1. Нагороди та відзнаки

• Звання Герой України з врученням ордена Держави (19 серпня 2006) — за визначний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративно-прикладного мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність.

• Орден княгині Ольги III ст. (19 квітня 2001) — за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки.

Роїк була удостоєна звання Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Автономної Республіки Крим. Вона — лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим.

У 2006 засновано премію в галузі народного мистецтва імені Віри Роїк.

2.Ткатцтво: килими Бабенко н.Н., Бабенко о. О., Жоголь л.Є.

Ткацтво є одним з найбільш важливих народних ремесел в Україні. Це ремесло було поширене по всій території країни. На початку ХХ століття ткацтвом займалися в кожному українському селі, так як продукція користувалася попитом. Технічний прогрес вніс свої корективи у виробництво тканин. З'явилися цехи з сучасним обладнанням, і праця сільських майстрів поступово стала втрачати свого споживача.

Сьогодні ручне ткацтво розвивається, в основному, як вид народного мистецтва. В Україні були організовані спеціальні центри та виробничі об'єднання.

Традиційною галуззю ткацтва в Україні є виготовлення килимів. Перші килими на території нашої країни з'явилися в 998 році. У ті часи килим можна було зустріти в оселях багатіїв і у звичайному сільському будинку. Килим виконував різноманітні функції в житті українців: килимами утепляли і прикрашали житла, ними платили данину, їх продавали, обмінювали на інші товари, застосовували у ритуалах.

Залежно від регіону змінювалися техніки виготовлення килимів, візерунки та орнаменти. Всі українські килими були двосторонніми. За малюнком можна було точно сказати, в якому регіоні він був виготовлений, адже в Правобережній Україні переважав малюнок з геометричних фігур, а в Лівобережній - орнамент із квітів.

Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в Київській Русі в другій половині X—XII ст. У XV—XVII ст і особливо у XVIII ст. килими вже виготовляли в багатьох поміщицьких майстернях, килимарських цехах, мануфактурах і фабриках Поділля, Волині, Галичини. Надзвичайно розвинулось у той час килимарство центральних, східних та південних районів України. У панських килимарнях килими виробляли кріпаки, у дрібних сільських, міських, монастирських майстернях працювали ремісники і ченці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Наприкінці XIX ст. земства та інтелігенція вживали заходів щодо відродження народних художніх промислів. Особливо результативною була діяльність Полтавського та Чернігівського губернських земств, унаслідок якої у Дігтярях (1898 p.), Кролевці (1895 р.) та інших селах були засновані зразкові килимарські майстерні, артілі тощо. До нашого часу діяльність не припиняється в таких центрах, як Решетилівка, Дігтярі, Глиняни, Косів, Коломия та ін. Паралельно з фабриками художніх виробів килими продовжують ткати в домашніх умовах у деяких традиційних осередках Полісся, Подніпров'я і, головним чином, західних областей України (на Гуцульщині, Поділлі, Буковині тощо).Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними — рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють. На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки – налавники, залавники, скорці, верети та щільні ворсові коци.

