2. Сутність, причини виникнення та соціально-економічні фактори формування зовнішньої заборгованості

Із науко­вої точки зору важливо усвідоми­ти існуючу семантичну різницю між термінами “борг” і “заборго­ва­ність” (а відтак – “зовнішній борг” і “зовнішня заборгованість”).

Передусім, борг (debt) – грошова сума, що взята в позику на термін на певних умовах і підлягає поверненню [187, С.112]. Варто наголосити, що борг – по­нят­тя статичне, фіксо­ваний параметр, який визначає запаси грошових коштів на певну дату (останній день місяця чи фінансового року) і вимірюється екстен­сив­ними економічними па­ра­мет­ра­ми, характеризуючи непорушний стан боржника із кіль­кіс­но­го боку. Тоді як заборго­ва­ність (indebtedness) – це сума приростів чистої заборго­ва­ності за минулі періоди плюс початковий стан заборго­ваності [18, С.384]. На відміну від боргу, заборгованість визначає не запаси грошових коштів, а потоки, що мають схиль­ність до постійної зміни у часі. Тобто, заборгованість, як динамічне явище, є функцією часу; вона залежить від інших потоків (а саме: чистих потоків (net flows), що є різницею між отриманими новими кредитами (disbursements) і платежами щодо обслу­го­вуван­ня боргу (debt service payments), які у свою чергу, є сумою виплати основної частини боргу (principal) і відсотків (interest)); а також від запасів, тобто величини існуючого боргу. Заборго­ваність оцінює стан боржника з якісної та струк­тур­ної сторін. Таким чином, різницю між боргом і заборгованістю у державному (бюджетному) секторі економіки мож­на трактувати наступним чином: державний борг, досягнувши певної величини, перетворюється у гене­ратор власноручного збіль­шен­ня. І, як зазначає професор Б.Г.Болдирєв, у результаті зростання державної заборгованості сума на виплату відсотків збільшується набагато швидше, а ніж зростає сам борг [185, С.97].

Враховуючи часовий горизонт і відсоткові зобов’язання, сучасний німець­кий фінансист Шарль Бланкарт, динаміку зростання фінансової заборгованості¹ ілюструє у такій формі:

(1.1)

де - реальні “чисті” державні видатки, пов’язані з наданням благ, послуг та із трансфертами; T(t) – державні доходи (від податків, зборів і т. п.);  – реальні ви­трати за відсотковими платежами (нарахування відсотків здій­сню­ється на реальний борг за реальною відсотковою ставкою ). На основі і можна визна­чи­ти первинний бюджет (без урахування виплат з обслуговування державного боргу). Якщо різниця – позитивна, це означає, що первинний бюджет є дефі­цит­ним, якщо негативна – профіцитним. Із цього порівняно простого рівняння випли­ває важлива закономірність: навіть якщо пер­вин­ний бюджет збалансо­ваний, за наяв­нос­ті початкового боргу D(t)>0 рівень заборго­ва­нос­ті зростає на суму відсоткових виплат.

Ґрунтуючись на вищевисвітлених положеннях, можна зробити такі уза­галь­нен­ня. Перш за все, вихідною категорією є ка­тегорія борг, як результат позичкових операцій. Першопричиною боргу є позики в умовах нестачі або дефіциту коштів, а вже після створення первинного боргу виникає проблема заборгованості, на вели­чи­ну якої впливає динаміка норми відсотка та низка інших факторів. Інший момент, на який доцільно звернути увагу, це заборгова­ність – явище похідне від боргу, відрізня­єть­ся кумулятивним ефектом, тобто виступає результатом нагро­мад­жен­ня боргів та пла­те­жів на їх обслуговування. Або іншими словами, заборгованість  – це початкова сума боргу із нагро­мад­же­ною сумою приросту відсоткових грошей та чистої поточної ве­личини знову за­лу­ченого боргу. У кінцевому результаті прослідковується взаємо­зв’­язок і тран­сфор­­мація різних за природою категорій: позика (кредит) – борг – за­бор­го­ва­ність, які у свою чергу, по­ро­д­жують з позицій боржників і кредиторів спільні пробле­ми: позичок, боргів та боргової залежності, що відіграють життєво важли­ву роль і особливо актуальні з позицій залежності та незалежності, фінансової без­пе­ки чи небезпеки, як фактору стабіль­ності чи дестабілізації, як чин­ника рос­ту чи дегра­да­ції.

