Іv. Визначити автора й назву твору. Назвати літературних героїв, про яких йдеться в поданому уривку

1. «…І в ярма перший уярмив тварин я,

Щоб у важкій роботі, приневолені,

Людей своїми заступили спинами»

2. «…Рвавсь так … уперед, та вздовж іліонського муру

з трепетом … тікаючи, дужими рухав коліньми.

Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром

Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим…»

3. «Заграв . . . так болісно й могутньо,

Так жалісно заграв на Оліфанті,

Що з уст його пішла червона кров,

А в голові виски аж затріщали.

А так далеко голос залунав,

Що серед гір почув його король».

4. «А на таку вже відплинувши віддаль, що поклик ще чути,

До . . . почав я, глузуючи з нього, кричати:

«Гей ти, кіклопе! Не зовсім Беззахисний муж той, в якого

Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!

Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки…»

5. «Мовивши так, він на . . . діло замислив негідне:

Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилля

В п′ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі,

До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись.»

6. « …Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнуть

Скрути тяжкої. Тоді всі боги йому співчували,

Крім . . . , - гнівом його . . . богорівний

Гнаний весь час був, аж поки рідного краю дістався.»

7. «Чорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна,

В поросі билась густім. Ворогам-бо його на наругу...

Пилом бруднилась його голова. А мати, на сина

Глянувши, стала ридати, й, далеко від себе жбурнувши

Світлу намітку свою, виривать почала свої коси.

Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо

Плач і сумне голосіння лунали по цілому місту».

8. «Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Стали на пашу тоді барани і козли пориватись,

А неподобні матки замекали голосно в стійлах –

Понабухали в них вим’я. а їхній господар, жорстоким

Мучений болем, усім баранам, що йшли поуз нього,

Спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний,

Що під грудьми в баранів густо рунних підв’язане крилось.

Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю

Й мною обтяжений, я ж – передумав тоді вже багато»

9. «Чого ж спинився? Як мені слова твої

Не милі, і не стануть вже милішими,

Так і тобі не до вподоби вчинок мій.

Чи то ж мені ще треба слави вищої, ніж брата поховати рідного?

І всі б мене схвалили, знаю добре я,

Якби їм острах язика не сковував.

Чи не найкраще з багатьох царевих прав –

Лиш те, що хочеш, говорити й діяти.»

10. «Саме на ньому (на щиті) володар вогню, у пророцтвах умілий,

Знаючи будучність, вирізьбив славні діла італійців,

Римські тріумфи і ціле потомство прийдешнє, що вийде

З роду Асканія, у війни, що будуть, одна за одною.

Й матір-вовчицю він там зобразив, що у Марса в печері,

Зелом порослій, лежить, - до сосків припадаючи разом,

Граються двоє хлоп’ят і ссуть свою матір безстрашно…»

11. «…Із зойком зірвались рутули,

Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся

Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі

Очі підвів і, з благанням правицю до нього простягши,

Так промовляє: «На що заслужив я, приймаю, не буду

Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може,

Згадка про батька зворушить тебе, то благаю,…

Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло,

Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти..»

12. «А звідсіля, - надумав я одно, -

Я поведу тебе, де залягають

Місця, які я взнав уже давно.

Почуєш ти, як в розпачі благають

Там духи з зойком та з ламанням рук,

Повторну смерть на себе накликають».

13. Кохання, що кохать дає й коханим,

Мене взяло, вогнем наливши вщерть,

Що став моїм він, як ти бачиш, паном.

Кохання нас вело в злощасну смерть.

Каїна жде того, хто кров’ю вмився», -

І вже їх ворушила вітроверть.

14. «Блідий серпанок, що сяйне і згасне,

В сумну пробравсь темницю, і я вздрів

В них чотирьох своє обличчя власне…

Щоб не смутить їх, мій відчай пригас,

Ще день і ще без їжі, без вологи.

Чом не розверзлась нам земля в той час!»

15. «…… Не бачив

Кращої в світі ніде я країни , як мила Ітака

Кращого – бо за вітчизну нічого нема і за рідних

Наших , хоч би довелось і в заможному домі нам жити

Та у чужій стороні , од вітчизни далеко й від рідних.»

