Хід виконання роботи:

Теоретична частина

Серед зоомастигин є значна кількість видів, що живуть у морській і прісній воді й що харчуються або сапрофитно (осмотическим шляхом), або шляхом заковтування оформлених часток їжі (анімальне харчування). Однак більша частина зоомастигин перейшла до паразитичного способу життя в різних рослинні й тварин організмах. Розглянемо спочатку деяких найбільш характерних і широко розповсюджених представників свободноживущих зоомастигин.

Паразитичні жгутикові, як уже говорилося вище, численне й різноманітні. Ми зупинимося лише на деяких представниках, найцікавіших у практичному або біологічному відношенні. Розглядати ми їх будемо не в порядку зоологічної системи, а по місцю й характеру паразитування.

1. Паразити крові.

Значне число видів жгутикових є паразитами крові. Їхнє середовище перебування – рідка частина (плазма) крові. Кров’яні жгутиконосци ставляться до роду трипаносом (Trypanosoma). У людини паразитує Trypanosoma gambiense, збудник важкого захворювання – сонної хвороби. Це захворювання поширене в Екваторіальній Африці. На ранніх стадіях захворювання трипаносома живе в плазмі крові, на пізніх стадіях вона проникає в спинномозкову рідину.

Будова трипаносом надзвичайно своєрідно й характерно (мал. 58). Тіло їх довгасте, звужене на обох кінцях і сплющене в одній площині. Довжина рівняється 15-30 мк. Від переднього кінця вперед видається короткий джгутик. Він розміщується уздовж майже всього тіла й з’єднується з його краєм тонкої протоплазматической перетинкою, утворюючи, як й у трихомонад, ундулюючу мембрану. Трохи не доходячи до заднього кінця тіла, базальна частина джгутика входить усередину цитоплазми. У його основі розташовані базальне зерно й особливе, що різко забарвлюється різними фарбами досить велике тільце, що зветься кинетопласта.

Спостереження за живими трипаносомами в крові показують, що рух їх здійснюється завдяки енергійним хвилеподібним рухам ундулюючої мембрани. Ядро одне, трохи зміщене із середини тіла до задньої частини. У цитоплазмі втримуються резервні живильні речовини у вигляді різної величини гранул. Харчування чисто осмотичне (сапрофітне). Розмноження звичайно здійснюється шляхом поздовжнього поділу.

Захворювання людини сонною хворобою при відсутності лікування протікає дуже важко.

Перший період захворювання характеризується явищами лихоманки. У другому періоді (коли трипаносоми проникають у спинномозкову рідину) спостерігаються нервово-психічні явища, сонливість, різке виснаження, які приводять до смерті. У цей час існують специфічні лікарські речовини (наприклад, германій), які виліковують це важке захворювання. В XIX в., коли терапія сонної хвороби ще не була розроблена й невідомі були специфічні лікарські речовини, сонна хвороба була смертельною небезпекою Африканського континенту, від її гинула величезна кількість людей.

Якими шляхами відбувається зараження людини трипаносомами, як проникають вони в кров’яне русло? Цьому питанню були присвячені численні дослідження, у результаті яких удалося з’ясувати весь життєвий цикл збудника сонної хвороби. Виявилося, що переносником трипаносоми є кровососущая муха цеце (Glossina palpal is), широко розповсюджена в Африці.

Коли муха насмокчеться крові від хворого сонною хворобою, то в кишечнику її трипаносоми не гинуть. Навпроти, вони енергійно розмножуються, трішки зміняючи при цьому свою форму. При цьому утворюється так названа критидиальная стадія, що відрізняється від трипаносом крові тим, що кинетопласт у неї зміщується трохи вперед і виявляється розташованим на рівні ядра. Після періоду розмноження трипаносоми знову здобувають типову форму й активно проникають у слинні залози й хоботок мухи. Ці «метациклічні форми» є інвазійними, тобто здатними викликати зараження.

Якщо муха-цеце з метациклическими трипаносомами в своєму організмі вкусить людину, то трипаносоми проникають у кров’яне русло, де й розмножуються, викликаючи захворювання сонною хворобою.

Trypanosoma gambiense паразитує, крім людини, у крові антилоп. Однак, на відміну від людини, антилопи не страждають від трипаносом, не виявляють ніяких симптомів захворювання. У природних умовах антилопи є постійним джерелом зараження людини, тому що мухи цеце однаковою мірою нападають на людину й на антилоп.

Сонна хвороба – це типовий приклад трансмісивного (що передається через переносника) захворювання із природною вогнищевістю (по термінології акад. Е. Н. Павловского). Боротьба з такими захворюваннями особливо важка, тому що не тільки хвора людина є джерелом поширення захворювання, але, крім того, існують природні вогнища збудника, що представляє постійну загрозу як джерело інфекції.

Трипаносоми паразитують, крім людини, у найрізноманітніших хребетних тварин (у рибах, амфібіях, плазунах, птахах і ссавцях).

Ряд видів трипаносом паразитує й у свійських тваринах, викликаючи часом дуже важкі захворювання.

Для великої рогатої худоби в Африці одним з найнебезпечніших і широко розповсюджених захворювань є хвороба нагана. Вона викликається одним з видів трипаносом (Trypanosoma brucei), що також передається кровосисними мухами з роду Glossina.