Особливої уваги як з теоре­тич­ної, так і практичної точки зору заслуговує проблема класифікації боргу на зовнішній та внутрішній. Це одне із найбільш диску­сій­­них та складних пи­тань у фінансовій теорії боргоутворення. У розмаїтті підходів до розрахунку боргу важливо визначитися відносно того, що брати за основу як критерій розподілу боргу на зовнішній та внутрішній: валюту, у якій здійснюються запозичення; резидентність кредитора; чи обидва критерії одразу (резидентність і валюта). З цього приводу серед теоретиків та практиків не існує єдиної точки зору. Враховуючи глибину наукового обґрунтування кожного із критеріїв, усі три концеп­ції заслуговують уваги, а кожна держава вправі вико­риста­ти і законодавчо закріпити будь-який із них.

З формальної точки зору зовнішніми позиками можна вважати практично усі позики в іноземній валюті. І це буде справедливо майже для усіх країн в сучасних умовах фінансової глобалізації, яка веде до закріплення і розширення можливостей існуючих центрів домінування (США, Західної Європи, Японії) при одночасному послабленні валютних перспектив у країн периферії. Для цьо­го, зокрема, використо­вується механізм надання зовнішніх позик у твердих ва­лю­тах (американському до­ларі, євро об’єднаної Європи, і японській ієні). Суть даного меха­ніз­му полягає в тому, що “добрий борг” – той, що наданий у твердій валюті. Відповідно для країн пери­ферії цей борг автоматично є зовнішнім бор­гом, вираженим в іноземній валюті. З високою точністю ймовірності можна припустити, що валютний критерій зможе ігноруватися лише у випадку, коли на­ці­ональні валюти країн-бор­жни­ків будуть як мінімум виступати лише технічним представником світових валют (через систему currency board), а як максимум, вони будуть повністю витіснені із обігу і замінені, наприклад, американським доларом чи іншою твердою валютою (за умови монова­лют­ності), або ж за умови повної конвертованості національних грошо­вих одиниць країн-боржників. В іс­ну­ючих умовах фундаментальний конфлікт ство­рю­ється не технічними пробле­ма­ми усунення “кордонів” між внутрішньою і зов­ніш­ньою забор­го­ваністю (участь нерезидентів у операціях на внутрішніх фінан­со­вих ринках), а швид­ше при­хо­ваним характером відсутності суверенних прав держави визначати процедуру врегулювання і контролю фінансових операцій у межах наці­ональ­них економік (наприклад, у випадку валютно-фінансових криз нерезиденти актив­но продають цінні папери країни-емітента у національній валюті і розміщують свої ресурси на інших більш стійких фінансових ринках. У даному випадку, для збе­ре­­­жен­ня платоспроможності і певного рівня кредитного рейтингу на обслу­го­ву­ван­ня внутріш­ньо­го боргу, у частині, що припадає на нерезидентів, необхідна іно­зем­на валюта і при чому у значній кількості).

Таким чином, чітко проглядається тенденція до закріплення резидентності у якості ознаки класифікації боргу на внутрішній і зовнішній. Саме джерело за­по­­зи­чен­ня – зовнішній кредитор – по суті, визначає величину зовнішнього боргу. Останній формується сумарними зобов’язаннями, що знаходяться у руках іно­зем­ців-креди­то­рів, незалежно від того, у якій валюті вони виражені і де вони придбані. Цей момент заслуговує уваги і передбачає можливість формальної трансформації внут­ріш­ньої пози­ки у зовнішню, і навпаки. У даному контексті важ­ливо наголосити на мате­рі­аль­ній стороні доцільності чіткої класифікації бор­гу на внутрішній і зовнішній за озна­кою резидентності. Науково обґрунтовано, що внутрішній борг, як правило, є більш вигідним і менш небезпечним, ніж зовнішній, оскільки сплата відсотків за внутріш­нім боргом залишається в межах своєї ж країни, а в умовах помірних відсоткових ставок і суттєвого залучення коштів населення він не є ярмом для майбутніх поко­лінь. Фактично (у випадку внутрішнього боргу) населення різних вікових груп позичає один в одного гро­шо­ві ресурси. У результаті рівень споживання в країні не зменшу­єть­ся, а відбу­ва­ється лише перерозподіл доходу. Дещо іншої оцінки заслуго­вують зовніш­ні позики, які знаходяться у власності нерезидентів, і сума відсоткових пла­те­жів по яких вивозиться за кордон, надовго обтяжуючи платіжний баланс та створю­ючи залежність країни-боржника від країни-кредитора.

