3. Сучасна зарубіжна та українська політична наука

Після другої світової війни політична думка розвивалася в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки до 60-х років XX ст. зайняв біхевіористський напрям. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає, по-перше, розгляд лише тієї поведінки (англ. behaviour – поведінка), яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується на математичних і статистичних даних; по-третє, виконання роботи безпосередньо на місці знаходження об'єкта дослідження; по-четверте, надання переваги процесам, які можна спостерігати й лічити, а саме: структурі виборів, розподілові голосів, діяльності політичних партій і груп тиску, механізмові прийняття рішень.

У біхевіоризмі виділяються концепції масових комунікацій та плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової комунікації є американський політолог Г.Лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу – як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто говорить – що повідомляє, яким каналом – кому, з яким ефектом. У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). У такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г.Лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи П.Лазарсфельд і Д.Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив Р.Даль, а саме: керують не маси; керує не еліта, оскільки жодна із елітарних груп не може монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; суспільством керують диференційовані і спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і які очолюють більш-менш підприємливі лідери. На думку Р.Даля, поліархічна модель управління властива американському суспільству і певною мірою всій світовій цивілізації.

У 60-х роках XX ст. біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Вони зазначали, що біхевіоризм – це надмірна цифроманія, через яку можна й не зауважити важливих проблем, котрі не піддаються прямому вимірюванню; це фрагментарним підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем; не псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, тим самим підсвідомо відстоює його збереження.

Нові течії постбіхеовіористського напряму керуються такими принципами: реальність має переважати технічні прийоми дослідження; головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку; вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.

Серед цих політичних течій виділяється систематизм Д.Істона, який сформулював учення про політичну систему. За Д.Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування. Для розуміння системних процесів, на думку Д.Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації. Проблеми природи тоталітаризму глибоко досліджені в працях політологів Х.Аренд, Р.Арона, З.Бжезінського, Ф.Гаєка та ін.

Так, Х.Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, то виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стані загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас – ніщо. В такому суспільстві, де Існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності. Х.Аренд розрізняла терор революційної диктатури, спрямований проти противників режиму, і тоталітарним терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів Х.Аренд відносила тільки націонал-соціалістичу Німеччину початку 40-х років XX ст. і сталінську Росію.

Р.Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р.Арон розрізняв два типи режиму – конституцінно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституцінно-плюралістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму – забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків: монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною державою-партією; монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення; монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі; монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

З.Бжезінський та К.Фрідріх відносять до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія; використанні терору й обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади; централізованій системі управління економікою.

Ф.Гаєк – лауреат Нобелівської премії – у праці "Дорога до рабства" глибоко розкрив джерела й засоби, які ведуть до тоталітарної держави та суспільства. До них він відносив: "благородні" наміри радикалів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; надцентралізоване управління суспільством; абсолютизацію ролі науки у тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції, духовно розвиненої особистості. На думку Ф.Гаєка, перспективніший той суспільний лад, де багаті мають владу, а не той, де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи Л.Пай та Г.Олмонд називають три критерії: 1) структурна диференціація, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури; 2) ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання; 3) тенденція до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З.Бжезінський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

• перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи і полягає у політичній трансформації вищих ешелонів влади та початковій стабілізації економіки (лібералізації цін, припиненні дотацій, безсистемній приватизації, стабілізації грошової одиниці);

• друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) З глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, здійсненням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

• третя фаза (5-15 років) має на меті закріпити демократичні процеси (створити стабільні демократичні партії, встановити демократичну політичну культуру) і стабілізувати економічне зростання (здійснити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва).

З.Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі. Перший урок, на нього думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень. Другий урок – у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають в одній і тій же фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які були зроблені у рамках попереднього ладу ("переддозрівальний період"). Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефектніших економічних змін. Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень, шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні й об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

Новітній етап розвитку політичної думки в Україні. Після набуття Україною незалежності існуючий в ній політичний устрій орієнтується на демократичні засади і норми впорядкування суспільного життя (через вільні вибори, референдуми, свободу слова і незалежну пресу), а відтак для нього буде постійно виникати проблема легітимності. У межах нашої національно-демократичної орієнтації політичного ладу реальним підґрунтям легітимності є і залишається ідея національного відродження.

Ідея повернення до історичних витоків суспільно-політичного життя є основою національного буття, підґрунтям права на незалежне (у тому числі економічне) існування, права на самобутність, самостійну, без посередників, участь у процесі загальнолюдської цивілізації. Ця ідея становить фундаментальну засаду новітнього політичного мислення, оскільки в сучасних умовах вона набуває значення природної основи для відкритих, демократичних змагань різних систем соціальних і культурних цінностей.

Це має пряме відношення до проблеми легітимності влади. Якщо брати за приклада; сучасні західноєвропейські демократії, національні ознаки суспільно-політичного сприймаються як самоочевидне, що існує без спеціальних політичних зусиль, спрямованих на їх збереження та відтворення. За таких умов головною засадою легітимації влади вважається саме демократичне визнання політичного ладу і владних структур.

Новітні теорії розвинутої демократії свідчать: демократія ґрунтується не лише на природній етноспільності. Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комунікація) представників різних політичних орієнтацій. Здійснені в Україні дослідження нинішнього етапу суспільного розвитку, дають всі підстави кваліфікувати існуючу ситуацію як протодемократичну, як лише перший крок у реалізації ідеї демократії. Це вбачається з того, що протягом тривалого часу перебудови політичного життя Україна вкрай повільно відмовляється від старих підвалин адміністративно-командної системи. А це означає, що намагання швидко втілити у життя певні ідеї і цінності заради політичної легітимації набивають характерної для будь-якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю.

Найгучніші апеляції до ідеї демократії в посткомуністичній Україні роблять ті політики, які розглядають суспільне значення їхніх партій та рухів у перспективі «демократичних» перетворень. Але практичне дотримання цієї самоназви містить у собі реальну загрозу «вічного повернення того самого» (Ніцше): нескінченного милування протодемократичними ознаками української спільноти і, отже, – політичний нарцисизм й одвічне повторення тих форм політичного життя, що віджили. Численні дослідження політологів України свідчать, що вихід із цієї ситуації полягає в тому, щоб політична культура стала «природною якістю» кожного громадянина, партії, державного інституту.