Показники розвитку страхування в Україні за 1996—2002 рр., млн грн

Показники за роками	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002
Страхові премії, у т. ч.	317,8	408,4	789,2	1164,1	2137,8	3030,5	4442,1
майнове страхування	117,2	221,2	561,5	716,9	1480,6	2222,3	3413,8
особисте страхування	59,1	49,5	60,1	88,7	154,7	199,1	257,6
страхування відповідальності	28,7	30,3	70,1	180,2	202,9	243,0	341,2
недержавне обо- в’язкове страху- вання	66,4	72,9	68,1	153,9	238,4	276,8	350,5
державне обо­в’язкове страхування	13,0	15,9	16,5	16,8	51,2	73,6	55,1
страхування життя	33,4	18,6	12,9	7,6	10,0	15,7	23,9

Закінчення табл. 8.2

Показники за роками	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002
Страхові виплати	147,3	129,2	177,8	360,9	408,1	424,1	543,1
Віддано у перестраху­вання, у т. ч.	55,5	63,1	238,5	451,2	952,0	1494,6	2100,0
перестраховикам-нерезидентам	36,8	42,5	132,9	277,3	518,9	785,5	1300,0
Сформовані страхові резерви на 01.01	92,7	159,8	447,7	537,0	944,9	1184,2	1898,2
Обсяг сплачених ста- тутних фондів на 01.01	64,2	118,7	150,6	327,9	505,6	1036,8	1550,5

У 2002 р. було сплачено за договорами перестрахування 2,1 млрд грн (47 % загального обсягу отриманих страхових компаній України премій), у тому числі за кордон 1,3 млрд грн. Як і раніше, провідні позиції на ринку перестрахування утримують компанії-нерезиденти з країн Балтії, Росії, Молдови, Німеччини та Швейцарії. Сьогодні необхідністю є знайдення оптимального співвідношення між частками ризиків, що передаються у перестрахування за кордон, і тими, що залишаються в Україні. Потріб­но заборонити проведення українськими страховими компаніями операцій з перестрахування із компаніями, зареєстрованими в офшорних зонах і країнах, які знаходяться в «чорному списку» FATF, а також встановити певні обмеження на перестрахування у страховиків-нерезидентів, рейтинг яких нижче визначеного.

Разом з тим, український страховий ринок вважається досить перспективним. Наведена динаміка розвитку страхування в Україні свідчить про суттєві темпи зростання, зокрема: збільшилися обсяги страхових операцій в усіх галузях і видах страхування; зросли показники фінансової стійкості страхових компаній; намі­тились тенденції до концентрації страхового капіталу (табл. 8.2).

Можна стверджувати, що у перспективі концентрація страхових компаній значних фінансових ресурсів може перетворити страхування у суттєвий важіль розвитку національної економіки шляхом активізації інвестиційної політики.

Активними учасниками проектного фінансування є і інститути спільного інвестування. Відповідно до ст. 3 Закону Україні «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. інститут спільного інвестування (ІСІ) — це корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’я­зану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою одержання прибутку від вкладання їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Корпоративний інвестиційний фонд — юридична особа, що створюється у формі відкритого акціонерного товариства, яке емітує акції і продає їх інвесторам. Його діяльність повністю регламентується акціонерним законодавством.

Пайовий інвестиційний фонд (ПІФ) не є юридичною особою. По суті, це активи, що належать інвесторам на правах спільної власності. Активи ПІФ обліковуються окремо на балансі компанії з управління активами.

Професійну діяльність з управління активами корпоративного або пайового інвестиційного фонду здійснює на підставі ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку господарське товариство — компанія з управління активами.

Класифікуються інститути спільного інвестування за такими ознаками:

1) залежно від порядку здійснення діяльності:

а) ІСІ відкритого типу — фонд, що бере на себе зобов’язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів;

б) ІСІ інтервального типу — фонд, відкритий для вилучення грошей інвесторами в раніше визначені компанією з управління активами і відомі всім бажаючим строки, але не рідше одною разу на рік;

в) ІСІ закритого типу — фонд, що не бере на себе зобов’язання щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ до моменту його реформації або ліквідації;

2) за строком існування:

а) строкові, що створюються на певний строк, установлений у проспекті емісії, після закінчення якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується;

б) безстрокові ІСІ створюються на невизначений строк.

ІСІ закритого типу можуть бути лише строковими.

