Іі. Становлення української державності у роки Визвольної війни 1648 – 1657 рр.
Козацька держава фактично оформилася під час Визвольної війни і “березневі статті” 1654 р. юридично закріпили її статус. Державний апарат на території України створювався під особистим керівництвом Б.Хмельницького. В умовах воєнного часу гетьману вдалося поєднати два малопоєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя.
Державний апарат будувався на зразок суспільно-політичного устрою Запорозької Січі. Верховна влада в Україні належала гетьману, який обирався пожиттєво козаками, але як верховний правитель очолював усі стани, зосередивши у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Гетьман визначав напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, очолював військо і був верховним розпорядником землі, яка перейшла до Скарбу Війська Запорозького, тобто до державного фонду. Влада гетьмана обмежувалась волею підданих, але Хмельницький, будучи керівником Визвольної війни, здобув собі такий авторитет, що фактично був єдиновладним “самодержцем”.
Керівні посади в Українській державі займала генеральна (військова) старшина, призначена гетьманом зі згоди старшинської ради (див. схему на с.10). Генеральна старшина, з точки зору І.П.Крип’якевича, виконувала фактично функції міністрів, проте у справжній уряд вона не перетворилася і не розвинула своїх функцій виконавчої влади, адже гетьман розв’язував особисто навіть дрібні справи.
До генеральної старшини входили: наказний гетьман (командував окремими з’єднаннями під час бойових дій), обозний (керував постачанням армії, говорячи сучасною мовою – міністр оборони), два судді, два осавули (відповідали за організацію і боєздатність військових частин), писар. Посаду генерального писаря при Хмельницькому займав Іван Виговський (майбутній гетьман). Потрапивши у полон до козаків під Жовтими Водами, протягом 1648 р. Виговський сформував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і військовий штаб Хмельницького. В ній працювало 12 канцеляристів з доброю освітою, знанням іноземних мов і етикетного ритуалу дипломатичних зносин.
Створювати державний апарат Б.Хмельницькому допомагала сильна старшинська група, вихідці з української шляхти, заможного козацтва і, навіть міщан. Серед соратників гетьмана шляхетського походження були Станіслав (Михайло) Кричевський, Іван та Данило Виговські, Павло Тетеря, Самійло Зарудний. Впливовими у козацькій державі були і вихідці із реєстрової (“старинної”) старшини – полковники Іван Богун, Кіндрат Бурляй, Федір Вешняк, Филон Джелалій, Матвій Гладкий та інші. Третю групу старшини складали вихідці із міщан, козацької черні і рідко – селян. До них належать, наприклад, заможні міщани Яким Сомко, Іван та Василь Золотаренки, Мартин Небаба.
Саме старшина після ліквідації польських державних установ взяла в свої руки адміністративні функції. Всі інші стани визнали це державне керівництво старшини, обмежившись самоврядуванням у межах своїх громад – сільських і міських (сільські громади, магістрати в містах, церковне управління). Таким чином, держава Б.Хмельницького спиралася на козацький стан.
Головним органом влади в новій державі, як і на Запорозькій Січі, була генеральна рада, яку очолював гетьман, а за порядком наглядали військові осавули. Генеральна (загальновійськова) рада розглядала здебільшого питання війни і миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини, вручення їм атрибутів влади. Проте після повернення Хмельницького з бойового рейду 1648 р. генеральні ради перестали скликатися: загальна рада 1650 р. у Києві мала локальний характер, далі скликалася рада після невдалої битви під Берестечком для обрання наказного гетьмана і кілька разів скликалися ради у 1653 р. – для обговорення відносин з Туреччиною, Кримом та питання про союз з Московською державою. Останньою відомою радою часів Хмельницького була Переяславська рада 8 січня 1654 р.
Водночас зростає значення старшинських рад (полковники, генеральна старшина і козацькі урядники), які скликалися часто, 2-3 рази на рік. Старшинська рада вирішувала всі законодавчі, адміністративні, господарські, зовнішньополітичні справи, питання війни і миру, мирних дипломатичних переговорів, дипломатичних зносин. До неї входили освічені люди, які добре розумілися в політиці. Через це венеціанський посол в Україні Альберто Віміна називав старшинську раду “сенатом”. В останні роки свого життя гетьман все рідше скликав і старшинську раду.
