2. Російсько-турецькі війни

У другій половині XVIII ст. Російська імперія розгорнула активну військову та політичну діяльність щодо зміцнення своїх позицій у басейні Чорного моря. Розв’язати чорноморське питання потрібно було з кількох причин:

• політичних: відвоювання Північного Причорномор’я означало приєднання земель, що перебували під владою Османської імперії. Інтереси країни вимагали безпеки її кордонів та припинення постійних нападів, які розоряли південноукраїнські землі, таким чином перешкоджаючи їхньому економічному та культурному піднесенню;

• економічних: розвиток економіки та потреби торгівлі з іноземними державами вимагали заселення цього краю, створення тут нових міст, які стали б центрами промисловості й торгівлі, будівництва портів. Набіги татар перешкоджали активному переходу населення на землі Північного Причорномор’я. Загроза ворожих нападів призводила до значних економічних проблем – товари з України доводилося возити до портів на Балтійському морі. Здобуття Росією виходу до Чорного моря й, відповідно, ще одного шляху на європейські ринки мало дати величезні прибутки російській торгівлі;

• міжнародних: бажання царського уряду поширити свій вплив на Балкани, країни Близького та Середнього Сходу. Перемога над Туреччиною сприяла б піднесенню визвольної боротьби поневолених народів, які стали б орієнтувалися на Росію. Закріплення в басейні Чорного, а потім і Середземного морів мало значно посилити міжнародний авторитет Росії та її вплив на європейські справи.

Зі свого боку Туреччина теж активно готувалася до війни з Росією. Хоч період військової та політичної могутності Османської імперії вже минув, вона все ще залишалася дуже грізним суперником у боротьбі за вплив на Кримське ханство. Турецький уряд виношував агресивні плани щодо Росії, намагаючись відсунути її кордони від Чорного та Азовського морів. У другій половині XVIII ст. боротьба Російської й Османської імперій за північне узбережжя Чорного моря вступила в завершальну фазу.

Російсько-турецька війна 1768-1774 pp. Приводом для початку війни була підтримка Росією боротьби польського уряду проти повсталої шляхти – конфедератів. Розраховуючи на те, що Коліївщина – селянське повстання на правобережних землях, яке відбулося в 1768 р., - значно послабила російський тил, Туреччина висунула Росії ультиматум – вивести свої війська з Правобережної України та Польщі. 14 жовтня 1768 р. султан оголосив Росії війну.

На момент оголошення війни турецько-татарська армія налічувала близько 500 тис. осіб, російська – трохи більше 100 тис. осіб. Незважаючи на кількісну перевагу ворога, росіяни перейшли в рішучий наступ, і турки зазнали поразки. У 1770 р. російські війська під командуванням П. Рум’янцева розгромили турецькі армії на Нижньому Дунаї, біля Рябої Могили, на річках Ларга й Кагул. Російський полководець Олександр Суворов здобув важливу перемогу біля Козлуджі в 1774 р. Були завойовані турецькі фортеці та міста Хотин, Ясси, Бухарест, Аккерман та ін.

У складі російської армії проти турків і татар діяли запорізькі козаки, а також гусарські та пікінерські полки, які складалися з українських козаків. Після битви коло Рябої Могили П. Рум’янцев писав про українців, що вони «хоробро відкинули ворога... та кинулися гнати його». У битві коло Ларги українські пікінери розбили найкращі загони турецької кінноти. Запорізька військова флотилія провела ряд важливих операцій на Дністрі, Дунаї та Чорному морі. У 1771 і 1773-1774 pp. П. Рум’янцев вів бойові дії в Болгарії. Після багатьох поразок Туреччина нарешті погодилася на мирні переговори. За укладення цього мирного договору П. Рум’янцев отримав титул графа й додаток до прізвища – «Задунайський».

У липні 1774 р. в м. Кючук-Кайнарджі між Росією та Османською імперією був укладений договір, за яким:

• російсько-турецький кордон на Північному Кавказі встановлювався по р. Кубань;

• Російська імперія приєднувала українські землі в межиріччі Дніпра й Бога (Південного Бугу) до узбережжя Чорного моря та частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнікале, Кінбурн і Азов. Остаточно потрапляла під царську владу Велика і Мала Кабарда;

• Росія здобула вихід до Чорного моря;

• Кримське ханство було проголошене незалежною від Туреччини державою;

• Туреччина відновлювала автономію Молдовського князівства та Волощини, які фактично потрапляли під протекторат Російської імперії;

• російським торговим судам дозволялося плавати в Чорному морі й вільно проходити через Боспор і Дарданелли.

Кючук-Кайнарджійський мир значно посилив присутність Росії на півдні України й створив передумови для зруйнування в 1775 р. Запорізької Січі, захоплення Кримського ханства й ліквідації Кримсько-татарської держави.

8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест про включення Криму до складу Російської імперії. Цей факт мав важливе історичне значення:

• було ліквідоване постійне вогнище турецько-татарської агресії;

• у самому Криму зникли рабовласництво й работоргівля;

• Крим приєднано до загальноімперського ринку, що сприяло його економічному й культурному розвитку.

Водночас російське самодержавство стало проводити в Криму відверту колонізаторську політику, виселяючи татар з рідних місць і завдаючи їм усіляких утисків. Тисячі татар змушені були тікати до Туреччини. Так, якщо в 1783 р. у Криму їх налічувалося близько 500 тис., то через 10 років кількість татарського населення скоротилася більш ніж удвічі.

