3. Людина в первісній культурі

Суттєвої рисою первісної людини є тотожність індивіда і роду, розчинення людини в колективі. Спрямованість погляду в минуле негатизувала вияви людської індивідуальності. Самобутність і самостійність сприймались як загроза цілісності. Індивідуальні й неконтрольовані вчинки несли можливість повернення хаосу. Порушення родової приреченості відразу й жорстоко каралося. Нормою було непохитне наслідування традиції, яке винагороджувалося. Жорсткі механізми соціального контролю і нормативності забезпечували усталеність існування суспільства. Відсутність поділу праці економічно закріплювала стихійно нерозчленований колективізм найближчих родичів.

Первісний індивідуум не відокремлював себе від колективу, мислив самого себе носієм рис будь-кого іншого і навіть усього колективу; найжорстокішим покаранням для нього було вигнання з роду, випадіння на периферію всіх світів свого існування. Воно позбавляло значних для людини засобів існування, проте, що найважливіше, - позбавляло відчуття належності цілому, тотожності родовому колективу, віднімало сенс існування.

Водночас позаперсональність буття первісної людини позбавляло її від страху смерті. Тотожність індивіда колективному цілому давало йому надію на збереження родової сутності, на продовження життя в іншому стані, на нове народження. В українській мові це збережено в етимології слова „домовина” як символі дому, до якого повертається померла людина (та, що відійшла).

Позаперсональність людини наклала табу на її зображення: майстер завжди уникає конкретних рис обличчя, індивідуального виразу очей, характерної міміки. Своєрідним знаком людини стає зображення її руки як позначення її дієвої присутності у світі. В зображенні жінки архаїчний художник підкреслює її статеві ознаки, наголошуючи на її функції продовжувачки роду, берегині домашнього вогнища (наприклад, у відомому зображені так званої „Венери Віллендорфської”).

Словесна магія будувалося на вірі в реальну силу слова, візуальна магія – на вірі в реальну силу зображення. Ще філософ К. Юнг помітив, що первісна людина майже не розрізняє внутрішній і зовнішній світ. Все, що з нашого погляду може розглядатись як належне свідомості, первісна людина сприймала як факт реальності. Почуття, емоції ототожнювались із реальними подіями і завдяки цьому виступали інструментами впливу на довколишнє середовище. Знаки культури, утверджуючи присутність людини в космосі буття, виступали знаряддями пізнання й оволодіння світом.

Координатором людської поведінки відповідно до настанов суспільного цілого виступав ритуал. Його головною метою було збереження космічного порядку і відновлення порушеної рівноваги. Оскільки він ніс у собі ритм, мірність, впорядкованість, то ритуал космізовував хаос буденного життя людей. Водночас, наближуючи людину до богів, возз’єднуючи її з ними, ритуальні дії не тільки впорядковували світ хаосу, але й сакралізовували профанний хаотичний світ. Тим самим ритуал піднімав людину над собою, повертав їй відчуття власної значущості в цьому хиткому й жахаючому світі.

Сила ритуалу полягала в його конкретності й чуттєвості, можливості виразити найскладніші смисли людської життєдіяльності мовою звуків, жестів, рухів, зображень. Вплив ритуалу пов’язувався з його спрямуванням на відтворення природних циклів і пов’язуванням циклів людського буття з універсально-космічними циклами.

Історія первісної культури, незважаючи на унікальну цілісність її смислів, має свою визначену в часі динаміку. Привласнюючий тип господарської культури вичерпав свої продуктивні можливості вже наприкінці верхньопалеолітичної доби. Нетривалість життя, нерегулярність нормального забезпечення їжею, обмеженість можливостей обміну інформацією не створювали сприятливих умов для подальшого культурного розвитку. Водночас наявність значних територій для заселення і полювання продовжувала екстенсивний характер мисливства і збиральництва, тенденцію збереження вже звичних культурних норм і смислів, гальмувало продукування нових культурних елементів і форм.

Доба „неолітичної революції” як перехід до відтворюючого господарства й осілості ознаменована спробами розкрити в мистецькій творчості сутнісні взаємозв’язки людини і природи. Поступово формуються навички створення цілісних композицій. Намагання розкрити смисл явищ, показати їх драматургію, причини і наслідки подій викликають появу динамічних багатофігурних сцен. В них важливе місце відведено людині та її взаємодії з оточенням: сцени полювання, військових сутичок, магічних обрядів, танців, щоденної роботи на полях. Зображення людей і тварин виконуються силуетно, без передання об’єму. Зникнення натуралістичних багатокольорових розписів супроводжується характерною схематизацією й умовністю. Розповсюдження набуває мілка пластинка, в якій реальність образів поступається місцем абстрагованому геометризму.

Особливого значення набувають орнаментальні композиції, які вражають гармонійною цілісністю, архітектонічною чіткістю, ритмічною силою. Орнамент слугував одним з найважливіших засобів космізації, впорядкування світу. Орнаментальні композиції трипільських посудин, нанесені білою, чорною або червоною фарбою, розкривають нам світобудові уявлення наших пращурів: спіралі позначали зародження нового життя, родючість, хвилясті лінії – водний хаос, грабельки символізували дощ, що єднає небо і землю, концентричні кола – сонце, небесний вогонь тощо.