Велике значення для організації держави відіграє питання її кордонів. Юридично територія держави була визначена умовами Зборівського договору (три воєводства), але у 1654 р. кордони Української держави дещо змінилися. Загалом за життя Б.Хмельницького територія його держави складала близько 200 тис. км2 – від р. Случі на заході до російського кордону на сході та від басейну р. Прип’ять на півночі до степової смуги із Запорожжям на півдні. Населення Української держави складало понад 3 млн. чол. До цієї території вживалися старі назви: “Русь”, “Руська земля”, інколи – “Запорожжя”, “Військо Запорозьке”. У ході війни з’явилася народна назва – “Україна”, а після Переяcлавської ради закріпилася “Мала Росія” або “Малоросія”. Державною емблемою України того часу вважається герб Війська Запорозького – козак з шаблею при боці і рушницею на лівому плечі. Джерела свідчать, що у гетьмана було багато прапорів і основним був малиновий. Своєю резиденцією і столицею держави Б.Хмельницький визначив рідне місто Чигирин, а точніше – Чигиринський замок на стрімкій горі над р. Тясмином.
Адміністративний поділ держави Б.Хмельницького дублював структуру війська, тобто територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів (див. схему на с.10). Така адміністративна система гарантувала швидке виконання наказів.
Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, до якого входило 10-12, інколи – 30-40 козаків певного хутора, села або навіть містечка. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка відправляла даний козацький загін на війну, у селах керував виборний війт.
Курені об’єднувалися у вищу військову (одночасно і адміністративно-територіальну) одиницю – сотню, якою командував призначений полковником сотник, який перебував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку. Цивільними справами сотні керував городовий отаман у співробітництві з органами міщанського самоврядування. За реєстром 1649 р. сотня мала у своєму складі від декількох десятків до 300 козаків.
Сотні об’єднувались у полки і територіально підпорядковувались полковому місту, де знаходилась резиденція призначеного гетьманом полковника. Кількість полків не завжди була однаковою. У реєстрі, складеному за Зборівським договором 1649 р., їх налічувалося 16 (див. схему на с.10). У 1651 р. був організований Паволоцький полк, у 1655 р. – Білоруський, було утворено полки і в прикордонних смугах (Турово-Пінський, Подільський і Волинський). У полковому місті, як і у сотенному містечку, цивільними справами козаків займався городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. Полковники, поряд з військовою владою, виконували адміністративні завдання на території свого полку, маючи широкі судові, карні та фінансові повноваження.
На відміну від призначуваних гетьманом полковників, Запорозька Січ обирала кошового отамана. Січ не входила до жодного з полків і підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, залишаючись автономною одиницею у державі Б.Хмельницького.
Українські збройні сили почали створюватися протягом червня – липня 1648 р., як уже зазначалося вище, за полково-сотенною територіальною системою. Разом з козацькими полками, починаючи з літа 1648 р., у воєнних діях брали участь і чисельні формування селян-повстанців, які Б.Хмельницький використовував в ролі буфера для виснаження (вимотування) ворога. З цією метою підрозділи селян-повстанців, як зазначає сучасний дніпропетровський дослідник, фахівець з воєнного мистецтва у Визвольній війні І.С.Стороженко, займали бойовий порядок на шляху просування польського війська до району битви або до лінії кордону і приймали на себе його перші удари (наприклад, напередодні Пилявецької та Зборівської битв). Власної кавалерії українська армія не мала декілька років: офіційно, як рід війська, українська кавалерія в універсалах Б.Хмельницького згадується тільки у 1654 – 1655 рр. Питання чисельності української армії в роки Визвольної війни суперечливе – існують дані, що чисельність української армії доходила до 100-150 тис. чол. Згадуваний нами І.С.Стороженко вважає, що регулярне, боєздатне військо Б.Хмельницького було в межах 40-60 тис. чол. Аналіз складу козацького війська, проведений І.П.Крип’якевичем після реєстру 1654 р., у який було вписано 60 тис. осіб, виявив, що на Україні залишилася незначна кількість військових людей, яка опинилася поза реєстром сформованої армії. Таким чином, 60 тис. військо для Української держави сер. ХУІІ ст. було оптимальною межею, яка дозволяла зберігати соціальну рівновагу у суспільстві, не обтяжуючи ті прошарки суспільства, які утримували цю могутню армію.
Отже, Українська держава у сер. ХУІІ ст. мала потужні збройні сили, побудовані на засадах сучасного рівня військової науки та озброєння.