Щодо України, то обидва критерії – валюта і резидентність – мають неаби­яке значення. Але, якщо в основу класифікації боргів покласти одночасно і рівноправно цих дві різних ознаки, то такий дуалізм утруднюватиме прийняття обґрунтованих рішень і може призвести до виникнення курйозних ситуацій (зокре­ма, наприклад, як класифікувати борг за внутрішньою валютною позикою, якщо з одного боку, вона номінована в іноземній валюті, а з іншого – її розмі­щен­ня проводиться серед рези­ден­тів. Така позика, задовольняючи одразу обидві ознаки класифікації боргів, не має ґрунтов­них підстав щодо її зарахування ні до зов­ніш­нього, ні до внутрішнього дер­жав­ного боргу.). У силу сказаного вище до­ціль­но застосувати і законодавчо закріпити таку редакцію класифікації боргу: “зовнішній борг – зобов’язання, що ви­ни­кають перед іноземними кредиторами; внутрішній борг – зобов’язання, що вини­ка­ють перед внутрішніми кредито­ра­ми”. А щодо валютної ознаки, то це лише технічна сторона і у випадку із зовніш­ні­ми кредиторами, валюта позики автоматично змісти­ться на користь іноземної.

Термін “зовнішня заборгованість” часто використовується і як еквівалент кате­­го­­рії “зовнішній державний борг”. Зокрема, у сучасному економічному слов­ни­ку по­дано таке визначення: зовнішній державний борг – це сукупна забор­го­ваність дер­жа­ви міжна­род­ним банкам, урядам інших країн, приватним іно­зем­ним банкам [142]. Анало­гіч­не перепле­тен­ня категорій зустрічаємо у фінан­со­во­му словнику: зовнішній борг виз­на­чає держа­вну заборго­ва­ність, що підлягає сплаті у встановлені терміни міжна­род­ним фінансо­вим організаціям, офіційним урядовим інститутам, приватним бан­кам [48]. Таке тракту­ван­ня допустиме з інсти­ту­ціонально-економічної точки зору, тоб­то з точки зору роз­гля­ду держави-позичальника як економічного суб’єкту, пред­став­ле­ного сукупністю інсти­ту­ціо­наль­них одиниць² на зовнішньому кредитному рин­ку. Однак таке ототож­не­ння є не зовсім виправданим як з позицій розгляду внутріш­ньої сутності зазна­че­них вище категорій у фінансовій науці, так і з позицій причинно-наслідкових ха­рак­те­­рис­тик. Зовнішній державний борг і зовнішній борг держави – це не си­но­ні­міч­ний ряд, а категорії, що несуть певне змістовне наванта­ження.

Згідно загальноприйнятої у світі методології розрахунку макроеко­но­міч­них показників, зовнішній борг держави включає: зовнішній державний борг; зовнішній борг, гарантований державою; зовнішній приватний, не гарантований державою, борг³. В економічній науці під зовнішнім державним боргом розу­мі­ють сукуп­ність усіх боргових зобов’язань держави (держава як агрегована інсти­ту­ці­ональ­на одини­ця), включаючи борг органів державного управління (уряду, Централь­но­го банку, ін. державних органів); а також державних підприємств і органі­за­цій; підприємств і орга­нізацій змішаної форми власності в частині, про­пор­ційній власності держави у їх статутному фонді, представлений сумою їх прямих дого­вір­них зобов’язань перед зарубіжними кредиторами [44, С.84].

У англомовній термінології для більш чіткого розмежування державного бор­гу в розрізі боргів органів центрального державного управління та боргів дер­­жавного сектору господарства використовують поняття: public debts (сус­піль­ний борг) і national debts (національний борг). При цьому під національним бор­гом розуміють лише борги центрального уряду, як зовнішні, так і внутрішні. Суспільний борг (у вітчизняній термінології – “державний”) формується шля­хом симбіозу національного боргу і боргу державного сектору господар­ства [187].