Інститути спільного інвестування можуть запропонувати своїм клієнтам у процесі проектного фінансування розроблення бізнес-планів, консалтингові послуги й надання юридичної підтримки, підготовку інформаційного меморандуму для продажу об’єктів, організацію венчурного інвестування, кредитування купівлі цінних паперів тощо.

На жаль, Україна поки що характеризується повільним розвит­ком ІСІ, хоча правова база для розвитку цих інститутів у країні створена і постійно вдосконалюється. За станом на 1 січня 2003 р. в країні налічувалось 129 інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній (рис. 8.2).

До 2001 р. їх діяльність регулювалася Указом Президента України від 19 лютого 1994 р., що затвердив Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Ці інституції засновувались на певний період для сприяння сертифікатній приватизації, а основною їх функцією була акумуляція коштів, головним чином приватизаційних майнових сертифікатів (ПМС) громадян України, з наступним їх інвестуванням у цінні папери інших емітентів з метою формування та управління єдиним портфелем цін­них паперів.

Рис. 8.2 Динаміка кількості інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній в Україні у 1995—2002 рр.

Зазначимо, що інвестиційні фонди та інвестиційні компанії на ринку цінних паперів відіграли призначену їм роль. Під час масової приватизації за ПМС фондами, довірчими товариствами і КБ було акумульовано 28 486 753 ПМС, що становить 63 % їх загальної кількості. Найбільше ПМС залучили інвестиційні фонди та компанії — 19 473 538 ПМС, або 42,6 % виданих, та довірчі товариства — 7 784 181, або 17 %. При цьому, за даними Фонду державного майна України, найбільші вкладення були зроблені у 1996 р. — 13 826 051 ПМС, або 49,66 % загального обсягу інвестування, та у 1997 р. — 7 058 295 ПМС, або 23,35 %.

ПМС скуповувалися у населення за безцінь, реальна їх ціна на приватизаційному ринку перевищувала номінальну вартість у декілька разів. Усього через інвестиційні фонди та компанії було вкладено 40 % ПМС, за цей рахунок вони сформували солідні портфелі акцій привабливих підприємств. Однак приватизація в Україні, як відомо, розпочалася у 1992 р., а Положення з’явилось лише у 1994 р. Крім цього, зазначені інститути придбали багато дрібних пакетів акцій, через те що нормативи придбання акцій обмежувалися спочатку 5 %, а потім 10 % статутного фонду емітента (25 % — за ПМС). Очевидно, зазначені нормативи були запозичені із західної практики регулювання фондового ринку. Наприклад, у США цей 10 %-й норматив діє тільки щодо 50 % коштів фонду, інші ж 50 % активів не підлягають обов’язковій диверсифікації. Їх застосування в Україні не враховувало наявність обмеженого вибору привабливих об’єктів інвестування, низь­ку ліквідність більшості акцій і неорганізованість корпоративного управління. Можливо, було б кращим, щоб інвестиційний інститут мав можливість придбати один пакет ефективного підприємства, наприклад у 40 % акцій, ніж чотири пакети по 10 % акцій різних підприємств, з яких два або три є мало перспективними.

Через приватизаційні процеси з використанням ПМС майже всі українські інвестиційні фонди та компанії мають активи, в яких домінують акції приватизованих підприємств. Переважна більшість з них формувала портфелі цінних паперів без дотримання будь-якої спеціалізації. Лише окремі інститути намагалися орієнтуватися на певні сектори економіки. На першому етапі діяль­ності фондів і компаній (1994—1996 рр.) об’єкти інвестування вивчались або дуже поверхнево або взагалі не підлягали аналізу.

Ще одним недоліком діяльності цих інститутів в Україні є динаміка появи закритих фондів — понад 90 % загальної кількості (на відміну від США, де їх частка становить лише близько 5 %). Отже, структура українських інвестиційних фондів є типовою для низьколіквідного неефективного ринку і є наслідком недосконалого правового регулювання діяльності цих інститутів з боку держави.

За сучасних умов пайові та корпоративні інвестиційні фонди мають певні перспективи, зумовлені тим, що існує недостатня кіль­кість різноманітних фінансових інструментів для приватних інвес- торів, величезна невдоволена потреба населення у надійних і при- буткових вкладеннях. При цьому очікується підтримка держави.

Потрібно сподіватися, що такі фонди стануть прямими конкурентами комерційних банків у боротьбі за гроші вкладників. Для інвестора вкладання у фонди мають підвищений ризик, однак і потенційно більш високу дохідність.

