2. Соціалістичний експеримент над економікою України: колективізація сільського господарства та голодомор 1932—1933 рр.

Важливим напрямом соціалістичного експерименту над економікою України після її колонізації Радянською Росією була колективізація сільського господарства, що мала послужити одним із джерел індустріалізації. Вона забезпечувала кон­троль з боку ленінської партії над селянством, стала важливою складо­вою формування тоталітарної системи.

Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель 1927—1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб се­лянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рі­шення про примусове вилучення у селянства зернових над­лишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Укра­їна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійсни­ти колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства СРСР Я. Яковлевим, встановила терміни суцільної колективі­зації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до гру­пи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24 лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р." Таким чином, українські партійні вожді зменшили терміни колективізації на 1—1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й про­дуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антиколгоспними, антирадянськими виступами локального характеру, які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селян­ство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття.

Події набували загрозливих масштабів. На початку берез­ня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "За­паморочення від успіхів", в якій засуджувалися "перегини" у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "ви­кривлення партлінії" Сталін перекладав на місцеве керівни­цтво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу чергу, були винними у скоєному.

У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин. Розпочався активний наступ проти заможних селян, т. зв. кур­кулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адмініст­ративного тиску — встановлювався високий податок, заборо­нялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору проти заможних селян. На перше червня 1930 р. було "розкуркулено" 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8% їхньої загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, рема­ненту, будівель на суму 90—95 млн. крб. Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства.

У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. се­лянських господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у не­людських умовах. На їхніх кістках виникли Кузбас, Караган­да, Печора, Колима...

Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти українського народу був організований ним голодомор 1932— 1933 рр. Це була спланована акція соціалістичного режиму проти українського селянства, яка повинна була ліквідувати базу української нації і національного відродження, проти­стояння радянській владі. Аналіз архівних джерел переконливо засвідчує той факт, що в українському селі мали місце всі еле­менти політики геноциду. Такого висновку дотримуються і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988—1990 рр. Та й сам Сталін визнавав, що загальний вро­жай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше ка­жучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину. Ігноруючи заклики і попередження українських представників влади, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення і та жорстокість, з якою виконувалися його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний.

Голод, що поширювався протягом 1932 р. набув найстраш­нішої сили на початку 1933 р. Залишившись без хліба, селя­ни їли мишей, пацюків та горобців, кісткову муку і кору де­рев. Мали місце численні випадки канібалізму. Але конфіс­кації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли до міста, де вес­ною скасували хлібні картки і можна було купити хліб. Од­нак сільським жителям хліб продавати заборонялося. Селя­нам не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства. Незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, тисячі сільських жителів про­бивалися туди, але не знаходили порятунку і вмирали прямо на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві кожного ранку збирали і вивозили до братських могил помер­лих від голоду селян. Прагнучи врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях.

Загалом же, за підрахунками дослідників, від голоду 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 5 до 9 млн. чол. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.