§ 4. Правові засоби формування інфраструктури аграрного ринку

   Для ефективного функціонування аграрного ринку потрібно забезпечити функціонування необхідної ринкової інфраструктури. Якщо ринкову економіку ми визначаємо як суспільну систему виробництва й розподілу матеріальних благ, що ґрунтується на вільній торгівлі суб'єктів різних форм власності та ціноутворенні, які регулюються конкуренцією і співвідношенням попиту й пропозиції, то під інфраструктурою ринку ми маємо на увазі ті інституції і засоби, які забезпечують виробництво й реалізацію виробленої продукції. Інфраструктура аграрного ринку передбачає наявність інституцій, які забезпечують постачання сільськогосподарських товаровиробників необхідними для виробництва ресурсами: насіннєвим і садивним матеріалом, племінними тваринами, технікою й пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин і тварин, надають маркетингові й консультаційні послуги, забезпечують кредитування й страхування сільськогосподарського виробництва, його юридичне обслуговування, бухгалтерський облік та аудит, сертифікацію та експертизи, переробку сільськогосподарської продукції, меліоративні, транспортні, складські, охоронні, техсервісні та інші послуги, необхідні для здійснення сільськогосподарського виробництва. Інфраструктура аграрного ринку включає в себе також інституції, які забезпечують реалізацію виробленої продукції, її маркетинг та рекламу. Крім того, цілком ринковими інституціями можна вважати створення аграрних третейських судів.    Якщо проаналізувати чинне законодавство України про формування інфраструктури аграрного ринку, то можна побачити, що законодавець не має чіткої моделі інфраструктури аграрного ринку, через це його формування відбувається стихійно, а не комплексно. Законодавство України передбачає стимулювання створення таких ринкових інституцій на селі: сільськогосподарські товаровиробники, засновані на приватній власності (акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи, приватні підприємства, спільні підприємства, фермерські господарства, агрофірми, агрокомбінати тощо), інституції з реалізації сільськогосподарської продукції (аграрні біржі, агроторгові доми, гуртові ринки, аукціони, ярмарки, підприємства фірмової торгівлі, торговельні центри та комплекси, інституції зовнішньоекономічної торгівлі), фінансові інституції (кредитні спілки, земельні чи аграрні банки, іпотека та фінансовий лізинг), інституції фондового ринку (національний депозитарій, фондові біржі, незалежні реєстратори тощо), розрахунково-кліринґові системи, страхові компанії, сільськогосподарські дорадчі служби тощо.    І хоча автори аграрної реформи звітують, що на селі створено близько 60 кооперативних агроторгових домів, майже 1 тис. сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, майже 300 сільськогосподарських кредитних спілок; вони ж констатують, що формування інфраструктури аграрного ринку відбувається повільно1. Річ у тім, що істотним недоліком аграрної реформи є зосередження уваги на формальному боці питання, при цьому мало уваги приділяється ринковій просвіті селян. Будь-які реформи слід починати із просвітницької кампанії, і тільки коли селяни зрозуміють основи господарювання в ринкових умовах, вивчать основні економіко-правові терміни; вони почнуть користуватися послугами відповідних структур і навіть самі формувати інфраструктуру аграрного ринку. Для того щоб створити ефективно діючу інфраструктуру аграрного ринку, потрібно забезпечити ініціативу "знизу", а не формувати ринок адміністративними методами "згори".    В Україні законодавство в основному сформоване; воно спрямоване на формування ринкової інфраструктури. Важливими ринковими галузями та інститутами є: підприємницька, банківська, біржова галузі права, інститути банкрутства, промислово-фінансових груп, спільного інвестування, фінансового лізингу, іпотеки, цінних паперів та ін. Однак ці інститути передбачають тільки деякі особливості формування інфраструктури аграрного ринку. Виняток становить інститут агроторгових домів; його ми й розглянемо докладніше.    