За кордоном інститути спільного інвестування характеризуються великою різноманітністю і називаються по-різному: інвестиційними трастами, інвестиційними компаніями, інвестиційними фондами, взаємними фондами тощо.

Найбільшого розвитку ІСІ набули у США. Відповідно до американського законодавства установами спільного інвестування є інвестиційні компанії. Це поняття об’єднує такі типи установ: FА-компанії (Fасе-Аmount Cоmpanies); UIТ-компанії (Unit Invest- ment Trust Соmpanies); М-компанії (Management Соmpanies).

FА-компанії — це інвестиційні компанії, що випускають сертифікат із зазначенням суми коштів, які вклав інвестор. У цьому сертифікаті вказується сума капіталу, вкладеного інвестором (но­мінал сертифіката), термін дії контракту, умови та термін виплати доходу, умови та термін повернення капіталу інвестора.

Виходячи з умов контракту, інвестиційна компанія виступає боржником своїх клієнтів і бере на себе всі ризики. Портфель цінних паперів FА-компанії складається переважно з короткострокових боргових інструментів і високоліквідних акцій.

UIТ-компанії, як і FА-компанії, розмішують термінові цінні папери. Але принцип їх створення та функціонування інший.

Під час організації UIТ-компанії юридична чи фізична особа вкладає певну суму грошей у придбання портфеля цінних паперів, який не може бути змінений протягом усього терміну існування UIТ-компанії. Вся сума інвестиційних коштів ділиться на певну кількість паїв. Інвестор купує пай за ціною, що перевищує його вартість, розрахованою виходячи з витрат на придбання цінних паперів, ринкова вартість яких коливається.

Вагома частина портфеля UIТ-компанії складається з облігацій. Відсотки та дивіденди, одержані як дохід на інвестиції, розподіляються пропорційно на визначену кількість паїв. Позитивні риси UIТ-компанії:

• портфель цінних паперів є чітко визначеним на момент початку продажу паїв, тому інвестор може обрати ту компанію, активи якої його більше влаштовують;

• досить простий і зрозумілий спосіб розрахунків з інвестором. Наприкінці визначеного періоду інвестор одержує ту частку ринкової вартості портфеля цінних паперів, яка припадає на його пай, а протягом цього періоду одержує пропорційну його паю част- ку у відсотках та дивідендах, що виплачуються на цей портфель емітентами цінних паперів.

Однак інвестор повинен мати на увазі, що ліквідність паїв UIТ-компанії невисока. Вони можуть бути викуплені до кінця встановленого терміну, але такий викуп не гарантується.

Найпоширенішими у світі нині с М-компанії. Функціонування цієї структури забезпечується за рахунок взаємодії самої М-ком­панії, управляючого активами (консалтингової фірми) і фірми — торговця цінними паперами. Схему взаємодії М-компанії з іншими учасниками ринку цінних паперів зображено на рис. 8.3.

Рис. 8.3. Схема взаємодії М-компанії з іншими учасниками ринку цінних паперів

Діяльність М-компанії зосереджена на акумуляції коштів інвесторів шляхом продажу власних цінних паперів. Управляючий активами дає поради щодо формування портфеля цінних паперів. Торговець цінними паперами здійснює операції із купівлі та продажу.

М-компанії можуть бути закриті та відкриті. Відкриті М-ком­панії більш відомі під назвою взаємні фонди.

Головна складова закритої М-компанії — відкрите акціонерне товариство, яке створюється на визначений термін і акумулює гроші за рахунок продажу своїх акцій тільки один раз — на етапі формування статутного фонду. Компанія не викуповує своїх акцій протягом терміну свого функціонування, а тільки після закінчення, але інвестор може продавати акції на ринку цінних паперів виходячи з попиту та пропозиції.

Закриті М-компанії можуть випускати також облігації. Доходи акціонера такої компанії формуються за рахунок дивідендів на акції компанії, зміни курсової вартості, акцій компанії і зміни вар­тості чистих активів компанії.

Найбільш популярними в інвесторів є відкриті М-компанії (взаємні фонди). Такі компанії випускають прості акції стільки разів, скільки вважають за доцільне, і повинні викуповувати їх без обмежень. Усі без винятку акціонери взаємних фондів можуть продати всі або частину акцій фонду у будь-який час, тобто ліквідність цих цінних паперів надзвичайно висока.