Неоднозначну класифікаційну оцінку у фахівців має борг, гарантований дер­жа­вою, під яким розуміють зовнішні боргові зобов’язання резидентів в особі дер­жав­них органів та державних підприємств і організацій, а також сукупність боргів при­ват­них фірм, виконання яких гарантовано державою [44, С.84]. З одного бо­ку, платежі щодо обслуговування такого боргу, здійснюються із власних ресур­сів позичальника, а з іншо­го – у випадку неплатоспроможності позичальника – це додатковий тягар на державний бюджет. З цієї позиції заслуговує уваги тракту­вання державного боргу (government debt) російським економістом А.Кі­рєє­вим як сукупності прямих зобов’­язань уряду перед внутрішньою економікою і зовнішнім світом, акумульованих у результаті бюджетних операцій у мину­ло­му, котрі повинні бути покриті за рахунок бюджету у майбутньому [64, С.389]. Із зазна­че­ної точки зору у поняття дер­жав­ного боргу доціль­но включати лише борг, що визнається урядом і реально до нього відноситься. На думку ж А.Кірєєва, гаран­то­ваний урядом борг не є боргом уряду. Тобто у даному випадку державним (урядовим) боргом вважається лише борг, нагромаджений тими структурними елементами уряду, витрати і доходи яких відображаються у держав­но­му бюд­же­ті. Але, на практиці у більшості випадків держава не несе відповідальності лише по тій частині боргу, по якій вона не давала спеціальних гарантій. Таким є негарантований державою зовнішній приватний борг, що виникає переважно у результаті отримання фірмами банківських кредитів, розміщення ними корпо­ратив­них облігацій на фінансовому ринку і отримання інших кредитів; або інши­ми сло­ва­ми – це сукупність боргових зобов’язань резидентів недержавної (при­ват­ної) влас­нос­ті, виконання яких не гарантується державою [44, С.84]; обслу­го­ву­вання недер­жав­ного зовнішнього боргу здійснюється не із державного бюд­же­ту, а однозначно із власних ресур­сів позичальника.

Сумарна величина перелічених вище боргів формує зовнішній борг дер­жа­ви (або валовий зовнішній борг (згідно методології Світового банку), чи зов­ніш­ній борг національної економіки (з точки зору економічної науки та між­на­род­ної практики)), під яким розуміють сукупність боргових зобов’язань рези­ден­тів перед нере­зи­ден­тами, які підлягають погашенню в іноземній валюті, товарах чи послугах [44, С.84].

Складність сучасної системи зовнішньої заборгованості потребує чіткої класи­фікації та виокремлення окремих складових елементів зовнішнього боргу держави. Для цього звернемося до методики класифікації зовнішнього боргу, яка розроблена Світовим банком і широко використовується у світовій практиці.

За типом боржника виділяють: зовнішній державний борг (виникає у результаті отримання двохсторон­ніх кредитів від інших урядів, Центральних банків, урядових установ і дер­жав­них експортно-імпортних банків, а також борг, що виникає у результаті отри­­ма­н­ня кредитів від міжнародних організацій і регіональних банків роз­вит­ку); зовнішній гарантований державою борг (су­куп­ність боргів, платежі за якими га­ранту­ються державою); зовнішній приват­ний негарантований борг (сукупність боргів приватних фірм, пла­тежі за якими не гарантуються державою).

З а типом кредитора (або відповідно до джерел фінансування) розрізняють офі­цій­ний та неофіційний (комерційний) зовнішній борг.

Двосторонні кредити надаються уряду країни боржника з метою підтримки платіжного балансу; фінансування дефіциту державного бюджету; фінансування імпорту з країн донорів. У цю категорію відносять усі державні позики, кредити, гранти, допомоги, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. У рамках двосторонніх позик особливе значення ма­ють міжурядові або між­державні позики, які виділяються із коштів державного бюджету в рамках до­помоги розвитку. При визначенні пріоритетів у зовніш­ньо­му фінансуванні вар­то приймати до уваги, що зовнішні позики можуть відно­си­ти­ся до одного із трьох основних типів: пільгових кредитів та інших видів допо­мо­ги із обов’­яз­ко­вим цільовим використанням; експор­т­них кредитів; позик на ринкових умовах.