На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" наказом Мінсільгосппроду і Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 затверджено Типове положення про міжрегіональний та районний агро-торговий дім, яке встановило правові засади створення та функціонування в Україні агроторгових домів. Агроторговий дім слід відрізняти від аграрної біржі, утворюваної відповідно до Закону України від 10 грудня 1991 р. "Про товарну біржі" Останній визначає товарну біржу як організацію, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу й комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод; з виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари; вивчення, упорядкування й полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням. Істотною відмінністю товарної біржі від агроторгового дому є те, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку, тобто вона, згідно із законом, є неприбутковою організацією.    Агроторговий дім, на відміну від товарної біржі, є підприємством, створеним у формі господарського товариства. Засновниками агроторгового дому можуть бути будь-які суб'єкти аграрного права, зокрема обслуговуючі кооперативи, сервісні центри, аграрні банки та страхові установи. В агроторговому домі може передбачатися дійсне й асоційоване членство. Основними завданнями міжрегіонального та районного агроторгових домів є:    - організація аграрних ринків у зоні дії агроторгових домів та забезпечення їх взаємодії з міжрегіональними ринками сільськогосподарської продукції;    - координація дій товаровиробників регіону (району) з накопичення та реалізації сільськогосподарської продукції через систему аграрних бірж України, формування лотів сільськогосподарської продукції і переробки, що виставляються на торги;    - сприяння товаровиробникам в одержанні максимальних прибутків від реалізації сільськогосподарської продукції, сировини та продукції їх переробки;    - вивчення та аналіз ринкової ситуації з широкого переліку товарних груп, які можуть бути продані або куплені сільськогосподарськими, переробними, агросервісними, торговельними та іншими підприємствами на внутрішньому та зовнішньому ринках;    - узгодження цін та інших умов, забезпечення організації заготівлі продукції, її зберігання та відвантаження покупцям;    - забезпечення розрахунків із постачальниками агроторгового дому з урахуванням інтересів товаровиробників і споживачів сільськогосподарської продукції та постачальників матеріальних ресурсів для села;    - організація та контроль за місцевими товарообмінними операціями на компенсаційній основі з дотриманням паритету цін на продукцію сільського господарства і промисловості;    - надання підприємствам агентських послуг щодо реалізації або придбання товарів і послуг на внутрішньому та зовнішньому ринках;    - вивчення стану організації виробництва агропромислової продукції в зоні дії агроторгового дому, підготовка пропозицій щодо кооперації, інтеграції виробництва та реалізації такої продукції;    - вивчення стану фінансово-кредитного обслуговування підприємства та розробка пропозицій щодо його поліпшення;    - зниження витрат на маркетинг, рекламу та збут продукції на підприємствах району.    Основною формою діяльності міжрегіонального та районного агроторгових домів є укладення та виконання агентських правочинів. Агент — це агроторговий дім в цілому та окрема фізична особа, яка перебуває в складі найманого персоналу агроторгового дому й реалізує або закуповує продукцію відповідно до замовлень того чи іншого підприємства і за його рахунок. Сільськогосподарське підприємство, що дає доручення агенту, називається принципалом. Агентський правочин — це правочин між принципалом та агентом, який визначає характер та обсяг доручення, розмір агентської винагороди, терміни дії та умови припинення правочину. Крім того, в останньому можуть зазначатися: територія, кількість товару, ціни, момент виникнення права агента на винагороду та терміни її виплати, обов'язки і права сторін. Агентська винагорода — оплата агроторговому дому та агенту за виконання правочину. Вона визначається як частка у відсотках від нетто-суми, що надходить у розпорядження принципала. Агенти, що діють у своїй країні, йменуються агентами-резидентами, в інших країнах — імпортними (експортними) агентами. Агенти можуть бути універсальними — з правом виконання операцій лише в межах статутної діяльності принципала, спеціальними — для операцій спеціального характеру. Стосовно закордонних фірм-постачальників засобів виробництва та технологій (консигнантів) міжрегіональний та районний агроторговий дім може виконувати функції консигнатора, який реалізує імпортну продукцію.    