Існує три джерела одержання доходів взаємним фондом:

• виплата дивідендів акціонерам фонду;

• підвищення ринкової вартості цінних паперів, що становлять активи фонду;

• продаж цінних паперів з активів фонду за ціною, що перевищує ціну придбання.

Залежно від структури портфеля і напрямів діяльності взаємні фонди можна класифікувати на такі види: агресивного зростання; зростання; зростання і доходу; дорогоцінних металів; міжнародні; доходу; опціонних доходів; доходів на державні папери; іпотек (інвестування в гарантовані державні іпотеки); облігацій корпорацій; довгострокових муніципальних паперів; короткостроко- вих муніципальних паперів; взаємні фонди грошового ринку.

Історично склалось так, що в США відкриті фонди завжди були більш популярними, ніж закриті. Загальна сума інвестицій у перші у 30 разів вища, ніж у другі. Однак активи закритих фондів з року в рік збільшуються, що викликано такою обставиною: індивідуальні інвестори все більшу увагу приділяють швидко зростаючим інвестиціям на міжнародних ринках, тому підвищився інте- рес до інвестицій у закриті фонди, що працюють на цих ринках.

Таблиця 8.3

Активи взаємних фондів за інвестиціями у фінансові інструменти, %

Роки	Сукупні, млрд дол.	Готівка	Корпоративні облігації	Привілейовані акції	Прості акції	Муніципаль- ні облігації	Держав- ні облігації	Інші активи
1945	1,3
1950	2,5
1955	7,8
1960	17,0
1965	35,2	5,1	7,3	1,7	85,9	НД1	НД	НД
1970	47,6	6,6	9,0	2,4	80,9	НД	НД	1,1
1975	42,2	7,6	11,3	1,2	78,6	НД	НД	1,2

Закінчення табл. 8.3

Роки	Сукупні, млрд дол.	Готівка	Корпоративні облігації	Привілейовані акції	Прості акції	Муніципаль- ні облігації	Держав- ні облігації	Інші активи
1980	58,4	9,1	11,3	0,9	71,2	4,9	2,5	0,2
1985	251,7	8,2	9,9	1,5	47,6	15,2	17,3	0,3
1990	568,5	8,5	7,8	0,5	38,1	20,9	22,6	1,6
1995	2067,3	6,9	9,3	1,0	58,2	11,8	12,6	0,3
1996	2637,4	5,3	9,0	0,8	65,2	9,3	10,2	0,2
1997	3430,8	5,1	8,5	0,9	69,0	7,8	8,4	0,3

¹НД — немає даних.

У кожного фонду є свої інвестиційні цілі та політика, і єдиної універсальної портфельної стратегії для всіх управляючих фондами бути не може. Одні інститути обирають активні стратегії з використанням простих акцій, а інші обирають пасивні облігаційні стратегії.

Якщо взяти сукупну вартість активів взаємних фондів за 1997 р., то частка фондів, що спеціалізуються на інвестиціях в акції, ста­новила 54 % цих активів, облігаційних і дохідних фондів — 22 %, фондів грошового ринку — приблизно 24 % сукупних активів. Як показує табл. 8.3, значна диверсифікація активів взаємних фондів (крім фондів грошового ринку) почала здійснюватися з 1965 р., коли ці інституційні інвестори припинили вкладати кошти тільки в акції, які становили тоді до 88 % активів; 38 % — у 1990 р. і 69 % — на початок 1998 р. Це свідчить про те, що після падіння інтересу інвесторів до акцій фонди почали інвестувати кошти в облігації. Однак тільки-но західний фондовий ринок став засобом забезпечення пенсійних заощаджень у другій половині 1990-х рр., вкладення в акції збільшились.

Одними із найперспективніших форм інститутів спільного інвестування — взаємних фондів на фондовому ринку є індексні фонди як різновиди фондів колективних інвестицій.

Відповідно до найбільш поширеного визначення індексним називається взаємний інвестиційний фонд, інвестиційний портфель якого прив’язаний до певного фондового індексу. В економічно розвинутих країнах за відносно короткий час індексні фонди набули широкої популярності серед приватних та інституційних інвесторів, у першу чергу пенсійних фондів. За деякими оцінками, за останні десять років активи індексних фондів перевищили 100 млрд дол. Слід зауважити, що зростання їхніх активів продовжувалось навіть у періоди падіння ключових фондових індексів, на основі яких формувались портфелі окремих фондів. Теоретики та практики фондового ринку пояснюють таку популярність використанням цими фондами у процесі формування свого портфеля теорії ефективного ринку і принципів трендових стратегій та пасивного інвестування.