Багатосторонні кредити надаються міжнародними фінансовими органі­за­ці­я­ми (МФО) типу МВФ, МБРР, ЄБРР та ін., які одночасно виступають і позичаль­никами на світових ринках позичкових капіталів з метою акумулювання ресурсів і подальшого їх надання в кредит країнам, що залучають позики. Одним із важливих аспектів є те, що кредити, які надаються МФО, носять як економічний, так і політич­ний характер⁴. Багатосторонні кредити, як і двохсторонні, надають­ся урядам країн-пози­чаль­­ниць на: підтримку платіжного балансу, стабілізацію на­ціо­нальної валюти, фі­­нансу­ван­ня (в обмежених розмірах) дефіциту держав­но­го бюджету, фінансу­ван­ня кри­тич­ного імпорту та проектів, що сприяють соці­аль­но-економічному розвитку.

Неофіційні (приватні) позики і кредити (private capital) складають з кін­ця 80-х рр. ХХ-го століття переважаючу частку у міжнародному кредитуван­ні⁵. Та­ко­го роду неофіційні позики і кредити надаються приватними (недер­жав­ни­ми) фірмами, банками та їх синдикатами, а також іншими недержавними органі­за­ці­я­ми. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні чи позичені, непов’язані із державним бюджетом. До цієї категорії кре­ди­тів і позик відносять інвестування капіталу за кордон приватними фірмами, на­дан­ня торгових кредитів, міжбанківське кредитування та кредитування банків­ськими синдикатами. За словами одного із авторів доповіді Світового банку 1998/1999 [206] доктора Дадуша, “різкий ріст приватних інвестицій вийшов на найвищий рівень з часів першої світової війни, у два рази перевищивши попе­ред­ній піковий показник обсягу приватних капіталів у період нафтового буму 1978-1982 рр.” У цій же доповіді підкреслюється, що “міграція капіталів із при­ват­ного сек­тора розвинутих країн у приватний сектор економік, що розви­ва­ють­ся, є новим явищем і має фундаментальний характер для розуміння природи су­час­ної кри­зи”. Тому незважаючи на відносну автономність фірм у прий­нят­ті рі­шень щодо міжнародного руху належного їм капіталу, уряди, як правило, зали­ша­ють за собою право його регулювати і контролювати. Самі ж креди­тори при кре­ди­ту­ван­ні іноземних держав та їх резидентів орієнтуються не лише на фінансовий стан окремого позичальника, але й на економіко-політичну ситуацію держави в цілому.

Згідно поданої вище класифікації зовнішній державний борг формується як загальний зовнішній борг за мінусом приватних боргів; боргів, що виникають у результаті використання кредитів МВФ⁶; короткотермінових кредитів (позич­ко­­во­го капіталу у формі торгових кредитів).

Рис. 1.3. Формування державного зовнішнього боргу

Розглянуті вище питання не вичерпують усього кола проблем у сфері зовніш­ньої заборгованості. Діюча практика потребує теоретичного обґрунту­ван­ня багатьох питань, серед яких – адекватне розуміння суті та причинно-наслід­ко­вих характеристик зовнішньої заборгованості у розрізі окремих академічних напрямків. У фінансовій науковій літературі, як правило, під державною забор­го­­ва­ністю розуміють лише ту, що виникає внаслідок боргового покриття бюд­жет­ного дефіциту, а державний кре­дит, споконвіку, використовується як інстру­мент збалансування в часі державних витрат і податкових надходжень [18, С.383]. Тобто держав­на заборгованість виступає наслід­ком незбалансованості бюджетів та постійно зростаючих бюджетних дефіцитів. Уряди держав, намага­ю­чись зба­лан­су­вати доходи і видатки державного бюджету за рахунок отри­мання позик із внутрішніх та часто зовнішніх джерел, сприяють нагро­мад­женню внутрішніх і зовнішніх державних боргів. Виходячи із зазначених мірку­вань, кредити між­на­род­них фінансових організацій, які надаються не для фінансу­ван­ня бюджетного дефіциту, створюють борг, трактування якого як державного (з точки зору фі­нан­сів) потребує обережності і чіткого розрахунку. Так, наприклад, Міжна­род­ний валютний фонд (МВФ) надає коротко- та середньоткрмінові кредити для фі­нан­су­ван­ня дефіциту платіжного балансу за поточними операціями. Використан­ня цих кредитів для фінансування дефіциту бюджету є дуже обмеженим, тому що виплати здійснюються на адресу Національного банку України (НБУ), а кре­ди­тування дер­жави з боку НБУ має певну граничну межу. Або, скажімо, Світо­вий банк надає кредити для формування окремих галузей економіки. Якщо підприємство належить до однієї із цих галузей і водночас є ще й державним (енергетика, вугільна промисло­вість), то лише в окремих випадках ці кредити можуть замінити державні видатки, і свого роду використатися для фінансу­ван­ня дефіциту бюджету [57, С.91].