Міжрегіональні та районні агроторгові доми обслуговують насамперед позарайонні товарні потоки, тобто реалізують продукцію за межі району та регіону, а також закуповують її на територію району та регіону. Що ж до внутрішньорайонного обігу, то тут агроторговому дому належить роль посередника, що ініціює укладення контрактів. Предметом торгово-посередницької діяльності міжрегіонального та районного агроторгового дому можуть бути ф'ючерсні контракти та цінні папери. Інформаційно-координаційна його діяльність полягає в акумулюванні, відповідній обробці та поширенні на платній основі знеособленої інформації серед асоційованих членів і разових клієнтів щодо поточної кон'юнктури локального й зовнішніх ринків через систему надання довідок. Крім того, агроторговий дім здійснює рекламно-видавничу діяльність у місцевій мережі радіомовлення й телебачення. Міжрегіональні та районні агроторгові доми можуть бути членами аграрних бірж, на яких, відкриваючи брокерські контори, здійснюють біржову торгівлю від імені та за рахунок клієнта, чи безпосередньо від свого імені та за свій рахунок.    Окрім вищеназваних обов'язкових напрямів, торговий дім може здійснювати й інші передбачені в його статуті види діяльності: фінансово-інвестиційну; надання транспортних послуг; побутове обслуговування; сервісно-ремонтне обслуговування; створення та експлуатація мережі виробництва громадського харчування; надання послуг з організації відпочинку громадян, проведення спортивних і культурно-масових заходів; надання науково-технічних послуг із питань розробки програм, формування та експлуатації інформаційних банків даних з питань економічного, правового, науково-технічного й технологічного характеру тощо.

. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі

   Важливим напрямом аграрної реформи і невід'ємною складовою аграрного ринку є забезпечення зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність". Зовнішньоекономічна діяльність визначається ним як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що побудована на взаємовигідних відносинах. Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності можуть бути всі суб'єкти аграрного права: як юридичні, так і фізичні особи і навіть структурні підрозділи юридичних осіб, які взагалі не є суб'єктами права (філії, відділення, представництва тощо). Фізичні особи набувають права здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту їх державної реєстрації як суб'єктів підприємництва. Юридичні особи набувають таких прав із моменту їх державної реєстрації. Жодна додаткова реєстрація фізичних або юридичних осіб як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не здійснюється. Разом з тим, якщо суб'єкти аграрного права збираються імпортувати чи експортувати товари, вони повинні стати на облік у відповідному митному органі згідно з Порядком ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах, затвердженим наказом Держмиткому України від 31 травня 1996 р. № 237.    Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом встановлення певного режиму оподаткування, зокрема ввізним податком на додану вартість, ввізним акцизним збором, митом і митними зборами (останні не належать до податків, але стягуються як плата за послуги митниці), а також шляхом встановлення режиму ліцензування і квотування щодо окремих видів сільськогосподарської продукції. Ліцензування — особливий порядок видачі дозволів Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України на експорт або імпорт товарів. Квотування застосовується разом з ліцензуванням і передбачає зазначення в ліцензії переліку товарів, які дозволяється експортувати чи імпортувати.    Залучення іноземних інвестицій до АПК України і захист прав іноземних інвесторів регулюються законами України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування". Особливим видом інвестиційної діяльності є інноваційна, яка передбачає розробку і створення нового продукту, невідомого раніше на ринку, з використанням високих технологій. Правове регулювання інноваційної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 4 липня 2002 р. "Про інноваційну діяльність". Ним передбачено надання податкових пільг інноваційним підприємствам. Суб'єктам аграрного права рекомендується займатися інноваційною діяльністю, в тому числі в зовнішньоекономічній сфері, оскільки створення аграрних інноваційних підприємств може не тільки забезпечити виробництво сільськогосподарської продукції з використанням високих технологій, але й передбачає можливість отримати податкові пільги, встановлені законодавством.    