1.2. Поняття і структура політичної системи суспільства

Людське суспільство — складне й багатопланове явище, до якого входять різні системи (соціальна, духовна, економічна, по­літична). Системи втілюють організаційну сторону соціуму як суспільного організму, мають відносну автономність. Донедавна із розвитком суспільства зростали вимоги до його впорядкованості, збільшувались його багато вимірність, різноманітність. Усе більше ускладнення змушувало соціум до активних пошуків певних простіших моделей, чи то біологічних, фізичних, чи запозичених із технічних наук. Саме від них і було взято грецьке слово система, що означало ціле, яке складається з частин, поєднання множини елементів, котрі взаємодіють одне з одним, що все разом і творить певну цілість, єдність. У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття „політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена. Прихильники соціоло­гічної теорії обміну вважають політичну систему інститу­том, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфлікто-логічними концепці­ями, політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв'язання соціальних конфліктів.

Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді йо­го абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики аме­риканські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаю­чи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взає­мопов'язаних елементів, дотичних до вироблення полі­тичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всі­єї системи.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер): виробничої, соціальної, духовної, політичної, до якої на­лежать інститути держави і влади. Усі ці підсистеми на­ділені властивими лише їм структурою, функціями, цін­ностями, нормами, цілями тощо: виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства; соціальна і духов­на сприяють нормальному функціонуванню різних соці­альних інститутів; політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації інтересів усіх членів суспільства. Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші функціонува­тимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відно­син влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціаль­них інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за­хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, су­спільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча сис­теми, центральні, проміжні і місцеві системи управління, які базуються на принципах представ­ництва та організації. Від інших систем політичну систе­му відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечно­стей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досяг­ненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Ана­ліз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державне організованого суспільства вона все більше ускладнюва­лася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний ха­рактер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Політичну систему суспільства досліджували протя­гом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але ва­гомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу („Політична система”, „Системний аналіз політичного життя”). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної те­орії, поза як окремі факти значущі лише в межах загаль­них моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування політичних систем.

На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складаєть­ся з простіших явищ і процесів. Досліджуючи її, за Істо­ном, необхідно застосовувати два підходи: соціально-пси­хологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу аналізувати активність груп під впливом соціального оточен­ня. Політичне життя є неврівноваженою системою, у якій весь час відбуваються порушення та встановлення рівно­ваги. Тому й політичні системи бувають стійкими та не­стійкими. Цілковита стійкість політичної системи недося­жна. Але вона постійно перебуває в пошуку стійкості. На цей процес впливає людина. Саме тому Д. Істон визначає політику як процес винесення обов'язкових рішень і дій не лише щодо реалізації цінностей та ідеалів, а й щодо відновлення порушеної рівноваги в суспільній чи полі­тичній системах. На його думку, кожна конкретна полі­тична система має свої межі, у яких її політичні рішення обов'язкові та реально виконуються. Вплив довкілля на політичну систему

Д. Істон називає введенням інформації у вигляді вимог та підтримки, що стимулюють систему. Введена інформація стає частиною системи. Вплив полі­тичної системи на оточення відбувається через вихід ін­формації у формі рішень та політичних дій, що є резуль­татом функціонування системи. Модель Д. Істона дає змо­гу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський полі­толог Г. Алмонд („Порівняльні політичні системи”, „Порівняльний політичний аналіз”). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Його погляди зведені до таких прин­ципів: будь-яка політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють однакові функції; кожна політична система; всі політичні системи змішані в куль­турному значенні (відсутність „чистого” правлячого режиму). Введення інформації, за Г. Алмондом, це по­літична соціалізація населення як важливого чинника політичної культури та аналіз інтересів, політичних ко­мунікацій (зв'язків різних політичних сил). Функції ви­ходу інформації: встановлення правил (законодавча дія­льність), застосування правил (виконавча діяльність), формалізація правил (надання їм юридичного оформ­лення), безпосередній вихід інформації (практична дія­льність у сфері внутрішньої та зовнішньої політики). Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Модель

Г. Алмонда отримала назву мікро структуралістського функціона­лізму, тому що головне її завдання — фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація, зіткнен­ня та гармонізація.

Моделі функціонування політичної системи розробля­ли Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її стру­ктуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів,

що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація пове­дінки людини, тобто можливість впливати на неї з допо­могою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: полі­тичні відносини; політична організація суспільства (дер­жавно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єд­нання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це між класові, внутрікласові, міжнаціональні та міждер­жавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійс­нення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між полі­тичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організа­ція суспільства, охоплюючи його стабільні політичні ор­ганізації та установи, які здійснюють політичну владу, їх поділяють на три види: власне політичні організації (дер­жава, політичні партії, політичні рухи); політизовані ор­ганізації (народні рухи, профспілки); неполітичні органі­зації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади, збройними силами. Буду­чи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його еконо­мічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між держа­вою та громадянським суспільством здійснюють полі­тичні партії — певні групи людей, яких єднають спіль­ні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є до­сягнення державної влади; оволодіння апаратом управ­ління для реалізації соціальних інтересів, які вони пред­ставляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації су­спільства.

Трудові колективи створені для виконання виробни­чих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економі­чні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цьо­го він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства ві­діграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й за­хист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професій­них, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єд­нань має статут із чітко визначеними завданнями в ме­жах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і само­стійним елементом політичної системи суспільства і в де­мократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поши­ренням інформації. Вони впливають на регулятивно-уп­равлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені полі­тичні й правові норми. Засоби масової інформації нама­гаються звільнитися з-під державного й політичного дик­тату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у ви­кладі масової інформації.

Політичні принципи й норми, їх призначення поля­гає у формуванні політичної поведінки та свідомості лю­дини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодав­чих актах політичні принципи й норми регулюють полі­тичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони форму­ються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних доку­ментах, правових нормах, як частина суспільної свідомо­сті, а політична культура як сукупність уявлень про різ­ні аспекти політичного життя .

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних ці­лей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка пе­редбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки систе­ми влади, політичної системи загалом.