Щодо якісної характеристики зовнішньої заборгованості держави, то її дослід­ження доцільно провести під іншим кутом зору і в іншій площині. Чисто з формальної точки зору, зовнішня заборгованість виникає внаслідок незбалансо­ванос­ті торгових і поточних платіжних балансів [153, С.108]. Але по суті (з мате­рі­аль­ної точки зору), дефіцит поточного платіжного балансу свідчить про те, що су­куп­ні витрати усіх секторів економіки країни⁷ перевищують обсяг її сукупних доходів, або в макро­економічних термінах, інвестиції в сумі з бюджетним дефі­ци­том перевищують обсяг заощаджень. Звідси випливає висновок про необхід­ність фінансування еко­но­міч­ного розвитку за рахунок іноземних кредитів і позик при недостатньому рівні заощаджень всередині країни. Тобто спостерігається взаємоув’язка щонай­мен­ше трьох причин виникнення власне зовнішньої забор­го­­ваності держави:

1. бюджетний дефіцит;

2. дефіцит поточного платіжного балансу;

3. нестача власних заощаджень для інвестицій і економічного розвитку.

Найпростіше це пояснює добре відомий баланс заощаджень-інвестицій:

(1.2)

де – внутрішні національні заощадження; – внутрішні інвестиції; – саль­до поточних операцій.

У випадку, коли національні (внутрішні) заощадження менші, аніж внутрішні інвес­ти­ції, різниця між ними формує дефіцит балансу поточних операцій.

Для того, щоб дослідити, які власне макроекономічні умови зумовлюють низь­кий рівень внутрішніх заощаджень доцільно поділити їх на приватну і державну скла­дові:

• приватні заощадження:

(1.3)

де – національний доход; – чисті податки (податки за мінусом урядових одно­сто­рон­ніх платежів); – споживання.

• державні заощадження:

(1.4)

де – чистий державний дохід від податків і зборів; – чисті державні видатки, пов’­язані із наданням благ, послуг та із трансфер­та­ми.

Визначенні нами два типи заощаджень – приватні і державні – в сумі форму­ють внутрішні національні заощадження.

(1.5)

Для дослідження взаємодії внутрішніх заощаджень із зовнішніми позиками у відкритій економіці запишемо:

(1.6)

(1.7)

Рівняння (1.7) встановлює зв’язок приватних заощаджень із внутрішніми інвес­тиціями, позитивним балансом поточних операцій і державними заощадже­ння­ми⁸. Якщо бюджетний дефіцит держави, що виступає показником того, як уряд фінансує свої витрати шляхом позик, у даному рівнянні визначити як , тобто як державні заощадження із знаком “мінус”, то тоді із рівняння (1.7) випливає, що приватні заощадження країни можуть мати три форми:

• інвестиції в національний капітал ;

• залучення активів у іноземців ( );

• придбання знову випущених боргових зобов’язань своєї держави ( ).

Отже, можна констатувати тісний взаємозв’язок дефіциту державного бюд­жету із рівнем заощаджень, інвестицій та потребами у зовнішньому фінан­су­ван­ні.

Окрім цього, спостерігається взаємозв’язок між дефіцитом платіжного балансу і зовнішнім боргом через наступне рівняння [64, С.443]:

(1.8)

де – приріст зовнішнього боргу; – дефіцит поточного балансу; – потоки, що не створюють борг; – приріст офіційних резервів; – прид­бан­ня зару­біж­них активів приватним сектором.

