5. Стосунки з Литвою та ятвягами.

Особливою специфікою відзначались у XIII ст. договірні відносини галицьких і волинських князів з Литвою та Ятвязькою землею. І та, і друга переживали добу розкладу родоплемінного ладу й залишались язичницькими, попри демонстративне схрещення литовського князя Мендовга, що було суто політичною справою його самого й не зачепило навіть панівної верстви литовців. Литва та ятвяги не рахувалися з жодними правилами середньовічної дипломатії. Завдяки цьому договори між Руссю та Литвою й, особливо, між Руссю та ятвягами залишалися недовговічними й трималися на військовій перевазі Данила та інших князів.

Загибель Романа Мстиславича, котрий уславився походами на Литву, відчинила брами для нападів литовців і ятвягів на сусідню Західну Волинь. Вони поважали лише військову потугу, тому в міру утвердження влади Романовичів у Волинській землі (1219-1228) і тим, і другим доводилося вступати в договірні відносини з Данилом і Васильком. 1219 р. угода виявилась тривалою й діяла принаймні до 1227 р. Однак служилий князь Данила Володимир із Пінська, якому він доручив «стерегти землю» і який, певно, не знав про дію мирної литовсько-руської угоди, разом з берестянами напав на литовців і чимало перебив їх. Це, мабуть, призвело до порушення договору 1219 р.

Дещо стабілізувалися галицько-волинсько-литовські відносини з вокняжінням Мендовга у 30-і рр. Він зміг певною мірою об’єднати країну й поставити більшість місцевих князів під свою владу. Джерела дають підстави вважати, що від самого початку свого володарювання Мендовг прагнув спертися на Романовичів, щоб придушити спротив численних племінних вождів-князьків. Коли 1238 р. ненадовго погіршилися добрі стосунки Волинського князівства з мазовецьким князем Конрадом, литовський великий князь взяв участь у поході Данила на Мазовію.

Союз із Литвою був корисним і для Романовичів. Протягом 30-х-першої половини 40-х рр. XIII ст. вони вели наполегливу, з напруженням усіх сил, війну з Угорщиною та її ставлеником чернігівським княжичем Ростиславом Михайловичем за відвоювання Галицької землі та її возз’єднання з Волинською. Мендовг звичайно підтримував Данила й Василька. Перед битвою з угорським військом і польськими загонами під Ярославом 1245 р., в якій вирішувалась доля тільки-но відновленого Галицько-Волинського великого князівства, «Данило й Василько послали в Литву, прохаючи допомоги, і була надіслана їм від Мендовга поміч». Щоб скріпити союз із Литвою династичними зв’язками, 1252 р. літній уже Данило Романович одружився з небогою Мендовга.

Але й за князювання Мендовга (початок 30-х рр. – 1263 р.) мирні стосунки з Литвою перемежовувалися воєнними сутичками. Нарешті, 1252 р. Мендовг програв велику війну Романовичам, змушений був віддати їм Чорну Русь і втратив на їхню користь контроль над частиною Ятвязької землі. Роман Данилович одержав володіння в частині Чорної Русі: міста Новогрудок і Слонім із волостями.

Угода з Литвою 1254 р. принесла Данилу Романовичу чималі стратегічні вигоди. Він просунув далеко на північ рубіж свого князівства. Турово-Пінська земля опинилась у лещатах поміж володіннями Романовичів, її князі вимушено перетворились на васалів Данила й Василька. Крім того, сини Данила –Шварно та Роман, котрі тримали волості у литовських землях, були провідниками його політичної волі й впливу на тих литовських удільних князів, що силкувалися вийти з-під важкої руки Мендовга.

Стосунки Галицько-Волинської Русі з Ятвязькою землею споконвіку відбувалися за невигадливою схемою. Звичайно війну починали ятвязькі князьки, спокушені багатим порубіжжям Волині. Вони грабували та палили міста й села на її північно-західному кордоні. А потім приходила відплата. Романовичі вдирались до Ятвязької землі, легко долали розрізнені загони її воїнів, що не вміли битися з регулярним військом, а до всього були погано озброєні, брали багату здобич і полонених, після чого тріумфально поверталися додому. Після цього наполохані ятвязькі князьки надсилали послів із запевненнями повної покори, багатими подарунками й принижено молили про мир. Укладалась мирна угода (звичайно усна), а через рік чи два все повторювалося.

Роздробленій по смерті Романа Галицько-Волинській Русі було важко стримувати напади ятвягів. Загроза їхніх вторгнень постійно нависала над Волинню. Доводилось воювати з ятвягами протягом 40-х рр. Після переможного походу 1246 р. галицько-волинського війська спільно з союзним польським у Ятвязьку землю здоланий ворог уперше запропонував Романовичам укласти мирну угоду. Але Данило не захотів розірвати союз із Польщею й продовжив війну.

З початком 50-х рр. XIII ст. військо Романовичів починає дедалі глибше входити до Ятвязької землі. 1253 р. Данило із сином Львом вдерся на територію ятвягів, розгромив їхнє військо й убив їхнього вождя Стекинта. Ятвязькі князьки визнали себе покірними васалами, обіцяли платити данину й виконувати різні повинності на користь Романовичів. А взимку 1254-1255 рр. Данило Романович знову завоював і розорив Ятвязьку землю, взявши безліч полонених і здобичі. Тоді «ятвяги послали своїх послів і своїх дітей, і данину дали, і обіцяли в роботі бути йому й міста будувати в землі своїй».