2. Роль соціальних гарантій, стандартів та нормативів у державному регулюванні соціального страхування

Соціальні гарантії забезпечуються через спеціальні державні органи, профспілки, громадські організації.

Соціальні гарантії мають здійснюватися за трьома основни­ми напрямами.

1.  Державне гарантування кожному громадянинові, зайнятому трудовою діяльністю, нормального рівня добробуту через забез­печення мінімальної заробітної плати, її індексації, помірних по­датків і невтручання у підприємницьку діяльність.

2.   Задоволення пріоритетних потреб суспільства, які держава не може довірити кожному громадянину особисто. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, органі­зації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспі­льства. Держава законодавчо гарантує задоволення вказаних по­треб за рахунок бюджету в мінімально достатніх розмірах у формі безплатних послуг. Об'єм таких послуг завжди повинен залежати від розміру прямих і непрямих податків, що стягуються з громадян.

3.   Вирівнювання якості життя окремих груп населення, недо­статня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами мо­жуть бути підвищення навантаження утриманців на працездат­них, стан здоров'я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці. У цьому випадку формами задоволення відповідних потреб мо­жуть бути пенсії, допомога, стипендії, грошові виплати, їхня ін­дексація, різні пільги.

Наведені форми соціальних гарантій сприяють тому, що стає можливим підтримання життєвого рівня, а також розвитку здіб­ностей людини незалежно від її матеріального стану, рівня заро­бітної плати і впливу економічних та інших зовнішніх факторів.

Соціально-економічні гарантії — це забезпечення державою задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норм. Соціально-економічні гарантії громадянам — це об'єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування.

В умовах різноманіття форм власності, розширення видів ін­дивідуальної трудової діяльності потрібні заходи щодо забезпе­чення соціальних гарантій з боку держави, які мають гарантувати кожному громадянинові певний рівень благ і послуг, як за раху­нок внесків самого громадянина, так і шляхом перерозподілу державних ресурсів, призначених на цілі матеріального забезпе­чення населення.

До соціальних гарантій держави відносять:

• створення громадянам умов щодо їх самозабезпечення жит­тєво необхідними благами, для задоволення власних потреб;

•   вилучення у громадян частини створеного ними валового внутрішнього продукту, повертання їм (поза зв'язком із вилуче­ною частиною) благ і послуг у формі освіти, дошкільного вихо­вання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціаль­ного страхування і забезпечення;

•   надання за рахунок вилучення у громадян частини валового внутрішнього продукту певної кількості благ і послуг тим грома­дянам, які за фізичними даними неспроможні самі забезпечити себе всім необхідним (пенсії інвалідам дитинства, утримання бу­динків для інвалідів і людей похилого віку, надання різних видів допомоги).

Загальна сума благ і послуг, що споживаються населенням за відповідний період, становить фонд споживання. Його величи­на завжди обмежена розмірами створеного внутрішнього вало­вого продукту, а також обов'язковими витратами, які повинна здійснювати держава для забезпечення виконання своїх функ­цій (на оборону, управління, наукові дослідження, створення резервів).

Основні принципи системи соціальних гарантій населенню (СГН) закладені в Конституції України, де зазначено, що грома­дяни України мають право на:

•    достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;

•    підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

•   соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодав­ством. Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є ос­новним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законо­давством;

•   охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхуван­ня. Держава створює умови для ефективного й доступного всім громадянам медичного обслуговування. У державних і комуна­льних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, наявна мережа таких закладів не може бути зменшена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм влас­ності.

Соціальна допомога повинна мати адресний характер. Держа­ва має гарантувати мінімум соціальних і матеріальних благ через механізми:

• встановлення на державному рівні фінансового забезпе­чення мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсій за віком, стипендій тощо);

• здійснення у зв'язку з ціновою лібералізацією, адресного вибіркового надання соціаль­ної допомоги та компенсаційних виплат;

• захисту купівельної спроможності малозабезпечених гро­мадян через щомісячний перегляд розміру сукупного доходу, що дає право на допомогу, та цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу цін.

Дотація, як форма соціальних гарантій, використовується в Україні на деякі види товарів і послуг для утримання їхньої ціни на низькому рівні.