У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Чернігівщині та Київщині. Найбільше таких килимів виробляють у Решетилівці, Дігтярях, Нових Санжарах та інших осередках килимарства. Незважаючи на подібність композицій, вироби кожного центру відзначаються своїми характерними особливостями. Так, урешетилівських килимах спостерігається значна різноманітність композицій з ритмічним укладом стилізованих і водночас мальовничо трактованих квітів, листя, галузок, які легко і вільно стеляться на світлому тлі. Центральна площина килима облямована з усіх боків темною смугою, на якій суцільно укладені галузки чи гірлянди квітів. Колорит соковитий, утворений м'якими тональними переливами пастельних охристих, сірувато-голубуватих тонів, які поєднуються з незначною кількістю зелених, вишневих, червоних та жовтих кольорів. Композиції дігтярівських килимів порівняно з решетилівськими статичніші, форми рослинних мотивів менше деталізовані, а кольорова гама контрастніша. В них ритмічно Укладені по вертикалі чи горизонталі поодинокі букети у вигляді галузок з квітами, бутонами, гронами винограду, фігурками пташок тощо. Обрамлення ширше і значно простіше орнаментоване, ніж на решетилівських килимах. Центральне тло цих килимів темне (чорне, темно-синє, бордове, коричневе), а облямівка світла (охристо-жовта, кремова чи біла). Килими з геометричним орнаментом найбільше поширені в західних областях України. їх продовжують виготовляти на Гуцульщині. Характерною особливістю сучасних гуцульських килимів є членування основного поля на три, п'ять або сім частин і поперечно-смугастий уклад основних геометричних фігур. Це здебільшого ромби з виступаючими назовні видовженими прямокутниками або загнутими гачкоподібними елементами. Вони поєднуються з меншими поодиноко розташованими мотивами — ромбиками, скосиками, клинцями, які графічно чітко вирізняються на однотонному тлі виробу. Колорит побудований на гармонії насичених дзвінких жовтогарячих тонів, що контрастують з невеликою кількістю білої, чорної та зеленої барв. Традиції гуцульського килимарства наслідуються й на Коломийщині. Для коломийських килимів характерний тридільний уклад основних орнаментальних мотивів на суцільному тлі. Типові для Гуцульщини геометричні мотиви лаконічніші за формою, колорит м'якший, злагодженіший. Він базується на поєднанні теплих коричневих, охристо-золотистих, зелених, теракотових, сірих та білих тонів. Композиції глинянських килимів побудовані на основі творчого засвоєння традицій народного килимарства західного Поділля та Прикарпаття. Вони споріднені з гуцульськими, але відрізняються від них посиленою графічністю трактування форм мотивів, переважно холодним зеленкувато-пісочним колоритом. Крім загальноприйнятого поперечно-смугастого укладу основних мотивів ромбів, тут побутує розташування їх у шаховому порядку або вирізняється центральне орнаментальне поле и облямівка. На Закарпатті відомим осередком килимарства була Тячівщина. Тут здавна ткали килими з геометричним і стилізовано-рослинним орнаментом. Порівняно з гуцульськими, тячівсь'кі килими більш ускладнені за композицією. Крім основних ромбоподібних фігур з виступаючими назовні гачкоподібними елементами, поширені також різної величини замкнуті шести-і восьмикутні фігури з детальною розробкою внутрішнього поля. Їх розташовують на суцільному тлі і обрамляють каймою, укладають у поперечні смуги або в шаховому порядку. Найбільш вживаними є контрастні зіставлення бордових і темно-синіх, червоних і зелених, фіолетових і жовтих з незначним вкрапленням сірих, білих та рожевих барв. Традиції подільсько-буковинського килимарства знайшли своє втілення на Хотинщині (Хотин, Атаки). Для хотинських килимів характерний переважно поперечно-смугастий уклад геометричних і геометризовано-рослинних мотивів на спільному тлі. Домінуючими мотивами є укрупнені ромбоподібні та розеткові фігури з деталізованою розробкою зовнішніх і внутрішніх контурів. У них гострі зубчасті виступи поєднані з плавними гачкоподібними завитками. Колорит створює поєднання чорної, червоної або вишневої, білої та сірої барв. У наш час килими продовжують виготовляти у домашніх умовах в багатьох традиційних осередках килимарства. Значна частина їх виробляється у західних областях України (на Гуцульщині, Поділлі, Буковині тощо).

Бабенко Надія Несторівна

Роки життя (1926-2009) — засл. майстер народної творчості України, художниця, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народилася 30 вересня 1926р. у с. Вересочі Чернігівської обл.

