5. Методи регулювання інфляції

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що “повзуча” інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція - внутрішньо властивою. Тому об’єктивно мова може йти лише про втримання інфляції на певному рівні, а не про цілковите її переборення.

У розвитку інфляційного процесу має місце “критична точка”, за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли подальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб’єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно і реальні доходи економічних суб’єктів у середньому скорочуються при їх номінальному рості.

Для кожного окремого суб’єкта “критична точка” інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно відрізняється в часі і темпами, що зумовлює такі ж відмінності в знеціненні доходів різних груп економічних суб’єктів. Найшвидше інфляція досягає “критичної точки” для суб’єктів з фінансованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше - для економічних суб’єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їх попиту. Це - насамперед великі монопольні підприємства, які мають можливість активно підвищувати ціни на свою продукцію і протидіяти росту цін на товари, які вони купують, та збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для таких суб’єктів “критична точка” певного часу настає. Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики щодо врегулювання інфляції.

Ідея “контрольованої” інфляції сформувалась як складова частина кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1. відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами;

2. наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу виробництва;

3. вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках. Таке переключення додаткової емісії робить інфляцію регульованою й ефективною навіть при повній зайнятості.

Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на практиці в 50-60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо.

Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період же “перегрівання” економіки приймались антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні “плани стабілізації”.

Все це відіграло позитивну роль у пом’якшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне (50-60-ті роки) стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої” інфляції.

Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Такі зміни були зумовлені рядом об’єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу у всіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, в цей період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався могутній розворот спіралі “зарплата - ціни”, який зумовив галопуючий характер інфляції.

На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили прихильність до кейнсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися.

У нових умовах кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головний недолік її вбачався в тому, що кейнсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про “природній рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці, а це - прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише тільки короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб’єкти можуть передбачати будь які регулюючі заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами - дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.

Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведені може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов’язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики - політика доходів - передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін - це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі “повзучої”.

У нових умовах знову постала потреба регулювання інфляції у відповідності з кейнсіанськими ідеями.

Заходи непрямої дії:

1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.

2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.

3. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

4. Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

5. Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Заходи прямої дії:

Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.

2. Державне регулювання цін.

3. Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.

4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

Практика прямого регулювання грошової маси широко розповсюджена на заході. США неодноразово в 60х-70х роках заморожували ціни на численні товари. Півтора десятиріччя після другої світової війни знадобилося країнам західної Європи для початку лiбералiзації цін, та навіть неповної. Франція повністю лiбералiзувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 року. Ф. Рузвельт виводив США із найглибшої кризи 30х шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують прибуток від торговельного посередництва.

Нормалізація валютного курсу є абсолютно необхідною мірою для припинення усіляких нееквiвалентних міжнародних торговельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенцій центрального банка треба скати, що надій на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс долару зростає стрибками - в деякий момент центральний банк не має можливостей стримувати курс і його як би "прориває". Останній час центральний банк навчився використати кризові політичні моменти для таких стрибків.

До тих пор, поки іноземна валюта не буде використатися лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів політика "ігри на пониження" приречена на поразку.

В цілому, слід визначити, що реально в нашому сьогоднішньому положенні реально ефективні тільки прямі засоби боротьби з інфляцією - регулювання кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої торгівлі.

Першочергові антиiнфляційні заходи.

Збивати темпи інфляції - то скорочувати різницю між грошовою і товарною масою в господарстві. Для цього підходять всі ті засоби, що ведуть економіку до рівноваги. До першочергових мір відносяться ось такі:

1. Забезпечення країни у достатній кількості продовольством. Це найперша умова будь-яких реформаторських зусиль. Для налагоджування продовольчої справи в країні слід оказати державну фінансову допомогу сільськогосподарським підприємствам всіх видів власності і провести м'яку реформу колгоспів і радгоспів:

a) встановлення порядку надавання кредитів сільськогосподарським підприємствам під векселя з погашенням їх за рахунок прийдешнього врожаю;

b) встановлення державних закупівельних цін, а також цін на ресурси, що споживаються в сільськогосподарському виробництві на рівні, що забезпечує рентабельну роботу товаровиробників і утворення системи контрактної торгівлі промисловими товарами в обмін на сільськогосподарську продукцію.

2. Відтворення зруйнованого інвестиційного поля народного господарства, без якого функціонування економіки стає неможливим. В цих цілях слід передусім відтворити шляхом індексування на банківських рахунках підприємств амортизаційні суми і власних оборотні грошові кошти загублені через різке зростання цін і знецінювання карбованця.

3. Налагоджування постачально-збутових зв'язків між підприємствами. Господарські зв'язки підприємств в ринковому режимі найбільш ефективні в основному через систему великих оптових купців-синдикатів. Ці структури можуть функціонувати як в рамках окремих регіонів, так і в загальноукраїнському і міждержавному масштабі.

4. Замість податку на додаткову вартість, що стимулює в сучасних умовах господарювання в Україні зростання інфляції і вкрай важко контролюється податковими інспекціями, визначити основним платежем в бюджет податок на прибуток, диференціюючи його ставки залежно від зростання рентабельності і зростання обсягу виробництва, що буде націлювати виробників на зростання маси, а не тільки норми прибутку.

5. На час кризи необхідно централізувати банківську систему країни, маючи на увазі обов'язкове виконання комерційними і інвестиційними банками директив Центрального банку по пріоритетності і пільговості кредитування регіонів, галузей, підприємств, додержання нормативних термінів документообігу.

6. Для стабілізації споживчого ринку доцільно:

a) створити систему стимулювання розвитку дрібного бізнесу в сфері виробництва і послуг. Ввести державні кредити на оренду виробничих приміщень і лізинговий кредит на оренду устаткування (з можливістю послідовного викупу), а також ввести обов'язкове страхування малих підприємств на перші 3-5 років діяльності, коли ризик руйнування особливо великий;

b) створити умови для широкого розповсюдження паралельно з існуючою системою торгівлі споживчих кооперативів на підприємствах, в закладах і по місцю проживання для закупки і реалізації продовольчих і промислових товарів членами кооперативу (по наявному і безготівковому розрахунку) по безприбутковим роздрібним цінам. Такого роду кооперативний рух широко розвинений в багатьох індустріальних країнах. Без нього неможливо уявити їх економіку. Споживкооперація буде сприяти нормалізації цін і поза кооперативного сектору.

7. Протягом кризового періоду треба також проводити раціональну державну політику захисту внутрішнього ринку і суворого контролю приватної експортної діяльності. Всі експортні операції повинні здійснюватись через кілька великих фірм і синдикатів, що контролюються державою і виконують експортні операції на комісійних податках.