1. Загальна характеристика філософії Просвітництва

У XVIII ст. ще більш закріплюється безмежна віра в науку, у людський розум. Якщо в епоху Відродження стверджували, що наш розум безмежний у своїх можливостях у пізнанні світу, то в XVIII ст. з розумом стали пов'язувати не тільки успіхи в пізнанні, але і надії на сприятливу для людини перебудову як природи, так і суспільства. Для багатьох мислителів XVIII ст. науковий прогрес починає виступати як необхідна умова успішного просування суспільства по шляху до людської свободи, до щастя, до суспільного благополуччя. При цьому здавалося, що всі наші дії, усі вчинки (і у виробництві, і в перебудові суспільства) лише тоді можуть бути гарантовано успішними, коли вони будуть пронизані світлом знань, будуть спиратися на досягнення наук. Тому головною задачею цивілізованого суспільства об'являлося всеосяжне просвітництво людей.

Багато мислителів XVIII ст. впевнено стали стверджувати, що першим і головним обов'язком будь-якого "істинного друга прогресу і людства" є "просвітління умів", просвітництво людей, залучення їх до всіх найважливіших досягнень науки і мистецтва. Ця установка на просвітництво мас стала настільки характерною для культурного життя європейських країн у XVIII ст., що згодом XVIII ст. було названо століттям Просвітництва, чи епохою Просвітництва.

Першою в цю епоху вступає Англія. Для англійських просвітителів (Д. Локк, Д. Толанд, Т. Гоббс і ін.) була характерна боротьба з традиційним релігійним світосприйманням, що об'єктивно стримувало вільний розвиток наук про природу, про людину і суспільство. Ідейною формою вільнодумства в Європі з перших десятиліть XVIII ст. стає деїзм. Деїзм ще не відкидає Бога як творця всієї живої і неживої природи, але в рамках деїзму жорстоко постулюється, що це творіння світу вже здійснилося, що після цього акта творіння Бог не втручається в природу: тепер природа нічим зовнішнім не визначається і тепер причини і пояснення всіх подій і процесів у ній варто шукати тільки в ній самій, у її власних закономірностях. Це був істотний крок на шляху до науки, вільної від пут традиційних релігійних забобонів.

І все-таки англійське просвітництво було просвітництвом для обраних, носило аристократичний характер. На відміну від нього французьке просвітництво орієнтоване не на аристократичну еліту, а на широкі кола міського суспільства. Саме у Франції в руслі цього демократичного просвітництва зароджується ідея створення "Енциклопедії, чи тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", енциклопедії, яка б у простій і дохідливій формі (а не у формі наукових трактатів) знайомила читачів з найважливішими досягненнями наук, мистецтв і ремесел.

Ідейним вождем цього начинання виступає Д. Дідро, а його найближчим соратником - Д'Аламбер. Статті ж для цієї "Енциклопедії" погоджувалися писати найвидатніші філософи і натуралісти Франції. За задумом Д.Дідро в "Енциклопедії" повинні були відбиватися не тільки досягнення конкретних наук, але і багато нових філософських концепцій щодо природи матерії, свідомості, пізнання і т.д. Більш того, у "Енциклопедії" стали розміщатися статті, у яких давалися критичні оцінки традиційної релігійної догматики, традиційного релігійного світосприймання. Усе це визначило негативну реакцію церковної еліти і певного кола вищих державних чиновників до видання "Енциклопедії". Робота над "Енциклопедією" з кожним томом усе ускладнювалася й ускладнювалася. Останніх її томів XVIII століття так і не побачило. І все-таки навіть те, що все-таки було видане, мало велике значення для культурного процесу не тільки у Франції, але й у багатьох інших країнах Європи (у тому числі для Росії й України).

