Розділ 1. Карнавальна культура європейського ренесансу

1.1. Ренесанс як духовний, світоглядний, культурний переворот

Відродження, що виникло в XV столітті на Апеннінському півострові, було подібне до пробудження після тривалого сну середньовіччя. Видатні люди скинули з себе заціпеніння цієї епохи затишшя та застою і спрямували свій погляд на інші моменти історії. Зокрема, перші представники Відродження звертаються до класичного світу, уявлення про який їм дали стародавні греки та римляни, а також, певною мірою, єгиптяни та перси, - всі ті, хто проникав в глибини свідомості та священного знання. Але таке повернення до минулого, пошук класичних коренів не означає простого історичного дослідження. Людина епохи Відродження не задовольняється вивченням історії класиків, того що вони робили, про що думали. Вона шукає живі зерна. Вона намагається перенести їх в сучасність, оживити, застосувати, надати їм необхідної форми, щоб перетворити на щось корисне.

З точки зору Відродження історія - це становлення, яке повторюється, кульмінацією якого є золотий вік, період, в якому переважають мудрість і чистота. У своєму циклічному розвитку історія проходить через золотий і срібний вік, потім - через бронзовий і залізний. Саме в залізні часи, найтяжчі і найтемніші, необхідно відродити блиск золотих зерен. Цей рух, що розпочався в Італії, призвів до великих змін в культурі. Змінюється уявлення про Всесвіт, про процеси наукового дослідження; виникає нове мистецтво, нове розуміння політики, нові релігійні ідеї, відбуваються значні зміни філософських поглядів. Таким чином, ставлення людини до життя раптово розширюється та поглиблюється. Саме слово, яке ми використовуємо для визначення цього важливого періоду історії, можливо, містить у собі містичний корінь. Відродження означає можливість народитися знову, дати місце новій, з точки зору духовності, людині, і ці поняття не видаються нам незнайомими: ми можемо зустріти їх в Євангелії від Іоанна, в посланнях Св. Павла. З давніх-давен існує необхідність пробудити або відродити іншу людину, більш піднесену та глибоку.

Проте поняття “Відродження” у XV столітті не є виключно релігійним. Воно значно ширше тієї концепції, яку ми зустрічаємо у Св. Іоанна, Св. Павла та багатьох інших отців церкви, і має відношення до життєвої позиції, до дій, завдяки яким людина починає відчувати себе частиною світу, частиною Природи.

Людина Відродження не відокремлює себе від цих понять, і якщо вона вивчає Природу, то робить це саме тому, що, відчуваючи себе її часткою, вона бажає пізнати саму себе і весь світ. Це виходить за межі релігії чи, принаймні, дозволяє говорити про універсальну релігію, що містить в собі і науку, і мистецтво, і політику. Ці чотири аспекти визначають чотири основних шляхи, до яких можна віднести будь-яку діяльність людини. У середні віки людина як така, була відсунута на другий план, оскільки головним було служіння в ім’я Бога, великий космічний союз, і людина була підпорядкована чітко визначеним законам, уникнути яких вона не могла. Закони є закони і людина мало що може зробити перед лицем визначеності цього Божественного закону. Але завдяки течії гуманізму Відродження виявило наскільки великою є цінність людини. Будучи часткою цього світу, людина є і часткою Природи з її законами, але вона може зрозуміти і осягнути їх і дієво перетворювати їх своїми власними руками.

В епоху Відродження зникає пасивність попередніх віків, оскільки вперше людина відчуває свою причетність до історії: історія належить їй, вона може її змінити, якщо не основний її хід, то, принаймні, її певні аспекти. Головним в той період була людина; зросла цінність людини, що мислить, що усвідомлює себе розумною і знає, що її сила полягає в розумі, який є частиною Природи і дозволяє людині зрозуміти її.

Гуманізм - це течія релігійної терпимості, яка виникає в умах всіх видатних мислителів. Це ще одна спроба примирити філософію і релігію, які були докорінним чином роз’єднані в епоху середньовіччя; спроба довести, що релігія не протиставляється філософії, що будь-яка релігія гідна поваги, і зрозуміти єдине прагнення до Божественного. Незалежно від того, яким ім’ям воно зветься і якими ритуалами супроводжується, найголовнішим є те, що людина відчуває потяг до Священного, намагається налагодити зв’язок з божественними джерелами і повернутися до них.

Люди Відродження називали це різними іменами, в тому числі універсальною релігією, яка об’єднує у собі всі інші релігії, не знищуючи їх. Завдяки ідеї, яка поки що так і не наблизилася до свого втілення, виникли терпимість та взаєморозуміння, які так необхідні нам і сьогодні, і які впродовж п’яти століть є рушійною силою Відродження.

Гуманізм запозичив у класичної епохи систему цілісної освіти, мета якої - формування особистості, і яка дає основні уявлення про всі аспекти знання, аби кожна людина змогла б усвідомити цілісність світу, а не окремі його частини.

