Персоналії

Олексій Куракін (1759-1829 рр.). Російський державний діяч. У 1802-1808 pp. був генерал-губернатором Малоросійського губернаторства. Під час свого правління відзначався прихильним ставленням до українських національних традицій, чим заслужив повагу серед громадських кіл. У 1804 р. І. Котляревський навіть написав «Пісню на Новий 1805 год нашому пану і батьку Олексію Борисовичу Куракіну», яку вперше надрукував у 1869 р. Я. Головацький у журналі «Пчола». Згодом О. Куракін був призначений міністром внутрішніх справ Російської імперії.

Микола Рєпнін-Волконський (1778-1845 рр.). Російський військовий і державний діяч. Походив з роду чернігівських Рюриковичів. У 1792 р. закінчив кадетський корпус, після чого перебував на військовій службі. У 1809-1812 pp. працював послом у Вестфальському герцогстві, у 1813-1814 pp. – генералом-губернатором Саксонії. У 1816-1834 pp. обіймав посаду малоросійського генерала-губернатора в Полтавській та Чернігівській губерніях. М. Рєпнін-Волконський послідовно відстоював інтереси українського населення перед російським урядом. У 1830-1831 pp. склав проект відновлення козацьких полків. Цікавлячись історією України, надавав допомогу Д. Бантиш-Каменському в написанні «Історії Малої Росії». На початку XIX ст. співчував українському автономістському руху, підтримував зв’язки з його діячами. Через ліберальні погляди князя Микола І усунув його з посади генерал-губернатора. Останні роки свого життя колишній генерал-губернатор провів у Яготині.

М. Рєпнін-Волконський був близько знайомий з Т. Шевченком, який у 1843 – на початку 1844 pp. жив у його маєтку. Т. Шевченко виконав дві копії портрета цього діяча з роботи швейцарського художника Й. Горнунга. М. Рєпнін-Волконський був одружений з онукою гетьмана К. Розумовського, а його дочка княжна Варвара Рєпніна була близьким другом Т. Шевченка. Помер 18 січня 1845 р.

Яхненки – родина українських промисловців-цукрозаводчиків, походила із заможних селян-кріпаків м. Сміли на Черкащині. Викупившись із кріпацтва, вони розбагатіли з гуртової торгівлі промисловими виробами, худобою та хлібом. У 1820-1830-х pp. брати Терентій, Кіндрат і Степан Яхненки разом з Ф. Симиренком, чоловіком їхньої сестри Анастасії, торгували борошном, збіжжям, шкірами, орендували млини в Умані та Смілі. Близько 1815-1820 pp. вони разом з Ф. Симиренком заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Під час голоду 1830 р. протягом тривалого часу годували кілька тисяч бідних селян. З початку 1840-х pp. брати стали торгувати цукром. У 1843 р. спільно з Ф. Симиренком збудували в с. Ташлику перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод. Згодом фірма поширила свою діяльність на машинобудівні заводи, спричинилася до зростання пароплавства на Дніпрі. Керували фірмою Кіндрат Яхненко та Федір Симиренко. У 1861 р. фірма мала близько 4 млн крб майна, володіла рафінадним заводом у Городищі (Київська губернія), цукроварнями в Руській Поляні й Ташлику, млинами, двома пароплавами та будинками в Києві, Харкові, Одесі, Ростові.

Кіндрат Яхненко в 1859 р. під час перебування Т. Шевченка у Млієві познайомився з поетом. У зв’язку з кризою цукрової промисловості та нестачею кредитів у пореформений період фірма «Брати Яхненки і Симиренко» занепала, а в 1880-х pp. припинила своє існування.

Василь Лукашевич (1793-1866 рр.). Український громадський і політичний діяч. Народився в м. Борисполі на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 р. виховувався в Пажеському корпусі. Після закінчення в 1803-1804 pp. служив перекладачем у колегії закордонних справ. З 1805 р. працював у міністерстві закордонних справ. У 1807 р. вийшов у відставку й оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 р. – предводитель дворянства Переяславського повіту. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини». Створив Малоросійське товариство. У лютому 1826 р. заарештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Після звільнення жив у Борисполі під наглядом поліції.

