300 225 150 75 0 Височина рівнина моренне низовина

пасмо

Ряс. 2. Меридіональний профіль Волинської області.

Верхньоприп’ятську низовину з середніми висотами близько 155 м. Орографічну будову Волинської області відносно слабо видно на гіпсометричній карті, внаслідок незначних абсолютних і від­носних коливань висоти її поверхні та недостатньої кількості горизон­талей. Орографічні особливості цієї території краще показує гіпсомет­ричний профіль, прокладений через Горохів—Затурці—Ковель—Ка- мінь-Каширський. На цьому профілі добре видно згадані орографічні частини області, а також те, що Волинська височина подібна до ночов, тому що південна і північна її частина дещо вища від середньої (рис. 2).

Волинській області притаманні деякі риси природи, якими вона відрізняється від інших областей України. Вона має найбільші в рес­

публіці площі боліт і заболочених лук, які займають понад 350 тис. га, що становить майже 18% території. Велика площа припадає на пере­гнійно-карбонатні грунти, або «поліські чорноземи» (41,5 тис. га), які відзначаються високою природною родючістю. Нарешті, у Волинській області багато джерел з напірними висхідними водами. Майже всі карстові озера живляться такими джерелами; деякі з них мають ве­ликий дебіт, як наприклад, джерело біля с. Оконськ Маневицького ра­йону, описане П. А. Тутковським.

Ліси області, переважно дубово-соснові, соснові і березово-осикові, вкривають понад 25% її території. Проте, коли взяти до уваги, що май­же усі вони зосереджені в поліській частині області, то стане очевид­ним, що розподіл лісової площі по території області дуже нерівно­мірний.

Територія Волинської області в сучасних її межах входила до складу Волинської губернії дореволюційної Росії і тому природні умови області в дожовтневий час вивчали російські вчені. Систематичне ви­вчення природних умов і природних ресурсів розпочалося у другій по­ловині XIX століття у зв’язку з розвитком промислового капіталізму в Росії.

Серед нечисленних досліджень природи області того періоду треба вказати на роботи так званої «Западной экспедиции по осушению бо­лот», яка працювала під керівництвом І. І. Жилінського з 1874 р. по 1897 р. на території Прип’ятського Полісся. Хоч головним завданням цієї експедиції було проведення осушувальних робіт у басейні Прип’яті (під її керівництвом було прокладено 4,5 тис. км меліоративних кана­лів, головним чином у межах Білорусії), але тому що до робіт експе­диції були запрошені відомі вчені О. П. Карпинський, В. В. Докучаев,

О. І. Воейков, Г. І. Танфільєв, вона мала й велике наукове значення. В. В. Докучаев виступив відразу ж з програмною статтею, в якій накреслив завдання — провести комплексні наукові, а саме грун­тознавчі і геоботанічні дослідження, О. І. Воєйков опублікував де­кілька робіт про Полісся, зокрема «Климат Полесья», «Пинское Полесье и результаты его осушения»; Г. І. Танфільєв, досліджую­чи болота Полісся, — монографію «Болота и торфяники Поле­сья».

Цілу епоху в дослідженні природи Волинського Полісся становлять роботи П. А. Тутковського, який вивчав цей район протягом 20 років (1894—1913) і опублікував понад 80 робіт, присвячених геології і гео­графії цієї території. Саме П. А. Тутковський виявив горбисту смугу між Любомлем і Маневичами та встановив її кінцево-моренне похо­дження; вказав на карстове походження більшості озер Волині, наяв­ність тут еолових піщаних форм тощо.

Певний вклад у вивчення природи Українського Полісся внесли і польські вчені. Торфовища цієї території досліджували С. Кульчинський і С. Толпа, озера — Б. Криговський і Є. Кондрацький, геологію та гео­морфологію — Є. Рюлле.

Велике значення для пізнання природи Полісся мали роботи ра­дянських географів, геологів, ботаніків та грунтознавців міжвоєнного

Ю періоду Б. JI. Лічкова, В. Г. Бондарчука, В. І. Крокоса, П. К. Заморія, Д. К. Зерова, Д. К. Біленка та ін.

Після історичного возз’єднання Західної України з Українською PCP розпочалося систематичне вивчення природи і господарства цих областей, у тому числі і Волинської. Одним з важливих результатів цих робіт було відкриття, розвідка і освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну, можливість існування якого була науково перед­бачена ще в 1912 р. російським геологом М. М. Тетяєвим. Завдяки цьо­му у Волинській області була створена кам’яновугільна промисловість, яка відіграє важливу роль у паливному балансі західних районів СРСР.

Радянські вчені вносять великий вклад у вивчення геоморфології, рослинності, грунтів, клімату, водних ресурсів і тваринного світу. Спів­робітники Київського державного університету та Академії наук УРСР опублікували колективну монографію «Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся» (1955). Серед цікавих наукових досліджень необхідно назвати роботи Є. М. Брадіс, Г. Ф. Бачуриної, А. І. Барбарича, Д. К- Зерова, В. О. Поварніцина та ін. про рослинність

і, зокрема, торфові болота Полісся; В. Г. Бондарчука, О. М. Маринича, П. К. Заморія, А. Б. Богуцького, І. Г. Черванева, Ю. J1. Грубрина та ін. про геоморфологію та четвертинну геологію; М. С. Андріанова, І. К. По- ловко, В. П. Попова та ін. про клімат; С. П. Пустовойта, О. 3. Ревери, К. М. Варави та ін. про водні ресурси і режим поверхневих і підземних вод; Н. Б. Вернандер, H. І. Глібко, А. І. Гуменюка та ін. про грунти.

Географи, геологи і біологи Львівського державного університету та інших наукових закладів УРСР, зокрема Є. К. Лазаренко, Д. П. Боб- ровник, О. І. Матковський та ін., провели детальні дослідження мінера­логії вивержених порід Волині, П. М. Цись — геоморфології, І. М. Го­голев — грунтів, І. В. Бережний — лучної рослинності, К. І. Геренчук, П. В. Климович — природних ландшафтів та їх районування.

Однак перед природодослідниками Волині стоїть ще багато неви- рішених питань. У зв’язку з завданнями охорони природи і раціональ­ного використання природних ресурсів необхідно науково обгрунтувати вибір земельних ділянок під ті чи інші види осушувальних та проти­ерозійних робіт, рекомендувати заходи щодо регулювання водного ре­жиму перезволожених земель, визначити цінні для науки природоохо­ронні об’єкти.

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ТА КОРИСНІ КОПАЛИНИ

ТЕКТОНІКА І СТРАТИГРАФІЯ

ДОЧЕТВЕРТИННИХ ВІДКЛАДІВ

Територія Волинської області розташована у межах Во- лино-Подільської окраїни Руської (Східно-Європейської) платформи, фундамент якої складений інтенсивно дислокованими кристалічними породами протерозою (гранітами, гранодіоритами, граносієнітами, біо- титово-амфіболітовими сланцями та ін.), розбитими системою крупних розломів на окремі блоки, що опущені або підняті в різних районах області на неоднакову висоту. Поверхня кристалічного фундаменту Волино-Подільської окраїни Руської платформи вивгена ще недостат­ньо, відомі тільки її головні елементи. Західна, найбільш занурена (до 7000 м в осьовій частині) ділянка фундаменту зідповідае Львівському палеозойському прогину. Від схилу Українського кристалічного щита, розташованого на сході (поза Волинською областю), Львівський про­гин відмежовується розломом. Поверхня фундаменту на схилі криста­лічного щита повільно (під кутом 1—2°) занурюється у західному на­прямку, досягаючи максимальних глибин (до 1500 м) поблизу Львів­ського прогину. Схил щита, за даними геофізичних досліджень та бу­ріння, розбитий системою тектонічних порушень, з якими нерідко пов’язане утворення покривів ефузивних порід.

На півночі Львівський палеозойський прогин і західний схил Ук­раїнського кристалічного щита обмежений Володимир-Волинським розломом, простягання якого змінюється від широтного до північно- східного. Володимир-Волинський розлом являє собою зону шириною

4. 6 км, що складається з трьох окремих розривних порушень, загаль­на амплітуда яких змінюється від 300—500 до 2200 м (рис. 3).

Північніше Володимир-Волинського розлому кристалічний фунда­мент у цілому помітно піднятий і характеризується мозаїчною будовою. На крайній півночі області виділяється Прип’ятський вал (з Ратнів- ським та Хотешівським виступами кристалічного фундаменту), обме­жений широтними розломами. Між Прип’ятським валом і Володимир- Волинським розломом розташований ряд давніх структур, основною з яких є Турійський вал.

Рис. 3. Геологічна схема Волинської області (за В. С. Буровим). Поширення палеозой­ських і верхньолротерозойських відкладів під верхньою крейдою;

1 — карбон; 2 — девон; 3 — силур і ордовик; 4 — кембрій; 5 — валдайська серія; 6 — во­линська серія; 7 — поліська серія; 8 — розломи; 9 — глибокі свердловини; 10 — лінії геологіч­них розрізів.

На карті-врізці: поширення післяпалеозойських відкладів на території Волинської області; Д'гSn — верхня крейда (сеноь); Kit — верхня крейда (турон); F₃hr — палеоген (харківський ярус);

N\S — неоген (сарматський ярус).