Найчастіше здійснюваними видами зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі є, безумовно, експорт та імпорт товарів, робіт, послуг, створення спільних підприємств, міжнародна кооперація. Щодо режиму експорту, то держава, як правило, намагається його всіляко заохочувати і підтримувати. Тому експорт, зазвичай, здійснюється без сплати мита з українського боку. Однак у деяких випадках, якщо на внутрішньому ринку відчувається дефіцит певних видів сільськогосподарської продукції, держава впроваджує вивізні (експортні) мита, встановлює режим ліцензування та квотування. Здійснення бартерних (товарообмінних) операцій на зовнішньому ринку щодо сільськогосподарської продукції, яка підпадає під режим ліцензування чи квотування, регулюється Положенням про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затвердженим наказом Мінсільгосппроду, Мінекономіки, МЗЕЗ, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314. Особливий режим експорту й вивізне мито на живу худобу та шкіряну сировину впроваджені в Україні згідно із Законом України від 7 травня 1996 р. "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину", та на насіння олійних культур, згідно із Законом України від 10 вересня 1999 р. "Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур".    Аграрно-правовий інститут імпорту сільськогосподарської продукції є більш складним, ніж інститут експорту, позаяк передбачає особливе правове регулювання згідно із Законом України від 17 липня 1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції". Останній визначає тарифне й нетарифне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції. При ввезенні сільськогосподарської продукції в Україну не дозволяється відстрочення сплати мита та податку на додану вартість, а також звільнення від сплати мита осіб, які мають пільги щодо його сплати. Відповідно до Закону впроваджуються сезонні ввізні мита на окремі категорії сільськогосподарської продукції. їх розмір встановлюється у подвійному розмірі пільгових ставок на цю продукцію згідно з Митним тарифом України, затвердженим Законом України від 5 квітня 2001 р. "Про митний тариф". Сезонні мита діють протягом строку збирання і закладення на зберігання аналогічної вітчизняної сільськогосподарської продукції. Вони вважаються винятком із преференційних або пільгових режимів, у тому числі з правочинів про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнародних правочинів, якщо це передбачено ними. Сезонні мита протягом часу їх дії заміщують ввізні (імпортні) мита, визначені Митним тарифом України. Кабінет Міністрів України встановлює терміни дії сезонних мит на сільськогосподарську продукцію та оприлюднює свої рішення за 45 днів до дня їх запровадження. Строк сезонних мит не може бути меншим 60 або більшим 120 послідовних календарних днів.    Нетарифне регулювання імпорту продукції тваринництва здійснюється шляхом встановлення щорічних квот на її ввезення. Квоти поточного року діють до дня проведення аукціону з їх продажу на наступний рік та поширюються на імпортні поставки продукції тваринництва з усіх країн. При цьому сільськогосподарська продукція, що підлягає квотуванню, не звільняється від обкладання ввізним (імпортним) митом. Обсяг квоти стосовно окремого виду (типу, сорту) продукції тваринництва не може перевищувати 10% від обсягу виробництва аналогічної продукції в Україні року, що передує поточному. Конкретний обсяг квоти в межах зазначених 10% визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до обсягів вітчизняного виробництва окремого виду продукції тваринництва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти вважаються винятком із преференційних або пільгових режимів, зокрема з правочинів про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнародних правочинів, якщо це передбачено останніми.    Щорічні квоти на ввезення імпортної продукції тваринництва реалізуються за кошти на аукціонах, які провадяться Мінагрополітики України протягом 60 календарних днів з дня оприлюднення статистичних даних щодо фактичних обсягів вітчизняного виробництва продукції тваринництва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти, що лишаються нереалізованими протягом зазначеного строку, подальшій реалізації або використанню не підлягають. За проведення аукціону з покупців імпортних квот стягується державне мито в розмірі, передбаченому законодавством. Доходи, отримані від продажу квот, зараховуються до Державного бюджету України. Інформація щодо дати запровадження та розміру квот на продукцію тваринництва, а також відомості щодо проведення аукціонів з продажу таких квот оприлюднюються в офіційних періодичних виданнях Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за 30 календарних днів до дня проведення відповідного аукціону. Квота вважається реалізованою тільки після повної сплати її вартості особою, що виграла аукціон. Подальший перепродаж квот не дозволяється, при цьому вантажоодержувачем імпортної продукції, що підлягає квотуванню, може бути виключно особа, яка виграла аукціон.    