Так, згідно з теорією ефективного ринку, яка набула статистич­ного підтвердження, на повністю прозорому для інвесторів фон­довому ринку будь-якому його учаснику (індивідуальному чи інституційному інвестору) в довгостроковій перспективі неможливо переграти ринок за рівнем дохідності здійснених інвестицій. Тому виявляється, що найбільш ефективними є стратегії пасивного інвестування, які передбачають формування інвестиційних портфелів окремих фондів на основі популярних фондових індек­сів. Різновидом пасивного інвестування є дотримування трендової стратегії у процесі управління інвестиційним портфелем.

Трендова стратегія — це механізм, в умовах якого самі інвес­тори не аналізують ринкової кон’юнктури, а користуються результатами оцінок інших учасників ринку. Такий спосіб прий- няття інвестиційних рішень приваблює широке коло учасників фондового ринку. Професіоналізм менеджерів фондів, що дотримуються згаданих принципів, полягає у здатності швидко ідентифікувати появу тренду і не пропустити момент його перегину. За умов адекватної реакції менеджерів на поведінку тренду трендова торгівля стає досить успішною для інвесторів.

Таким чином, виникнення та розвиток стратегій пасивного інвестування і практична реалізація принципів теорії ефективних фондових ринків зумовили поширення та зростання популярності індексних фондів як інструменту довгострокових інвестицій на фондовому ринку.

Перший індексний взаємний фонд, в основу формування інвес­тиційного портфеля якого було покладено індекс великих американських компаній S&Р 500, запропонувала індивідуальним інвесторам у 1976 р. компанія Vanguard. Сьогодні цей фонд, відомий як Vanguard 500 Index Fund (VFINX), є одним із найбільших у світі індексних взаємних фондів, в управлінні якого перебуває понад 60 млрд дол. активів, фінансові аналітики говорять про існування цілої сім’ї індексних фондів компанії Vanguard, портфелі яких базуються як на американських, так і на міжнародних фондових індексах.

Взагалі створення індексних інвестиційних фондів у США стало можливим ще в 1940 р., коли було прийнято Закон «Про інвестиційні компанії». Згідно з положеннями цього закону індекс­ний інвестиційний фонд дозволялось створювати у формі пайо­вого інвестиційного фонду (unit investment trust) або акціонерного інвестиційного фонду відкритого типу (mutual fund). Однак потужної індустрії індексних інвестиційних фондів у США не було практично до 1993 р., коли почав реалізовуватись спільний проект Середньоамериканської фондової біржі (АМЕХ) та банку State Street Bank (SSВ) з організації обігу на АМЕХ депозитарних розписок пайового інвестиційного фонду SPDR Trust. Склад і структура інвестиційного портфеля цього фонду були аналогічними портфелю акцій, що використовувався для розрахунку індексу S&Р 500. Цінні папери, випущені цим фондом, отримали назву депозитарних розписок на фондовий індекс S&Р 500 (Stan­dard & Poor’s Depositary Reciepts).

У Великобританії перший індексний взаємний фонд почав функціонувати з квітня 2000 р. Структура його інвестиційного портфеля відображає склад фондового індексу FTSE 100. Індексні інвестиційні фонди у Великобританії створюються відповідно до вимог загальноєвропейського законодавства у формі пайових фондів (unite trusts) або акціонерних інвестиційних фондів відкритого типу, що здійснюють свою діяльність на території Великобританії (OEIC). Паї чи акції, що випускаються цими індексними інвестиційними фондами, включені до лістингу Лондон­ської фондової біржі й обертаються в спеціальній торговельній системі Extra Mark.

Оскільки індексні фонди є однією з форм здійснення колектив­них інвестицій, вони мають для інвесторів ті самі основні переваги, що й інші взаємні фонди, а саме:

• високий рівень диверсифікації інвестиційного портфеля, що дозволяє знизити ризики для інвесторів;

• розміщення, обіг та викуп цінних паперів виходячи з потен­ціалу інфраструктури фондового ринку;

• орієнтація менеджерів на постійну підтримку високого рівня ліквідності цінних паперів фонду;

• високий ступінь захищеності прав та інтересів інвесторів, зумовлений підвищеними вимогами законодавства, існуванням спеціальної системи управління ризиками інвесторів та створенням механізму нагляду з боку контролюючих органів.

Однією з найвагоміших переваг індексних фондів, що привертає увагу до них інвесторів, є невисокий рівень трансакційних витрат і витрат на управління фондом порівняно з іншими видами взаємних фондів.