На інтенсивно розмитій поверхні кристалічного фундаменту Воли- но-Подільської окраїни Руської платформи залягає потужна (до 7000 м) товща осадових утворень, у будові якої виділяються відкла­ди верхнього протерозою, кембрію, ордовика, силуру, девону, карбону юри, крейди і палеогену, перекриті осадками антропогену змінної по­тужності. За винятком крейди та палеогену, усі доантропогенові від­клади Волинської області не виходять на денну поверхню, тому вивчен­ня їх дещо ускладнене і проводиться при глибокому бурінні. ■

Розріз осадкового чохла Волинської області розпочинається від­кладами поліської серії (верхній рифей), представленої пе­реважно червоноколірними утвореннями — дрібнозернистими косо- верствуватими пісковиками з проверстками алевролітів та глин у ниж­ній частині розрізу. Максимальні потужності поліської серії досягають 790 м (Горохів) і більше. У середній частині її розрізу виявлено три малопотужних (10—18 м) пластових тіла основних магматичних порід. Аналіз нових даних, одержаних в результаті значного об’єму буріння на Волині, дозволив Б. Г. Власову, Б. Я. Воловнику, Г. Г. Грузману (1972) виділити у товщі порід поліської серії п’ять чітких седимента­ційних ритмів.

Відклади поліської серії трансгресивно перекриваються утворення­ми вендського комплексу, який майже в усіх свердловинах представ­лений волинською та валдайською серіями. Останнім часом на межі рифею і венду у самостійну стратиграфічну одиницю виділяють в і л ь- чанську серію, складену малопотужними (40—50 м) пісками, ти- літами і чергуванням дрібнозернистих пісковиків та глинисто-алеври­тових порід покривно-льодовикової формації.

Волинська серія сформована у нижній частині розрізів з по­гано відсортованих пісковиків і гравелітів потужністю 38—45 м, а у верхній — з вулканогенних порід (чергуванням базальтів і туфів, туфа­ми, туфобрекчіями та ін.) загальною потужністю до 350 м.

Валдайська серія у нижній частині розрізу утворена арко- зовими пісковиками з підпорядкованими проверстками гравелітів та конгломератів, у верхній — пісковиками з тонкими проверстками алев­ролітів і аргілітів. Потужність валдайської серії 200—375 м.

Кембрійські відклади у межах Волинської області поширені всюди. Нижній їх відділ складений морськими піщано-глинистими утворення­ми балтійської серії (товщина 300 м), які покриваються світло- сірими, майже білими, пісковиками, алевролітами та глинами береж- ківської світи (середній—верхній відділи). Загальна потужність береж- ківської світи становить 400 м.

Ордовицькі відклади у межах Волинської області поширені пере­важно в північних та північно-західних районах області. Вони представ­лені головним чином глауконітовими пісковиками, загальна потужність яких досягає максимально 50 м.

Силур залягає на розмитій поверхні кембрію і ордовика, трапля­ється часто і має потужність до 1000 м і більше. У нижньому силурі утворилась товща головним чином карбонатних порід неглибокого моря (пелітоморфні вапняки, мергелі, меншою мірою доломіти), які посту-

пово на південний захід змінюються осадками більш глибоководними. У верхньому силурі переважають глинисто-карбонатні породи, а також глини з поодинокими проверстками вапняків. Глини розвинуті здебіль­шого у південно-західній частині області, де верхньосилурійський ба­сейн був найбільш глибоководним. У перехідних верствах, на межі си­луру і девону, у верхньому силурі трапляються червоноколірні піско­вики, що свідчать про значне обміління басейну.

Девонські відклади, розташування яких обмежене Львівським па­леозойським прогином, представлені товщею (до 2000 м) неоднорідних за літологічними особливостями породами, серед яких переважають континентальні червоноколірні пісковики та алевроліти потужністю до 800 м (нижній девон), теригенно-карбонатні породи — до 200 м (се­редній девон) і карбонатні породи — до 1000 м (верхній девон) (рис. 4). У карбонатній товщі верхнього девону (вапняки, доломіти) нижня та верхня частина розрізів збагачена теригенними домішками, які свід­чать про безперервне осадконагромадження у середньодевонському нестійкому морі та верхньодевонському басейні, включаючи тривалий регресивний цикл його існування у кінці верхньодевонської епохи.

Кам'яновугільні відклади представлені у Волинській області лише нижнім відділом та нижньою частиною середнього. Вони займають меншу площу ніж відклади девону і пов’язані з місцями найглибших угинань Львівського палеозойського прогину. Відклади карбону відріз­няються значною нестійкістю складу та потужностей. У нижній частині розрізу вони являють собою осадки теригенно-карбонатної формації, у верхній — теригенної. Основна продуктивна товща Львівсько-Волин­ського кам’яновугільного басейну пов’язана з відкладами намюрського ярусу. Загальна потужність кам’яновугільних відкладів різко зростає у напрямку до осьової частини Львівського прогину, досягаючи мак­симально 1300—1400 м.

Трансгресія середньокам’яновугільного моря була незначною і ко­роткочасною. Уже у другій половині башкирського віку для усієї тери­торії Волино-Подільської окраїни Руської платформи наступає трива­лий континентальний режим, що продовжувався аж до середньої юри.

Юрські відклади трансгресивно залягають на нерівній поверхні палеозою і відомі лише у південно-західній частині області.

Крейдові відклади на Волині поширені всюди. Вони трансгресивно перекривають утворення рифею, вендського комплексу, кембрію, ордо­вика, силуру, девону, карбону та юри. Поверхня крейдових відкладів нахилена зі сходу на захід, у цьому ж напрямку появляються усе мо­лодші яруси крейди і зростає їх загальна потужність. Наприклад, у Сарнах на Ровенщині потужність крейди становить 20 м, у Маневи­чах — 80 м, Любомлі — 280 м, досягаючи у Львівському прогині 600 м і більше. Зауважимо, що на значних площах Волині крейдові відклади виходять безпосередньо на денну поверхню, або ж прикриті лише антро­погеновими осадками ^I незначної потужності.

Берестечко

Рис. 4. Геологічні розрізи, які проходять через Волинську область.

Верхній протерозой: РЬРІ -• поліська серія; Р^УІ — волинська серія; РігУй — валдайська серія; палеозой; Є — кембрій; 5 — силур і ордовик; £ — девон; С — карбон; Кі — верхня крейда.

І

Велика заслуга у вивченні крейдових відкладів Волино-Подільської окраїни Руської платформи належить С. І. Пастернаку та його учням. Характеристику крейдових відкладів ми подаємо переважно на основі їх даних.

Крейдові відклади Волинської області майже виключно представ лені утвореннями верхньої крейди. Нижньокрейдові (альбські) породи у межах поліської ділянки області вперше виділені і фауністично оха­рактеризовані С. І. Пастернаком, В. І. Гаврилишиним, Ю. М. Сеньков- ським (1968).

У найбільш повних розрізах альбські відклади чітко діляться на дві пачки: нижню — карбонатну і верхню — кременисту з непостійним вмістом теригенної складової. Максимальні потужності альбу (169,7 та 176,5 м) пов’язані з глибокими западинами, що концентруються у зоні, утвореній зближеною системою ортогональних (субширотних та субме- ридіональних) розривів, які порушують також кристалічний фунда­мент. Середня потужність альбу 20—25 м.

Серед верхньокрейдових у межах Волинської області виділяються відклади сеноманського, туронського, коньякського, сантонського, кам- панського і маастрихського ярусів, які поступово змінюють один одного у західному напрямку. Усі яруси верхньої крейди, крім відкладів сено- ману, виходять на денну поверхню або ж під четвертинний покрив. Вони відіграли велику роль у формуванні сучасного рельєфу Волині.

Відклади сеноману за літологічними ознаками поділяються на три світи: пісків та пісковиків, опок з невеликою кількістю спонголітів, а також детритових (іноцерамових) та мергелистих вапняків. Загальна потужність сеноману не перевищує 20—ЗО м.

Відклади турону представлені в основному м’якою писальною крей­дою і крейдоподібними вапняками з крупними стяжіннями чорного кременю, які розташовані у верхній частині товщі. Під впливом фак­торів вивітрювання писальна крейда легко руйнується і виступає у від­слоненнях у вигляді уламків різного розміру, простір між якими за­повнено слабозв’язаною борошноподібною масою. Потужність турону в межах Волинської області мало мінлива (40—60 м), тільки у Львів­ському прогині досягає 100 ж і більше.

Відклади коньякського ярусу також складені білою писальною крейдою і крейдоподібними вапняками, у яких порівняно з туронськи- ми вміст вуглекислого кальцію дещо менший, помітно збільшена кіль­кість глауконітових зерен, іноді трапляються породи більш-менш чіткої верствуватості. Потужність коньяку невелика (ЗО—40 м) і мало- мінлива.

За літологічними ознаками до коньякських дуже подібні відклади сантонського ярусу верхньої крейди, які на території Волині представ­лені м’якою писальною крейдою і крейдоподібними мергелями (села Любитів, Березина, Морозовичі, м. Горохів та ін.), які містять понад 80% вуглекислого кальцію. Але у напрямку на південний захід кар- бонатність порід сантону поступово зменшується. Потужності сантону невеликі, їх максимальні значення (район м. Володимира-Волинсько- го) 50 м.

17

2—3339

УНЬОвА

«ДіОТЕКА

Відклади кампанського ярусу складені у Волинській області гли­нистою крейдою, яка поступово переходить у глинисті відміни мертелів. Серед крейдово-мергельних порід кампану трапляються тонкі проверст­ки ущільнених глин, іноді — кремнисті утворення рископодібного виг­ляду. Потужність кампану дещо більша 100 м.

Породи маастрихтського ярусу наявні у крайній західній частині Волинської області та за її межами, досягаючи максимального розвит­ку у Львівському палеозойському прогині. Вони представлені здебіль­шого мергелями, які дещо більше (порівняно з кампанськими) насичені органічними рештками. Загальна потужність маастрихту у Волинській області — 100 м, максимальні її значення розташовані в осьовій части­ні Львівського прогину (на північний захід від Львова) — 300—400 м і більше.