Квоти встановлюються на ввезення кожного виду продукції окремої 4-значної товарної позиції груп першої та другої, згідно з Товарною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльності, і поділяються на лоти, кожний з яких має становити один відсоток від загального обсягу квоти на таку товарну позицію. Для проведення аукціону Мінагрополітики створює з числа своїх працівників, які мають статус державних службовців, аукціонну комісію, що діє від імені та за дорученням зазначеного Міністерства. Участь в аукціонах з продажу квот може взяти будь-яка особа, що подала аукціонній комісії заявку про свою участь за формою, встановленою Мінагрополітики, внесла реєстраційну плату та заставний внесок у сумах, що визначаються Мінагрополітики України. Встановлення додаткових вимог до учасників аукціонів з продажу квот, обмеження їх кількості або відмова в допуску їх до участі в аукціоні з інших причин не дозволяється. Реєстраційна плата встановлюється на рівні, достатньому для покриття витрат Мінагрополітики з організації та проведення аукціону в розрахунку на одного учасника. Реєстраційна плата не підлягає поверненню учасникам аукціону або врахуванню в ціні продажу квоти.    Заставний внесок підлягає поверненню учасникам, які не перемогли в аукціонних торгах, або враховується при зменшенні суми вартості придбаної квоти для переможців аукціонних торгів. Заставний внесок не повертається переможцю аукціонних торгів, який протягом 5 робочих днів, наступних за днем проведення аукціонних торгів, не сплачує повну вартість придбаної квоти. При цьому сума заставного внеску такого учасника спрямовується до Державного бюджету України. Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України до 1 березня чергового року письмовий звіт про виконання вимог щодо продажу квот на поточний рік.    Сільськогосподарська продукція, яка ввозиться в Україну, підлягає обов'язковій сертифікації, що провадиться згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності", а також санітарно-епідеміологічному, радіологічному, а в разі ввезення продукції тваринництва чи рослин — відповідно ветеринарному чи фітосанітарному контролю. Кабінет Міністрів України може тимчасово обмежувати ввезення сільськогосподарської продукції з країн, де було оголошено карантин, або щодо яких Україна запровадила режим карантину. Сільськогосподарські продукти, що підлягають продажу населенню, можуть бути випущені з-під митного контролю на територію України з країн, вільних від карантину, за умови наявності на тарі (коробах, упаковках, розфасовках), а у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, безпосередньо на продукті, відомостей про назву продукту, масу (об'єм), склад, із зазначенням переліку використаних у процесі виготовлення інших продуктів харчування, харчових добавок (консервантів), барвників тощо, вмісту хімічних речовин або сполук, а також сертифіката походження таких продуктів. Окремо наводяться відомості про енергомісткість, дату граничного строку використання, побічні ефекти споживання або про їх відсутність, назву харчових добавок (консервантів) за їх наявності, місце виготовлення, найменування й адресу виробника таких продуктів та посилання на власника торгової марки за його наявності, а стосовно ж віднесених до підакцизних товарів — відомості зазначаються згідно із законами України. Вони мають бути подані українською мовою.    Для підтримки вітчизняних переробних підприємств, що працюють з давальницькою сировиною згідно із Законом України від 15 вересня 1995 р. "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 19 червня 1998 р. № 931 "Про переміщення через митний кордон сільськогосподарської продукції, що ввозиться для переробки", якою дозволено ввезення в Україну поза режимом квотування чи ліцензування сільськогосподарської продукції для подальшої її переробки та за умови обов'язкової сертифікації. Перелік видів такої продукції затверджений наказом Мінагропрому України від 7 жовтня 1998 р. № 297.

