Християнізація Європи. Середньовічне місто.

Одним із найважливіших факторів історичних процесів у добу Середньовіччя стала християнська релігія і церква. Поступово християнство стало основним елементом світогляду народів середньовічної Європи, Передньої Азії та Північної Африки. Цей світогляд розвивався апологетами (захисниками, авторами творів на захист християнства) — Юстином Філософом, Тертулліаном, учителями церкви (Іриней Леонський, Оріген), отцями церкви (Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Августин Блаженний). Отці церкви намагалися розробити головні догмати (непорушні істини) християнства. Необхідність прийняття догматів і канонів (правил) була спричинена потре бою зображення церковної одностайності перед загрозою єресей — різного розуміння християнського вчення. Для вирішення спірних питань з IV ст. почали збиратися Вселенські собори. Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787 pp.) — всебічний теоцентризм: Бог є початок І кінець життя, творець усього сущого. Основними осередками поширення і зміцнення християнства в добу раннього і зрілого Середньовіччя стали монастирі. Уже в перші віки християнства багато віруючих вели життя самітників на невеликих островах чи в пустелях, присвячуючи весь час молитві. У 269 р. єгиптянин Антоній Фівський, зібравши самітників (їх називали анахоретами), заснував громаду — перший монастир. Монастирі жили за статутом. Найвідомішим був статут святого Бенедикта, який заснував у 529 р. монастир в Італії. Монахи мали працювати і молитися. Перші монастирі були схожими на селища з церквою посередині. Тут знаходили ся розгалужені господарські комплекси з садами, бібліотекою, скрипторієм (місцем для переписуванням документів та книжок), лікарнею, школою. Завдяки чудовій організації монастирі мали значний вплив на життя населення й отримували десяти ну — гроші, землі чи продукти на підтримку. На початку X ст. з'явилися такі церковні організації, як ордени. Монахи Клюнійського ордену у Франції суворо дотримувалися обітниці бідності та безшлюбності. Франциск Ассизький у 1209 р. заснував орден францисканців, а Папа римський, прагнучи набути ще більшої влади, — у 1216 р. — орден до мініканців. Крім того, у 754 р. папа Стефан II, заручившись підтримкою франкського короля Пипіна Короткого, проголосив створення так званого Патримонія Святого Петра (Папської об ласті), чим зробив себе монархом і феодалом. Поступово в руках церкви зосередилося близько третини всієї земельної власності, тим самим вона отримала значну економічну силу. Обернення язичників було справою першочергової ваги для католицької церкви. Вони проповідували серед варварських племен і залучали язичників до своєї віри. Таких людей називали місіонерами. Одним із найвідоміших серед перших був ірландець Святий Галл. Найзнаменитішим у цей час був Боніфацій. З 719 р. до 741 р. він об'їздив усю Німеччину, охрещуючи язичників, руйнуючи їх капища і зрубуючи священні дерева. Влада римської церкви поширюється по всій Європі, а Папа став духовним главою Західного світу. Тому однією з головних ідей суспільного життя Середньовіччя була ідея теократії (богоуправління). На Заході Європи ця ідея на практиці набувала вигляду папоцезаризму, тобто зосередження в руках Папи римського не лише духовної, а й світської влади над європейськими монархами. Звичайно, це не дуже подобалося самим монархам. Для боротьби з непокірними церква вживала кілька заходів, у тому числі інтердикт (заборона проводити на певній території богослужіння) та відлучення («анафема») — виключення людей з релігійної общини, що завдавало багато неприємностей (не було «відпущення» гріхів, не можна було одружуватись, ховати за християнським обрядом тощо). Найрадикальнішим засобом було аутодафе — спалювання єретиків-інакодумців. Перші багаття ' з єретиками запалали в 1022 р. у Франції. Церква збагачувалася за рахунок продажу індульгенцій (документів на відпущення гріхів) та церковних посад (симонія). У 1054 р. закінчується розривом багаторічна дискусія римської та константинопольської церков, кожна з яких наполягала на своїй першості та ортодоксальності. З цього часу існує поділ на православну та католицьку церкви. У 1215 р. було організовано інквізицію (конгрегацію святої служби) для боротьби з єресями. Уперше інквізиція почала функціонувати на півдні Франції у 1229 р. для викоренення місцевої єресі катарів. Забезпеченням інквізиційної діяльності мав займатися вже згадуваний орден домініканців. Його символом була собача голова, яка мала охороняти овець-мирян від вовків-єретиків. З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від XIII до XVIII ст., пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Інквізиція мала право катувати підозрюваних (з 1252 p.). Боротьба проти єресей поступово ви лилася в переслідування всіх неугодних, у тому числі багатьох вчених, чиї висновки, розходилися із загальноприйнятими стереотипами. Церква мала власну юрисдикцію. Вона захищало існуючий порядок.