Відкладами палеогену завершується розріз дочетвертинних (доан- тропогенних) утворень Волинської області. Вони трансгресивно заля­гають на нерівній поверхні верхньої крейди і збереглися від розмиву лише на незначних ділянках у поліських районах області. Палеогенові відклади представлені малопотужними (2—3 м) верствами зелених слюдисто-глауконітових пісків і пісковиків, піскуватих глин а також мергелів. Після відступу палеогенового моря на території Волинської області встановлюється тривалий континентальний режим, котрий про­довжується і тепер.

ЧЕТВЕРТИННІ ВІДКЛАДИ

Четвертинний покрив Волинської області має винятково неоднорідну будову і мінливі потужності. Якщо на значних площах Турійської денудаційної рівнини він або цілком відсутній, або ж пред­ставлений тонкою верствою елювіальних утворень, то в долинах рік Західного Бугу і Прип’яті четвертинні відклади залягають строкатою товщею осадків потужністю до 40 м (рис. 5). Найхарактернішою озна­кою поширення антропогенових відкладів області є їх широтна зональ­ність. Якщо рухатись з півночі на південь області, то в будові антропо­генного покриву можна виділити такі смуги з переважанням:

а) піщаних, рідше супіщано-суглинистих утворень, що складають заплаву та надзаплавні тераси р. Прип’яті (Верхньо-Прип’ятська аку­мулятивна низовина);

б) власне льодовикових (моренних) відкладів (Волинське моренне пасмо);

в) елювіальних утворень на верхній крейді, місцями перекритих водно-льодовиковими пісками (Турійська денудаційна рівнина);

г) лесів та лесовидних порід (Волинська височина).

Що стосується алювіальних відкладів, то вони різко відмінні в ме­жах поліської (Волинське Полісся) та волинської (Волинська висо­чина) ділянок Волинської області, тобто підпорядковуються широтній зональності.

Четвертинні відклади Волинської області складені лише континен­тальними утвореннями, серед яких виділяються відклади льодовикового

(моренного), водно-льодовикового, озерно-льодовикового, алювіально­го, еолового, елювіального та інших генетичних типів.

Четвертинні відклади Волинської області — різновікові утворення, поділяються на нижньо-, середньо-, верхньочетвертинні, середньо-верх- ньочетвертинні та сучасні (рис. 5). Елювіальні утворення, які форму­вались протягом усього континентального періоду розвитку території, розглядаються нами як нерозчленовані.

Нижньочетвертинні відклади (Qi) трапляються на території облас­ті у вигляді невеличких за площею залишків і пов’язані виключно з пониженнями корінних крейдово-мергельних порід верхньої крейди. Сюди належать дуже змінені відклади окської (міндельської) морени (Волинська височина, верхів’я р. Прип’ять), а також додніпровськиії лес (Волинська височина).

Льодовикові відклади Волинської височини, які відносяться до ге­нетичного типу основних морен, залягають невеликими острівцями на пониженнях поверхні корінних верхньокрейдових порід, досягаючи в них потужностей до 3 м. Морена трапляється лише в долині р. Луги (с. Іва- ничі, м. Володимир-Волинський) ; на вододільних просторах вона від­сутня. Морена складена дрібноземом (супісками, суглинками, глина­ми, іноді пісками), який постійно містить 1—2% грубозернистих вклю­чень, серед них переважають граніти — дрібно- і крупнозернисті, пор- фіровидні, сірі та рожеві, амфіболіти, гнейси, кварцити, кварцитовидні пісковики, кварц, кремінь та інші з максимальними розмірами до 0,6 м.

Про існування окської (міндельської) морени у межах поліської чя>~г_Ини Волинської області уперше вказав Е. Рюле (E. Rühle, 1936, 1937а, 19376). Згідно з його даними, у верхів’ї р. Прип’ять між селами Згорани і Шацьк на розмитій поверхні крейди в основі антропогену залягають подекуди різнозернисті піски потужністю близько 1 м, які містять значну кількість кристалічних валунів. Перекриваються валун­ні піски 20-метровою товщею тонкошаруватих супісків з вмістом харак­терних інтегляціальних форм Corbicula fluminalis Müllv., Valvata nati- cina Menke. Вище залягають моренні відклади, які дуже поширені на території області і, виходячи на денну поверхню, складають Волинське (Любомль-Столінське) моренне пасмо. Сучасний стан вивчення окських відкладів Полісся не відповідає на питання, що являють собою піски з валунами кристалічних порід, які виявлені нижче від супіщаних інтер- гляціальних відкладів. На думку Е. Рюле, це може бути морена, її за­лишки, або ж водно-льодовикові відклади окського зледеніння. Ще не­достатньо даних і для встановлення межі окського зледеніння Волин­ської області. Орієнтовно її можна провести через Милятин—Павлів­ну—Володимир-Волинський і далі, паралельно долині Західного Бугу, через Любомль до кордону з Білоруською PCP.

Додніпровський лес Волинської височини за попередніми даними синхронний окській (міндельській) морені (A. Boguckij, 1972). Він за­лягає окремими острівцями потужністю від 1,5 м (м. Торчин) до 6,5 м (с. Коршів) на корінних крейдово-мергельних породах верхньої крейди і складений однорідними жовтувато-сірими суглинками, плямистими внаслідок озалізнення, пористими, карбонатними, ущільненими.

19

2*

Середньочетвертинні відклади ((Зг), покриваючи найбільшу части­ну області, представлені льодовиковими, водно-льодовиковими і озер­но-льодовиковими відкладами риського (дніпровського) материкового зледеніння, а також коршівським викопним грунтовим комплексом та складно-побудованою товщею дніпровських лесовидних супісків і суг­линків з прошарками та лінзами пісків.

Льодовикові (моренні) відклади пов’язані з Волинським моренним пасмом. Моренні відклади здебільшого являють собою слабо відсорто­вані піски, рідше строкатозабарвлені супіски і суглинки загальною потужністю 1—5 м. У дрібноземі у значній кількості трапляються улам­ки гірських порід, серед яких переважає кремінь, а підпорядковану роль відіграють кварцитовидні пісковики, кварц, кристалічні породи (граніти, граніт-порфіри та ін.). Обкатаність включень неоднакова: най­гірше обкатаний кремінь, найкраще — кристалічні породи, причому зі збільшенням розмірів валунів ступінь їх обкатаності дещо зменшується. Максимальні розміри валунів досягають 1 м і більше.

Льодовикові відклади залягають не у вигляді суцільного покриву, а різними за площею острівцями у верхній частині окремих дуг, валів та горбів, ядрами яких є корінні палеогенові та верхньокрейдові породи.

Водно-льодовикові відклади у межах Волинської області пошире­ні на Поліссі (зандри, ози, ками). На території Волинської височини ними складені лише піщано-супіщані товщі потужністю до 20 м і біль­ше, що виповнюють давні долина стоку талих льодовикових вод (пра- долини рік Луга—Чорногузка, Луга-—Липа).

Зандри покривають значні площі межиріч Турійської денудаційної рівнини, у річкових долинах вони поступово зливаються з алювієм терас і переходять у нього. Зандри утворені майже виключно пісками, які містять інколи прошарки і лінзи супісків і суглинків потужністю до 0,5 м. Загальна потужність пісків (подекуди вони цілком розмиті) змінюється від декількох десятків сантиметрів до 4—5 м і більше. Піс­ки кварцові, кварц-польовошпатові, сірі, жовті, бурі, дрібно-, середньо- і грубозернисті, горизонтально-верствуваті, з лінзами і прошарками косоверствуватих пісків, збагачених гравійно-гальковим матеріалом, який містить як екзотичні (граніти, кварцити, габро та ін.), так і міс­цеві (кремінь, крейда та ін.) породи з максимальними розмірами до 5—6 см діаметром. .

Ози відомі в околицях Любитова, Турійська, Ковеля, Згоран та ін­ших населених пунктів. Ози мають форму валів довжиною від декіль­кох сот метрів до 2—3 км, шириною до 500 м і відносною висотою до 20—25 м. У будові озів беруть участь різнозернисті кварцові піски, доб­ре обкатані, косоверствуваті, з галькою і валунами кристалічних та місцевих порід. Залягають вони безпосередньо на крейді, поверхня якої заглиблена на 2—4 м. Найчіткіше морфологічно виявлений і найповні­ше вивчений в області Любитівський оз, який за даними Е. Рюле скла­дається з двох різних частин — східної (біля с. Булька Любитівська) і західної (біля с. Любитів). Східна частина оза простягається з пів­ночі на південь і має вигляд плоскої височини шириною 500 м і висо­тою 15—20 м, а західна частина являє собою вал шириною 200 м і дов­жиною 5 км.

Камові горби трапляються в районі поширення морени, від якої їх не завжди легко відрізнити.

Озерно-льодовикові відклади, часто з характерною стрічковою тек­стурою, збереглися від розмиву окремими ділянками як на Поліссі, так і у межах Волинської височини, де вони просторово пов’язані з льодо­виковими відкладами та шляхами стоку талих льодовикових вод. На північно-східній околиці м. Ковеля, наприклад, безпосередньо на крейдовому фундаменті залягають стрічкові глини сірі, темно-сірі, іноді з голубуватим відтінком, вологі, за шаруватістю озалізнені. їх потуж­ність 2,8 м. Біля покрівлі глини помітно опіщанюються і переходять поступово у пилуваті супіски жовто-сірого кольору, озалізнені, верству- ваті, з тонкими проверстками і лінзами глин. Потужність супісків 2,7 м. Загальна ж потужність озерно-льодовикових відкладів на околиці м. Ковеля — 5,5 м.

Коршівський викопний грунт розвинений на додніпровському лесі (Волинська височина) і відповідає одному з середньоантропогенових потеплінь. Він представлений комплексом грунтів: зверху грунт відкри­тих просторів з чітким генетичним профілем, знизу — добре острукту- рений грудкуватий шар з сірим малопотужним гумусовим горизонтом. Загальна потужність коршівського викопного грунту — 1,5—2,0 м.