. Поняття, види й особливості аграрних правовідносин

   Аграрне законодавство є однією з провідних галузей законодавства України і являє собою сукупність правових актів, що регулюють аграрні відносини. Аграрному законодавству притаманний комплексний підхід. Це зумовлено тим, що в аграрному секторі економіки складаються суспільні відносини, що регулюються нормами різних галузей права: цивільного, фінансового, адміністративного, земельного, кооперативного та ін. Узагальнюючою ознакою, що характеризує незалежність аграрного законодавства (як і аграрного права в цілому) від інших галузей права, є сільськогосподарське виробництво з усім спектром суспільних відносин, пов'язаних із землеробством, специфікою земельних відносин.    В які б відносини не вступав виробник сільськогосподарської продукції: у фінансові, цивільні, кооперативні, трудові, він має погодити їх з можливостями використання землі, врахувати ризик господарювання, що не залежить від людини (грунтово-кліматичні та інші природні фактори: явища природи, специфічні особливості окремих рослин і тварин), врахувати факт використання землі й інших природних ресурсів як основних засобів виробництва, використання як засобів виробництва живих організмів, розбіжність робочого періоду з періодом виробництва, що визначає його сезонність. До того ж ці умови повинні бути враховані незалежно від форми власності на землю та на основні засоби виробництва.    Специфіка сільського господарства є основним об'єктивним фактором, що зумовлює зацікавленість держави у відособленому регулюванні суспільних відносин, що виявляється в наявності великого аграрного законодавства, а також у відповідних принципах і методах регулювання цих відносин.    Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульованими нормами аграрного права й суміжними з ним галузями права, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, а також після її перероблення та реалізації. При цьому виникають відносини щодо використання земельних ділянок і майна сільськогосподарських товаровиробників, їх матеріально-технічного забезпечення, трудові відносини, відносини щодо організаційного забезпечення функціонування цього сектора економіки тощо.    Отже, основна особливість аграрних правовідносин полягає в тому, що вони не є цілісними, а становлять органічний комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлінських відносин. Узяті окремо вони належать до сфери регулювання традиційних галузей права — адміністративного, земельного, цивільного, трудового, фінансового, однак усі разом, вони утворюють єдиний органічний комплекс, набувають цілісності, оскільки в цій єдності вони орієнтовані на правове забезпечення сільськогосподарського виробництва з урахуванням його специфіки.    Суб'єктами аграрних правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції, а також у їхньому виробничо-технічному й соціальному забезпеченні.    Склад суб'єктів аграрних правовідносин, так само як і їхня роль у сільськогосподарському виробництві, не лишилися незмінними. Вони змінюються внаслідок зміни самих регульованих аграрним правом суспільних відносин. Земельна й аграрна реформи докорінно змінили не тільки статус сільськогосподарських підприємств та організацій, які раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб'єктів аграрних правовідносин — фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін. Суб'єктами аграрних правовідносин є не лише юридичні особи, а й громадяни, які ведуть особисті селянські господарства.    Аграрні правовідносини відрізняються не тільки своїм особливим складом учасників (суб'єктів), але й специфічними об'єктами, найважливішим з яких є земля з її неповторними властивостями і якостями.    Земля як об'єкт аграрних правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Вона — головний засіб виробництва сільськогосподарської продукції і просторовий базис будь-якої діяльності, в тому числі й місце проживання сільських жителів. Унікальні властивості землі: обмеженість, наявність родючих ґрунтів тощо впливають і на правове становище суб'єктів аграрних правовідносин, і на саме регулювання цих правовідносин. Об'єктами аграрних правовідносин можуть бути й інші природні ресурси — ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі користування якими визначаються спеціальним законодавством.    Не останнє місце серед об'єктів аграрних правовідносин належать тваринам. Тваринництво — одна з основних галузей сільськогосподарського виробництва, тому ці відносини є важливою складовою аграрних правовідносин. Закон України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ" виключає домашніх тварин із самого поняття тваринного світу, залічуючи їх до товарно-матеріальних цінностей, що є об'єктами майнових правовідносин. Багато хто з авторів не погоджуються з цим положенням, оскільки тваринний світ — це сукупність усіх живих організмів, а не тільки тих, які перебувають на волі, що рівнозначно лише такому поняттю, як дика фауна, а не всьому тваринному світові. Норми права в сфері тваринництва надзвичайно вузькі. Наприклад, Закон від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу у тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1993 р.) визначає загальні — правові, економічні та організаційні основи племінної справи у тваринництві, спрямовані на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин, підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності галузі. А Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво" регулює відносини щодо розведення, використання та охорони бджіл, виробництва, заготівлі й переробки продуктів бджільництва, ефективного використання бджіл для запилення ентомофільних рослин сільськогосподарського призначення, інших видів запилювальної флори, створення умов для підвищення продуктивності бджіл і сільськогосподарських культур, забезпечення гарантій дотримання прав та захисту інтересів фізичних і юридичних осіб, які займаються бджільництвом.    