Сергій Муравйов-Апостол (1796-1826 рр.). Один з керівників декабристського руху в Україні. Початкову освіту й виховання здобув у приватних пансіонах Гамбурга та Парижа. Після закінчення в 1811 р. Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення в чині прапорщика розпочав службу в армії. У 1812-1814 pp. брав участь у воєнних діях проти наполеонівської армії. У 1814 р. призначений ад’ютантом генерала М. Раневського. З 1815 р. служив у Семенівському полку, після повстання якого в 1820 р. переведений до Чернігівського полку. Був одним із засновників «Союзу порятунку», членом «Союзу благоденства» з 1818 р.

У 1823 р. разом з М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Південного товариства. В 1823 р. встановив зв’язок між Південним товариством і Польським патріотичним товариством. У вересні 1825 р. активно сприяв приєднанню Товариства об’єднаних слов’ян до Південного товариства. Протягом 1822-1825 pp. брав участь у з’їздах і нарадах декабристів у Києві, Тульчині та Кам’янці. Підтримував програму «Руської правди», складену П. Пестелем, був прихильником повалення самодержавства шляхом військової революції та встановлення в Росії республіканського ладу. Саме цей активіст декабристського руху висунув плани організації революційної повстанської армії, відомі під назвами «Бобруйської змови» (1823 р.) і «Білоцерківської змови» (1824-1825 pp.). 28 грудня 1825 р. очолив повстання Чернігівського полку. У співавторстві з М. Бестужевим-Рюміним склав революційну прокламацію «Православний катехізис» (популярний виклад програми Південного товариства). 21 грудня 1825 р. після бою біля с. Ковалівки Васильківського повіту Київської губернії з каральним загоном генерала Гейсмара тяжко поранений С. Муравйов-Апостол був заарештований. За вироком царського суду разом з іншими керівниками декабристського руху повішений 25 липня 1826 р. в Петропавлівській фортеці.

Павло Пестель (1793-1826 рр.). Очолив повстання декабристів в Україні 1826 р. Уклав програму Південного товариства під назвою «Руська правда». Виступав за повалення монархії, скасування кріпосного права, перетворення імперії на республіку. Негативно ставився до ідеї незалежності України. Страчений за наказом царя в Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі.

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850 рр.). Український історик та археограф, народився в Москві. Навчався в Московському університеті. У 1814-1816 pp. служив у Колегії закордонних справ, з 1816 р. був управителем канцелярії київського військового губернатора князя М. Рєпніна. Перебуваючи в Україні, зібрав і систематизував цінний історичний матеріал, опублікований після його смерті в книжці «Джерела малоросійської історії» (1858-1859 pp.). Автор «Історії Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» (частини 1-4, 1822 р.), «Словника достопам’ятних людей російської землі» (томи 1-5; 1836-1848 pp.).

Микола Маркевич (1804-1860 рр.). Український історик, поет і етнограф, народився в с. Дунайці (тепер Глухівського району Сумської обл.). Навчався в пансіоні Головного педінституту в Петербурзі, був знайомий з Т. Шевченком, О. Пушкіним, К. Рилєєвим. У 1831 р. видав у Москві поетичну збірку «Українські мелодії», у якій оспівав героїчне минуле українського народу. У 1847 р. поклав на музику вірш Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Т. Шевченко присвятив М. Маркевичу вірш «М. Маркевичу» («Бандуристе, друже сизий»).

М. Маркевич є автором «Історії Малоросії». З інших історичних розвідок найвідоміші – «Мазепа» (1841 р.), «Гетьманство Барабаша» (1841 р.), «Про перших гетьманів малоросійських» (1848 р.), «Про козаків» (1858 р.). З етнографічних праць найважливіші «Збірник малоросійських пісень» (1840 р.), «Південноруські пісні» (1857 р.), «Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян» (1860 р.). Науковий інтерес становить зібрана М. Маркевичем колекція документів з історії України XVIІ-XVIII ст., яка нині зберігається в Москві. Помер у 1860 р.

