2 Справедливість, що визначається ідеєю вартгсности, засвідчує кожному кількість чести у людині відповідно до її заслуг (справедливість, що розподіляє [...]).

Вона віддає кожному своє, визначаючи потрібні співвідношення [заслуги] до винагороди, вини до кари і порівнюючи кількість гаразду з вартісністю особи як грома­дянина. Отож, заслуга, вартісність складають норму, якою визначається сфера прав громадян. Наголошуючи на важли­вості цієї норми, // Арістотель приходить до визначення, 158 що слід розуміти під важливістю. Відомі, каже він, постійні скарги людей, що заслуги вимірюються по-різному - за багатством, походженням громадянських чеснот. Ще Пла-тон казав, що немає істинної злагоди між рабом і деспотом. Але не може бути її також і в демократії, де люди мають рівні претензії на честь.

Для виведення розподільчої справедливости Арістотель користується прикладом геометричної пропорції, за якою вона діє: обсяг політичних прав (повага у державі) одної особи відноситься до обсягу політичних прав іншої так само, як особиста заслуга однієї відноситься до особистої заслуги іншої. Тому якщо особисті заслуги двох осіб рівні, то рівні і отримувані ними гаразди, а якщо заслуги не рівні, то одна з них отримує прав у стільки більше або менше, у скільки і її заслуги більші або менші. Якщо гідність Ахіле-са переведено на 8, а Аякса на 4, і якщо першому дано 6 монет, то другому треба дати 3 (8:4=6:3). Частка показує, що гідність Ахілеса у два рази більша від гідности Аякса, і коло прав першого у два рази більше від кола прав друго-Отже, права осіб у державі повинні бути пропорційні їхнім заслугам. Теза: за переставленням членів 8:6 = 4:3, тобто екстенсивна кількість гаразду визначається інтенсив­ною кількістю заслуг.

Хоч яке просте і незаперечне визначення справедли­вости, гідности державного діяча в політичному житті, все с не можна залишити його без критики: 1) нагорода за заслугу Ахілеса більша від нагороди Аякса і більша по­рівняно. Але чому ми переводимо гідність Ахілеса на 6 монет, ні більше ні менше? Ми справді не знаємо, як наго­родити його, і мірило для оцінки завжди буде довільне. Тому наші життєві стосунки є фатальними й бувають при- чиною незадоволення й суперечок. Отже, пропорційний принцип вкорінює заздрість у суспільство; 2) 8:6=4:3, що дивно визначає ідею щастя. Щастя полягає у відповідності засобів до потреб, тобто чим більше хтось має потреб, тим більше треба дати йому засобів. Якщо Ахілесу для [задоволення своїх] потреб (аби мати щастя) потрібно 6 мо­нет, то коли Аякс буде мати 4 потреби, то йому досить буде дати 3 монети [нерозб.]. Це чудовий факт давнини: у понятті про справедливість прихований егоїзм, формула справедливости і щастя одна й та сама. Отже, поняття про справедливість збігається з поняттям про щастя: хто щас­ливий, той і справедливий; 3) громадянин розглядається не як моральна особистість, а як служитель суспільства -погляд античний, поганський, протилежний християнській моралі.

Незважаючи на це застосування принципу пропорцій-ности, що є суттю розподільчої справедливости, [саме воно] й дало Арістотелеві можливість правильно визначити різні форми державного життя. // 1) Усі життєві стосунки такі звичайні, що суспільство не любить людей почесних; ста­новище громадян стає однаковим. Це справжня демокра­тична форма. 2) Якщо у суспільстві один громадянин піднімається над усіма, як Бог над людьми, якщо його при­рода відрізняється від природи інших, як природа лева від природи зайця, то за справедливістю він стає монархом. Монархічна форма тому є божественна, що заснована на перевазі одного. 3) Де немає такої особи, яка вивищується своєю гідністю, там не лише монархія, але й аристократія не справедлива, бо вона передбачає декілька осіб, які ви­вищуються різними гідностями.

Аристократична форма може бути справедлива лише в умовному розумінні. В цьому розумінні кожен громадянин перевершує іншого якоюсь однією чеснотою і разом з тим поступається йому в іншій, тобто один перевершує мужні­стю, інший багатством і т. п. Тому несправедливо, коли од­ним дається влада, а іншим призначається покора. Тим ча­сом аристократія передбачає безумовну перевагу і безумовну владу одних над іншими.

Яка ж істинна форма владування за відсутности пере­ваг одного? Істинна держава є середина між аристократією й демократією. У демократії всі рівні гідностями, що не­можливо, в аристократії зовсім немає ніякої рівности, бо маса громадян поділена на тих, хто владарює, і тих, хто кориться. Середина між "занадто багато і занадто мало" є та ідеальна форма, де громадяни почергово мають владу і коряться владі.