Об'єктам аграрних правовідносин властиві й інші особливості, які не мають аналогів в інших галузях права. До таких, насамперед, належать ті, що з'явилися в ході реформування сільськогосподарських підприємств — нові види майна: земельні й майнові паї, що є об'єктами складних, але досить поширених на селі правових відносин. Своєрідними об'єктами аграрних правовідносин є селекційні досягнення в рослинництві і тваринництві. Зазначені об'єкти аграрних правовідносин надають особливої, неповторної специфіки цим відносинам, роблять їх несхожими на відносини, врегульовані іншими галузями українського права.    Підставами виникнення, зміни й припинення аграрних правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, які породжують за чинним законодавством певні правові наслідки. Згідно зі ст. 11 ЦК цивільні права та обов'язки, в тому числі й сільськогосподарських організацій, виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Відповідно до цього цивільні права та обов'язки виникають із: договорів та інших правочинів; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) шкоди; актів цивільного законодавства; з адміністративних актів; внаслідок інших дій громадян і організацій; рішень суду; настання або ненастання певної події. Наведені положення ЦК мають універсальне значення і належать не тільки до цивільних правовідносин, але й до відносин, регульованих нормами інших галузей права, зокрема аграрного.    Змістом будь-яких правовідносин, у тому числі й аграрних, є права та обов'язки учасників цих відносин. Права та обов'язки суб'єктів правовідносин взаємозалежні й взаємозумовлені. Тому характеристика прав одного контрагента, як правило, означає й характеристику відповідних обов'язків іншої сторони.    Основні напрями й зміст прав та обов'язків сільськогосподарських організацій визначаються метою аграрного виробництва, його завданнями на тому чи іншому етапі його розвитку. Цілями агропромислового виробництва, в тому числі й аграрного сектора, є вихід аграрної економіки з кризового стану, зростання сільськогосподарської продукції, підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва, соціальне відновлення села. А основними його напрямами є здійснення земельної й аграрної реформ, забезпечення збереження й постійного нарощування ресурсного потенціалу в сільському господарстві і сфері переробки, насамперед, родючості землі, тваринництва, рослинництва тощо.    З огляду на це основними правами та обов'язками сільськогосподарських організацій в сфері земельних правовідносин є їх права та обов'язки щодо раціонального використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва; впровадження прогресивних технологій, запобігання деградації родючості орних земель та їх відтворення, відновлення системи застосування мінеральних і органічних добрив, перехід на нові системи землеробства.    У галузі тваринництва правами та обов'язками сільськогосподарських організацій є застосування перспективних енергозберігаючих технологій утримання тварин і птахів; збільшення виробництва повноцінних кормів; створення комплексів технічних засобів для високомеханізованих і автоматизованих систем; удосконалення племінної справи у тваринництві; реконструкція промислових комплексів з виробництва продуктів першої потреби.    Одним з основних елементів прав та обов'язків сільськогосподарських організацій є відносини, пов'язані з передачею ними земельних і майнових паїв в оренду і виплатою останніми відповідної орендної плати. Права та обов'язки сільськогосподарських організацій у сферах матеріально-технічного постачання, виробничо-технічного обслуговування, а також реалізації виробленої сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства визначаються договорами, що укладаються ними самостійно з іншими господарюючими суб'єктами.    Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки своїм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини сільськогосподарських організацій регулюються переважно нормативно-правовими актами, прийнятими компетентними органами державної влади, то відносини, що виникають всередині сільськогосподарських комерційних організацій, регулюються в основному актами внутрішньогосподарських органів.    Кожна з цих груп може бути класифікована і на дрібніші підрозділи. Так, внутрішні відносини сільськогосподарських організацій можуть бути поділені на відносини в сфері рослинництва і тваринництва, а кожна з них, у свою чергу, — на відносини в насінництві, овочівництві, плодівництві та ін. Внутрішні відносини сільськогосподарських організацій також можуть бути поділені на трудові, майнові, фінансові та ін.

