Іі. Боротьба між Лівобережжям та Правобережжям, спроби відновлення Української державності (1663 р. – кінець хуіі ст.)

Загострення боротьби за гетьманську булаву у 1663 р. супроводжувалось драматичними подіями, як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. Переможцем у боротьбі за владу на Правобережжі вийшов переяславський полковник Павло Тетеря (бл. 1620-1671, гетьман Правобережної України у 1663-1665 рр. Родом із київської, а за іншими даними, волинської шляхти; генеральний писар за часів Виговського, а потім головний радник Ю. Хмельницького). Виступив, хоча й не одразу, прихильником пропольської орієнтації.

На Лівобережжі переміг своїх конкурентів кошовий гетьман Запорозької Січі Іван Брюховецький (? – 1668, гетьман Лівобережної України в 1663-1668 рр. За найбільш імовірними даними походив з дрібної службової шляхти Волині. При дворі Б.Хмельницького займався вихованням гетьманича Юрія, а також виконував дипломатичні доручення. Блискуче володів ораторськими здібностями, мистецтвом популістських заходів, тонким розумінням людської психології, що забезпечило йому авторитет серед козацьких низів Запорожжя). Своєю політикою намагався ще дужче зміцнити промосковську орієнтацію Лівобережжя.

У жовтні 1663 р. між гетьманами обох берегів розпочалась відкрита війна: польсько-татарське військо разом з 14 полками П.Тетері переправилось на лівий берег. Ця остання спроба Польщі завоювати Лівобережжя завершилась невдачею вже у лютому 1664 р. До того ж на Правобережжі у 1664-1665 рр. розпочалося повстання народних мас проти польської шляхти, яке незабаром перетворилось на антигетьманське. Не справившись з ситуацією, П.Тетеря у квітні 1665 р. відмовляється від влади і виїжджає до Польщі.

Гетьман Лівобережної України І.Брюховецький своєю внутрішньою політикою (обмеження міського самоуправління, оподаткування міст на свою користь, ігнорування інтересів запорожців) теж стрімко втрачав довіру козацтва. Шукаючи опори, він першим з українських гетьманів зробив візит до Москви і підписав з царем у грудні 1665 р. Московські статті. Вони ще більше обмежили автономні права України: розширювались повноваження російських воєвод та збільшувалась чисельність російських гарнізонів в українських містах, податки з українського населення мали збиратися під контролем воєвод і йти до царської скарбниці. На початку 1666 р. царські ревізори розпочали перепис населення Лівобережжя та його прибутків. На Переяславщині почалися збройні антимосковські та антигетьманські виступи.

Прискорило падіння авторитету І.Брюховецького у суспільстві укладення Андрусівського перемир’я (20 січня 1667 р.) між Польщею та Росією терміном на 15,5 років. За його умовами територію України було поділено на три частини: Лівобережжя залишалось під владою Росії, Правобережжя – Польщі, а Запорожжя мало перебувати під опікою обох держав. Це юридично закріпило існування двох Україн – Ліво- і Правобережної, перекреслюючи майже двадцятирічну боротьбу за Козацьку державу. Розчарувавшись у відносинах з Росією, І.Брюховецький звертається до нового союзника – Туреччини і на початку 1668 р. проголошує війну Москві і Польщі. Однак рятувати “милу отчизну Україну” було вже запізно, 7 червня 1668 р. з гетьманом розправився натовп колишніх прихильників.

На Правобережжі патріотичні сили, сподіваючись зупинити громадянську війну, обрали 1665 р. своїм гетьманом П. Дорошенка.

Дорошенко Петро (1627-1698) – гетьман Правобережної України у 1665-1676 рр. Народився в козацькій родині в Чигирині; отримав непогану освіту (можливо, у Києво-Могилянській колегії); був активним учасником Визвольної війни і одним з найближчих соратників Б.Хмельницького, борцем за незалежність України. Після складення гетьманських повноважень у 1677 р. переїхав до Москви, з 1679 по 1682 рр. служив воєводою у В’ятці. Після служби проживав у маєтку у с.Ярополчому під Москвою. Далекою правнучкою гетьмана від шлюбу у Ярополчому стала дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова.

