на реальність, не на актуальну ситуацію, а на переживання раннього дитинства, на його сексуальний потяг. Витіснення з свідомості, яке проявляється у вільних асоціаціях пацієнта, в сновидіннях, описках, застереженнях, вони стають предметом роботи психоаналітика.

Першорядну роль самоаналіз також грає в розмовній психотерапії, яка спрямована на розуміння і самостійну зміну пацієнтом тих сторін своєї особистості, які перешкоджають самоактуалізації.

В ході самоаналізу пацієнт стикається зі значними труднощами, але вони мають своє позитивне значення. Самоаналіз знаходиться в межах можливого, а небезпека того, що він призведе до певних розладів, відносно невелика.

Самооцінка – елемент самосвідомості, що характеризується емоційно насиченими оцінками самого себе як особи, власних здібностей, етичних якостей і вчинків; важливий регулятор поведінки. Самооцінка визначає взаємини людини з тими, що оточують, її критичність, вимогливість до себе, відношення до успіхів і невдач. Тим самим самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і розвиток його особи. Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань, цілей, які людина перед собою ставить. Адекватна самооцінка дозволяє людині правильно співвідносити свої сили із завданнями різної складності і з вимогами тих, що оточують. Неадекватна (завищена або занижена) самооцінка деформує внутрішній світ особи, спотворює її мотиваційна і емоційно – вольова сфери і тим самим перешкоджає гармонійному розвитку.

Самооцінка складається, по – перше, під впливом тих оцінок, які дають людині інші люди. Людина схильна оцінювати себе так, як, на його думку, він оцінюється оточуючими. Зневага до такого роду «зовнішньої» оцінки рідко буває щирою, людина так чи інакше її враховує. По – друге, самооцінка формується в результаті зіставлення образу реального «Я» (якою людина бачить сама себе) з образом ідеального «Я» (якою людина бажає себе бачити). Високий ступінь збігу між цими утвореннями відповідає гармонійному душевному складу особи. Самооцінка залежить також від того, якою мірою людина відчуває себе таким, що належить до значущої для нього соціальної групи.

Є три моменти, істотних для розуміння самооцінки. По – перше, важливу роль у її формуванні грає зіставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з поданням про те, яким чоловік хотів би бути. Хто досягає в реальності характеристик, як визачають для нього ідеальний образ Я, той повинен мати високу самооцінку. Якщо ж людина відчуває розрив між цими характеристиками і реальністю своїх досягнень, його самооцінка, ймовірно, буде низькою.

Другий чинник, важливий для формування самооцінки, пов'язаний з інтеріорізацією соціальних реакцій на людину. Іншими словами, людина схильний оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші. І нарешті, ще один погляд на природу і формування самооцінки полягає в тому, що людина оцінює успішність своїх дій і проявів через призму своєї ідентичності. 

Слід особливо підкреслити, що самооцінка, незалежно від того, лежать в її основі власні думки людини про себе або інтерпретації думок інших людей, індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, завжди носить суб'єктивний характер.

Таким чином, самооцінка – це своєрідні когнітивні схеми, котрі узагальнюють минулий досвід особистості і організують нову інформацію відносно даного аспекту „Я". Разом з тим самооцінка, особливо якщо мова йде про здібності і потенційні можливості особистості, виражає певний рівень домагань. А він залежить від багатьох умов. Самооцінка є засобом самовираження, створення в оточуючих  приємного враження про себе.