Осип Бодянський (літературні псевдоніми М. Бода-Варвинець, Запорожець, Ісько Материнка, І. Мастак та ін.) (1808-1877 рр.). Український філолог-славіст, історик і письменник, народився в с. Варві Полтавської губернії в сім’ї священика. У 1835 р. закінчив навчання в Московському університеті, протягом 1837-1842 pp. перебував у науковому відрядженні в слов’янських країнах. У 1842-1868 pp. був професором Московського університету, а з 1845 р. – секретарем Московського товариства історії та старожитностей. У 1846-1848 pp. і 1858-1877 pp. редагував університетське періодичне видання «Чтение Московского общества истории и древностей российских», у яких опублікував багато цінних матеріалів з історії України, народні пісні. Автор праць з історії «Про погляди відносно походження Русі» (1835 р.), «Про час виникнення слов’янських племен» (1855 р.) та слов’янської філології «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів» (1837 р.) та ін. Послідовно відстоював самобутність і самостійність української мови й літератури. У 1846 р. вперше видав «Літопис Самовидця» (можливий автор – Р. Ракушка-Романовський) та «Історію Русів», був ініціатором видання «Народних пісень Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького. О. Бодянський був знайомим і перебував у дружніх стосунках з М. Гоголем, Т. Шевченком, М. Максимовичем. Помер у 1877 р. в Москві.

Микола Костомаров (псевдонім Ієремія Галка) (1817-1885 рр.). Видатний український історик, етнограф та письменник, народився в с. Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. У 1832 р. позбувся кріпацької залежності, після чого навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, а в грудні 1837 р. склав іспити на звання кандидата. Успішно витримав іспити на ступінь магістра. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. У 1847 р. був заарештований і відправлений до Саратова. З 1857 р. за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859-1862 pp. був екстраординарним професором університету. У 1860-1885 pp. був членом-редактором Археографічної комісії, одним з організаторів журналу «Основа» і редактором збірника «Акти Южной и Западной России». У 1867 р. був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук, у 1869 р. – почесним членом Сербського наукового товариства, а в 1870 р. членом Південнослов’янської академії.

Ізмаїл Срезневський (1812-1880 рр.). Визначний філолог-славіст, палеограф, етнограф, один із засновників університетського слов’янознавства, народився в російському місті Ярославлі. Протягом 1826-1829 pp. навчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківського університету. Після закінчення цього закладу працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, був приватним учителем. У 1837 р. одержав посаду ад’юнкта на кафедрі політекономії та статистики філософського факультету Харківського університету. Протягом 1839-1842 pp. відвідав кілька слов’янських країн. У 1842 р. став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії слов’ян та викладав слов’янські мови. Перу І. Срезневського належать численні праці з історії давньоруської та російської мов, історії південнослов’янських літератур, міфології, палеографії. Учений уперше розробив теоретичні засади слов’янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу, опублікував багато пам’яток давньоруського та ранньослов’янського письменства («Київські глаголичні уривки» та ін.).

Іван Могильницький (1777-1831 рр.). Український учений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один з провісників національного відродження в Галичині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. З 1800 р. був парафіяльним священиком в с. Дроздовичах (Самбірщина). Згодом займав різні пости в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії. Відаючи шкільництвом, спричинився до заснування великої кількості народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них низку підручників: «Буквар словеноруського язика» (1816, 1817, 1819, 1826 та 1827 pp.), «Правила школьнії» (1817 р.), «Повинності підданих куїх монарсі» (1817 і 1827 pp.), «Наука християнська» (1817 р.) і «Катехізис малий» (1817 р.). Був ініціатором заснування в Перемишлі та першим ректором дяко-вчительського інституту. Заснував у 1816 р. й керував першим у Галичині освітнім товариством священиків. Домагався викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Для кращої аргументації уклав «Граматику язика словеноруського» (1823 р.) – першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї – наукову працю «Відомість о руськім язиці» (1829, 1837 та 1848 pp.), у якій спростував поширені в той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської. Помер у 1831 р.

