Висновки

Серед конфліктів, які мали місце на Кавказі з 1988 року, конфлікт навколо Нагірного Карабаху займає за заподіяними ним людськими стражданнями та матеріальними руйнуваннями друге місце (хоча і зі значним відривом) після чеченського. Але за своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, він є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”.

Підсумовуючи викладений матеріал, можна зробтити висновки.

1. Вірмено-азербайджанський конфлікт визначається як етнотериторіальний, ще наслідком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Говорячи про даний конфлікт, треба сказати, що тут поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин і були розкриті причини та передумови конфлікту.

2. Головною причиною Нагірно-Карабахського конфлікту можна назвати територіальні претензії конфліктуючих сторін. Конфлікт почав зароджуватися ще на початку ХХ ст., хоча суперечки між Азербайджаном та Вірменією через територію Нагірного Карабаху.

Нагірно-Карабахський конфлікт пройшов у своєму розвитку два етапи. Перший етап почався у 1918-1920 роках, коли Нагірний Карабах перетворився на арену жорсткої війни між незалежною Вірменією і новоутвореною Азербайджанською Демократичною Республікою.

У конфлікті на деякий час було поставлено крапку рішенням про вилучення Нагірного Карабаху зі складу Вірменії з умовою формування на цих територіях вірменської національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.

У 1988 році розпочався другий, сучасний етап конфлікту, шляхи врегулювання якого ще досі не знайдено. Саме у 1988 р. вірмени з Нагірного Карабаху виступили з вимогою приєднання до Вірменії, і звичайно, отримали опір з боку Азербайджану.

3. Незважаючи на те, що військові дії були припинені сторонами у 1994 р., “затишшя”, яке панує в цьому регіоні, не означає ще завершення конфлікту. Конфлікт потребує негайного вирішення, але домогтися цього без доброї волі сторін та посередників вдасться ще не скоро. Хоча обидві сторони якоюсь мірою вже просунулися одна до одної в питанні про майбутній статус Карабаху. Азербайджан готовий надати йому високий рівень автономії, а Вірменія, включаючи і карабахських вірмен, з небажанням, але відмовилася від ідеї повної незалежності Карабаху і нині бачить його майбутнє в якійсь єдиній державній структурі з Азербайджаном. Фактично позиції сторін уже не так діаметрально протилежні одна одній, як це було ще кілька років назад.

Особливістю Нагірно-Карабахського конфлікту є те, що він розгортається в безпосередній близькості від трьох держав, кожна з яких претендує на роль “регіонального центра сили” – Росії, Туреччини й Ірану. І це ще більше ускладнює врегулювання конфлікту. У різний час і Туреччина, і Іран серйозно розглядали можливість свого прямого залучення в конфлікт, і це щораз викликало різкі протести Росії. Росія ж постійно втручалася в конфлікт, коли вважала, що це сприяє досягненню її мети в регіоні – відновлення свого контролю над Закавказзям.

Представники різних держав пропонують свої варіанти вирішення конфлікту, і це лише затягує процес врегулювання. Кожна держава намагається забезпечити свої власні інтереси.

Отже, шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.

Прогнозуючи подальшу долю конфлікту Нагірного Карабаху, та двох народів, які стали його учасниками, можемо припустити, що скоріше за все, нині імовірність того, що біженці-азербайджанці повернуться в найближчому майбутньому до своїх вогнищ, дуже невелика. Те, що ніяких видимих перспектив врегулювання конфлікту немає – сумний факт. І якщо не відбудеться якогось кардинального повороту подій, вірмено-азербайджанський конфлікт буде ще довго дестабілізувати Закавказзя, як уже 50 років дестабілізує Близький Схід арабо-ізраїльський конфлікт.

У січні 2013 році виповнилося двадцять п’ять років з початку вірмено-азербайджанського збройного конфлікту, або як його ще називають – Карабахської війни. Війни призупиненої, але все ще незавершеної, тому що мирний договір не підписаний, і територіальні суперечки не вирішені.

Вивчення й аналіз цього конфлікту не втратили своєї актуальності й понині, а не втратило тому що питання Нагірного Карабаху не є історією, і воно ще й до сьогодні не знайшло свого офіційного вирішення.

За своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, він є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”. Це єдиний конфлікт на території колишнього Радянського Союзу, у який безпосередньо були втягнуті дві незалежні держави.

Метою дослідження було розглянути та проаналізувати вірмено-азербайджанський конфлікт, опрацювати різні погляди на цю проблему, визначити зародження конфлікту, варіанти його врегулювання, по можливості дати прогноз на вирішення конфлікту. Серед завдань кваліфікаційної роботи такі: по-перше, визначити характер конфлікту, по-друге – проаналізувати причини та охарактеризувати протікання конфлікту, і, по-третє – розкрити результати та визначити альтернативні варіанти розв’язання конфлікту.