Намагаючись звільнити Україну з-під влади Польщі та об’єднати Лівобережжя і Правобережжя, Дорошенко у грудні 1666 р. з допомогою кримського хана розгромив розквартировані на Поділлі польські війська. Розпочалась чергова козацько-польська війна. Прагнучи втілити у життя нереалізовані плани Б.Хмельницького, Дорошенко розпочав переговори з Туреччиною. Однак Андрусівське перемир’я надзвичайно ускладнило об’єднавчі плани гетьмана, а напад запорожців Івана Сірка на союзницький Крим восени 1667 р. звів їх нанівець. Татари поспішили додому, а Дорошенко, який втратив союзника, присягнув на вірність королю та Речі Посполитій і ні з чим повернувся у Чигирин.

У травні 1668 р. полки Дорошенка переправились на Лівобережжя, яке було охоплене антимосковським повстанням. Після смерті Брюховецького у червні 1668 р. П.Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України і на деякий час об’єднав українські землі у одну державу. Однак Росія та Польща не визнали об’єднання України і гетьман змушений був вести війну на два фронти (проти нього була і Запорозька Січ). Активізація польських військ на Правобережжі змусила Дорошенка залишити Лівобережну Україну, призначивши наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Останній під впливом проросійсько налаштованих козацької старшини і духовенства та унаслідок наступу російських військ розпочав переговори з російським урядом.

Д.Многогрішний, обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672), добився пом’якшення російсько-українських відносин. Згідно з умовами Глухівських статей 1669 р., Росія повернула гетьманській адміністрації право збору податків, обмежила число міст, де мали бути російські гарнізони (Чернігів, Остер, Ніжин, Переяслав та Київ). Добиваючись широкої автономії України у складі Російської держави, Многогрішний займав досить незалежну позицію, різко висловлювався проти московського правління та не приховував своєї симпатії до П.Дорошенка. Маючи простакувату, круту і недипломатичну вдачу (через селянське походження його звали “мужичим сином”), Многогрішний досить швидко нажив собі ворогів. Скривджена їм козацька старшина звинуватила гетьмана у зраді та видала московській владі.

Визнання Многогрішним верховенства російського царя перекреслило надії П.Дорошенка на об’єднання України під своєю владою та змусило його посилити протурецьку орієнтацію: у березні 1669 р. Корсунська генеральна старшинська рада обговорювала перспективи офіційного прийняття турецького протекторату, але без принесення присяги. У привезеній турецьким послом на чергову раду у липні грамоті султан оголошував, що приймає козаків у підданство. Чутка про султанську протекцію викликала невдоволення в Україні та спровокувала загострення боротьби за гетьманство на Правобережжі. Конкурентами Дорошенка виступили писар Запорозької Січі Петро Суховій та уманський полковник Михайло Ханенко, який під тиском польського уряду був проголошений гетьманом Правобережної України (1670-1674). З допомогою Польщі він відвоював у Дорошенка майже все Поділля.

У червні 1672 р. Дорошенка підтримав турецький султан і розпочав війну з Польщею. Турецькі і українські війська оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова. Приголомшена Польща 18 жовтня 1672 р. на ганебних для себе умовах підписала Бучацький мирний договір з турками: Поділля ставало власністю Туреччини, Дорошенку перейшли Брацлавське і південна частина Київського воєводств, а султану мала сплачуватись велика контрибуція і чималі щорічні упоминки. Польський сейм цієї угоди не ратифікував і обидві країни залишались у стані війни.

Від перемоги Туреччини Дорошенко майже нічого не виграв. Навпаки, руйнація фортець, роззброєння населення, сплата данини туркам, безчинства татар, влаштування мечетей замість церков та костьолів змушували населення масово переселятися з підвладної гетьману території на Лівобережжя та Слобожанщину. Гетьман втрачав підтримку народних мас, які проклинали його за союз з турками і татарами, та своїх однодумців.