У Південній Азії не менш поширена інша хвороба - сурра, яку викликає трипаносома Trypanosoma brucei. Переносники її – комахи із загону двокрилих- ґедзі. Однак у ґедзях, на відміну від Glossina, трипаносоми не розмножуються й ніяких морфологічних змін не відбувається. В даному випадку гедзі є чисто механічними перенощиками інвазійного збудника, тому що трипаносоми, перебуваючи в них у хоботку, зберігають свою життєздатність кілька годин.

Трипаносомні захворювання рогатої худоби не грають скільки-небудь помітної ролі. Набагато більше поширені вони в південних районах у верблюдів і коней. Збудник трипаносомозів верблюдів, очевидно, тотожний Trypanosoma evansi і передається ґедзями.

У коней трипаносоми викликають парувальну хвороба (збудник – Trypanosoma equiperdum). Збудник цього захворювання не передається переносниками, а переходить від однієї тварини до іншої через слизові покриви статевих шляхів у момент парування.

До родини трипаносомид відносяться також представники роду лейшманій (Leishmania), два види яких є збудниками важких захворювань людини. Leishmania tropica викликає шкірне захворювання, відоме під назвою шкірний лейшманіоз або пендинска виразка. Ця хвороба реєструється в Південній Азії, Північній Африці, у деяких районах Південної Європи (Італія). У дореволюційний час пендинская виразка часто спостерігалася в Росії в Середній Азії (Туркестан, Узбекистан). У цей час завдяки великій лікувальній і профілактичній роботі, проведеної органами охорони здоров’я, захворювання це зведено до мінімуму й зустрічається у вигляді одиничних випадків. Захворювання починається з того, що на шкірі (найчастіше на відкритих частинах тіла - на руках, особі) з’являється вузлик, що збільшується до розмірів горіха, а потім на цьому місці виникає відкрита виразка. Вона дуже довго не гоїться (1-2 роки), потім зарубцьовується. Збудник захворювання – Leishmania tropica - локалізується в підшкірній клітковині, переважно в сполучних клітинах, частково – у міжклітинних проміжках.

Збудник являє собою дрібні овальні тільця довжиною 4-7 мк, шириною 3-4 мк. Вони у великій кількості заповнюють клітини хазяїна. Кожна клітина паразита має одне ядро й тільце, що забарвлюється, і яке є не чим іншим, як кінетонуклеусом, настільки характерним для трипаносом. Від кинетопласта відходить базальна частина джгута. Однак ундулююча мембрана й вільна частина жгутика не виражені. Це цілком зрозуміло, тому що при внутрішньоклітинному паразитизмі лейшманії, на відміну від трипаносом, нерухомі. Однак якщо їх виділити в культуру (вони легко культивуються на поживних середовищах), де в лейшманій розвиваються джгутики й вони активно плавають.

Яким же шляхом відбувається зараження лейшманиями? У цей час можна вважати доведеним, що переносниками лейшманій є москіти – дуже дрібні кровосисні комахи із ряду двокрилих, що нападають на людину переважно в нічний час. Москіти поширені в теплих країнах і численні в нас у Криму, на Кавказі, у Середній Азії. Личинки москітів розвиваються у вологому ґрунті. Експериментально було з’ясовано, що москіти заражаються лейшманиями, які в їх кишечнику переходять у джгутикову стадію (так названу «лептомонадну форму» – за подібністю із жгутиковими роду Leptomonas). Тут же відбувається розмноження лейшманий. Потім частина їх переміщається в самий передній відділ кишечнику й при укусі вводиться в шкіру жертви.

Багаторічні дослідження учених (головним чином проф. Н. Латишева і його співробітників) показали, що пендинская виразка також є трансмісивним захворюванням із природною вогнищевістю. Лейшманіями можуть заражатися гризуни, а також собаки.

Природний цикл паразита звичайно завершується гризунами, москітами, які й живуть у їх же норах, минаючи людини. Досить людині потрапити в таке природне вогнище лейшманіозу, як вона негайно заразиться пендинскою виразкою, не дивлячись, що захворювання буде відсутнє серед інших людей.

Друга хвороба людини, яку викликають лейшманії, - вісцеральний (внутрішній) лейшманіоз, або кала-азар. Збудник його Leishmania donovani морфологічно не відрізняється від описаної вище Leishmania tropica. Переносниками й тут є москіти.

Кала-азар також розповсюджений у Південній Азії, Північній Африці, Малій Азіїу країнах Середнії Азії бувшого Радянського Союзу (Туркменської РСР). У Європі зустрічається в Південній Італії, Греції.

Це дуже важке захворювання, що проявляється в лихоманці, недокрів’ї, загальному виснаженні й гіпертрофії печінки й селезінки, при відсутності лікування звичайно приводить до смертельного результату. Збудник вражає різні внутрішні органи, особливо часто зустрічається в ендотелії кровоносних судин, у селезінці, печінці, кістковому мозку, лімфатичних вузлах. Це захворювання частіше вражає дітей, ніж дорослих.

Крім людини, носіями лейшманії, що викликає захворювання кала-азар, можуть бути собаки, які в поширенні цього захворювання відіграють важливе значення.