Зрозуміло, що інвестиційні фонди не можуть пропонувати свої послуги безкоштовно, їх витрати в кінцевому результаті змен­шують дохід інвестора. І чим вище рівень витрат фонду, тим дорожче він обходиться інвестору. Практика функціонування індексних фондів доводить, що їх операційні витрати є набагато мен­шими, ніж витрати інших фондів колективних інвестицій. Так, за оцінкою компанії Lipper Inc., яка проводить періодичні дослі­дження діяльності взаємних інвестиційних фондів у США, рівень витрат для середньостатистичного традиційного взаємного фонду становить 1,3 %, у той час як для індексного фонду — лише 0,3 %.

Отримати низький рівень трансакційних витрат дозволяє індекс­ним фондам в основному пасивний характер їх інвестиційної діяль­ності, адже активнодіючі інвестиційні фонди несуть більші витрати на пошук, підготовку та подальшу оплату послуг своїх менеджерів. Крім того, оскільки пасивна інвестиційна стратегія характеризується низькою торговельною активністю (необхідність змінювати склад і структуру інвестиційного портфеля індекс­ного фонду виникає нечасто), то рівень операційних витрат в індексних фондів теж є низьким.

Наступною перевагою індексного фонду порівняно з традиційним взаємним фондом є доступність його цінних паперів для пересічних інвесторів, що пояснюється намаганням індексних фондів найповніше використовувати переваги організованих бір­жових ринків та комп’ютерних технологій. Це дозволяє інвесторам вкладати свої кошти в акції чи паї індексних фондів безпосередньо на фондових біржах, оминаючи таким чином спеціалізовані дистриб’юторські мережі, послугами яких користуються традиційні фонди. Звідси випливає ще одна перевага індексних фондів — вища ліквідність випущених ними цінних паперів. Завдяки біржовим технологіям акції, паї чи депозитарні розписки індексних фондів вільно обертаються на торговельних майданчиках протягом дня за цінами, що формуються під впливом попиту та пропозиції. При цьому інвестори можуть безпосередньо оцінити доцільність інвестицій в індексні фонди, отримавши на біржі інформацію про динаміку індексу, на базі якого сформовано портфель фонду. Для оцінки вартості цінних паперів індексні фонди не використовують традиційні методи форвардного чи історичного ціноутворення, що характерно для інших взаємних фондів. Інформація про вартість інвестиційного портфеля такого фонду та поточне котирування його цінних паперів доступна інвесторам у режимі реального часу завдяки сучасним комп’ю­терним біржовим технологіям та мережі Інтернет.

Як і будь-який інший інструмент фондового ринку, інвестиції в індексні фонди не позбавлені окремих недоліків. Однак, знаючи ці недоліки та можливості їх прояву, інвестори можуть уникнути негативного впливу та фінансових втрат, які можуть бути ними зумовлені.

У першу чергу слід сказати, що інвестиції в конкретний індекс ставлять майбутні доходи інвестора в пряму залежність від того сегмента ринку, який відображає базовий індекс фонду. Так, деякі індекси, що приймаються за основу формування інвестиційного портфеля окремими індексними фондами у США, мають високу залежність від сектору hi-tech-компаній. Аналітики вказують на те, що за останні роки акції цих компаній демонстрували найбільшу схильність до падіння, тому в складі індексів вони є основним джерелом ризику для інвесторів.

Крім того, окремі індекси відстежують надто велику кількість цінних паперів (наприклад, індекс Wilshire 5000 — більше 7 тис.), що збільшує вартість використання складу та структури цього індексу як базового для фонду. Зменшити вплив цього недоліку можна, використовуючи принцип репрезентативної вибірки під час формування індексним фондом свого інвестиційного порт­феля. З другого боку, вкладення в репрезентативну вибірку цін­них паперів індексу можуть бути більш ризикованими, ніж вкла­дення в індекс у цілому. Тут інвестор стикається з вічною проб­лемою «дохід — ризик», і вибір, звичайно, тільки за ним.

Наступним недоліком, який може призвести до негативних результатів діяльності фонду, є виключна орієнтація на популярні індекси, що може стати пасткою для інвесторів. Пояснюється це тим, що різке зниження котирувань цінних паперів, які входять до індексу, може спричинити його падіння. Для зменшення можливих втрат від таких обвалів індексним фондам необхідно бути досить мобільними, аби в короткий термін продати цінні папери, що зумовили падіння індексу.