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають:

1) державний бюджет;

2)  кошти місцевих бюджетів;

3)  страхові фонди:

• Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати праце­здатності;

• Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття;

• Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• Пенсійний фонд України.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, вста­новлюються і затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціальні стандарти — це стандарти у сфері соціальних відносин (мінімальна заробітна плата, мінімальна пе­нсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тиж­ня, відпустки, умови праці тощо), які офіційно встановлюються державою.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою:

• впровадження механізму реалізації соціальних прав і дер­жавних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;

• визначення пріоритетів державної соціальної політики що­до забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації;

• визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і міс­цевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забез­печення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основ­них соціальних гарантій, мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Державні соціальні стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного й соціального розвитку.

Формування державних соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:

•    забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав і державних соціальних гарантій достатнього життєвого рі­вня для кожного;

•    законодавче встановлення найважливіших державних соціа­льних стандартів і нормативів;

•   диференціація за соціально-демографічними ознаками ви­значення нормативів;

•    наукова обґрунтованість норм споживання й забезпечення;

•    соціальне партнерство;

•    гласність та громадський контроль при їх визначенні й за­стосуванні;

•   урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту і трудових відносин.

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нор­мативи поділяються на:

нормативи споживання — розміри споживання в натураль­ному обсязі за певний проміжок часу (рік, місяць, день) продук­тів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;

нормативи забезпечення — визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користуван­ня, а також забезпечення певної території мережею закладів охо­рони здоров'я і освіти, а також підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслугову­вання й житлово-комунальних послуг;

нормативи доходу — розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на основі визначення вартісної величини набо­ру нормативів споживання й забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

нормативи раціонального споживання — рівень, що гаран­тує оптимальне задоволення потреб;

нормативи мінімального споживання — соціально прийня­тий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, виходячи із соціальних або фізіологічних по­треб;

статистичні нормативи — нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

За сферою обслуговування соціальних потреб соціальні нор­мативи розрізняють у галузях:

•    житлово-комунального обслуговування;

•    транспортного обслуговування;

•    охорони здоров'я;

•    освіти тощо.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, вста­новлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабіне­том Міністрів України, за участю та погодженням з іншими сто­ронами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією й законами України.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів насе­лення, житлово-комунального, побутового, соціально-культур­ного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Прожитковий мінімум — мінімальна кількість життєвих за­собів, необхідних для підтримки життєдіяльності працівника та відновлення його робочої сили. Він визначає нижню межу суспі­льно необхідного рівня життя за певних умов розвитку суспільс­тва і є динамічною соціально-економічною категорією.

При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють:

• фізіологічний мінімум — вартість товарів та послуг, необхід­них для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, при­чому протягом відносно короткого періоду, практично без при­дбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів;

• соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) — мі­німальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духов­них потреб. Це вартість товарів та послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя.

До факторів, що обумовлюють рівень прожиткового мініму­му належать: ціни, інфляція, кількісна оцінка набору споживчих благ та послуг.

Прожитковий мінімум визначається на основі так званого ко­шика споживача.

Кошик споживача — вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні у певний час.

Принципи формування наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг:

Набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів визначаються в натуральних показниках, набір послуг - у нормативах споживання не рідше одного разу на п'ять років.

Набір продуктів харчування формується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я з використанням нормативів фізіологічної потреби організму людини в продуктах харчування виходячи з їх хімічного складу та енергетичної цінності, з урахуванням рекомендацій

Набір непродовольчих товарів формується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері економіки з використанням нормативів забезпечення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами захисту організму людини від впливу навколишнього середовища, а також засобами для влаштування побуту.

До набору послуг включаються житлово-комунальні, транспортні, побутові послуги, послуги зв'язку, закладів культури, освіти, охорони здоров'я та інші.

Набір послуг формується спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у сферах надання відповідних послуг.

Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг.

Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення встано­влюються з метою визначення розмірів державних соціальних гара­нтій у сфері оплати праці, виплат за обов'язковим державним соціа­льним страхуванням, права на отримання інших видів соціальних виплат і державної соціальної допомоги та їх розмірів, а також ви­значення пріоритетності напрямів державної соціальної політики.