Вище коршівського викопного грунту на території Волинської ви­сочини залягає піщано-супіщано-суглиниста товща подекуди лесовидна (Коршів, Торчин та ін.), що чітко розділяється на три пачки.

Нижню пачку утворюють сірі, голубувато-сірі суглинки, часто ін­тенсивно гумусовані, тонковерствуваті. Середню — піски строкатоза- барвлені (сірі, жовті, бурі та ін.), горизонтально-верствуваті, різно- зернисті, з проверстками суглинків та супісків. Верхня пачка складена лесовидними супісками сірими, жовтувато-сірими, макропористими, карбонатними. Потужність кожної з виділених пачок порід мінлива, у загальному вона рідко перевищує 4—5 м. Контакти між окремими пачками порід відсутні, місцями підкреслюються крупними викопними слідами морозно-мерзлотних деформацій (до 4,5 м глибиною), пере­важно клиновидними.

Середньо-верхньочетвертинні (£?2+з) відклади складають другу незаплавну терасу річок Прип’яті, Західного Бугу, Стиру, Турії, Сто­ходу та ін. Ширина терас змінюється від 0,4 до 24 км, потужність алю­вію — від 4—6 до 20 м і більше, причому на волинській і поліській ділянках вони мають різну будову.

У будові другої надзаплавної тераси Західного Бугу на волинській ділянці беруть участь кварцові піски сірі, жовто-сірі, бурі, озалізнені, різнозернисті, горизонтально- та хвилясто-верствуваті, зі значною кіль­кістю пилуватих і глинистих частинок, а також включень дрібногаль- кового і гравійного матеріалу (кременю, крейдово-мергельних порід, кварцу та ін.). Загальна потужність пісків (русловий алювій) зміню­ється на волинській ділянці від 1—2 до 4—5 м.

Заплавний алювій другої надзаплавної тераси волинської ділянки представлений відносно однорідним супіщано-суглинистим матеріалом загальною потужністю 6—8 м і більше (лесовидного вигляду) з чіткою горизонтальною верствуватістю у нижніх частинах розрізів. Він пере­кривається верхньочетвертинними еолово-делювіальними лесами на контакті з якими спостерігається місцями добре розвинений викопний грунт (с. Набережне та ін.).

У будові другої надзаплавної тераси поліської ділянки різко пере­важає піщаний русловий алювій, заплавний алювій відіграє підпоряд­ковану роль і являє собою глинисті піски та супіски. Старичний алювій у будові другої надзаплавної тераси як волинської, так і поліської ді­лянок трапляється дуже рідко і складений інтенсивно гумусованими глинистими пісками та супісками загальною потужністю 5—7 м.

Верхньочетвертинні відклади (<3з) — це комплекс лесів і викопних грунтів (горохівський викопний грунтовий комплекс, нижній і верхній горизонти вехньочетвертинних лесів, поділений дубнівським викопним грунтом) у межах Волинської височини, а також алювій першої над­заплавної тераси річок Прип’яті, Західного Бугу, Стиру, Турії, Сто­ходу та ін.

Горохівський^I викопний грунтовий комплекс (рис-вюрмський, мі- кулинський інтергляціал) сформувався у дві фази. При цьому у першу фазу утворювався грунт лісового типу, у другу — степового (чорнозем- новидний) з дуже потужним гумусовим горизонтом. Грунти різних фаз діляться лесовидним матеріалом потужністю 0,5—0,8 м інтенсивно змі­неним грунтотворчими процесами. Загальна потужність горохівського викопного грунтового комплексу досягає 3,0 м (А. Boguckij, 1972).

Нижній горизонт верхньочетвертинних лесів поширений на волин­ській ділянці області майже всюди, досягає потужності 1—2 м. Пред­ставлений суглинками, меншою мірою супісками жовтувато-сірого ко­льору, іноді жовтими, карбонатними, макропористими, у нижній частині з чіткою горизонтальною верствуватістю завдяки озалізненню.

На нижньому горизонті верхньочетвертинних лесів розвинений дуб- нівський (брянський за схемою А. О. Величка і Т. Д. Морозової, 1969) грунт, який відповідає паудорфському (брянському) інтерстадіалу. Викопний грунт сірий, бурувато-сірий, іноді з голубуватим відтінком, тонкоплитчастий, оглеєний. Його потужність 0,4—0,7 м. Характерною особливістю дубнівського грунту є його інтенсивна деформованість мо­розно-мерзлотними процесами як структурними (різноманітні клино­подібні форми глибиною до 2,0 м і більше), так і-'аетруктурними (со- ліфлюкція).

Завершується Еерхньочетвертинний ксімплекс лесів і викопних грунтів верхнім горизонтом вер/ньочетвертинних лесів, який на тери­торії волинської ділянки області повсюдно виходить на денну поверхню і є материнською породою для сучасних грунтів. Леси пальові, сірі, однорідні в основній масі, вертикально-тріщинуваті, макропористі, кар­бонатні, загальною потужністю 6—8 м. У нижніх частинах розрізів леси подекуди горизонтально-верствуваті.

Весь верхній горизонт верхньочетвертинних лесів формувався в умовах холодного клімату, причому континентальність та сухість клі­мату помітно наростали у напрямку від основи горизонту до його по­крівлі. Потужність його 6 м і більше. Він поділений клиноподібними структурами, які заповнені лесами і являють собою псевдоморфози по повторно-жильних льодах (Горохів, Торчин та ін.). Клиновидні струк­тури розпочинаються дещо нижче від сучасного грунту, що свідчить про завершення їх утворення на останньому етапі формування верх­нього горизонту верхньочетвертинних лесів.

• Перша надзаплавна тераса Західного Бугу і Стиру на волинській ділянці має ширину 0,3—1,5 км і потужність алювію до 20 м. На полі­ській ділянці максимальні значення ширини терас і потужностей алю­вію характерні для р. Прип’ять (становлять відповідно 4—6 км та 12—34 м), ширина терас інших річок не перевищує 3—4 км, а потуж­ність алювію ■— ЗО м. Будова алювію першої надзаплавної тераси річок Волинської області в загальному аналогічна будові алювію другої надзаплавної тераси.

До сучасних (<2₄) належать відклади заплав і русел річок, еолові (перевіяні) піски, автохтонні торфи, залізні болотні руди тощо.

Ширина заплав річок у межах Волинської височини змінюється від декількох сот метрів до 1,5—2 км (рідко більше), їх висота над рівнем води у річках становить 1—3 м, а потужність алювію —■

4. 15 м. Складений сучасний алювій косо- та горизонтально-верству- ватими пісками подекуди з домішками гальки і гравію підстелюючих корінних порід з середньою потужністю 3—5 м (русловий алювій), а також супісками та суглинками, з чіткою горизонтальною верствува- тістю, часто заторфованими (заплавний алювій). Потужність заплав­ного алювію досягає 5—6 м і більше.

У межах поліської частини області ширина заплав зростає до 4—8 км, а потужність алювію, складеного в основному різнокольоро­вими косо- та горизонтально-верствуватими пісками, — до 20—ЗО м. Піски повсюди водснасичені, що сприяє заболочуванню місцевості.

Еолові піски пов’язані з піщаними дюнами різноманітної форми, пасмами, валами та аренами, які поширені на поверхнях заплав, пер­шої надзаплавної тераси та давніх долинах стоку талих льодовикових вод здебільшого в межах Волинського Полісся і значно рідше — Во­линської височини. Вони являють собою перевідкладену вітром верхню частину розрізів алювіальних та водно-льодовикових відкладів, які мають потужність 3 м.

Автохтонні торфи у Волинській області дуже поширені. Бонн трап­ляються на поверхнях заплав і першій надзаплавній терасі, давніх до­линах стоку тайих льодовикових вод і рідше на вододілах. Найбільш заболоченим районом Волинської області е Верхньо-Прип’ятська аку­мулятивна низовина, де заболоченість досягає ЗО—40% усієї території. Потужність торфу мінлива, максимальні її значення 2—3 м.

Залізні болотні руди складаються в основному з лимоніту і поши­рені переважно в болотах на незначних площах Волинського Полісся у вигляді лінз або гнізд потужністю 0,1—1,0 м.

До нерозчленованйх відкладів Волинської області належать елю­віальні утворення, розвинені в основному на писальній і глинистій крейді, яка у межах Турійської денудаційної рівнини нерідко виходить на денну поверхню. Елювій крейди представлений головним чином уламково-щебінчастим матеріалом середньою потужністю 2—3 м. Про­стір між уламками заповнений вапняковою «мукою», часто цілком по­рожній, тому елювій крейди пухкий. Розмір уламків зменшується в на­прямку від основи до поверхні вивітрілої товщі.

КОРИСНІ КОПАЛИНИ

Волинська область порівняно небагата на родовища ко­рисних копалин. Тут відомі кам’яне вугілля, торф, сировина для випа­лювання вапна, цементу, цегельно-черепична сировина, будівельні та баластні піски, гончарні глини тощо. Виявлено у області ряд структур, перспективних на відкриття нафтових та газових родовищ.

Кам’яне вугілля залягає у південно-західній частині області. Тут розташоване Нововолинське родовище Львівсько-Волинського кам’яно­вугільного басейну. Перші шахти басейну були закладені у 1950 р.

У надрах Волині виявлені запаси торфу, пов’язані переважно із заплавами та першими надзаплавними терасами Прип’яті, Стоходу, Турії, Стиру та їх приток.

Цементна сировина та сировина для випалювання вапна спостері­гаються у Волинській області у вигляді крейдово-мергельних порід верхньої крейди.

Як цегельно-черепична сировина на Волині використовуються еоло­во-делювіальні леси (м. Горохів, смт. Локачі, м. Нововолинськ та ін.), алювіальні лесовидні породи з прошарками та лінзами пісків (міста Луцьк, Берестечко та ін.), озерно-льодовикові суглинки та супіски (м. Ковель) та інші генетичні типи порід. Основна кількість запасів цегельно-черепичної сировини розташована у південній частині облас­ті, де майже всюди на поверхні залягають леси та лесовидні породи.