Окремого детального розгляду вимагає питання судочинства і правової системи в Українській державі Б.Хмельницького. Судова система будувалася за становою ознакою – кожен стан мав свій суд. Найвищим судом був суд гетьмана (здійснював судочинство разом з двома генеральними суддями і судовим писарем). Судову владу мали всі керівники місцевої адміністрації.
В цей період на території України створювалася система козацьких судів (знаходилася у зародковому стані і грунтувалася на звичаєвому праві). До компетенції Генерального суду входило судочинство над вищою козацькою старшиною та розгляд спірних питань державної ваги (одночасно Генеральний суд був апеляційною інстанцією для інших судових органів). У полках формувалися полкові суди на чолі з полковими суддями. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, але й міщани і селяни у важких кримінальних справах. Водночас продовжували діяти окремі суди для міщан і селян. Більшість дрібніших кримінальних справ розглядали магістратські та ратушні суди (успадковані з литовсько-польського періоду).
Судочинство велося на старих юридичних кодексах законів: зберегли свою силу Литовські статути, магдебурзьке право, звичаєве право (“за давніми правами і за давніми вольностями”). Проте з’явилося й нове джерело права – гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов’язкового для всього населення України. Таким чином, на території України у середині ХУІІ ст. склалася своєрідна правова система.
Великих змін у період Визвольної війни зазнала соціальна структура суспільства. Шляхта як панівний стан за часів Речі Посполитої, у роки Визвольної війни втратила своє провідне становище в економіці та політико-правовій сфері життя, хоча й одержала ряд привілеїв (була обмежена в праві на володіння землею, але мала окремий суд і користувалася правом самоуправління). Згідно з московськими присяжними списками, на козацькій території після війни залишилося близько 300 родин шляхти. Її представники влилися в ряди Запорозького Війська і старшини та стали основою державного апарату.
Привілейоване становище у новій державі зайняла православна церква. Православ’я стало універсальною ідеологією, яка об’єднала в боротьбі проти Речі Посполитої різні суспільні прошарки. Під гаслом “за віру християнську” билися з ворогом селяни, козаки, міщани і частина шляхти, старшини та духовенства. Тому церкви і монастирі отримують щедрі земельні пожалування. Охоронні гетьманські універсали одержало багато православних монастирів, у тому числі Мгарський, Києво-Печерський, Михайлівський Золотоверхий.
Міста: міщани Лівобережжя, Київщини, Поділля й частково Волині звільнилися з-під влади магнатів і шляхти. Міста зберегли своє самоврядування у внутрішніх справах (було відновлено магдебурзьке право), відтепер вони підпорядковувалися владі гетьмана, який надавав їм землеволодіння, турбувався охороною торгівлі і ремесла, встановлював розміри податків від міст. Бар’єр між міщанами й козаками був дуже еластичний: у ході війни, за підрахунками І.П.Крип’якевича, “покозачилося” від 50 до 80 % міського населення.
Якісні зміни сталися у становищі селянства: основна маса селян, “покозачена” в ході війни, звільнилася від підданської залежності і перетворилася на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. Зважаючи на різні форми підневільності, селянам вигідніше було переходити до стану міщан. До речі, під час присяги українського населення російському царю в 1654 р. всі жителі України були поділені на дві соціальні групи – козаків і міщан (до 62,5 тис. міщан записали й значну частину селян).
Отже, селяни явочним порядком одержали можливість придбати землю за правом “займанщини” і завести своє господарство. Проте соціальна політика гетьманської влади діяла в інтересах шляхти і уряд намагався обмежити селянські переходи, повернути покозачених селян в їх колишній стан і змусити виконувати послушенства на шляхту. До того ж ліквідація кріпосного права юридично не була закріплена.
Кардинальні зміни сталися в становищі козацтва, яке з невеликої соціальної групи в роки війни перетворилося в окремий і, до того ж провідний стан суспільства. Гетьманськими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави. Головним обов’язком козака була військова служба. Тому у роки війни у козацький стан, як свідчить процес складання реєстрів 1649 та 1651 рр., намагалася потрапити значна частина селян і міщан.
Таким чином, у ході Визвольної війни сформувалася нова соціальна структура українського суспільства. Б.Хмельницький , хоча й підпорядковував усі суспільно-політичні та економічні акції інтересам козацького стану, фактично намагався підтримувати соціальну рівновагу в державі, не виділяючи жодний з станів у привілейований. Війна також порушила станові перегородки у суспільстві і зробила можливою “міграції” представників одних категорій населення в інші.