Художник декоративного мистецтва,народний майстер художнього килимарства та вишивки. Закінчила Кролевецький технікум народних художніх промислів (1948). Працювала головним художником Решетилівської фабрики художніх промислів ім. К. Цеткін, викладала у Решетилівському художньо - професійному училищі (нині художньо - професійний ліцей). Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Національної спілки художників України (1979), заслужений майстер народної творчості України (1976), лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, кавалер ордена Княгині Ольги третього ступеня.Учасниця всеукраїнських, всесоюзних, міжнародних виставок, (Бельгія, Канада, Японія, Болгарія, Югославія, Польща, Угорщина, Франція, Нідерланди, США, Норвегія, Великобританія, О'бєднані Арабські Емірати ...) конкурсів , фестивалів, конкурсів і творчих симпозіумів. Килим "Древо життя" з 1969 року прикрашає блакитну залу штаб - квартири ООН в Нью – Йорку. Твори зберігаються в музеях Києва, Полтави, Сум, Канева, Решетилівки та в приватних колекціях Франції, Німеччини. Мешкає у cмт Решетилівка Полтавської області.

Бабенко Олександр Олексійович

Художник декоративного мистецтва, народний майстер з художнього килимарства ,1959 року народження. Закінчив Харківський художньо-промисловий інститут. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Національної спілки художників України, викладач Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка.Учасник всеукраїнських, міжнародних виставок (Франція, Польща, Німеччіна, Греція, Росія, Норвегія, Хорватія, Монголія), конкурсів і творчих симпозіумів. Твори зберігаються в музеях Києва, Полтави, Опішні, Решетилівки та в приватних колекціях Франції, Німеччини, а килими "Квітуча земля" та "Урочистий" прикрашають кабінети Президента України. Мешкає в м. Полтаві.

Людмила Євгенівна Жоголь

Л.Є.Жоголь народилась у Києві, у 1948 - 1954 роках навчалась спочатку у Київському художньому інституті, а потім у Львівському державному інституті декоративного і прикладного мистецтва. Далі було навчання в аспірантурі Академії архітектури УРСР. Довгий час після закінчення аспірантури художниця працювала в системі Академії архітектури, після її реорганізації в Академії будівництва та архітектури УРСР. Людмила Євгенівна обиралась на високі посади у Спілці Художників України та Київській організації Спілки художників України.

Л.Є.Жоголь відзначена багатьма мистецькими та державними почесними званнями та нагородами, вона – народний художник України (1994), академік Національної академії архітектури України (2000), володарка ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня (2000), Лауреат Премії «Жінка ІІІ тисячоліття» (2006), лауреат Премії ім. К.Білокур(2007).

Людмила Жоголь – видатний діяч у галузі теорії й практики монументального та декоративно - ужиткового мистецтва. Найбільш відома Людмила Євгенівна в Україні та далеко за її межами як видатний майстер мистецтва українського гобелену. Твори мисткіні, які продовжують традиції українського народного килима – це майстерне відтворення багатобарвного оточуючого світу, їх відзначає висока культура, блискуча майстерність, оригінальність втілення мистецьких ідей, унікальність технологічних розробок.

Найважливішим внеском художниці у розвиток українського мистецтва другої половини ХХ - початку ХХІ ст. є розроблена нею система синтетичної взаємодії архітектурного інтер’єру та художньої тканини. Багато і плідно працює кандидат мистецтвознавства Л.Є.Жоголь як теоретик образотворчого і декоративного мистецтва. Вона є автором книг: «Тканини в інтер’єрі» (1968), «Декоративне мистецтво в інтер’єрі житла» (1973), «Декоративно-прикладне мистецтво Української УРСР» (у співавторстві, 1986) та понад 100 статей з питань синтезу мистецтв.

Твори Л.Є.Жоголь прикрашають представницькі приміщення Кабінету Міністрів України, Рахункової Палати, Київської міської Ради, Посольств України в Греції, Австрії, Бразилії, інших офіційних та громадських установ, зберігаються у багатьох музеях України а інших країн, регулярно експонуються на виставках сучасного українського мистецтва. З 1978 по 2011 р. р. відбулось 23 персональні виставки художниці.