Тайванська криза 1958 р.

Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала громадянська війна, що закінчилась лише в 1949, а також через своє втручання у корейські справи. У червні 1957 Китай дістав від радянської Росії запевнення щодо технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. Але у цій допомозі було несподівано відмовлено у 1959, але у 1958 Китай був іще упевнений в ній. І вночі з 22 на 23 серпня 1958 артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили. Ухвала про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан Кайші та американським урядом 7 травня 1957 про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю. Цілком можливо, що під час свого візиту до Пекіна у липні 1958, Хрущов різко розкритикував починання в тогочасній китайській внутрішній політиці, відомі під назвою “народні комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму колективізації сільського господарства, друге – спробу, розцінену леніністами, як “авантюристичну”, перейти від фази народної демократії безпосередньо до фази “комунізму” без перехідного соціалістичного режиму, де рівність існує за формулою – кожному по труду. Оскільки радянська Росія перебувала поки що у фазі соціалізму, вона вважала нездійсненним китайський намір. Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. І всеж таки СРСР після кількох днів вагання підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови , а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг. 19 вересня Хрущов заявив, що в разі ядерного нападу на КНР агресорові буде дано відсіч тими самими засобами.

Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958, вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся Фостер Даллас. Він проголосив “політику балансування на грані війни”.

В’єтнамсько-американський конфлікт.

Головним центром докладання сил американського імперіалізму в Індокитаї став Південний В'єтнам.Вже в 1960 році чисельність американської військової місії тут сягала 2 тис. Уряд США затвердив у кінці 1961 року так званий "план Стейлі-Тейлора", що передбачає "умиротворення" країни протягом 18 місяців. Складовою частиною плану було створення широкої мережі "стратегічних сіл" - резервацій для місцевих жителів, з тим щоб вони не надавали допомоги патріотичним силам. З прийняттям "плану Стейлі-Тейлора" чисельність збройних сил США в Південному В'єтнамі значно збільшилася. До кінця 1963 року їх налічувалося вже більше 12 тис.

З приходом до влади президента Джонсона розпочався новий етап американської агресії у В'єтнамі. Втративши надію виграти війну, уряд США розширило масштаби збройної інтервенції.Так виникла локальна війна, яку з вересня 1965 року стали вести безпосередньо американські з'єднання.

7 серпня 1964 конгрес США прийняв на прохання президента Джонсона так звану "Тонкінську резолюцію", що надавала президенту необмежені повноваження для ведення військових дій у В'єтнамі. Агресія США почалася в серпні 1964 року з обстрілу американськими кораблями і повітряного бомбардування прибережних населених пунктів на території ДРВ.

Війна у В'єтнамі стала складовою частиною сформульованої Джонсоном в липні 1966 року "тихоокеанської доктрини Джонсона". В її основу були покладені домагання США на право установлювати угодні їм порядки в країнах цього регіону.^

Американська дипломатія докладала великі зусилля для інтернаціоналізації війни, проте ряд союзників США прямо або побічно засудив американську агресію у В'єтнамі. Найбільш послідовно із засудженням американської агресії виступала Франція. Глави держав і урядів (Індії та Югославії) під час зустрічі в Делі в жовтні 1966 року зажадали припинення бомбардувань ДРВ і вирішення в'єтнамського питання на основі Женевських угод 1954 року.

Національний фронт визволення Південного В'єтнаму і уряд ДРВ, зі свого боку, висунули^ 22 березня і 8 квітня 1965 програму мирного врегулювання, яка передбачала:

1.визнання за в'єтнамським народом належних йому національних прав,

2.виведення американських військ з Південного В'єтнаму,

3.рішення його внутрішніх проблем самим народом,

4.мирне возз'єднання країни на основі спільного бажання населення Південного і Північного В'єтнаму.^

Адміністрація Джонсона відкинула ці умови. Після початку американської агресії допомогу з СРСР та інших соціалістичних країн, що спрямовується на потреби зміцнення обороноздатності ДРВ, значно зросла. Країна отримала велику кількість найсучаснішого озброєння і боєприпасів. Була створена потужна система протиповітряної оборони. Крім того соціалістичні країни надавали великі фінансові кошти (десятки угод про економічну і військову допомогу).До кінця 60-х років стало очевидно, що виграти війну у В'єтнамі США не вдасться. У США наростало рух проти війни, яка негативно позначалася на американській економіці.31 березня 1968 адміністрація США віддала наказ про обмеження бомбардувань території ДРВ і висловила готовність вступити в переговори з її урядом. 13 травня в Парижі почалися офіційні переговори між представниками ДРВ і США про шляхи мирного врегулювання ситуації у В'єтнамі. 1 листопада 1968 США повністю припинили бомбардування ДРВ.