2. Вплив історичного чинника на політичні режими та політичні структури країн.

Африканський континент на сьогоднішній день є найяскравішим уособленням тих глобальних протиріч в розвитку, які існують між розвинутими країнами та країнами що розвиваються. В межах африканського простору об’єднані як країни із достатньо високою динамікою економічного зростання, такі наприклад як Гана чи Нігерія, так й країни які фактично відносяться до категорії «failed states» («недієздатних держав»), таких, наприклад, як Сомалі, де процес розбудови держави та економічної системи практично відсутній.

Даний дисонанс в розвитку багато в чому пов'язаний з історичними аспектами розвитку африканських країн та з культурно-етнічними особливостями складу африканського континенту. Значну частину в даному відношенні посідає колоніальне минуле африканських країн, які протягом декількох сторіч знаходились під впливом колоніальної експансії і особливості розвитку яких протягом достатньо довгого часу залежали від типу системи управління, який в даних колоніях встановлювала метрополія [6].

В свою чергу формування основ сучасних політичних систем та політичних культур країн Африки припадає на початок XX століття, коли європейські метрополії встановили ефективний контроль над територією континенту. До цього часу тільки три незалежних африканських держави - Буганда, Мадагаскар та Ефіопія - досягли рівня розвитку, порівнянного з європейським абсолютизмом, але з різних причин доколоніальні політичні системи не стали структуроутворюючими в наступний період розвитку [10].

У країнах Африки південніше Сахари відсутній також й найважливіший цементуючий чинник - світова або відносно розвинена місцева релігія, яка об'єднує переважну більшість населення. Синкретизм індивідуальної та суспільної свідомості, відсутність структуроутворюючого стрижня (за винятком Ефіопії) зумовили відносну безболісність привнесення та закріплення чужих африканцям елементів європейської політичної культури і систем управління. В результаті синтезу традиційного і сучасного утворився феномен, який має назву, «колоніальне суспільство».

Варто зазначити про те, що Англія та Франція після Другої світової війни почали формування політичних структур і економічних основ майбутніх незалежних держав, то Бельгія, Іспанія та Португалія не приділяли достатньої уваги своїм колоніям. Не можна стверджувати, що метрополії робили це свідомо, але вектори історичного розвитку склалися таким чином, що інтереси англійських, французьких політичних еліт збіглися з інтересами ще тільки формуючої африканської еліти, у той час [10].

Водночас, науковець А. Васильєв зазначає, що колоніальне панування в Африці, за рідкими винятками не було настільки довготривалим та не здійснило такого впливу на суспільство, на політичні інститути та політичну культуру, як багатовікове колоніальне панування в Індонезії або Індії [7]. Конституцій, нав’язані європейцями та скопійовані з європейських стандартів, не враховували характеру місцевого та багато мірного, плюралістичного, багатоукладного суспільства, традицій, психології. Тому вони розглядались суспільством як чужі та відсторонювались. Це обумовило слабкість та хрупкість політичних режимів.

Тим не менш, важливим аспектом є той факт, що колоніальне правління в Африці завжди було авторитарним, незалежно від рівня розвитку громадянського суспільства та демократії в метрополії. Воно включало насилля, пригнічення, подавлення опозиції, нехтування правами людини та навіть до місцевих елементів громадянського суспільства.

Отже, коли африканці успадкували колоніальні адміністративні інститути та структури, вони наслідували не демократичні, а авторитарні традиції. Демократичні цінності були відсутні і в політичній культурі мас, і в політичній культурі еліт [2].

Кульмінацією процесу деколонізації став 1960 р. він увійшов в історію як «Рік Африки». На карті світу з'явилися 17 нових африканських держав. Більшість з них - французькі колонії та підопічні території ООН, що знаходилися під управлінням Франції: Камерун, Того, Республіка Малаги, Конго (колишнє Французьке Конго), Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центральноафриканська Республіка, Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Малі. Незалежною була проголошена найбільша країна Африки за чисельністю населення - Нігерія, яка належала Великобританії, та найбільша за територією - Бельгійське Конго. Британське Сомалі і підопічні Сомалі, що знаходилося під управлінням Італії, були об'єднані і стали Сомалійської Демократичної Республікою. 1960-й змінив всю обстановку на Африканському континенті. Демонтаж інших колоніальних режимів став вже невідворотним[1].

Набуття країнами Африки своєї незалежності від колоніальних держав відбувалося в ході жорсткого протистояння, яке часто набувало форми збройних конфліктів (Алжир, Ангола, Гвінея-Бісау, Єгипет, Зімбабве, Конго, Кенія, Мозамбік, та ін.) Постколоніальний епоха характеризується аж ніяк не послабленням, а розширенням і посиленням збройної боротьби. У 60-ті - 80-ті роки вважали, що це, перш за все, є наслідком протистояння СРСР і західних країн. Але ескалація конфліктів в Африці в 90-ті роки, багато з яких набули розмаху повномасштабних війн, вказує на більш глибокі причини ситуації, що склалася, в якій зовнішнє втручання - лише одна зі складових африканської трагедії. Загальне число загиблих в постколоніальних африканських війнах вже перевищує 10 млн. чоловік, більшість з яких мирні жителі. Багато десятків мільйонів лишилися без притулку і роботи, мільйони людей стали вимушеними біженцями або переміщеними особами[12].