2. Внутрішні аграрні правовідносини    Внутрішні аграрні правовідносини являють собою правовідносини, засновані на членстві в сільськогосподарському кооперативі, у родині, що провадить фермерське або особисте селянське господарство, а також на трудовому договорі в державній або іншій формах організації сільськогосподарського виробництва, що складаються в процесі виробничо-господарської діяльності. Внутрішні відносини між учасниками і товариством з обмеженою відповідальністю являють собою відносини зі внесення майнових внесків, а в акціонерному товаристві — з придбання акцій. Аграрні відносини всередині сільськогосподарської організації виникають не тільки між підприємством і його членами чи працівниками, але й між підприємством та його структурними (виробничими) підрозділами.    За своїм змістом внутрішні аграрні правовідносини є сукупністю взаємних суб'єктивних прав та обов'язків їхніх учасників, реалізованих у ході провадження сільськогосподарського виробництва. Специфіка сільськогосподарської діяльності визначається насамперед особливостями використання землі й праці на ній, що зумовлює відокремлення земельних і трудових правовідносин.    Серед земельних відносин розрізняють відносини земельної власності й відносини в сфері використання землі. Останні у свою чергу поділяються на відносини сільськогосподарського й несільськогосподарського землекористування. При цьому до предмета аграрного права належать лише земельні відносини в сфері сільськогосподарського землекористування. Подальша класифікація земельних відносин визначається по суб'єктах сільськогосподарського землекористування.    Трудові відносини за своїм характером і змістом поділяються на: відносини у сфері організації праці; відносини з дотримання дисципліни праці; відносини у сфері оплати праці; відносини у сфері охорони праці та дотримання техніки безпеки й виробничої санітарії. Усі ці відносини ґрунтуються або на трудовому договорі й регулюються нормами трудового права, або на членстві в сільськогосподарських кооперативах. Специфіка ж цих відносин визначається нормами аграрного права.    На відміну від земельних і трудових відносин, які визначають специфіку внутрішніх аграрних правовідносин, майнові відносини є основою внутрішніх правовідносин. їх поділяють на: відносини власності в сільськогосподарському виробництві в процесі володіння, користування і внутрішньогосподарського розпорядження об'єктами цієї власності; відносини, що складаються між сільськогосподарськими підприємствами та їх внутрішніми виробничими підрозділами; деліктні внутрішні майнові відносини. Основну частину майнових відносин сільськогосподарських товаровиробників становлять правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності.    Важливу роль у внутрішніх аграрних правовідносинах відіграють організаційно-управлінські відносини сільськогосподарських організацій. З розширенням легальних організаційно-правових форм господарювання ці відносини набувають нового змісту. Так, залежно від обраної форми господарювання розмежовуються зміст і форми управлінських відносин. Згідно зі ст. 13 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперативі з числом не менше 50 членів може бути створена спостережна рада, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Виконавчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді й загальним зборам членів кооперативу.    Інтереси фермерського господарства перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями представляє голова господарства. Він має право письмово доручити виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом (ст. 4 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство").    Загальні принципи організації та управління іншими, крім сільськогосподарських кооперативів і фермерських господарств, суб'єктами сільськогосподарського виробництва регламентуються відповідним законодавством України (ЦК, ГК, Закон України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство" тощо).