Михайло Лучкай (1789-1843 рр.). Український мовознавець, фольклорист та історик, народився у Великих Лучках на Мукачівщині. Гімназійну освіту здобув в Ужгороді та Великому Варадині (тепер Румунія), у 1812-1816 pp. студіював у духовній семінарії (конквіті) у Відні, відвідував лекції в університеті. Навчався у відомих славістів В. Копітара та Й. Добровського. У 1816-1817 pp. був священиком у с. Великих Лучках, у 1817-1827 pp. – бібліотекарем, архіваріусом та керівником консисторії Мукачівського єпархіального управління, директором міської школи в Ужгороді. У 1829 р. виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. У 1830 р. повернувся на Закарпаття, у 1830-1843 pp. був священиком в Ужгороді. М. Лучкай, прослуживши тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкуванню парафіяльних шкіл на території єпархії. Видав у Відні латинською мовою «Граматику слов’яно-руську» (1830 р.) – першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням народнорозмовної мови та фольклору. Виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Написав латинською мовою шеститомну «Історію карпатських русинів», з якої вийшли друком тільки два томи. Перші 4 томи в перекладі українською мовою опубліковано в Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1983-1991 pp.). М. Лучкай є автором твору «Церковні бесіди на всі неділі року» (1831 р.). Помер у 1843 р.

Йосип Лозинський (1807-1889 рр.). Український учений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження, народився в с. Гурку (Вурку) біля Перемишля (тепер Польща). У 1830 р. закінчив богословський факультет Львівського університету, після чого був священиком у селах Ліски, Радохинці, Медиці та в Яворові. Одним з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві, написав польською мовою «Граматику руської (малоруської) мови» (1845 р.) та рукописний «Буквар» (1838 р.). Пропонував запровадити в українську писемну практику латинський алфавіт, із цією метою видав латинкою в 1835 р. збірку пісень та весільних обрядів «Руське весілля». Однак, зазнавши критики, переглянув свою позицію, відмовився від помилкового погляду на перспективи розвитку української літератури в складі польської й визнав для Галичини провідну роль культури Наддніпрянської України. У 1848 р. був заступником голови Перемишльської руської ради, учасником Першого з’їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х pp. боронив народну мову й фонетичний правопис, але в 1860-х pp. перейшов на москвофільські позиції.

Павел-Йозеф Шафарик (1795-1861 рр.). Чеський і словацький філолог, історик, етнограф, видатний славіст, діяч чеського й словацького національного відродження. У 1819-1833 pp. працював учителем і директором гімназії у м. Нові Сад. У 1834-1835 pp. редагував журнал «Свєтозор», а в 1838-1843 pp. – «Часопис чеського музею». З 1841 р. був хранителем, а з 1848 – директором бібліотеки Празького університету. У 1848 р. виступив одним з організаторів Слов’янського з’їзду в Празі, у якому взяли участь представники українських організацій Галичини. Був основоположником багатьох галузей славістики. Основні його наукові праці: «Історія слов’янської мови та літератури за всіма наріччями» (1826 р.), «Про походження слов’ян» (1828 р.), «Слов’янські старожитності» (томи 1-2, 1836-1837 pp.), «Слов’янська етнографія» (1842 р.). У цих творах досліджував етногенез слов’янських народів, їхні мови, фольклор та історію. Був одним з перших європейських учених, який науково й об’єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу, обґрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що в той час набувало значення захисту національної ідентичності українців. Підтримував широкі зв’язки з ученими й діячами культур слов’янських та інших країн, зокрема з українцями Й. Бодянським, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, М. Максимовичем, І. Срезневським. Т. Шевченко присвятив йому свою поему «Єретик». Помер у 1861 р. і похований у Празі.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843 рр.). Письменник, громадський діяч. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812 р.), у виданні першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816-1817 рр.). Один із засновників жанру соціально-побутової комедії в українській драматургії (п’єси «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). Своєю творчістю сприяв формуванню нової української літератури та літературної мови.

Михайло Вербицький (1815-1870 рр.). Український композитор, хоровий диригент, священик, народився в с. Улючі недалеко від Перемишля (тепер Польща). Середню та музичну освіту здобув у Перемишлі та у Львові. Згодом викладав співи у школах, керував хором Ставропігійного інституту у Львові. З 1852 р. був священиком у с. Млинах (тепер територія Польщі), де й помер у 1870 р.

Був одним з перших композиторів-професіоналів у Галичині, автором хорових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети «Гриць Мазниця» і «Школяр на мандрівці», мелодрама «Підгоряни», хори «Заповіт», «Поклін», «Думка», 12 симфоній-увертюр (1855-1865 pp.), солоспіви, 2 полонези, вальс, 36 релігійних композицій та ін. У 1863 р. написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей твір пізніше став Державним Гімном України.