«Собі я руки в розпачі вкусив

Гадавши, що я голод за всіх важче

Терплю , вони, підвівшись із кутів ,

Сказали «З’їж нас , батьку. Це найкраще,

Коли ти відбереш життя у нас .

Нехай воно іде на щось путяще»

«Я раджу й далі ворогів громити ,

Вести до Сарагоси всі війська,

Й держать облогу хоч би й все життя,

Але ж помститися на зраднику за вбитих!»

«Любе на руки узявши дитя, погойдав його трохи

Й Зевса та інших богів почав молитовно благати:

«Зевсе та інші богове, зробіть, щоб дитя моє любе

Стало таким же, як я, у троянському війську найкращим»

«Як в полум’ї жадоби голуби

У рідні гнізда між зелені крони

Летять на крилах спільної судьби,

Вони удвох з оточення Дізони

Перенеслись у пітьмі коловій

І стали біля нас без заборони.»

«Король, великий імператор

Сім довгих літ в Іспанії провів,

Гористий край здобув він аж до моря.

Нема вже замка, щоб йому не здався.»

«Любу дружину побачити хочу й маленького сина.

Бо невідомо, чи знову до них іще повернуся,

Чи віддадуть на поталу боги мене в руки ахеїв.»

«Осліплий, мацав я камінний холод ,

Звав кожного, - і кожний був мертвяк.

Аж поки гори переміг злий голод.

Замовкнувши, накинувсь неборак

На вбогий череп знову й ну глодами

Зубами гострими, як у собак.»

«За короля повинні ми стояти,

Васал повинен за свого сеньйора

Терпіть нестатки, спеку і мороз,

Віддати тіло й кров і все життя.»

24. «Адже знайшла б я чоловіка іншого,

Могла б дитину б іншу я придбати з ним,

Але коли в Аїді мати й батько мій,

То я вже, брато, іншого не матиму»

25. «Що глина гончаром? Не варт нічого!

Нікчемний прах! А розсудили б старого,

Вони б її не м’яли, не топтали .

Це прах батьків – хай мають жаль до нього».

26. «На душі – скарбниця щастя,

Я з кохання наче цар».

27. «Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив м’ячем –

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти»

28. «Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? – Та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? – Але ж муки ці солодкі, боже!»

29. «Жереб мені випав такий:

Серцем палким любити

Ласку весни, розкіш, красу,

Сонце ясне, проміння »

30. «Всі таємниці пильно зберігай,

Щоб не дізнався нелюд і шахрай,

І зваж: як з іншими ти поведешся,

Того від інших і собі шукай »

31. «…Нарешті добувся він до семибранних Фів. Щойно всі почули, що якийсь невідомий чужинець убив царя Лая…»

32. «Одяг подірявлений

На мені недужім

І в морозну днину я

Аж тремчу від стужі»

33. «…Упавши ниць, став Бога він молити

Продовжить день, рух сонця припинити…»

34. «…Свого нещастя на негідне рабство я

Не проміняю – це запам’ятай собі…»

35. «Він стоїть по горло у воді, але вода відступає від нього, як тільки він нахилить голову, щоб напитись; над ним висять гілки з прекрасними плодами, але як тільки він протягує до них руки, гілки відхиляються».

36. «…Рвавсь так . . . уперед, та вздовж іліонського муру

З трепетом . . . тікаючи, дужими рухав коліньми.

Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром

Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим…»

37. «… Дав-бо смертним я

Почесний дар - за це мене й засуджено:

В сухім стеблі сховавши, джерело вогню

Я переніс таємно, й людям сталося

Воно на всі мистецтва їх навчителем.

Оцей-бо злочин я тепер покутую…»

38. «А на таку вже відплинувши віддаль, що поклик ще чути,

До . . . почав я, глузуючи з нього, кричати:

«Гей ти, кіклопе! Не зовсім Беззахисний муж той, в якого

Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!

Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки…»

39. «Як журавлиний ключ із зойком мчить, коли на південь відлітає птиця, так я, передбачивши ремства нить, уздрів, як тіней гурт в бурханні мчиться, і запитав: « Учителю, яким жінкам так грізно чорний вітер мститься?» «Найперша з тих, що виглядом своїм тебе цікавить, - він мені промовив, - була царицею над світом всім; щоб одібрати грунт у марнословів, їй підказала похіть навісна розпусту скриту вивести із сховів, - Семіраміда, Мінова жона... Я вздрів Єлену, за яку лягли війська, Ахілла міць велику, яка з кохання згинула в віках, Паріса вздрів, Трістана й ще без ліку тих нещасливих, що Амур жене...»

40. « Й веслами, сидячи в ряд, по сивих ударили хвилях.

Швидко дістались ми так недалекої тої країни,

Обік побачили там, край скелі над морем, високу.

Лавром порослу печер…

Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари

Сам випасав собі, інших поодаль…»

41. «… Й страхітливого Міноса вчув я гук,

Який при вході судить справедливо,

Хвостом указуючи розмір мук….

Кажу, коли якась душа лякливо

Розповіла про всі свої діла,

То цей знавець гріхів, тонкий на диво,

Їй місце визначає в царстві зла,

Хвоста скрутивши стількома витками,

В котре по черзі коло застила.»

42. «…Нашому шукай-біді здавалося, ніби все, що йому думалось, бачилось чи уявлялось, має неодмінно з тим збігатися, що він у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилось, що се не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиро срібних…»

43. «Глибокої ночі вона бовваніє на яшмовому Ганку у пишній росі.

Роса холодить, і панчішки промокли – байдуже!»

44. «Мій Олів’єре, друже мій і брате,-

Продав нас Ганелон.

Сховати зраду вже тепер не можна,

За нас помститься наш Великий Карл!»

45. «Не знала я, що смертних розпорядження

Такі могутні, щоб переступать могли

Богів закон одвічний, хоч не писаний:

Умерти – це за благо я вважатиму».

46. «Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,

Що шанувати й боятись богів мене так умовляєш!

47. «Хто, як не я, для мореплавців вигадав

Між хвиль летючі льнянокрилі повози?»

48. «О божевільний! Завзяття загубить тебе! Не жалієш

Ти ні дитяті свого, ні мене безталанної…»

49. «Ти що так низько похилила голову,

Чи признаєш провину, чи зрікаєшся?»

50. «Лишаю тут з тобою, любий графе,

Всього свого я війська половину…»

51. «І що я, Боже, варт? - сказав король.-

Чому в цій битві не буде мене?»

Він з горя-туги бороду всю рве,

А рицарі заплакали й собі ж».

52. «На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту.

О, де візьму снаги розповісти

Про ліс листатий цей, суворий, дикий,

Бо жах від згадки почина рости!»

«Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тільки

Дасть тобі Бог. А тим часом і сам ти мого стережися

Мідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло!

Легшою стала б, напевно, війна й для троян із твоєю

Смертю. Для них-бо усіх найбільше являєш ти лихо!»

54. «Мій добрий меч, о Дюрандале вірний,

Коли я вмру, ти більше не потрібний!

А скільки битв з тобою виграв я,

А скільки царств завоював тобою

Для імператора з сідою бородою!

Ти не потрапиш в руки боягузам,-

Тобою володів такий васал,

Яких не зна вже Франція-краса!»

«Звів я пам’тник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,

Вищий од пірамід царських, простоїть він.

Дощ його не роз’їсть, не сколихне в зимі,

Впавши в лють Аквілон; низка років стрімких-

Часу біг коловий-в прах не зітре його».

«Сидячи, сам подоїв уже й кіз, і овець мекотливих,

Всіх за чергою, і кожен тоді підпустив сосунятко.

Білого він молока на кисле узяв половину.

Сир віддавивши, поклав у плетені кошики зразу;

Другу ж у глечиках він залишив половину, щоб мати

Й свіжого ще молока-напитися після вечері».

57. «Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу

Псам і птахам. Так Зевсові воля над ними чинилась

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атріїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето. Владарем тим розгніваний тяжко,

Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули люди…»

58. «Ось про недолю смертних ви послухайте:

То я ж їм, дітям нетямущим, розум дав,

Я наділив їх мудрою розважністю.

