3.3 Мова творів руської писемності1

3.3.1 Мова творів юридично-ділової писемності

Юридично-ділова писемність на Русі виникла з необхідності закріпити на тривалий час правові норми життя, майнові стосунки між тодішніми громадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами тощо. Щоб юридичний документ відповідав своєму призначенню, він мусив бути точним, логічним, зрозумілим. "Усе те, що могло порушити точність, викликати двозначність – усяка метафоричність, переносність висловлювань, образність слова, перифраза і т. д., взагалі установка на "художність" викладу думки – не допускалися в творі ділової писемності"² Тому, хоч мова ділових пам'яток усе ж таки характеризується специфічною опрацьованістю й унормованістю, ця опрацьованість істотно відрізняється від обробки мови руської літератури різних жанрів. Пам’яткам ділової писемності властиві шаблонність побудови, одноманітність мови і синтаксичних конструкцій, насиченість юридичними термінами, побутовою лексикою і канцелярсько-адміністративними формулами, своєрідна стандартність фразеології. Все це спричинилося до виникнення досить сильної тенденції в сучасному мовознавстві не розглядати різні ділові записи, приватні листи і навіть "Руську правду" як документальне джерело для вивчення історії літературної мови. Проте ділова писемність завдяки зв’язку з життям і відображенню живого мовлення східних слов'ян має винятково важливе значення при дослідженні проблеми формування й первісного функціонування руської писемно-літературної мови. Звертатися до живого народного мовлення або писати мовою, близькою до народної, писаря нерідко примушувала сама специфіка цього жанру, у якому йшлося про місцеві події, людські стосунки, різні життєві колізії й побутові реалії. Тематика зумовлювала й проникнення в писемність лексико-семантичних діалектизмів, яких у діловій та оригінально-світській писемності взагалі було більше, ніж у перекладній і богослужбовій літературі. Якби збереглися ділові документи Х-ХІ ст. з Середньої Наддніпрянщини, ми мали б цікаві свідчення про граматичні й лексичні особливості центральних протоукраїнських говірок ранньої епохи.

Найдавнішими пам'ятками руської юридично-ділової писемності, з яких починається її історія, вважають договори київських князів з греками 907, 911, 944 і 971 pp., які, за висловом С.П. Обнорського, ''не залишають сумніву в тому, що оригінали їх були складені руською мовою і були сучасні самим договірним актам"¹. Проте не всі дослідники погоджуються з таким твердженням. Л.П. Якубинський вважав, що мова всіх договорів Х ст. була церковнослов'янською². На думку І. Свєнціцького, договори 907 і 911 рр. були написані старослов'янською мовою з давньоруськими елементами, а договори 944 і 971 рр. – переважно давньоруською мовою із старослов'янськими вкрапленнями.³ Б.О.Ларін вважав, що мова цих договорів не була ні чисто руською, ні староболгарською; їх мовна основа – місцева руська з багатьма староболгарськими елементами.⁴ На використання усного мовлення вказують простота і ясність синтаксичної структури мови найдавнішого договору 907 р., його словникові та деякі граматичні елементи. Для мови цього договору характерні повноголосся (городь, вороти, Переяславля, поволоки, поволочити, узорочье та ін.), руські форми дієприслівників на -чи (проходячи, хотечи, поидучи, платячи та ін.). У договорі 944 р. згадуються золоті й срібні печатки, якими засвідчувалися особи київських купців, грамоти від київських князів, письмові заповіти київських купців. Важко припустити, щоб усі ці документи писалися лише грецькою мовою. Найвірогідніше, існували й паралельні руські тексти, складені київськими писарями, інакше у відомих нам договорах не було б такої великої кількості суто східнослов'янських слів, форм і зворотів, відсутніх у старослов'янській мові¹ – поидучи Русь за ся, поздорову, купля та ін.

Текст договору 971 р. особливо важливий, бо в ньому найповніше подана формула язичницької присяги руських князів та їх дружини. Ця присяга не могла входити до складу грецького протоколу й через те сам протокол не можна вважати перекладом з грецької мови, тим більше, що мовна основа цієї присяги – руська. Наявні в договорах церковнослов'янізми, що надавали мові піднесеності й урочистості, синхронні з первісними текстами договорів і пояснюються наявністю в Україні-Русі освічених людей, які знали старослов'янську мову й користувалися нею для державних та інших потреб задовго до офіційного введення християнства.