Будівельні та баластні піски дуже поширені у північній (поліській) частині області. їх родовища пов’язані переважно з водно-льодовикови­ми відкладами (озами, зандрами), які розташовані у багатьох районах області і інтенсивно розробляються.

Гончарні глини трапляються у вигляді малопотужних лінз та про­шарків серед відкладів палеогену на дрібних ділянках і промислового значення не мають.

ПІДЗЕМНІ ВОДИ

Волинська область розташована в межах Волино-По- дільського артезіанського басейну, в якому поширені прісні і мінера­лізовані підземні води. їх формування і територіальне поширення обу­мовлюється геологічною будовою і геохімічною обстановкою надр. Во­доносними є відклади палеозою, мезозою і кайнозою, серед яких виділяється декілька самостійних водоносних горизонтів.

У східній частині області водоносний горизонт утворюють тріщи­нуваті пісковики рифею-кембрію. Прикривається він товщею порід верх- ньокрейдового і верхньочетвертинного віку. Розкритий горизонт ба­гатьма свердловинами на глибині 50—175 м. Горизонт напірний. За­кладені свердловини в понижених ділянках рельєфу в річкових долинах переважно самовиливають з дебітом 12—20, 40—60 м³/год. У окремих випадках їх дебіт зростає до 100—150 м³/год, що свідчить про високе водозбагачення горизонту.

Води цього горизонту прісні, гідрокарбонатно-кальцієвого складу з добрими смаковими якостями. На них базується водопостачання м. Маневичі. У сусідній Ровенській області води цього горизонту є ос­новним джерелом водопостачання міст Ровно, Клевань, Костопіль, Здолбунів тощо.

Розвідувальні свердловини у західній частині області, зокрема в районі Турійська і Туропина на глибині 250—300 м виявили кембрій­ський водоносний горизонт. Горизонт має напірні властивості, а статич­ні рівні вод у свердловинах встановлюються неглибоко від поверхні. В загальному води цього горизонту вивчені поки що слабо.

Кристалічні тріщинуваті вапняки силуру утворюють водоносний горизонт, який поширений у південно-східній частині області. Горизонт напірний, водозбагачення його зростає з глибиною, наприклад, дебіт свердловин у с. Ставок Ківерцівського району, що розкрила цей гори­зонт на глибині 46 м, становив 9 м³/год і зріс до 12 м³/год на глибині 60—80 м. Максимальний приплив води (25 м³/год) зафіксований у цій свердловині з глибини 150 м. У свердловині с. Годомичі Маневицького району, що розкрила відклади силуру, приплив води в інтервалі 73— 79 м становить 18 м³/год при самовпливі і збільшується до ЗО м³/год на глибині 123 м.

Все це свідчить про те, що відклади силуру містять водоносний горизонт прісних вод, водозбагачення якого тісно пов’язане з тріщи­нуватістю та кавернозністю порід. Цей горизонт вивчений поки що недостатньо і для потреб водопостачання майже не використовується.

Відклади девону у Волинській області розкриті такими свердло­винами, у яких виявлено два водоносних горизонти. Найбільш водо- збагачені відклади нижнього девону. Цей горизонт пов’язаний з трі­щинуватими вапняками і має напірні властивості. На глибині 80—96 м він розкритий свердловиною в районі м. Ківерці, дебіт якої досягає

8. м³/год при зниженні рівня на 4,3 м. Дещо далі на південний схід від згаданого водопункту в м. Дубно Ровенської області дебіт свердло­вини при самовиливі коливається в межах 19—23 м³/год. Неоднакову водозбагаченість нижньодевонського горизонту можна пояснити мабуть різним ступенем тріщинуватості водоносної товщі. Води цього горизон­ту гідрокарбонатно-кальцієвомагнієві з мінералізацією меншою від 1 г/л.

Водоносними виявляються також вапняки і доломіти середнього де­вону. Згідно з даними, одержаними зі свердловин, що закладені в м. Луцьку, с. Верба Дубнівського району Ровенської області та ст. Не- свіч-Волинський, середньодевонський водоносний горизонт залягає на глибині 116—125 м. Він має напірні властивості, але статичний рівень встановлюється дещо нижче від поверхні суші.

Верхньодевонський горизонт на території Волинської області від­сутній.

У західній частині Волинської області поширені відклади карбону. Встановлено, що товща карбону має шарувату будову, в якій чергу­ються пісковики і вапняки з пластами вугілля. Відклади візейського і намюрського ярусів утворюють горизонт тріщинно-пластового типу.

Водоносний горизонт візейського ярусу пов’язаний з тріщинуватими вапняками і пісковиками, які перешаровуються проверстками глинистих сланців та алевролітів. Розкритий він свердловинами в районі Воло- димира-Волинського, а також Іваничів на глибині 284—440 м. Гори­зонт водозбагачений слабо і дебіт свердловин коливається в межах

0. 2—5,4 м³/год. Для цих вод характерна підвищена мінералізація, вони мають хлоридно-натрієвий склад і гірко-солоний смак. Із мікроком- понентів у них виявлено бром (50—70 мг/л). У водах розчинений азот, вуглекислота і метан. На метан припадає максимальна кількість (70—90%). Для потреб водопостачання води цього горизонту непри­датні.

Намюрський водоносний горизонт утворюють тріщинуваті кварцові пісковики, які чергуються з глинистими і вуглистими сланцями, алев­ролітами і прошарками вугілля. Поширений цей горизонт у південно- західній частині Волинської області і залягає на глибині 300—380 м. Горизонт напірний, п’єзометричні рівні встановлюються близько денної поверхні. Дебіти свердловин 3—5 м³/добу. Зростає водозбагачення го- ризоту в зоні поширення «сріблястих» пісковиків, де дебіт свердловин досягає 7 м³/год.

За хімічним складом і величиною мінералізації води намюрського горизонту дуже різноманітні і непостійні. У північній частині басейну вони слабосолонуваті, у центральній — солоні, а у південній — дуже солоні, їх мінералізація зростає до кільканадцяти грамів на літр.

Юрський водоносний горизонт у Львівсько-Волинському кам’яно­вугільному басейні мало поширений і зберігся тільки у вигляді окре­мих лінз у понижених ділянках поверхні карбону. Води цього горизон­ту для потреб водопостачання не використовуються у зв’язку з підви­щеною мінералізацією.

У крейдовій товщі водоносними виявились відклади сеноманського і сенон-туронського ярусів. Сеноманський водоносний горизонт залягає глибоко, малопотужний, дебіти водопунктів незначні, тому для водопо­стачання практичного значення він не має.

Найбільш водозбагаченими выявились відклади сенон-турону, які між собою гідравлічно пов’язані і утворюють один водоносний гори­зонт. На території Волинської області цей горизонт розкритий під час розвідки Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну трестом «Київгеологія». Літологічно цей горизонт представлений товщею мергельно-крейдяних порід. Потужність водоносної товщі змінюється в межах 10—80 м. Горизонт характеризується непостійністю водозбагачен- ня, яке пов’язане з тріщинуватістю і закарстованістю порід. В серед­ньому дебіт свердловин коливається в межах 3—10 м³/год, інколи зро­стає до 20 м³/год. Трапляються ділянки більш водозбагачені, де приплив води у свердловини становить 40—60 м³/год.

Сенон-туронський водоносний горизонт живиться за рахунок інфіль­трації атмосферних опадів та підпливу вод тектонічних порушень з гли­бини. Рух водного потоку відбувається в сторону рік Західного Бугу та Прип’яті.

Води сеноманського горизонту прісні (гідрокарбонатно-натрієво- кальцієвого складу) з мінералізацією до 1 г/л і фізичними вла­стивостями, які дозволяють використовувати їх для водопостачан­ня шахт, робітничих селищ, промислових підприємств та міст об­ласті.

Четвертинні відклади на території Волинського Полісся представ­лені флювіогляціальними пісками з домішкою гальки з гравію, алю­віальними глинистими пісками, суглинками та моренами. Разом з корою вивітрювання верхньої крейди вони утворюють перший від денної по­верхні водоносний горизонт. Він залягає на глибині 2,5—8 Ц від по­верхні. Літологія горизонту дуже мінлива як за площею поширення, так і за розрізом, чим і пояснюється непостійність дебіту водопунктів. Поповнення запасів вод у цьому горизонті перебуває у тісній залеж­ності від атмосферних опадів. На його режим значною мірою впливає рівень руслових вод річок.

Проведені нами польові дослідження показали, що хімічний склад вод першого від поверхні водоносного горизонту, який прийнято нази­вати грунтовими водами, залежить від клімату, рельєфу, мінерального складу і фізико-механічних властивостей водовміщуючої товщі та її покрівлі. На підвищених ділянках води належать переважно до гідро- карбонатно-кальцієвого типу, з мінералізацією 0,2—0,5 мг/л. Води м’які зі сталою твердістю 0,64—3 мг-екв/л. СО_г у цих водах в польових умо­вах становить 8—17 мг/л. Амоній виявлений не у всіх водопунктах і вміст його змінювався від сотих часток міліграма на літр до слідів. Взагалі ці води переважно безколірні з задовільними смаковими якостями.

На рівнинних майже нерозчленованих ділянках Волинського Поліс­ся (район Камінь-Каширська, Ратне та інші), підземний стік дуже спо­вільнюється, місцевість заболочується. У хімічному складі грунтових вод з’являються сполуки окису азоту у підвищеній кількості (до 20 мг/л) та залізо болотного походження. Типово поліські умови позна­чаються і на фізичних властивостях цього горизонту. Вода у криницях мутна, жовтого відтінку з неприємним присмаком.