Не для докору людям це розказую, -

Лише щоб силу показать дарів моїх.

Вони раніше й дивлячись не бачили

І слухавши не чули, в соннім маренні

Ціле життя без просвітку блукаючи.

Не знали ні теслярства, ні підсонячних

Домів із цегли, а в землі селилися,

Мов комашня моторна, десь у темряві

Печер глибоких, сонцем не осяяних.»

59. «Був ясний день, вгорі світило сонце,

Блищала зброя безліччю вогнів,

Сурмили сурми, кличучи на бій.

Страшний той гук почуло й військо франків»

60. «… Ввечері й він надійшов і отару пригнав пишнорунну…»

61. «…І в ярма перший уярмив тварин я,

Щоб у важкій роботі, приневолені,

Людей своїми заступили спинами».

62. «Щит той із п’ятьох був шарів шкіряних, а поверх він багато

Вирізьбив різних оздоб, до дрібниць все продумавши тонко…»

63. «Тепер, друзі, немає часу милуватися цією красою. Здобувши золоте руно, що стане славою нашого краю, нам треба мерщій рушати додому.»

«Про смертних не турбуйся понад міру ти.

І не занедбуй у нещасті сам себе, -

Ми певні, що звільнившись із кайданів цих,

Ти перед Зевсом міццю не поступишся.»

65. « Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі Лаврінські.»

66. «... І зупинився ковчег у сьомому місяці, на сімнадцятий день місяця, на горі Араратській, і вбувало води більше та більше до десятого місяця, а в десятому місяці на перший день місяця стало видко верхи по горах.

І сталось по сорока днях , що відчинив він вікно в ковчезі, що був зробив. І випустив крука...»

67. «Троянда вранішня ошатністю своєю

Чарує солов'я, співця свого. Під нею

Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер

Зриватиме й тоді, як станемо землею

Могучий ... звелів у сурми грати,

Посходить з коней, зброю свою взяти -

Кольчуги й золоті мечі, шоломи,

Щити розписані й списи міцні.

На коней бойових бійці сідають, -

Над ними прапорці дохідні мають:

Червоні, жовті, сині й білі, -

І мчать назад по згір'ях, що є сили.»

68. «Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто

В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.

«Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона

Любого воїна бачу…»

69. …І молить граф:

«О, матір божа, поможи мені!

Мій добрий меч, о, Дюрандалю вірний,

Коли я вмру, ти більше не потрібний!

А скільки битв з тобою виграв я,

А скільки царств завоював тобою

Для імператора з сідою бородою!

Ти не потрапиш в руки страхунам,-

Тобою володів такий васал,

Яких не зна вже Франція-краса!»

70. « Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

Світом блукав , священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди і тілом зазнав він, і душею,

Щоб і себе врятував, і друзів до дому вернув…»

71. «Опісля випустив голубицю від себе, щоб довідатись, чи вода спала з земного виду. Та не знайшла голубиця відпочинку в нозі своїй, бо вода пойняла вид усієї землі. І простяг він руку і взяв її до себе в ковчег…»

72. « Всі таємниці пильно зберігай,

Щоб не дізнався нелюд і шахрай,

І зваж, як з іншими ти поведешся,

Того від інших і собі чекай»

73. «Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний»…

74. «Скажу одверто , - всіх богів ненавиджу ,

За добре злим мені вони віддячили… » .

75. «Велетень жив там потворний , що кіз і овечок отари

Сам випасав собі, інших оподаль…»

76. «Всевладна Доля вирок не такий дала , -

Ще безліч муки й катувань ще тисячі

Я перетерплю , поки з пут цих визволюсь:

Безсила вмілість перед Неминучістю…»

77. « Все це й мене непокоїть, дружино. Та сором страшенний був би мені від троян і троянок у довгім одінні , як боягузом я став би далеко від бою ховатись»…

78. « Мій корабель розтрощив Посейдон , землі потрясатель ,

Кинувши ним о скелі стрімкі при самім узбережжі.

Вашого краю , - вітром сюди його з моря загнало.

Наглої смерті, проте,із супутцями я врятувався».