Однією з особливостей індексного інвестування є те, що воно вважається ефективним в умовах ринку зростання, а мовою фінансистів — в умовах «ринку биків». Це є причиною ще одного недоліку індексних фондів, адже, коли ринок падає, менеджери пасивного індексного фонду позбавлені можливості активно діяти, тому змушені підраховувати збитки. У той самий час менеджери інших взаємних фондів з активними стратегіями можуть продати цінні папери, збільшивши таким чином резерв готівки. Отже, в умовах «ведмежого ринку» (ринку падіння вартості акцій) менеджери традиційних фондів колективних інвестицій можуть знижувати в портфелях своїх фондів частку акцій, що дозволяє їм захистити вкладників від втрат, які в цій ситуації несуть індексні фонди. Однак, як свідчить практика, в умовах «ведмежого ринку» більшість традиційних взаємних фондів зазнають біль­ших втрат, ніж втрати від зниження відповідних індексів. Підтвер- дженням цього є дослідження компанії Lipper Analytical Services, яка з вересня 1978 р. по жовтень 1990 р. досліджувала шість випадків падінь ринку (більш ніж на 10 %). У процесі аналізу було виявлено, що якщо середнє зниження індексу S&Р 500 у цей період становило 15,1 %, то традиційні взаємні фонди, які інве­стували в акції зростання великих компаній, зазнавали фінансових втрат на рівні 17,0 %.

Критики індексного інвестування називають індексні фонди бездумними інвестиційними машинами, що автоматично формують свої інвестиційні портфелі, сліпо орієнтуючись на окремий індекс, а не на реальну вартість цінних паперів. Вказуючи на їх недоліки, вони пророкують неодмінний крах фондів, що викорис­товують принципи пасивного індексного інвестування. Наскільки реальними є такі прогнози? Відповідь на це запитання можна отримати, оцінивши перспективи розвитку індексних фондів на світовому фондовому ринку.

Розміщення активів інвесторів в індексні фонди створює певну передбачуваність майбутніх доходів. Абсолютний розмір останніх спрогнозувати точно, звичайно, неможливо, однак інвес­тори фондів, що працюють на розвинутих фондових ринках, можуть бути впевнені, що їх дохід не буде істотно відрізнятися від показників дохідності інвестицій більшості традиційних фондів. За словами засновника першого індексного фонду Джона Богля, індексне інвестування — це «безпрограшна гра на всі часи». І хоча деякі фінансисти говорять, що індексне інвестування загрожує зникненням справжніх фінансових професіоналів, здатних діяти активно, з використанням інструментів фундаментального аналізу та підвищувати ефективність ринку, однак підстав для цього, на нашу думку, немає. На індексне інвестування сьогодні припадає лише близько 10—11 % сукупних активів взаємних фондів. Зрозуміло, що загрозу традиційним фондам вони становити не можуть, а от перспективи щодо паралельного і до того ж успішного розвитку мають. Таку перспективу індексним фондам забезпечує зростаюча кількість інституційних інвесторів, які орієнтуються на довгострокові інвестиції, низькі витрати на управління фондами колективних інвестицій та помірний ризик. Найбільші можливості для залучення інвестицій індексним фондам відкривають пенсійні фонди.

Прогнозуючи розвиток індексних фондів у світовому масштабі, можна з упевненістю сказати, що це хоч і відносно молодий, однак досить перспективний спосіб здійснення колективних інвес­тицій. Значний потенціал подальшого розвитку індексне інвестування має в Європі. Зокрема, враховуючи тенденцію створення системи недержавного пенсійного страхування в східноєвропейських країнах (Польща, Україна, Росія), можна стверджувати, що індексні фонди за умов нормального функціонування та достатньої розвиненості фондових ринків цих країн можуть стати потужними фінансовими інвесторами.

Наступною фінансовою установою є довірчі товариства, або трасти (від англ. trust — довіра), які за чинним законодавством є товариствами з додатковою п’ятикратною відповідальністю, що здійснюють представницьку діяльність із довіреним майном щодо реалізації прав власності довірителів.

В українській законодавчій базі немає терміна «траст», хоч він широко використовується вітчизняними фірмами. Сам термін «траст» виник у середньовічному англійському праві для визначення сутності інституту довірчої власності. Сьогодні від 30 до 40 % американського національного багатства перебуває в руках трастових компаній або керується ними.