Епоха Відродження, навпаки, прагнула до цілісної інтегральної освіти (що не виключала спеціалізацій), яка давала можливість глобального бачення Всесвіту і людства, взаємодії людей один з одним, а також зі Священним. Без цієї єдності був би неможливим розвиток свідомості, яка, як сонце, освітлює все, чого сягає його проміння. Якщо ми будемо спрямовувати світло в одному напрямку, ми будемо добре знати лише цю єдину сторону реальності, в той час як всі інші залишатимуться для нас невідомими.

Ідея гуманістів підвищити значущість людини і примусити її відчути себе частиною Природи викликала до життя перші проби створення експериментальної науки. До цього часу наука являла собою комплекс теоретичних знань. Закони Всесвіту та Природи були сформульовані раз і назавжди, і не було ані спроб, ані необхідності перевіряти і підтверджувати їх. Відродження, навпаки, підносить людину, яка відчуває себе частиною Природи, природнім чином пов’язує себе з нею і намагається зрозуміти, дослідити та описати її закони.

Таким чином, діючи з серцем, людина приходить до нового уявлення про науку. До цього додаються інші цікаві моменти: наприклад, у добу Відродження знову з’являються оригінали творів Платона, Піфагора, праць грецьких астрономів, географів математиків, оскільки для гуманістів було дуже важливим повернутися до первинних текстів, оминаючи таким чином середньовічні переклади, догматичні та тенденційні. Дотик до цих стародавніх джерел призвів буквально до потрясіння від усвідомлення того, що багато віків тому жили вчені, астрономи, географи, математики, медики, астрологи, які пояснювали основні закони Всесвіту за допомогою чисел та формул, які використовували мову математики для розуміння цих законів. Прикладом цього є піфагорійці і Платон, який продовжив їх філософію. Відродження науки було також пов’язане з магією.

У мистецькому творі важливим є не те, що зображує митець, але як він це робить. Усвідомлюючи надзвичайну важливість цієї тези для дослідження літератури взагалі та аналізу окремих творів, вважаємо, що у вивченні образів, тем, мотивів стрижнем цього процесу мають бути саме положення теорії літератури. Власне поетика, її “постійні смисли” – художність та її форма, творчі принципи, цілісність та системність, майстерність письменника є визначальною для розуміння процесу творчості. Адже тільки підхід до літературного твору з позицій поетики як “частини теорії літератури, що досліджує втілення естетичного світогляду письменника у творі” [12, c. 45], дозволить відповісти на питання “як?”, “яким чином чи способом?” митець перетворює матеріал природи у художній факт, як образи навколишнього світу стають засобами розкриття переживань, думок, настроїв, психічних станів автора чи його героїв.

Взаємовідносини світів драматургії і людини давні й різнопланові. Особливий авторський емоційний підхід до образів довкілля притаманний будь-якій літературній епосі з панівним духовним началом, у якій зображення природи було не лише тлом дії персонажів чи композиційним фактором, а й виразником психологічних станів. Для побудови власних концепцій світобачення і світосприйняття, вираження естетичних та духовних почуттів ці епохи найбільш повно використали матеріал природи, під яким розуміємо багатство її образів і комплекс моделей, елементів, що можуть втілюватись у художні образи, виступати темами або мотивами, інспірувати, надихати на створення нових образів, надавати останнім символічного характеру тощо. З уваги на узагальнений характер поняття «образ», використовуємо термін «модель природи». Пропонуємо його визначення: модель природи – це сформований у свідомості реципієнта усталений фрагмент навколишнього світу, який у залежності від авторського вираження набуває певного семантичного навантаження.

Окреслюємо також дві найбільш характерні риси кожної моделі:

• універсальність, поверховий каркас моделі як структурної одиниці, певна рама, у якій містяться смисли і вираження образу;

• здатність до наповнення в залежності від часового, ментального, національного, авторського контексту та його узгодження або неузгодження з глибокими, захованими у підтекст моделі структурами міфічного коду.

Слова Олександра Потебні про те, що мистецтво є не безпосереднім відображенням природи в душі, а певною видозміною цього відображення, розкривають суть поставленої проблеми: кожний образ природи, кожний її елемент – від монументального краєвиду до найменшої рослинки як деталі – у ході акту творення підлягає процесу трансформації через розум і почуття митця, пропуску через його естетичні критерії та духовні переживання.

У драматургії прийомами такого вирішення є відповідні художні засоби, тому завдання вивчення мистецької сутності слова полягає в їх описі, вивченні і систематизації. Виходимо з того, що вибір тем, їх опрацювання, лексика, синтаксис, ритміка підкоряються у кожну епоху й у конкретного автора певному загальному формотворчому принципу або художньому закону. Зважаючи на це, вирішуємо наше завдання у двох площинах:

• з’ясовуємо функціонування теми карнавалу в п’єсах В.Шекспіра;

• виявляємо закономірність та підстави вживання поняття “карнавал”; визначаємо особливості експлікації.

Найбільш узагальнену формулу ренесансу визначаємо як:

Ренесанс = Незвичайна особистість + Незвичайні обставини.

Таким чином, через яскраві й промовисті образи драматургія зуміла проникнути у внутрішній світ героя, виразити його непокірний, пристрасний дух, емоційний характер. Не в останню чергу тісним взаємовідносинам драматургії і природи сприяла ренесансна образність, свобода композиції літературного твору, індивідуальність драматурга.