Води четвертинного водоносного горизонту Волинської області вза­галі, за винятком заболочених ділянок, мають порівняно задовільні фізичні властивості. Вони м’які, гідрокарбонатно-кальцієво-магнієвого складу з мінералізацією до 1 г/л. Неглибоке залягання горизонту до­зволяє сільському населенню використовувати підземні води цього го­ризонту для побутових потреб.

Отже, Волинська область повністю забезпечена підземними вода­ми, придатними для широкого використання.

ГЕОМОРФОЛОГІЯ

МОРФОСТРУКТУРИ І МОРФОСКУЛЬПТУРИ

Хоч рельєф Волинської області на перший погляд зда­ється досить простим і одноманітним, особливо в північній, поліській її частині, проте він має складну будову і не менш складну історію роз­витку. В утворенні його брали участь внутрішні (ендогенні) і зовнішні (екзогенні) сили Землі, обумовлені дією льодовиків та їх талих вод, річкових і підземних вод, вітру і рослинних організмів.

Ендогенні сили створили основні нерівності поверхні області, так звані морфоструктури, а екзогенні сили, діючи на ці морфострук- тури, урізноманітнювали їх поверхню і формували річкові долини і озерні заглибини, вкривали поверхню моренними суглинками тощо, утворюючи форми, які називають морфоскульптурами.

Аналізуючи геологічну будову Волинської області, можна конста­тувати на її території такі морфоструктури:

а) Львівськ о-В олинська, що являє собою глибоку запа­дину з кристалічним фундаментом на глибині 6—7 тис. м, заповнену потужними шарами палеозойських та мезозойських осадових порід.. Ця западина виявлена в рельєфі західною частиною Волинської висо­чини і є прикладом оберненої оротектоніки, при якій тектонічна запа­дина виступає на сучасній поверхні не низовиною, а височиною; Львів­сько-Волинська морфоструктура, починаючись у Львівській області і продовжуючись в ПНР, поширена на невеликій, південно-східній час­тині області.

б) В о л и н о-П о д і л ь с ь к а виявлена однойменною моноклінал- лю, яка утворена ступінчастим опусканням докембрійського кристаліч­ного фундаменту в бік Львівсько-Волинського прогину. В рельєфі ця морфоструктура утворює високу рівнину — Волино-Подільське плато' і має пряму оротектоніку.

в) К о в е л ь с ь к о-Р а т н і в с ь к а (Волинська) морфострукту­ра, в якій докембрійський кристалічний фундамент розташований на глибині 600—2000 м і перекритий лише крейдовими, палеогеновими і четвертинними відкладами. Ця морфоструктура теж має пряму оротек- тоніку, піднята не дуже високо і служить вододілом між ріками При­п’ять та Західний Буг.

Зазначені морфоструктури ускладнені численними розломами кри­сталічного фундаменту, які поділили земну кору в межах області на окремі блоки. Найважливіший розлом, що відділяє Львівсько-Волин­ську і Волино-Подільську морфоструктури від Ковельсько-Ратнівської, геологи назвали Володимир-Волинським розломом, який простягається від м. Володимира-Волинського на смт. Голоби і Маневичі. Цей розлом добре виявлений у сучасному рельєфі, тому що він відділяє Волинську

височину від Поліської низовини і визначає напрямок р. Стохід (від витоку до с. Угли )та р. Стир (від с. Навіз до с. Старий Чорторийськ).

Крім Володимир-Волинського розлому спостерігаються і інші, на­приклад розломи, по яких докембрійський фундамент східцями спуска­ється в бік Волино-Подільської западини. Вони визначають напрямки верхів’їв рік Горині, Стиру та Західного Бугу, долини яких завдяки цьому прорізують Волинську височину, поділяючи її на декілька від­тинків.

Морфоструктури — це переважно поховані форми рельєфу, які важ­ко виявити і охарактеризувати повно і детально. На противагу цьому •морфоскульптури — це поверхневі, добре видимі форми рельєфу, які досить легко виявити і описати. Ось чому екзогенні форми рельєфу і в цій роботі охарактеризовані і набагато детальніше розмежовані на геоморфологічні райони, ніж морфоструктури. Серед екзогенних форм важливу роль в межах області відіграли материкові зледеніння і ріки. Материкові зледеніння, центр яких розташований далеко на півночі, на так званому Балтійському щиті, двічі досягали території Волинської області. Перший раз —• під час окського зледеніння (приблизно 500 тис. років тому) і другий раз — під час дніпровського зледеніння, яке зай­няло територію Європи приблизно 200 тис. років тому. Окський льодо­вик вкривав лише західну частину області, в основному Львівсько-Во­линську морфоструктуру, а дніпровський льодовик вкривав переважно її північну частину, приблизно по лінії Любомль—Ковель—Любитів— Старий Чорторийськ.

Відклади окського зледеніння — морени та флювіогляціальні ва­лунні піски, поховані під молодшими відкладами — лесовидними су­глинками та алювіальними супісками, і тому не утворюють видимих рельєфних форм. Зате відклади дніпровського зледеніння в багатьох місцях утворюють виразні форми рельєфу: кінцево-моренні горби, флю­віогляціальні ози, валунно-суглинисті конуси виносів, відклади прильо- довикових озер, які облямовують кінцево-моренні горби. Ці форми рельєфу і відклади, вперше описані П. А. Тутковським ще в 1902 р., простягаються від Любомля на Ковель, Любитів, Маневичі, Старий Чорторийськ, далі на Дубровицю, Володимирець (Ровенська область) та Столин (БРСР).

Льодовики древніх зледенінь, насуваючись на територію області, натикалися тут на дольодовиковий рельєф, представлений головним чи­ном річковими долинами та межиріччями. Здебільшого ці дольодови- кові долини поховані під відкладами зледенінь, проте деякі з них збе­реглися більш або менш чітко. Найвиразнішою є долина прадавньої Прип’яті, яку зайняли води сучасної Прип’яті. Другою великою дольо- довиковою долиною є прадолина Стир-Словечно, яка починалась близько с. Затурці і простягалась на Крлки—Старий Чорторийськ і далі на Сарни і Глинне (Ровенська область) та Миклашевичі і Наровлю (БРСР), де з’єднувалася з прадолиною Прип’яті. У межах області ця прадолина займає майже весь простір між сучасними долинами Сто­ходу і Стиру і виявлена в сучасному рельєфі широкою смугою боліт, які починаються у верхів’ї Стоходу і простягаються на села Вічині,

Пожарки, Сокіл, Граддя, Будки і Ровенську область. Прадолина Стир-Словечно не має тепер великої річки, тому вона менш виразна від прадолини Прип’яті.

Давні зледеніння залишили різноманітні четвертинні відклади, представлені переважно валунними пісками, супісками та суглинками, які в північній частині Волинського Полісся досягають 25—50 м. У пів­денній частині Полісся потужність четвертинних відкладів набагато менша (5—10 ж), а в багатьох місцях вони відсутні, і там виступають на денну поверхню корінні породи — мергелі крейдові системи. Ці крейдові породи прикриті лише грунтом і являють собою дольодови- кову денудаційну поверхню, на якій малопотужні льодовикові відклади були повністю або частково змиті. Отже, у Волинському Поліссі поши­рені також і денудаційні форми рельєфу (рис. 6).

Річкові долини на Поліссі широкі, не глибокі, без крутих схилів, тому мало виразні. За даними О. М. Маринича, долина р. Прип’яті у Волинській області має заплаву шириною до 2,5 км, першу надза­плавну терасу шириною до 8 и і другу терасу шириною до 10 км на правому березі. Отже, сукупна ширина долини перевищує 20 км. Якщо ж узяти до уваги, що заплава ледве піднімається на 1,5 м над руслом ріки, перша тераса — на 3—4 м, друга не перевищує висотою першу терасу на 10 м, а межирічні вододіли піднімаються над рікою на ЗО м, причому на віддалі від неї на 25—ЗО км, то стане зрозумілою виключна невиразність розміщення поліських долин та міждолинних вододілів.

і/ Витік р. Прип’яті починається в болотному масиві біля с. Гупали

І Любомльського району і не має оформленої долини аж до с. Прип’ять. Тільки нижче за течією, в районі смт. Ратне ріка поступово створює заплаву шириною до 2,5 км та маловиразну першу надзаплавну тера­су загальною шириною понад 8 км. І заплава, і перша надзаплавна тераса тут дуже заболочені, що є, очевидно, наслідком того, що р. При­п’ять використовує дольодовикову прадолину, заповнену потужними шарами льодовикових і алювіальних пісків, валунних супісків та тор­фів. Особливо широкою і невиразною долина р. Прип’ять стає на від­різку між селами Ветли і Люб’язь: тут русло ріки розгалужується на численні рукави, які зникають лише при впаданні її в оз. Люб’язь. Згідно з поглядами сучасних геоморфологів, подібні розгалуження ру­сел свідчать про наявність значного зниження висоти корінних порід, викликаного, можливо, тектонічними опусканнями.

Для долин р. Прип’ять характерна досить широка друга надза­плавна тераса, так звана борова, складена пісками і вкрита сосновими лісами (борами). Піски ці відкладені талими льодовиковими (флювіо­гляціальними) водами. Коли талі льодовикові води спали, то вітри почали перевіювати ці піски і створювати еолові форми рельєфу: пара­болічні дюни, бархани тощо. Утворення цих форм швидко припинилось, тому що піски заростали псамофітною рослинністю — сосною, шелю­гою тощо. Але в наш час, там, де надмірно вирубані соснові ліси, помі­чається розвіювання пісків і утворення еолових форм.

Виразніші долини мають притоки Прип’яті — Стир, Стохід і Турія. Долина Турії складається з чотирьох відмінних між собою ділянок:

1. Верхньої — від витоку біля с. Затурці до с. Руди, по якій ріка напрямлена на північний захід і має широку заболочену заплаву.