Дане рівняння дає можливість з’ясувати основні джерела приросту зовніш­ньо­го боргу. Такими джерелами є:

1) дефіцит поточного балансу, який не вдається профінансувати за раху­нок притоку капіталу, що не створює зовнішнього боргу;

З точки зору впливу на загальний рівень зовнішньої заборгованості, потоки капіталу для фінансування негативного сальдо платіжного балансу доцільно поділяти на ті, що впливають і ті, що не впливають на неї. Потоки, що створю­ють борг (debt creating flows), – міжнародний рух позичкового капіталу, що призводить до росту чи скорочення зовнішньої заборгованості окремих країн. Потоки, що не створюють боргу (non-debt creating flows), – потоки капіталу, пов’язані із прямими і портфель­ни­ми інвестиціями, які означають інвестування у власність підприємств і тому не приз­во­дять до нагромадження зовнішньої забор­го­ваності країни.

2) позики для збільшення офіційних державних резервів (сукупність валових іноземних активів Центральних банків і ліквідних валютних резервів уряду, які можуть бути використані для здійснення зовнішніх платежів і водно­час виступають базою забезпечення валютної стабільності держави).

3) втеча приватного капіталу за кордон (що відображається на рахунку “чисті пропуски і помилки”).

Із вище висвітленого випливає, що низка дискусійних питань щодо розу­мін­ня понять “зовнішня державна заборгованість” та “зовнішня заборгованість держави” вирі­шу­єть­ся у результаті вивчення та системного аналізу певних науково-теоретич­них гіпо­тез та співставленні їх з практичними реаліями. Так, в науці прослідковується помітна поляризація зазначених категорій, що поясню­єть­ся конкретизацією об’єкту дослідження кожної окремої науки та відносною обмеженістю змісту курсу окремих дисциплін. Тоді як на практиці зазначені вище явища та процеси часто тісно взаємо­діють, формуючи органічну єдність. Проведене дослідження дає можливість кон­стату­вати, що об’єктом фінансової науки є зовнішня державна заборгованість, яка виникає як реакція на бюджетні дефіцити, зумовлені неекономним, нераціональним використанням коштів, або додатковими з економічних, соціальних і політичних при­чин державними ви­дат­ка­ми, що виходять за межі фіскальних можливостей оподатку­ван­ня [4, С.196] і з тих чи інших причин не можуть бути профінансовані шляхом внутрішніх позик. При цьому спостерігається одновекторність фінансових концепцій, а наукова фі­нан­сова доктрина державного боргу акцентує увагу на вивченні внутрішньої дер­жав­ної заборгованості. Що ж стосується зовнішньої заборгованості держави, то вона, до недавнього часу, практично не потрапляла в об’єктив вітчизняної на­уко­вої проблематики державних фінансів. Це пояснюється тим, що об’єкт вив­чен­ня фінансової науки був обмежений рамками національних економік і майже вик­люч­но сферою бюджетних відносин. Але в останні десятиліття ситуація корін­ним чином змінюється. Підвищення рівня лібералізації фінансової сфери, фі­нансова інтеграція і фінансова взаємозалежність держав, уніфікація фі­нан­сових систем та наростаюча фінансова глобалізація вимагають об’єктив­но­го вив­чен­ня закономірностей взаємодії державних фінансів національних еконо­мік із зов­ніш­нім фінансовим середовищем та потребують адекватної оцінки місця і ролі зов­ніш­ньої заборгованості у сфері держав­них фінансів як кон­цен­тро­ва­ного ві­добра­жен­ня макрофінансових проблем національ­но­го економічного роз­витку.

Сформулюємо два альтернативних бачення економічної природи зовніш­ньої заборгованості. Якщо з позицій кількісного підходу та економетричного тракту­вання зовнішня заборгованість – це кумулятивний показник, який відо­бра­жає сумар­ні (сукупні) фінансові зобов’язання агентів національної еконо­мі­ки⁹ перед зовнішнім світом¹⁰, акумульовані у результаті залучення кредитів (по­зик) та невиплачених платежів щодо їх обслуговування на певну дату, які підлягають погашенню у встановлені терміни в іноземній валюті. То з прак­тич­ної точки зору зовнішня забор­го­ваність держави – поняття набагато вагоміше, ніж реально нагромаджена сума фінансових зобов’язань країни іноземним креди­то­рам. Це – основа сучасних міжна­род­них взаємовідносин, як еконо­міч­них, так і часто політич­них; це джерело динамізму і залежності. Вона тісно пов’язана з національним фінансовим середо­вищем, будучи органічно вплетена у його су­час­ну бюджетно-фінансову і валютно-кредитну системи, і водночас невід­дільна від міжнародного кредиту та світового ринку позичкових капіталів.