З Справедливість, що визначається ідеєю рівности, є та що відновлює або врівноважує ["... то бікшоу"]¹

["lustitia commutativa"]² Справедливість, що спроможна розподіляти гаразд між особами в певних кількостях; спра­ведливість, що зрівноважує, вносить за принципом рівности порядок у приватні стосунки людей між собою. Приватні сто­сунки осіб Арістотель ділить на два види: 1) довільні, що засновані на взаємній згоді, такі всі стосунки за угодою (куп­івля - продаж, позичка, дарування, наймання й ін.); 2) не-довільні, що не мають взаємної згоди, їх два: а) виникають внаслідок таємної дії (наклеп, злодійство), б) внаслідок відвер­тої дії через насильство матеріальне (вбивство, грабунок, підпал й ін). У всіх приватних стосунках зрівнювальна спра­ведливість має справу з майновими вигодами, якими корис­тується одна особа, порушуючи права іншої особи. Вона по­казує кожному ту частку, яку він мав до виникнення сто­сунків, зовсім не торкаючись гідности самого стосунку. Віддаю­чи кожному своє, вона, таким чином, витримує рівність.

Принцип її такий: ніхто не повинен довільно втручатися у майнову сферу іншого. Входити у майнову сферу // іншого треба лише так, щоб кожний мав своє. Лише тоді, коли кожний має своє, коли це своє не розхитує інший, мож­лива рівність майнових сфер. Коли ця рівність порушуєть­ся, то її зрівнює справедливість. Як же зрівняти права?Треба зважити збитки одного і вигоди іншого й знищитиостанні так, аби поповнити перші. Наскільки майно одно­го збільшилося від захоплення, настільки майно іншого повинне бути поповнене. З цього видно, що рівняння спра­ведливости діє згідно з арифметичною пропорцією. А В.

Майнові сфери А, В, у N і CD у N' були рівними, тобто AB-AB=CD-CD.

Після вторгнення N' відбулося AB-AB'=CD-CD'. Щоб існувала перша рівність, необхідно у друге перенести DD': тоді (AB'+BB')-AB=CD-(CD-DD'). Отже, рівняння справед­ливости визначається з пропорції - величина майна осо­би, ображеної після образи (АВ'), відноситься до величини її майна до образи (АВ) так, як величина майна образника до образи (CD) до величини [його] майна після образи (CD').

Теза. У приватній віддяці вартісність вчинку не розгля­дається.

Критика. 1) Старовина і тут подала свій погляд на осо­бистість. У приватних стосунках виявляється звичаєва

вартісність особистости і не завжди панує "dolus"¹; вони мо­жуть здійснюватися "bona fide"². Цей поділ здійснили римські юристи. Визнання звичаєвої гідности особистости є абсолют­ною умовою всякого права, і де право ігнорує цю умову, воно виступає у формі абстрактного, формального, немило­сердного (вексельне право). По цьому необхідно оцінювати вчинок. 2) Порушивши права іншого, злодій не завжди збільшує своє майно на пошкоджену частину іншого; так само і майно ображеного не завжди втрачається лише на вкрадену частку. Тому закон пропорційного повернення не є загальний закон приватного права. 3) Кількість невстійки залежить від особис­тої угоди, бо кожний є господар своєї власности.

4. Справедливість, що визначається ідеєю правди, спус­кається до становища індивіда. Цей вид [справедливости] Арістотель дуже правильно називає "поправкою до зако­ну", бо в суті своїй він має ідею помилування. Закон є за­гальна формула, що не охоплює всіх випадків життя: для деяких із них навіть в об'ємному кодексі не можна знайти відповідних вказівок. Справедливість інколи вимагає не засто­совувати закону формально, згідно з самою лише його бук­вою, а виправляє його, доводячи до стану індивіда, з висо­ти загального. Тому суддя мусить застосовувати закон у кож­ному // випадку так, ніби цей випадок мав на увазі сам законодавець, тобто виконувати закон як гаразд.

Резюмуючи сказане про різні види справедливости, ми отримуємо такі положення: 1) ніхто не повинен діяти за індивідуальними спонуками, а відповідно до об'єктивної нор­ми, що є в законі як писаному, так і в неписаному; 2) у державі ніхто не повинен присвоювати собі почесті за інди­відуальним правом, бо джерело гідности лежить у заслузі загалом; 3) на соціальному ґрунті ніхто не повинен прони­кати у сферу іншого, бо кожен мусить мати своє; 4) дер­жава стосовно індивіда мусить діяти не за самим загальним правом, а й за індивідуальним правом громадянина.