На основі традиції східнослов'янського звичаєвого права з пережитками язичництва (згадка про кровну помсту) й писемних договорів Русі з греками (їх, імовірно, було не чотири, про які знаємо, а значно більше) у 30-х роках XI ст. при Ярославові Мудрому оформляється оригінальний звід світських законів – "Руська правда", що дійшла до нас у сотнях пізніших списків різних редакцій (короткої, повної та скороченої). Найдавніший з них – Синодальний 1282 р. Цими списками користувалися на Русі, а потім і в Росії аж до середини XVII ст., доки "Руська правда" не була замінена "Уложениєм" Олексія Михайловича 1649 р. Проте "Руську правду" не можна вважати пізнім записом старовинного звичаєвого права VIІІ-ІХ ст. Вона лише відображає це право, але частіше не в позитивному, а в негативному (заперечувальному) плані, тобто нові закони, зібрані в "Руській правді", відбивали юридичні норми кінця Х-ХІ ст. і, по суті, скасовували старе звичаєве право.

Мова "Руської правди" у своїй основі цілком східнослов'янська. Як відзначав Ю.Ф. Карський, ця пам'ятка "створює враження твору, написаного чистою народною руською мовою"². Наприклад, у списку 1282 р. переважають такі фонетичні особливості:

а) повноголосні форми типу болото, волога, воротити, ворохь, голова, городь, дерево, золото, корова, молоко, солодь, холопь, хорошь і т. ін.;

б) слова з шиплячими ч,а не щ: дочерь, хочеть;

в) слова з початковим о, а не е: один, оже;

г) шиплячі ж, ч замість сполук жд, шт: нужа, чюжь, межю;

д) сполучення ро-, ло-(роба, локоть) і лише один раз -ра: разбой.

Серед найхарактерніших морфологічних рис такі:

а) закінчення -у в іменниках чоловічого роду родового відмінка однини, властиве живому руському мовленню і сучасній українській мові: гороху, торгу, своду;

б) маловживаний аорист (залишком аориста і українській мові є частка би (2-га і 3-тя особи однини дієслова бити);

в) форма перфекта в 3-й особі без зв'язки: совокупиль, одставиль, одбили;

г) форми майбутнього часу з допоміжним дієсловом начьну: начьнеть лежати, начьнеть хотьти;

д) частка -ся в препозиції.

У "Руській правді" багато живої народної лексики і фразеології, яка є в пам'ятках інших жанрів.

Наявність у "Руській правді" синонімічних паралельних рядів і лексики, вживаної в різних діалектах, не дає змоги пов'язати виникнення цієї пам'ятки з жодним конкретним діалектним ареалом. Є підстави вважати, що її мова відбиває наддіалектне койне (спільне наріччя), яке увібрало в себе різні стародавні племенні мови й наріччя і стало одним із джерел формування руської літературної мови.

Особливий різновид юридично-ділової писемності Київської Русі становили руські грамоти. Найдавніші з них, що збереглися до нашого часу, відносяться до початку XII ст. Мова цих грамот, як і "Руської правди", в своїй основі східнослов'янська. Зокрема, їм властиві такі мовні риси, як повноголосся (серебра, серебрьно, городь, корова), закінчення дієслів на -ть у 3-й особі однини і множини (состоить, отымаеть), форми перфекта із зв'язкою й без неї (повельль есмь, я даль есмь, вельль есмь, уздумаль, прислаль).

Лексика руських грамот містить хліборобські й суспільно-політичні поняття, географічні назви й назви реалій навколишньої природи тощо: божьница "церква", ловище, пожня "заливні луки", нива ''орна земля", челядь, скотина, дьвька і т. ін.

Разом з тим у мові руських грамот є й окремі церковнослов'янські елементи: початкова, болгарська за походженням формула грамот се азь, яка зберігалася в російській діловій писемності аж до XVII ст.; сполучники еже, аще, префікс раз- (замість роз-), закінчення родового відмінка однини прикметників -аго (замість -ого) та ін. Старослов'янізми трапляються у грамотах і в місцях релігійного змісту – у клятвах, закликаннях, звертаннях до Бога тощо, і коли йдеться про предмети й поняття, для позначення яких у руській мові не було відповідників. Але вплив церковнослов'янської мови на мову руських грамот у цілому був незначний.

Отже, ділове письмо в Україні-Русі характеризувалось високою і разом з тим самобутньою культурою, заснованою на давній оригінальній традиції складання юридичних документів. У руських ділових пам'ятках виявляється тверда орфографічна система при порівняно незначному відбитті місцевих мовних рис. Попри всю свою стереотипність і одноманітність ділова писемність "справляла великий вплив на розвиток давньоруської літератури, поповнюючи її жанри, освіжаючи її мову, уводячи в неї нові теми, допомагаючи зближенню літератури з дійсністю"¹. Без ділової писемності як важливого засобу спілкування не могло існувати руське феодальне суспільство. Усе це дає підстави вважати мову ділової писемності складовою частиною руської писемно-літературної мови і вивчати її разом з мовою інших писемних жанрів.