У Німеччині рух Просвітництва зв'язаний з діяльністю Х. Вольфа, Й. Гердера, Г. Лессінга й ін. Якщо мати на увазі популяризацію наук і поширення знань, то тут особливу роль відіграє діяльність Х. Вольфа. Його заслуги відзначали згодом і І. Кант, і Гегель. Філософія для Х. Вольфа - це "світова мудрість", що передбачає наукове пояснення світу і побудову системи знань про нього. Він доводив практичну корисність наукових знань. Сам він був відомий і як фізик, і як математик, і як філософ. Його філософська система викладалася в підручниках, що замінили схоластичні середньовічні курси в багатьох країнах Європи (у тому числі й у Києві, а потім і в Москві). Х. Вольф був обраний членом багатьох академій Європи. До речі в самого Х. Вольфа вчилися М.В. Ломоносов, Ф. Прокопович і інші наші співвітчизники, що проходили навчання в Німеччині. І якщо діяльність Х. Вольфа не висвітлювалася належним чином у нашій філософській літературі, то, очевидно, тому, що він був прихильником телеологічного погляду на світ. Він не відкидав Бога як творця світу. Доцільність, що характерна для природи, для всіх її представників, він зв'язував з мудрістю бога: при створенні світу Бог усе продумав і усе передбачив, а звідси і випливає доцільність. Але стверджуючи простір для розвитку природничих наук, Х. Вольф залишався прихильником деїзму, що безсумнівно визначило в майбутньому і деїзм М.В. Ломоносова.

Таким чином, у філософії Просвітництва одержує помітний розвиток глибока віра в необмежені можливості науки в пізнанні світу - віра, у основі якої лежали добре засвоєні філософами Просвітництва ідеї Ф. Бекона (про можливості дослідження природи за допомогою досвіду) і Р. Декарта (про можливості математики в природничонауковому пізнанні); розвиваються деїстичні уявлення про світ, що у свою чергу призводить до формування матеріалізму як досить цілісного філософського вчення; саме деїзм у єдності з успіхами і результатами природничих наук призводить у результаті до формування французького матеріалізму XVIII ст.; формується нове уявлення про суспільну історію, про її глибокий зв'язок з досягненнями науки і техніки, з науковими відкриттями і винаходами, з просвітництвом мас.

2. Філософські напрямки можна розділити на матеріалізм і ідеалізм, залежно від того, що вважається первинним матерія або дух. Ті, хто затверджує, що матерія первинна, а мислення вдруге, ставляться до табору матеріалістів. Ті ж, хто первинним уважає дух, утворять ідеалістичний напрямок, у межах якого можна розмежувати два різновиди: об’єктивний ідеалізм, що думає, що навколишня нас дійсність існує незалежно від нас, але є продуктом ідеального початку (наприклад, відбиттям ідеї в Платона або породженням абсолютного духу в Гегеля), і суб’єктивний, відповідно до якого мир, матеріальні тіла є комплексом наших відчуттів

Філософія Фоми Аквінського говорить про те, що первинно дух – Бог, а матерія є його утвором, і отже ставиться до ідеалістичного табору, але вона так само визнає, що матеріальний світ не є комплексом наших відчуттів, залежним від суб’єкта, а існує незалежно від нас, і в такий спосіб є ідеалізмом об’єктивного типу. Філософія Аквината так само визнає існування як душ, так і цілої ієрархії чистих парфумів, або ангелів. Т.е. ми можемо затверджувати, що томізм має спіритуалістичний характер. Однак, мені здається, що томистскую філософію можна назвати й реалізмом у строго певному змісті, а саме як конфронтуючому суб’єктивному ідеалізму в його онтологічному трактуванні, тому що томізм визнає існування матеріального світу незалежно від суб’єкта