Відносини довірчої власності можливі у разі, коли власник майна, засновуючи траст, передає своє майно іншій особі у довір­чу власність для використання його з певною метою і в інтересах відповідної особи — бенефіціарія. Довірчий власник щодо третіх осіб виступає як власник, який несе відповідальність перед засновником трасту і бенефіціарієм за належне використання майна та його зберігання. Таким чином, процес формування та існування трасту передбачає наявність трьох осіб: засновника трасту, довірчого власника і бенефіціарія.

У сучасній практиці трастові операції — це трансформація цінних паперів у грошові кошти, і навпаки. Трастові операції здійснюють комерційні банки, трастові та інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, довірчі товариства.

Порядок створення і функціонування довірчих товариств в Україні визначив Декрет Кабінету Міністрів України від 17 берез­ня 1993 р. «Про довірчі товариства».

Довірчі товариства створюються для надання різноманітних довірчих послуг, так, зокрема, у процесі організації проектного фінансування вони розпоряджаються та керують активами учасників проекту: здійснюють агентські послуги; ведуть рахунки для власників цінних паперів; беруть участь у роботі загальних зборів акціонерного товариства тощо.

Аналіз діяльності вітчизняних довірчих товариств дозволяє зробити висновок про відсутність належних правових засад та регулятивних важелів розвитку цього виду посередництва.

Під час «трастового буму» в Україні у 1993—1994 рр. довірчі товариства, використовуючи недосконалість регулятивно-право­вої бази, надавали послуги у різних сегментах ринку — фінан­совому, товарному, приватизаційному. Участь у сертифікатній при­ватизації шляхом представницького управління приватизацій­ними коштами населення спочатку передбачалась як основний вид трастової діяльності. Довірчі товариства закумулювали на- прикінці 1998 р. понад 8,2 млн майнових сертифікатів громадян, але, за фаховими оцінками, внаслідок численних порушень зако­нодавства і прав власності довірителів близько 300 тис. громадян були позбавлені своєї частки державного майна. Фонд держав­ного майна України та його регіональні відділення мали суттєві проблеми щодо відновлення приватизаційної спроможності громадян: кошти з позабалансових рахунків ряду довірчих товариств після анулювання ліцензій перераховувалися на відповідні рахун­ки центрів сертифікатних аукціонів з метою перевкладення майно­вих сертифікатів в об’єкти приватизації.

Але оскільки гроші є найбільш ліквідним фінансовим активом, переважна частина трастів спочатку ажіотажно розвивалась як міні-банки в напрямі залучення валютних і на той час карбованцевих коштів населення без дієвого контролю. За приблизними підрахунками, сума грошей, прийнятих у довірче управління, становила кілька мільйонів доларів США. За спекулятивними трастовими схемами діяли й окремі інші посередники: наприклад, багатообіцяючі недержавні пенсійні фонди, різні «будинки селенгу». Оманлива реклама-обіцянка надвисоких відсотків, наїв­ність більшості довірителів та шахрайство трастових керівників зумовили виникнення і швидкий крах перших вітчизняних фінансових пірамід. Кількість ошуканих псевдотрастами громадян України перевищила 18 млн осіб. Практично — це кожен третій. Безумовно, що на прикладі такої здирницької діяльності вітчизняних трастів та окремих інвестиційних фондів і компаній небанківські фінансові установи в Україні перебрали на себе негативне ставлення населення до приватизації та результатів діяльності приватизованих підприємств.

Спекулятивний розвиток трастового бізнесу був призупинений наприкінці 1995 р., коли Верховна Рада України ухвалила постанову № 491/95-ВР «Про усунення зловживань у процесі залучення суб’єктами підприємницької діяльності грошових коштів населення». Згідно з цією постановою трастам не дозволялося залучати гроші населення, а також заборонялася державна реєстрація нових трастових структур.

Довірчі товариства, що залишились, у другій половині 1990-х рр. реалізовували угоди переважно на приватизаційному ринку, в основному з компенсаційними сертифікатами. Подальший розвиток трастів певною мірою залежатиме від ухвалення закону «Про довірче управління майном» (до речі, у прийнятті цього норматив­ного акту зацікавлені й інші фінансові посередники).

У табл. 8.4 наведено фінансові результати діяльності довірчих товариств України у 1995—2002 рр. Збиткові результати суперечать меті підприємництва взагалі (згідно зі ст. 1 Закону України «Про підприємництво» і фактичним станом справ, отримання прибутку є основною метою функціонування бізнесу).

Таблиця 8.4