Теорія пріоритетності дивідендних виплат

З критикою теорії Міллера-Модільяні виступили М. Гордон, Е. Брігхем, Дж. Лінтнер та інші економісти. Багато інших теоретичних моделей, які пропонується розгляну­ти, припускають, що дивідендні виплати впливають на формування ринкової ціни підприємства, а отже, можлива оптимізація розміру дивідендних виплат з метою максимізації добробуту акціонерів. Так, Гордон і Лінтнер (Gordon and Lintner, 1962) стверджують, що грошові дивіденди, виплачені у поточному періоді, позитивно впли­вають на ринковий курс корпоративних прав, оскільки така політи­ка відповідає очікуванням та бажанням акціонерів. Адже кожна грошова одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) через те, що вона «очищена від ризику» коштує завжди більше, ніж дохід відкладений на майбутнє, оскільки той пов'язаний з притаманним йому ризиком (порівняно, наприклад, із виплатами у наступних періодах чи очікуванням приросту ринкової вартості акцій у результаті реаліза­ції підприємством інвестиційних проектів). Тобто максимізація дивідендних виплат має перевагу над капіталізацією прибутку. З огляду на це менедже­рам рекомендується забезпечити максимізацію поточних виплат. Такий підхід до формування дивідендної політики підприємства та визначення абсолютної величини грошових дивідендних виплат заведено називати теорією синиці в руках.

Американський економіст Дж. Лінтнер на підставі проведених інтерв'ю з фінансовими менеджерами 28-ми компаній з питань дивідендної політики виявив основні напрями рішень щодо диві­дендів.

1. Менеджери вважають за краще змінювати коефіцієнт ди­відендних виплат, а не визначати підвищення або зниження сум виплат.

2 Більшість менеджерів уважають, що норми дивідендних ви­плат повинні бути встановлені на певну перспективу.

3. Основним визначальним чинником дивідендних виплат є отриманий прибуток корпорації.

4. Інвестиційні рішення звичайно справляють невеликий вплив на дивідендну політику.

Дж. Лінтнер узагальнив думки менеджерів і відповідно до них запропонував модель дивідендної політики, виражену формулою:

де D, - D_t- - різниця між виплаченими дивідендами в ниніш­ньому і минулому періодах;

С - прийнята корпорацією ставка регулювання;

В - плановий коефіцієнт дивідендних виплат;

Е- доходи на одну акцію в даний рік.

Модель показує, що дивіденди визначаються:

• розміром поточного прибутку на акції

• дивідендами попереднього року, а вони, у свою чергу, та­кож визначаються дивідендами попереднього року, і т. д. Зміна величини дивідендів показує зміну доходів за ряд періодів, а не відображає всіх коливань прибутковості.

Отже, згідно цієї теорії найменш ризикова дивідендна політика, це та політика яка гарантує акціонерам за будь-яких обставин отримання дивідендів, тобто планування стабільних їх виплат.

Практичне застосування: Пріоритет віддається максимізації поточних дивідендів, оскільки має менший рівень ризику ніж капіталізація прибутку. Використання теорії можливе, якщо в складі акціонерів переважають дрібні інвестори.

Однак супротивники цієї теорії зазначають, що в більшості випадків отриманий у формі дивідендів дохід однаково реінвестується пізніше в акції власної або аналогічної акціонерної компанії, що не дає змоги враховувати фактор ризику як аргумент на користь теорії.

Таблиця 2