55.Міжнародні договори як джерело права єс

За ст. 47 ДЄС Союз визнається суб’єктом права. З цього положення виводиться міжнародна правосуб’єктність ЄС як міжнародної організації. Зокрема, ЄС має право укладати міжнародні договори.

Зокрема, ст. 216 ДФЄС передбачається, що Союз може укладати угоди.

Суд ЄС має юрисдикцію здійснювати контроль законності міжнародних договорів ЄС шляхом ухвалення висновку щодо того, чи є передбачувана угода сумісною з положеннями установчих договорів. Якщо висновок є негативним, угода може набути чинності тільки після внесення відповідних змін до установчих договорів. Міжнародні договори, укладені ЄС, підлягають опублікуванню в «Офіційному віснику»

На сьогодні в договірній практиці ЄС переважає такий тип угод, як «змішана» угода, яку можна визначити як двосторонній договір, укладений між ЄС та його однією чи кількома державами-членами, з одного боку, та третьою державною чи державами (міжнародною організацією чи міжнародними організаціями), з іншого боку.

Він застосовується, коли предмет договору частково охоплюється компетенцією ЄС і частково – компетенцією держав-членів.

Змішані угоди спочатку ратифікуються всіма державами-членами ЄС, а потім затверджуються інституціями Співтовариств. До «змішаних» угод належить і Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС 1994 р.

За загальним правилом, міжнародні договори держав-членів не є джерелами права ЄС.

Таким чином, держави-члени мають право укладати договори з третіми країнами та/або міжнародними організаціями лише з питань, що не входять до виключної компетенції ЄС. Відповідно, якщо ЄС надається виключна компетенція з певного питання, держави-члени втрачають право укладати міжнародні угоди з цього питання. Укладені таким чином договори держав-членів не є обов’язковими для ЄС, а, отже, не є джерелами норм права ЄС та не впливають на тлумачення і застосування права ЄС. Тому Суд ЄС не має юрисдикції давати тлумачення норм таких договорів, а також визначати, чи відповідають їм норми національного права держав-членів.

Як виняток деякі міжнародні договори, укладені з третіми країнами виключно державами-членами, тим не менше були визнані джерелами права ЄС. Це може мати місце тільки у трьох випадках:

(1) коли договори регулюють питання, які за установчими договорами ЄС згодом були включені до компетенції ЄС. Крім того, необхідно, щоб Суд ЄС спеціально визнав конкретний договір обов’язковим для ЄС (Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1947 р. (ГАТТ)

(2) коли установчі договори прямо вказують, що саме ЄС має компетенцію здійснювати реалізацію договорів, учасником яких є лише держави-члени (Женевська конвенція про статус біженців 1951 р. і Протокол до неї 1967 р.).

(3) коли йдеться про Статут ООН. Всі держави – члени ЄС є членами ООН. Франція і Сполучене Королівство є постійними членами Ради Безпеки ООН. Держави – члени ЄС не можуть посилатися на положення установчих договорів Союзу, щоб уникнути виконання своїх зобов’язань за Статутом ООН. Вони зобов’язані виконувати свої зобов’язання «з метою підтримання миру і міжнародної безпеки».