Основні державні соціальні гарантії встановлюються зако­нами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

До числа основних державних соціальних гарантій належать:

•    мінімальний розмір заробітної плати;

•    мінімальний розмір пенсії за віком;

•    неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

•    величина межі індексації грошових доходів громадян;

•    пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг, послуг зв'язку та критерії їх надання.

Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх держа­вних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за ра­хунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ та орга­нізацій і соціальних фондів на засадах адресності й цільового ви­користання.

3 метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обчислюються такі види нормативів витрат (фінансування):

•    нормативи фінансування поточних витрат на одного мешка­нця, а для окремих видів соціальних послуг — на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування;

•    нормативи фінансування поточних витрат на утримання ме­режі закладів освіти, охорони здоров'я, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побу­тового обслуговування;

•    нормативи державних капітальних вкладень на будівництво закладів освіти, охорони здоров'я, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побу­тового обслуговування.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний мо­ніторинг у сфері застосування й фінансового забезпечення дер­жавних соціальних стандартів і нормативів.

Порядок проведення моніторингу застосування державних со­ціальних стандартів і нормативів та його фінансове забезпечення визначається Кабінетом Міністрів України.

Основними засобами здійснення моніторингу є:

•    щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів;

•     ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів;

•    поточне коригування вартісних величин державних соціаль­них нормативів і нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування.

За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій.

Відомості про розміри державних соціальних стандартів і но­рмативів, а також щодо результатів моніторингу їх застосування підлягають публікації в офіційних виданнях.

Контроль за дотриманням законодавства про державні соціа­льні стандарти й нормативи та державні соціальні гарантії здійс­нюється на засадах гласності органами державної влади та орга­нами місцевого самоврядування із залученням громадських організацій і незалежних експертів.

Особливо слід відзначити індексацію як специфічну форму соціальних гарантій, яка свідчить про розвиненість форм розпо­ділу в державі. Однак якщо держава не має механізму вилучення у виробника частини прибутку, одержаного від зростання цін, тоді індексація тільки збільшує інфляцію.

Індексація — це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами механізм підвищення грошових доходів громадян, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати їм підвищення цін на споживчі товари та послуги.

Індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян. Вона спрямована на підтримання купівельної спромо­жності їх грошових доходів.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс споживчих цін і тарифів на товари та послуги. Такий ін­декс обчислюється на підставі статистичних спостережень за зміною цін у роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, що одер­жуються ними в національній валюті на території України і не мають разового характеру; соціальна допомога (сім'ям з діть­ми, з безробіття, тимчасової непрацездатності тощо); стипен­дії; оплата праці (грошове забезпечення); суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годуваль­ника тощо.

Індексація проводиться, якщо індекс споживчих цін переви­щив 105 відсотків (величина порогу індексації).

Підприємства, установи та організації, що перебувають на го­сподарському розрахунку, підвищують розміри оплати праці.

Організації і установи, які фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок кош­тів відповідних бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Індексація пенсій і соціальної допомоги проводиться за раху­нок Пенсійного фонду України, Фондів ЗДСС України, інших ці­льових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

Індексації не підлягають грошові доходи:

•    від цінних паперів (крім державних);

•    від здавання в оренду нерухомого майна;

•    від ведення фермерського та підсобного господарства;

•    від підприємницької діяльності.

Індексації підлягають грошові доходи в межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченості.

Дохід, який дорівнює величині вартості межі малозабезпеченості, індексується повністю.

Якщо дохід перевищує величину вартості межі малозабезпеченості, то його частина у межах подвійної її величини індексу­ється у розмірі 80 %. Наступна частина доходу у рамках потрій­ної величини межі малозабезпеченості індексується у розмірі 70 %.

Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величи­ну межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує підвищення цін і тарифів на товари та по­слуги, які входять до складу мінімального споживчого бюджету.

Індекс споживчих цін обчислюється наростаючим підсумком з початку року на підставі статистичних спостережень органів державної статистики за зміною цін.

Контроль за додержанням законодавства про індексацію гро­шових доходів громадян здійснюється відповідними державними органами та профспілками.