Погляд м.Драгоманова на філософію

Надаючи величезного значення “позитивним наукам”, Драгоманов разом з тим не принижував ролі філософії, не розчиняв її в конкретних науках. Він виступав за діалектичне єднання аналізу й синтезу, наукових фактів і їх теоретичних узагальнень.

У науці , за його словами, дуже важливо стати на таку тверду теоретичну основу, щоб ніколи не збиватись з дороги.

Драгоманов не поділяв ворожості позитивістів до філософії, як самостійної науки. Він відкидає твердження позитивістів про те, що наука повинна ігнорувати всю попередню філософію і керуватись тільки “позитивними” знаннями.

“Без широкого розумового філософського розвитку не може бути доцільного державного ладу, всеосяжних реформ, розумної участі народу в державній діяльності, особливо для демократії ...” - пише Драгоманов.

Без філософії, продовжує він, не може бути справжньої освіченості та політичної мудрості: “Немає політичної мудрості і політичних людей без щирості, широти і сміливості філософської освіти”.

Питання про пізнаваність навколишнього світу з точки зору м.Драгоманова

Це питання він розв’язував матеріалістично. Він поділяв віру революційних демократів у силу людського розуму, в безмежні можливості людського пізнання.

На його думку , будь-які спроби обмежити можливості пізнання об’єктивного матеріального світу не мали і ніколи не матимуть успіху.

В своїх працях “Рай і поступ” (1894 р.) , “Заздрі боги” (1894р.) Драгоманов у популярній формі проводить думку про безмежну силу наукового пізнання людини і рішуче заперечує будь-які твердження про межі людських знань.

Висловлювання Драгоманова з питань гносеології свідчать про те, що він розумів пізнання об’єктивного світу як поступовий процес , в якому закони природи розкриваються не одразу, а поступово, від менш конкретного знання до більш конкретного знання в міру набуття людиною досвіду. “ Чоловік доходить до всього не зразу , не самою тільки думкою , а потроху, та пробою”, - зазначає Драгоманов у передмові до своєї книги “Нові українські пісні про громадські справи ” (1764 -1880)”. При цьому під словами “проба” Драгоманов розумів суспільну практику людей.

У багатьох творах він проводить думку про те, що людина активно впливає на навколишній світ, підкоряє собі “природу живу й мертву” і тим самим створює основу для більш глибокого і різностороннього пізнання світу. Цим відрізнявся Драгоманов від споглядальних матеріалістів , які вважали людину суто “страждальною істотою”, здатною лише пасивно спостерігати світ.

Соціологічні погляди м.Драгоманова

У своїй діяльності М.Драгоманов часто звертався до соціологічних проблем. Предмет соціологічної науки він вбачав у вивченні законів розвитку історії, у визначенні шляхів прогресивного розвитку людства.

При цьому , як і французькі матеріалісти - просвітителі

XVIII ст., він вважав, що історія в своєму розвитку підпорядковується тим самим законам , що й природа.

Така думка покладена в основу його ранніх історико - соціологічних творів (дисертація “Імператор Тіберій”, 1864; магістерська дисертація “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”, 1869).

Розглядаючи філософсько - історичні концепції нового часу, Драгоманов рішуче заперечував будь-який волюнтаризм та релігійно - містичне розуміння історичного процесу. У зв’язку з цим він спиняється на причинному аналізі теорії провіденціалізму Боссюе - французького ідеолога абсолютизму та католицької реакції , якого офіціальна історіографія вважала засновником історичної науки нового часу. Боссюе твердив, що бог безпосередньо керує народами і накладає свій відпечаток на кожну епоху їх розвитку.

Драгоманов піддає цю точку зору нищівній критиці: “Бюссюе трактує історію римлян так, як можна трактувати тільки поведінку неповнолітньої дитини, тобто моралізуючи над нею”.

Щодо так званих вчень “про золотий вік”, про “кругове обертання в історії народів”, про “доцільність в історії ” та інше, то Драгоманов засуджує їх як неспроможні та антинаукові: “Всі ці вчення, як системи штучні, не витримають аналізу ні в цілому, ні в подробицях: вони мають тільки історичне значення, - як штучні системи, які в свій час являли собою цікаві зусилля розуму для пояснення і групування фактів”.

Порочність всіх цих учень М.Драгоманов вбачав у тому, що вони прагнули знайти джерело історичного прогресу не всередені людського суспільства , а поза ним , в діях якихось зовнішніх для суспільства сил.

Релігійно-місстичному тлумаченню історії Драгоманов протиставляв ідеї французьких філософів-просвітителів XVIII ст., що були, за його визначенням , великим кроком вперед у вивченні розвитку людства. Але він зумів побачити і їх обмеженість.

Ці мислителі ставили розум , характер і діяльність людини в повну залежність від зовнішніх обставин, від сукупності впливів зовнішнього середовища. Такій погляд заперечував навіть відносну свободу волі, свободу вибору людиною тієї чи іншої дії.

Особливу увагу в своєму критичному огляді Драгоманов зосереджує на соціологічних поглядах представників позитивістської школи.

Віддаючи данину своєму часу, Драгоманов позитивно оцінює Конта, Боккля, Мілля, Спенсера та інших.

У творах цих філософів він знаходить багато раціональних думок, які уявлялись йому досягненням науки про суспільство того часу. Але разом з тим не все задовольняє його в поглядах позитивістів на історичний процес, на пояснення явищ суспільного життя.

Він змушений був визнати, що не всі “засади, проголошені позитивістами”, можуть претендувати на науковість.

Закінчуючи свій аналіз , Драгоманов робив висновок, що на багато проблем позитивістська “історико-філософська доктрина ще не виробляла точного і ясного погляду”, що вона по суті не може дати задовільної відповіді на ті питання, які висуваються життям.