Цією зміною політичної ситуації на Правобережжі скористалися російський уряд та новобраний гетьман Лівобережної України Іван Самойлович (?-1690, гетьман у 1672-1687 рр., син священника, розумний і добре освічений). У 1674 р. лівобережні полки та російські війська перейшли на правий берег та розпочали воєнні дії проти Дорошенка та його союзників – турок і татар, проливаючи ріки крові і проводячи люті репресії. Їх результатом було визнання населенням та старшиною гетьманом усієї України І.Самойловича. З осені 1674 р. у війну проти Дорошенка вступили і польські війська, які прагнули відвоювати втрачені за Бучацькою угодою землі.

Правобережжя було спустошене бойовими діями російських, польських і, особливо турецьких військ, оселі та фортеці зруйновані й спалені. Дорошенка підтримували не більше п’яти тисяч козаків, а підвладна йому територія скоротилася до Чигирина і його найближчої округи. Та й саме місто татари перетворили на страхітливий невільницький ринок. Перебуваючи у безвихідному становищі, П.Дорошенко приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії, що він і зробив у вересні 1676 р.

Підвладне гетьману Правобережжя ввійшло до складу Української держави І.Самойловича. Тут був запроваджений і протримався два роки той же устрій, що і на Лівобережжі. Свої війська російський уряд з цієї території не вивів. Тому з 1677 р. почалася нова війна – російсько-турецька. Новим претендентом на булаву турки призначили Ю.Хмельницького. Епіцентром збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям став Чигирин (стратегічно несуттєва фортеця була символом Козацької держави), зруйнований турками у 1678 р. Турецький контроль був встановлений над південною й середньою Київщиною та східним Поділлям. Населення Лівобережжя влаштувало організований опір турецьким завойовникам. Війна перетворилася у безперспективне протистояння.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Кримський ханат уклали Бахчисарайське перемир’я терміном на 20 років. За його умовами під владою Туреччини залишались землі Південної Київщини, Брацлавщини та Поділля (1699 р. повернулися до складу Польщі), Росія отримувала Лівобережну Україну та Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом (колишні володіння Дорошенка) мали залишатися незаселеною.

Однак Польща і Туреччина не припинили воєнні дії на Правобережжі. Поряд з іншими причинами (геополітичні й територіальні міркування), цей регіон становив великий економічний інтерес для сусідніх держав. Тому польський король Ян Собеський всіляко сприяв відновленню правобережного козацтва (для боротьби з турками) і відродженню краю. Результатом його “козакофільської” політики стали кілька вдалих походів правобережних козаків у турецькі володіння, участь у розгромі польською армією турецьких військ під Віднем у 1683 р., а також у молдавських походах 1685-1686 рр.

Проти Туреччини спрямовувалося і врегулювання польсько-російських відносин. Підписаний у 1686 р. між Росією та Польщею “Трактат про вічний мир” закріпив основні положення Андрусівського перемир’я, остаточно визнавши встановлений ним розподіл території України між сусідніми державами (Правобережжя залишалося під владою Польщі, а Лівобережжя і Запорозьку Січ контролювала Російська держава).

Підписання цих мирних угод ознаменувало завершення доби Руїни. Україна була спустошена та поділена між сусідніми державами. Припинення військових дій зробило непотрібною козацьку організацію Правобережжя і сейм наказав розпустити козацтво. Боротьбу за визволення Правобережної України і об’єднання її з Лівобережною продовжив (до 1704 р.) білоцерківський полковник Семен Палій. Неврахування інтересів українського населення викликало зростання невдоволення і на Лівобережжі. Гетьман І.Самойлович став втрачати авторитет як через підписання Вічного миру (сучасники вважали його головним винуватцем трагедії Правобережжя), так і через власні помилки (користолюбство, самовладдя). Унаслідок старшинської змови він був заарештований і засланий до Сибіру. До влади в Україні прийшов І.Мазепа. Російська держава стала більш рішуче обмежувати автономію України і посилювати централізаторську політику.