Російсько-турецька війна 1787-1791 pp. Проте Туреччина не змирилася з поразкою. У серпні 1787 р. Стамбул, підтриманий Англією, Францією й Пруссією, оголосив Росії війну для того, щоб скасувати Кючук-Кайнарджійський мирний договір.

За 1787-1790 pp. російські війська під командуванням Олександра Суворова здобули ряд блискучих перемог над турецькою армією під Фокушанами та Ізмаїлом, а також на р. Римник.

У всіх великих битвах на боці росіян воювали загони Чорноморського козацького війська. Чорноморці не тільки брали участь у військових діях, а й забезпечували розвідку в тилу ворога, захоплювали «язиків», знищували турецькі роз’їзди. За виявлену хоробрість у боях під Бендерами козаки одержали подяку від російського генерала Михайла Кутузова. У травні 1788 р. козацька чорноморська флотилія розгромила загін турецьких військових кораблів у дніпровському лимані. Відзначилися козаки також у боях під Хаджибеєм та Аккерманом.

«Раніше сонце впаде в Дунай, ніж росіяни візьмуть Ізмаїл», - так хвалькувато заявляв турецький паша. Проте одна з наймогутніших турецьких фортець не встояла перед армію О. Суворова. І в цій події відзначилися українці. У штурмі Ізмаїлу брали участь Київський, Глухівський, Ніжинський, Новгород-Сіверський полки та інші українські військові загони.

У липні 1791 р. турецька армія зазнала чергової поразки під Мачином. Саме після неї в м. Галаці російський командувач Н. Рєпнін і великий візир Юсуф-паша підписали прелімінарні (попередні) умови миру.

З російського боку ці переговори очолював Г. Потьомкін, якого невдовзі замінив О. Безбородько.

Під час мирних переговорів у Яссах турецька делегація через відсутність підтримки з боку Англії й Пруссії погодилася на більшість вимог російської дипломатії. Так, у грудні 1791 р. в Яссах між Росією та Туреччиною підписано мирний договір, за яким:

• до складу Росії входили землі між Південним Бугом та Дністром, включаючи Очаків;

• визнавалося приєднання Криму й Кубані до російських володінь;

• Туреччина відмовлялася від будь-яких претензій на Грузію та зобов’язувалася не вдаватися до ворожих дій проти неї;

• Російська імперія повертала Туреччині Молдову й Волощину, зайняті під час воєнних дій;

• новий кордон між двома державами встановлювався на південному заході по р. Дністер, на Кавказі – по р. Кубань;

• турецький уряд зобов’язувався забезпечити інтереси російської торгівлі в Алжирі, Тунісі й Тріполі.

Ясський мир посилив позиції Російської держави на Кавказі й Балканах та призвів до остаточного загарбання всіх південноукраїнських земель російським царизмом, а також створив сприятливі умови для активізації зовнішньої політики Російської імперії.

Наслідки російсько-турецьких війн. Ясський мирний договір відіграв значну роль у розвитку політичного та економічного життя України. Остаточна ліквідація вогнища турецько-татарської агресії сприяла масовому переселенню людей на південні українські землі.

Важливим явищем другої половини XVIII ст. стало заснування міст у цьому краї. Так, одна з фортець Півдня стала містом Єлисаветградом, на запорізьких землях розпочалося будівництво Катеринослава, трохи вище від гирла Дніпра був створений перший порт Росії на Чорному морі Херсон, який згодом став великим центром суднобудування. На Азовському морі з’явився Маріуполь, у гирлі р. Інгул розпочалося будівництво Миколаєва, який з часом перетворився на великий торговий порт і центр будування військових кораблів.

В 1783 р., після включення Криму до складу Росії, було засноване місто Севастополь – майбутня база Чорноморського флоту. Через рік виникло місто Сімферополь. У 1794 р. на місці старої турецької фортеці Хаджибей з’явилася Одеса, яка з часом стала не тільки великим промисловим і торговим центром, а й відіграла важливу роль у культурному житті південної частини Російської імперії. Щоправда, перше слов’янське поселення на території сучасної Одеси з’явилося ще за княжої доби. Приблизно в XIV ст. на цьому місці виникло поселення й пристань Качибей (Качибеїв). Укріплений у часи князя Вітовта Качибей був здобутий турками в 1480 р. й перейменований на Хаджибей (Гаджибей).

Неодноразово змінювався адміністративно-територіальний устрій завойованих земель. Урешті-решт у 1796 р. російський імператор Павло І видав указ, згідно з яким Катеринославське й Вознесенське намісництва разом з Таврійською областю об’єднувалися в Новоросійську губернію.

У південному регіоні швидко розвивалася промисловість, насамперед шкіряна, текстильна, суконна, а також винокуріння та пивоваріння. Зароджувалися металургійна, металообробна, кам’яновугільна галузі. Міста перетворювалися на ярмаркові центри. У багатьох з них ярмарки відбувалися по декілька разів на рік. 

Розвиток економічного життя південної частини України відбувався значно швидше, ніж на інших територіях Російської держави, де давно вже панували феодально-кріпосницькі відносини. Економіка регіону бурхливо підносилася за рахунок українського народу:

• тисячі людей важко працювали на будівництві фортець, оборонних ліній, нових міст;

• швидко відбувалося заселення краю, розвивалися ремесла, торгівля, зароджувалося промислове виробництво та сільське господарство.

З 1796 р. згідно з царським указом поміщицьким селянам заборонялося переходити з одного місця на інше. Таким чином, і на південних землях України було запроваджене кріпосне право.