Фома вважав, що реально існують лише одиничні речі, або субстанції, що складаються із сутності (essentia) і існування (existentia). Він думає, що розходження між сутністю й існуванням не є щось тільки уявне, залежне від наших актів свідомості, а є чимсь фактичним, реально існуючим. Виходячи із цієї передумови Аквинат затверджує, що речам властива сутність, але сутність не имплицирует їхнього існування. Це відбувається тому, що все існуюче у світі створено Богом, а отже, залежить від нього. У Богу ж як у простому, нескладовому бутті сутність і існування тотожні. Тому сутність Бога имплицирует його існування, у той час як сутність створених речей не имплицирует їхнього існування. Людина або тварина існують завдяки причетності божественному акту утвору. Отже, відповідно до Фоми, мир матеріальних речей існує не в силу власної природи, а є чимсь зовсім випадковим, залежним від творця або існувати не повинен. На противагу цьому миру Бог – буття абсолютно необхідне, а отже, повинен існувати безумовно, тому що це укладено в нього природі

Категорії матерії (materia) і форми (forma) Фома запозичить із аристотелевской метафізики. Він повторює, що реально існують лише одиничні речі, що складаються з матерії й форми. що матерія представляє principium individuationis – основу індивідуалізації, що матерія, позбавлена форми, пасивна, недиференцированна й не може без її існувати, що форма є активним елементом, що конструює одиничне буття, що завдяки формі здобуває здатність кизменениям.

Однак форма в тлумаченні Фоми була сукупністю загальних істотних ознак, властивим речам певного виду, і не існувала поза або до них. Аквинат розрізняв у субстанциях три роди форм, або универсалий:

1. Универсалия, що втримується в речі в якості її сутності (universale in re), обумовлена їм так само як безпосередня универсалия (universale directum).

2. Универсалия, абстрагована від субстанції, тобто існуюча в людському розумі (post rem). У цьому виді реально (formaliter) вона існує тільки в розумі, а в речі має лише свою основу. Цю универсалию Фома називає рефлексивною (reflexivum). Тому форма, тобто загальне, існує в речі як сутність ще не абстрагована, у розумі ж – як витягнута активним розумом (intellectus agens).

3. Универсалия, незалежна від речі в божественному розумі (universale ante rem). Универсалии в розумі творця – це незмінні, постійні, вічні форми, або основи, речей, або, говорячи інакше, зразкові екземпляри, що є моделлю, метою утвору з нічого одиничних речей, що належать до певного виду

Відповідно до Фоми, у процесі раціонального пізнання розум витягає з речей не що інше, як божественну ідею, що визначає їх об’єктивне існування

Одиничні речі як самостійні буття складаються з можливості (potentia) і акту (actus). Під можливістю або потенцією розуміється можливе буття, під актом же – буття дійсне, абсолютно існуюче. Т.е. категорії можливості й акту мають більше загальний характер, чим форма й матерія

Вариант 10

1. Ціллю філософських вчень Сократа була допомога людям. Своїм покликанням він вважав “виховання людини”, смисл якого бачив у дискусіях та бесідах, а не в систематичному викладенні якоїсь області знань. Сократ ніколи не вважав себе “мудрим”, а лише філософом, який “любить мудрість”. Звання ж мудреця належить на його думку лише Богові. Якщо людина самовпевнено вважає, що знає на все готові відповіді, то така людина для філософії загублена.

Їй нема чого ламати голову в пошуках найбільш вірних понять, нема чого рухатись далі в пошуках нових рішень тієї чи іншої проблеми. В результаті мудрець виявляється “папугою”, який завчив декілька фраз і кидає їх у натовп. Саме представники сократичних шкіл ставлять проблему людини, людської особистості, формулюють основні світоглядні питання, такі як відношення суб’єкта і об’єкта, духа і природи, мислення і буття. Сократ був принциповим ворогом вивчення природи.

Роботу людської думки у цьому напрямі він вважав безбожжям. Потрібні гадання, а не наукові дослідження, щоб отримати вказівки богів відносно їх волі. Він притримувався порад дельфійського оракула і говорив своїм учням чинити так само, робив жертвоприношення богам і виконував усі релігійні обряди.