Будівництво державного апарату вимагало великих фінансових затрат. Фінансовими справами відав гетьманський підскарбій (вперше ця посада фіксується під 1654 р.). Державна казна поповнювалася з трьох джерел: земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі та різних податків. За даними І.П.Крип’якевича, в Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах короні належало приблизно 450 міст і сіл, магнатам і шляхті – близько 1400, католицькій церкві – понад 50. Під час війни ці землі частково були захоплені селянами і козаками, частково перейшли до державної скарбниці. Вони становили земельний фонд, який міг давати великі фінансові доходи. Проте більшість цих земель було передано старшині і козакам за службу (на ранг) чи православним монастирям. Частину земель було продано.
Значні доходи давали сільські промисли, які здавалися державою в оренду: млини, винокурні, броварні, корчми. До військової скарбниці йшли і доходи з торгівлі – від зборів, які платили на торгах і ярмарках (“возове”, “помірне”, “повідерщину”, “мостове”, “перевозове” мита). Грошові надходження поступали від прикордонного торгового мита: “індукта” від ввозу товарів і “евекта” від вивозу.
Про податкову систему Української держави Б.Хмельницького збереглося не так багато відомостей – з універсалів гетьмана та документів переговорів українських послів з російськими боярами в Москві. Існували такі види податків: “подимний” – постійний, “стація” – надзвичайний, на утримання війська. Їх платили селяни й міщани. Відомостей про конкретно встановлені розміри й види податків немає – вони стосуються конкретної ситуації. Так, сучасний український історик В.Й.Борисенко зазначає, що у 1649 р. до Військового скарбу Війська Запорозького з кожного господарства було стягнуто по 4 таляри (що на його погляд було середньостатистичною сумою податку), а наступного року податок справляли натурою – по пів-осьмачки зерна. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні витрати. Скарбові витрати йшли на військові потреби й утримання послів.
До фінансового життя слід віднести й імовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та 1652 роками. Проте сама ця монета нумізматам невідома. У грошовому обігу використовувалися польські монети – злоті, таляри, червоні злоті; з 50-х рр. ХУІІ ст. зустрічаються російські гроші – рублі та єфимки; згадуються і турецькі леви або левки.
Заходи Б.Хмельницького щодо розвитку ремесел, промислів і торгівлі мали протекціоністський характер. Купцям і ремісникам надавалася фінансова підтримка в підприємницькій діяльності, вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Всіх, хто займався забезпеченням армії зброєю, боєприпасами і спорядженням, гетьманське правління звільняло від сплати внутрішніх мит, скорочувало візницьку повинність, забороняло переобтяжувати їх поборами (ряд подібних пільг одержали мешканці Києва). Старшинська адміністрація створювала сприятливі умови для торгівлі – купці на пільгових умовах користувалися міським торгівельним інвентарем, складськими приміщеннями. Велику підтримку мала і зовнішня торгівля. Таким чином, державні заходи у соціально-економічній політиці закладали реальну можливість для переходу до буржуазного суспільства.
Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Б.Хмельницький установив дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б.Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни.
Держави Європи в повній мірі визнавали суверенітет України, надсилали до неї своїх посланців, укладали договори. Гетьманська канцелярія добре володіла різними прийомами тогочасної дипломатії. Освоєний був і своєрідний церемоніал прийому іноземних послів урядом Б.Хмельницького.
Апогеєм дипломатичної діяльності Б.Хмельницького стала Переяславська рада 8 січня 1654 р., яка ухвалила союз України з Росією, але він був укладений так, що кожна з сторін трактувала його по-своєму. Оригіналів договірних статей істориками не знайдено, тому й оцінка союзу з Росією суперечлива:
деякі українські історики, історики Російської імперії ХІХ ст., а потім і радянські історики оцінювали даний договір як возз’єднання України з Росією;
історики права – як з’єднання на основі унії: реальної – тісний союз, ряд спільних установ центрального управління (російський історик Микола Дьяконов); персональної – обидві сторони мали спільного монарха, проте свої уряди (російський історик Василь Сєргєєвич);
встановлення васальної залежності від Москві – М.Грушевський;
договір Війська Запорозького з Росією – А.Яковлів;
тимчасовий військовий союз – В.Липинський;
конфедерація – сучасні українські історики О.Апанович, В.Горобець, О.Гуржій, Ю.Мицик, А.Рогожин, В.Смолій, В.Степанков. Проте Н.Яковенко вважає, що така оцінка договору необгрунтована, адже конфедерація передбачає рівноправне партнерство.