Україну не можуть не хвилювати конфлікти, які знаходяться у безпосередній близькості біля її кордонів. З цією метою вона велику увагу приділяє питанню забезпечення безпеки та стабільності у Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському регіоні і, насамперед, питанню врегулювання конфліктів на територіях країн-учасниць Організації за демократію й економічний розвиток (ОДЕР)-ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова).

Так, українське керівництво робило й продовжує робити свій внесок у врегулювання Нагірно- Карабахського конфлікту. Зокрема, Президент Л. Кучма неодноразово заявляв, що Україна готова брати найактивнішу участь у переговорних процесах, підтримуючи територіальну цілісність та політико-економічну незалежність Республіки Азербайджан.

Міністр закордонних справ України А. Зленко, перебуваючи з візитом у країнах Закавказзя наприкінці 1990-х рр., також наголосив, що Київ виступає за територіальну цілісність Азербайджану.

У жовтні 2002 р. Л. Кучма під час офіційного візиту до Вірменії порушив питання про бачення Україною шляхів виходу з ситуації, що склалася навколо Нагірного Карабаху. Він підтвердив незмінність позиції України у цьому питанні. На його думку, передусім мають домовитися між собою Вірменія й Азербайджан. Альтернативи тут не може бути. Україна, у свою чергу, готова підтримати будь-який мирний сценарій вирішення цієї проблеми.

Чимало уваги Україна приділяє розв’язанню Нагірно-Карабахського конфлікту за Президента В. Ющенка. За словами останнього, Азербайджан для України - важливий стратегічний партнер, з яким ми маємо намір поглиблювати й удосконалювати наявні двосторонні взаємини. Нинішня позиція України в розв’язанні Нагірно-Карабахського конфлікту, за умови невтручання у внутрішні справи протиборчих сторін інших держав, полягає у якнайшвидшому його врегулюванні на основі загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, зокрема поваги суверенітету, територіальної цілісності, непорушності міжнародновизнаних кордонів держав, а також виконання відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН та рішень ОБСЄ.

Україна вважає справедливою позицію Азербайджану в Нагірно-Карабахському конфлікті й активно підтримує ініціативи Баку щодо його розв’язання. Про це свідчать заяви її нового керівництва після Помаранчевих подій кінця 2004-початку 2005 рр. Так, навесні 2005 р. таку заяву на спільному брифінгу зі своїм азербайджанським колегою зробив голова МЗС України Б. Тарасюк.

Восени 2006 р., напередодні офіційного візиту до Баку, Президент України В. Ющенко також зазначив, що Україна підтримує ініціативи азербайджанської сторони з Нагірно-Карабахського питання, зокрема в рамках міжнародних організацій. У червні 2007 р. В. Ющенко зазначив, що вірменсько-азербайджанський конфлікт навколо Нагірного Карабаху може бути розв’язаний тільки в межах територіальної цілісності Азербайджану. За словами українського Президента, у проблеми є тільки одне рішення: надання Нагірному Карабаху високого ступеня автономії. Для виконання такого рішення має бути проявлена політична воля. Спроби розв’язати проблему іншим шляхом - це даремне витрачання часу.

29 травня 2008 р. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Азербайджанській Республіці Б. П. Клімчук під час прес-конференції для ЗМІ Азербайджану заявив про незмінну позицію України щодо врегулювання Нагірно- Карабахського конфлікту, яка чітко доводиться підтримкою України на Генеральній асамблеї ООН резолюції стосовно ситуації на окупованих територіях Азербайджану. «А підтримка краї- нами-учасницями ГУАМ цієї резолюції ще раз підкреслює потужність та дієздатність ОДЕР- ГУАМ», - зазначив Посол.

Проте, Україна дотримується чіткої позиції. Нещодавно президент України Віктор Янукович заявив, що офіційний Київ у ситуації з конфліктом навколо Нагірного Карабаху стоїть на позиції поваги територіальної цілісності Азербайджану.

Отже, Україна протягом багатьох років займає чітку й принципову позицію щодо врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту. Вона полягає у збереженні територіальної цілісності Азербайджану й наданні Нагірному Карабаху широкої автономії. Український підхід базується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, резолюціях Ради Безпеки ООН й ОБСЄ. Українське бачення розв’язання даної проблеми відповідає не тільки її національним інтересам, а й інтересам держав Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського регіону, а також сприяє розвиткові стратегічних і партнерських відносин з Азербайджанською Республікою. Україна бере активну участь у розв’язанні цієї проблеми в межах РЄ, ОБСЄ, ОДЕР-ГУАМ, СНД і навіть ООН, намагаючись активізувати їх і світову громадськість для врегулювання конфлікту. Україна готова виступати у ролі одного з посередників конфлікту, надати свою територію для переговорів між Азербайджаном і Вірменією, а також включити свої військові підрозділи до миротворчого контингенту в Нагірному Карабасі.