2. Проривної — між селами Руди і Туричани, на якій долина Турії дуже звужується, врізуючись у крейдові відклади, і змінює північно- західний напрям на північний. Є підстави припустити, що верхній від­різок долини Турії колись був притокою Західного Бугу, але пізніше його перехопила притока Прип’яті — Пратурія. Цей перехват верхньої частини Турії мабуть стався в льодовикову епоху, коли льодовик, що просувався по долині Західного Бугу, загатив Західний Буг і Верхню Турію внаслідок чого їх води повернули на північ і схід в долину Се­редньої Турії і Стоходу. Можливо, що слідами колишньої долини Ту­рії — притоки Західного Бугу, є заболочене пониження, що тягнеться на села Мосир і Висоцьк.

3. Третя ділянка Турії простягається між с. Туричани і смт. Ту- рійськ, на якій долина знову змінює свій напрямок на північно-східний, стає дещо ширшою, але з виразними схилами, на яких помітні дві те­раси, що вирізані в крейдових відкладах і перекриті малопотужним супіщаним алювієм. За смт. Турійськ долина р. Турії знову повертає майже на північ (точніше —- північ—північний схід) до с. Тойкут. На цьому відрізку долина врізана в крейдові відклади, добре виявлена, має крім заплави дві тераси і декілька озероподібних розширень, в яких були озера в післяльодовикову епоху.

4. Останній, четвертий відрізок — від с. Тойкут до впадання у Прип’ять. Долина Турії вкладається в долину Прип’яті, розширюється, втрачає виразність схилів; крейдові відклади глибоко розмиті, долина має виключно акумулятивний характер. Долина р. Стохід, як і долина р. Турії, повністю розміщена в межах Волинського Полісся. Почина­ється вона поблизу верхів’я р. Турії у великому болотному масиві де­кількома потічками (біля сіл Семеринське, Кисилин, Осьмиговичі Лока- чівського району), які ніби блукають по цьому болоті, утворюючи чис­ленні русла. Від с. Осьмиговичі до с. Угли долина Стоходу використо­вує прадолину Стир—Словечно; тут вона широка, лівий берег вищий з виходами корінних крейдових порід і утворює численні рукави, ви­правдовуючи свою назву «стохід». Від с. Угли р. Стохід різко повертає на північний захід, покидає прадолину, а її долина стає вужчою, але з численними озероподібними розширеннями. Долина на відрізку від с. Угли до с. Седлище робить велику дугу, повертаючись поступово на північний схід. За с. Седлище р. Стохід вступає в долину Прип’яті, за­плава його розширюється, ще більше заболочується і зовсім втрачає чіткі обриси.

Стир на відміну від рік Турії і Стоходу починається далеко за межами Волинського Полісся, на краю Подільського плато, перетинає Мале Полісся, входить у межі Волинської височини біля с. Мерва і виходить з неї біля м. Луцька, перерізуючи її наскрізь в добре сфор­мованій долині з терасованими схилами загальною висотою до 50 м. Приймаючи біля с. Торговиця свою основну притоку Ікву, яка теж по­чинається на краю Подільського плато, заплава р. Стир стає широкою (понад 2 км) і змінює свій напрямок з північно-східного на північний.

33

3—3339

-оз Лю6*яіь^

.оз .С'витяз'ъкё .4-

Ка м ін ь-Капі и рськи й

Стара аиясівна

Ковель

юбомль

І0ЛИНС1

Турійськ

0ЖІ2ЩЄ

Ірлоди;

ІЙКСЬК

^Новово

ЇТЄЧКО

(МУ ЦБК

Цей напрямок долина р. Стир зберігає і по виході на Поліську низо­вину аж до с. Сокіл; схили долини знижуються тут до 15—20 м над рікою. За с. Сокіл р. Стир різко повертає на північний схід, викорис­товуючи частину прадавньої долини Стир—Словечно; долина на цій від­стані дуже заболочена, з невиразними схилами і значною потужністю четвертинних алювіальних відкладів (15—20 м). За м. Старий Чорто- рийськ р. Стир знову повертає на північ і біля с. Стара Рафалівка простягається у Ровенську область. На цій віддалі р. Стир, покинувши прадавню долину, розробила нову — з вузькою заплавою та корінни­ми схилами, складеними крейдовими породами.

Геоморфологія річкових долин Волинської височини суттєво від­різняється від геоморфології долини Полісся. Основна відмінність по­лягає в тому, що долини Волинської височини (не лише долини великих рік, а й їх приток) врізані на ЗО—50 м, мають виразні терасовані схи­ли і густу сітку балок і ярів, які розчленовують міжрічкові простори, надаючи їм не тільки хвилястого, а часто горбистого характеру. Особ­ливо розчленована поверхня на півдні Волинської височини, між міс­тами Берестечком і Гороховом, де абсолютні висоти піднімаються май­же до 300 м. Все це створює загальний тон генетичних особливостей у рельєфі Полісся і Волинської височини: у першому переважають вод- ноакумулятивні форми, у другому — водноерозійні.

Проте між річковими долинами Полісся і Волинської лесової ви­сочини є певна подібність, наприклад у будові заплав, які переважно широкі і заболочені, особливо у таких річок, як Луга (притока Захід­ного Бугу), Липа, Чорногузка (ліві притоки Стиру), в однаковій кіль­кості терас у долинах головних річок (всі вони мають по дві надзаплав­ні тераси, що свідчить про схожість їх розвитку в четвертинному пе­ріоді).

Форми давнього зледеніння поширені лише в поліській частині області. На Волинській височині, західна частина якої вкривалась най­давнішим (окським або міндельеьким) зледенінням, вони не зберег­лися; форми рельєфу цього зледеніння цілком перероблені річковою ерозією і поховані під відкладами лесовидних суглинків та алювіаль­них суглинків.

Серед форм рельєфу, сформованих зледенінням, переважають вод­но-льодовикові форми, тобто створені талими водами льодовика. До них належать ози, зандрові та озерно-льодовикові рівнини.

Кінцево-моренні горби на Волині складені переважно гравійно- гальковим матеріалом з великою кількістю кристалічних валунів різ­ного розміру. На відміну від озів кінцево-моренні горби простягаються поперек до напрямку руху льодовика, утворюючи широку смугу вираз­них горбів, які починаються в Любомльському районі і тягнуться через Ковельський і Маневицький райони в Ровенську область і БРСР. У

■о?

и Г.

Г7\Ч _ЧЛ 44 Ч^Ч Г г-" '■ Лю6'язь\

ччч^ Л ччЧч^ч^ЛтбеШи. ^Л \\.Л Л' Л' \\0"ч / •'.>

Каг.инь-Ка ш и рський

.Свитяз’ъкё .4-

Старо Виж1вка

юбомль

Ма>*е<

ТурШськ

;У гтилуг

1олинськуй?

¹ожйщё,

»олоди;

■Новово

йкськ

(МУЦЬК

!течко

ядрах більшості цих горбів залягають корінні крейдові породи, що вка­зує на піднесення дольодовикової поверхні, яке було перешкодою для дальшого просування Дніпровського льодовика на південь.

Про кінцево-моренний характер цієї горбистої смуги свідчить по­ширена на південь від неї смуга похилих рівнин зандрового типу, зо­крема між селами Любитів і Дроздні, Маневичі і Граддя та в багатьох інших місцях по зовнішньому краю кінцево-моренної смуги.

У зоні кінцево-моренних горбів збереглися подекуди озерно-льодо­викові рівнини. Вони складені шаруватими суглинками і супісками, так званими стрічковими глинами, відкладами колишніх прильодовикових озер, у яких влітку, коли посилено розтавав льодовик, відкладався шар піску, а взимку, коли танення майже припинялося, відкладався шар глини або суглинку. Відклади таких прильодовикових озер можна по­бачити в кар’єрі поблизу м. Ковеля та в інших місцях.

Характерними для Волинського Полісся є карстові та денудаційні форми рельєфу. Карстові форми виявлені переважно западинами різ­них розмірів і глибин. Більш глибокі з таких западин заповнені водою і являють собою озера, наприклад оз. Свитязь. У межах Волинського Полісся налічують декілька десятків карстових озер глибиною понад 15 м. Більш поширені неглибокі карстові западини, які скоро були за­мулені, тепер являють собою круглі або овальні заболочені пониження.

Карстові форми у Волинському Поліссі поширені там, де близько до поверхні залягають крейдяно-мергельні породи, які мають багато легко розчинного у воді вапна. Вилуговуванню цього вапна і утворенню провалля мабуть сприяють численні тріщини в крейдяно-мергельних породах, які утворились внаслідок тектонічних рухів. Цьому сприяють також рясні опади і багатство підземних вод, які циркулюють по трі­щинах, розширюють їх і дають численні висхідні джерела в озерах.

Карстові озера і безозерні карстові западини поширені на Волин­ському Поліссі групами, саме там, де крейдово-мергельні породи не покриті четвертинними породами. Найбільше групи таких озер розта­шовані навколо Шацька, Любомля, Ковеля, Маневичів, Каменя-Кашир- ського, Турійська тощо. Група карстових озер є біля с. Озеряни Турій- ського району.

Слід мати на увазі, що не всі озера Волинського Полісся карстового походження; багато з них утворилися на заплавах рік, зокрема на за­плаві Прип’яті та її деяких притоках (озера Турське, Горіхове, Люб’- язь). На противагу карстовим озерам, які майже виключно живляться підземними водами, заплавні озера мають річкове і грунтове живлення.

Денудаційні форми рельєфу ^I теж дуже характерні для Волинсько­го Полісся. Вони створені в дольодовиковий період на межиріччях, складених крейдою і мергелями крейдового віку. Денудаційний рельєф на Волині виявлений дещо горбистими вододілами, які піднімаються над прилеглими долинами на 20—ЗО м. На більшій частині поверхні ці вододіли майже не мають четвертинних відкладів і прикриті лише своєю корою звітрювання, на якій утворилися родючі перегнійно-кар­бонатні грунти. Райони поширення денудаційного рельєфу в крейдових відкладах відомі навколо Шацька, Любомля, Ковеля, Турійська, По- ворська, Маневичів та в інших місцях. Не важко помітити, що названа смуга денудаційного рельєфу збігається, з одного боку, з поширенням карстових озер, а з другого боку, з розташуванням кінцево-моренних форм рельєфу.

Еолові форми досить поширені на Волинському Поліссі. Вони при­в’язані до флювіогляціальних пісків, які переважно простягаються вздовж поліських річок, зокрема Прип’яті, Стоходу і Стиру. Проте вони трапляються і на межиріччях. Піщані пасма, поширені вздовж річок, називають боровими терасами, оскільки вони в минулому були вкриті сосновими лісами (борами). Значні вирубки лісів, які проводи­лися в цих місцях, призвели до того, що вітер розвівав піски, утворюю­чи еолові форми — піщані дюни, вали, бархани тощо, складені добре відсортованим піском.

Проте слід мати на увазі, що еолові форми, в місцях поширення пісків, утворювалися і без участі людини в посушливі (ксеротермічні) епохи, які не раз траплялися в льодовиковому і післяльодовиковому періодах. Повсюдне поширення на Волинському Поліссі еолових форм дало підставу відомому дослідникові цієї території П. А. Тутковському висунути припущення про наявність холодних прильодовикових пус­тинь, які тут існували в льодовикові епохи. Ці пустині утворилися ні­бито внаслідок дії сухих і теплих вітрів фенового ^I типу, які дули з льо­довика, висушували зандрові піски, розвіювали їх, утворюючи дюни та бархани, виносили з них пил, який осідав південніше, формуючи по­клади лесових суглинків. Пізніші дослідження показали малу ймовір­ність існування справжніх пустинь на Поліссі. Однак поширення дав­ніх еолових форм рельєфу свідчить про те, що тут були в четвертинному періоді сухі епохи з сильними західними вітрами, які розвіювали піски і насипали так звані параболічні дюни, які в більш вологі епохи заро­стали лісами і закріплювалися без руху. Сучасна епоха є досить воло­гою і несприятливою для утворення еолових форм, і якщо спостеріга­ються місцями рухомі піски, то вони є наслідком поганого господарю­вання людини.

На Волинському Поліссі трапляється рельєф органогенного похо­дження, представлений торфовищами, які займають великі площі, зо­крема в долині р. Прип’яті та на межиріччях Стоходу, Стиру, Турії і Західного Бугу тощо. Характерною рисою торфовищ є їх купинний мік­рорельєф при загальній рівнинності поверхонь, а також наявність окре­мих понижень, зайнятих, як правило, неглибокими озерами.

Розташування генетичних типів рельєфу по території Волинської області має певні закономірності, на які вперше вказав П. А. Тутков- ський. Зональність ландшафтів Волині — так назвав дослідник цю за­кономірність, розуміючи під терміном ландшафти насамперед характер рельєфу і четвертинних відкладів. На крайній півночі Волині автор описує моренний ландшафт, створений, на його думку, головним чином валунно-суглинистими відкладами давніх льодовиків. Південніше про­стягається зона кінцево-моренного ландшафту, представленого горба­ми кінцевих морен і озів. За кінцево-моренним ладшафтом пошире­ний зандровий ландшафт, сформований переважно водно-льодовико­вими піщаними відкладами, який далі на південь змінюється лесовим ландшафтом, характерним для Волинської височини.

Пізніші дослідження внесли в створену П. А. Тутковським картину зональності рельєфу певні корективи, які, проте, не змінили його основ­ної думки. Так, на півночі області, в зоні долини Прип’яті тепер пока­зують на картах не моренний рельєф, а алювіальний (заплави і тера­си), частково флювіогляціальний та еоловий (борові тераси). Незмін­ною залишилась зона кінцево-моренного рельєфу, у якій виявлено де­нудаційну основу, і зандрова зона, що має озерно-гляціальну і денуда­ційну основи. Нарешті, лесовий рельєф, для якого характерні долино- балочні та яружні форми, теж правильно визначив П. А. Тутковський. Отже, картина зональності рельєфу Волинської області в цілому вірна, тепер його вивчено більш детально, ніж на початку XX століття.

ГЕОМОРФОЛОГІЧНІ РАЙОНИ

Сучасний стан вивчення рельєфу Волині дозволив радян­ським вченим П. М. Цисю та О. М. Мариничу зробити спробу геомор­фологічного районування цієї території. Проте вони охоплювали або всю територію Прип’ятського Полісся (О. М. Маринич), або всіх захід­них областей УРСР (П. М. Цись), тому нема детального огляду кожної адміністративної області. Нижче подаємо геоморфологічне районуван­ня Волинської області (рис. 6), яка виразно поділяється на дві гео­морфологічні області, різко відмінні за походженням і будовою рельє­фу: І — Волинська акумулятивна рівнина і II — Волинська ерозійна височина. Рельєф Волинської акумулятивної рівнини створений льодо­виковою, водно-льодсвиковою і річковою акумуляцією: моренами, кін­цево-моренними формами, зандрами, озерними алювіальними і, нареш­ті, еоловими формами. Денудаційні форми рельєфу (карстові западини, міжрічкові підвищення корінних порід, річкові долини врізані в корінні породи), хоч і дуже характерні, проте мають підпорядковане значення і не займають більше ніж 20—25% поверхні області. Залежно від по­ширення генетичних типів рельєфу та їх співвідношення область Волин­ської акумулятивної рівнини поділяється на такі геоморфологічні райони:

1. Верхньо-Прип’ятська акумулятивна низовина яв­ляє собою плоску рівнину з окремими горбами борових пісків, абсо­лютні висоти яких — від 170 м біля витоку Прип’яті до 145—150 м біля с. Люб’язь. Це в основному алювіальна рівнина, яка складається із заплави Прип’яті і двох її надзаплавних терас. Заплави Прип’яті від витоку до смт. Ратне мають ширину 1—2 км, а нижче — 5—10 км.

Особливо заплава розширюється там, де впадають такі притоки, як Вижівка, Турія і Стохід, та на ділянці між селами Ветли і Люб’язь. На заплаві часто трапляються еолові форми — параболічні дюни, вали тощо, складені добре відсортованими пісками, але ці еолові форми ніби втоплені в заболочені простори заплави. Саме такі піщані вали і горби являли собою з давніх давен зручні місця для поселень і на них існує багато сучасних сіл — Люб’язь, Ветли, Горки, Дольськ, Річиця та ба­гато інших. Ширина першої надзаплавної тераси від 2 км біля смт. Рат­не до 7,5 км біля смт. Любешів. Тиловий край цієї тераси О. М. Ма- ринич проводить по таких селах: Гупали, Кримно, Дубечне, південніше сіл Поступель, Видерта, Залаззя, Кухітська Воля (Ровенська обл.).

Друга надзаплавна тераса Прип’яті, за даними О. М. Маринича, піднімається над рікою на 15—20 м і досягає ширини 20—25 км на межиріччі Турії і Стиру. Для неї характерні менша потужність алю­віальних відкладів (в середньому 5—10 м) і численні піщані горби з «еоловими формами. Тиловий край цієї тераси, отже і Верхньо-Прип’ят- ського району, О. М. Маринич проводить через такі населені пункти: Полапи, Любохини, Дубечне, Стара Вижівка, Карасин, Серхів. У Верх- ньо-Прип’ятському районі поширені великі болотні масиви (Турський, Цирський, Оріхівський та ін.) з властивим для них купинним мікро­рельєфом.

2. Шацький вододільний г о р б и с т о-з а п а д н и й, кар­стово-озерний район займає порівняно невелику площу в най­більш північно-західному кутку області. Для нього характерне підви­щення поверхні, яке досягає майже 200 м н. р. м., високе залягання крейдової поверхні і незначна потужність четвертинних відкладів (в се­редньому 3—5 лі, а в карстових западинах до 20 м). У цьому районі крім найбільших у рівнинній частині України карстових западин з озе­рами (Свитязь, Пулемецьке, Луки та ін.), є також акумулятивно-льо­довикові форми у вигляді кінцевих морен та озів поблизу сіл Піща, Лука, Пульмо, Свитязь та ін.

3. Любомл ь-К овельський кінцев о-м оренний район простягається від р. Західний Буг до Турії. На півночі він межує з Верхньо-Прип’ятським і ПІацьким геоморфологічними районами, а пів­денна межа може бути проведена приблизно по таких пунктах: Яго­дин—Любомль-—Комарів—Міляновичі—Задиби. Для району характерне сполучення горбистих форм водно-льодовикової і моренної акумуляції з хвилястими денудаційними формами в крейдових відкладах, які слу­жать ніби основою для акумулятивних форм. Тут поширені також кар­стові форми, які в багатьох місцях зайняті озерами або невеликими болотами; трапляються зандрові поля і давньоозерні улоговини.

Загалом Любомль-Ковельський район є підвищеним, з висотами, які в багатьох місцях перевищують 200 м н. р. м. Отже, він підніма­ється над Верхньо-Прип’ятськнм районом на 50—60 м. Підвищеність Любомль-Ковельського геоморфологічного району добре позначається на долинах річок Західного Бугу і Турії, коли вони перетинають цю смугу: долини їх звужуються, стають виразними і не мають бічних притоків. Вздовж правого берега Західного Бугу простягається части­на Головного Європейського вододілу, який поділяє басейни Чорного (Прип’ять) і Балтійського (Західний Буг) морів. Цей вододіл дуже невиразний, у багатьох місцях заболочений.