Важливо зазначити, що в незалежних країнах Африки (включаючи Північну) після 1960 року відбулось 68 успішних військових переворотів та у середньому один рік з кожних трьох приходився на правління військових. Тільки 18 країн з 49 уникнули військових режимів, а в інших половину усього періоду незалежного існування пройшла під пануванням армії. У 60-70 ті рр. саме армія стала основним носієм авторитаризму в капіталістично орієнтованих країнах Африки. Вихід військових на політичну арену був проявом кризи громадських соціально-політичних структур, спробою перебороти перманентну внутрішньополітичну нестабільність. У 80-ті роки дана функція військових переворотів збереглась, хоча й втратила своє вирішальне значення[19].

Необхідно підкреслити, що військові, які здійснювали державні перевороти, як правило, не були інструментами в руках тих або інших соціально-політичних сил. Армія перетворилась у пануючу соціально-політичну силу, «що приводила в життя курс, який відповідав тієї або іншій тенденції суспільного розвитку». Як правило, верхівка армії ,яка безпосередньо брала бразі правління у свої руки, являлась носієм капіталістично орієнтованого розвитку. Затвердження військових у сфері політичного керівництва супроводжувалось:

• відміною або при зупинкою дій конституції;

• ліквідацією парламенту та політичних партій;

• концентрацією законодавчої влади в руках військової ради, яка складалась в основному з старших офіцерів;

• забороною або різким посилюванням контролю над профспілками та іншими суспільними організаціями.

При цьому виконавчу владу військові іноді ділили з верхівкою громадської бюрократії. Таким чином, у 60-70 роки військові орієнтувались в основному на жорсткі, адміністративні, інколи насильницькі методи володарювання. Крайнім вираженням військової автократії стала терористична диктатура, яка робила ставку на пряме насильство як головну форму реалізації влади представників надзвичайно вузького кола військово-бюрократичної верхівки, що попрала інтереси усіх інших суспільних прошарків та груп.

Характерними рисами військової диктатури були переслідування та спроби винищення етнічних спільнот, що слугували базою попереднього режиму або опозиційних сил, насильницька та широкомасштабна ісламізація, в тому випадку якщо до влади приходили офіцери-мусульмани. У результаті діяльність терористичних військових диктатур спостерігалась не тільки крайня ізоляція верховної влади від суспільства, але й прогресуюча деградація всього державного організму. В цих умовах активізація етнорегіональної, регіональної, релігійної та політичної опозиції, які часто отримували підтримку ззовні, призвела у кінці 70-тих років до зникнення цієї одіозної форми авторитарної влади. Найбільш яскравим прикладом може слугувати падіння у 1979 році терористичної військової диктатури І.Аміна в Уганді[19].

До теперішнього часу кількість військових режимів різко зменшилась. На шлях переходу до громадянського правління знову встала найбільша країна континенту – Нігерія. Військові режими зразка 80-х років прагнуть використати патерналістсько-клієнтські методи політичного керівництва для створення собі масової соціальної опори або навіть для досягнення національного консенсусу, в першу чергу у межах домінуючих соціальних та політичних сил.

Після закінчення «холодної війни» з її протистоянням двох систем, важливим плацдармом якого були африканські країни, Африка опинилася на периферії уваги світових держав. Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились, як і були, в ряду найбідніших у світі. Будівництво державності виявилось дуже складним процесом. Багато хто з труднощів були викликані колоніальним минулим, інші ж - традиціями доколоніального часу. Який би не був апарат колоніального управління, він базувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв як уже налагоджений механізм. З його розвалом всю систему управління треба було створювати заново у всіх її ланках, знизу доверху, а до влади приходили люди, не володіли для цього досвідом[12].

У більшості держав Африки виник набряклий, непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальної солідарністю трайбалістского типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалася армія. Результат - нескінченні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали собі незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго, до моменту його повалення становив 7 млрд. дол Економіка функціонувала погано, і це дало простір для «деструктивної» економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобутку золота і алмазів, навіть торгівлі людьми [12].

Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Африці продовжували здійснюватись державні перевороти. Дестабілізація економіки в ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств, скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід у поверненні до авторитарних форм правління. Військові прийшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий диктатор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репресивних у світі поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.

Найбільш особлива ситуація склалася в Південно-Африканській Республіці. Тут установилась диктатура білої меншості, проводилась політика апартеїду - поділу населення за расовою ознакою на білих, кольорових (змішаного походження), вихідців з Азії та чорних з відповідними правами й обов'язками. Темношкіре населення зосереджувалось в «національних державах» - бантустанах. Обирати органи влади могли лише білі і, з обмеженнями, вихідці з Азії. Професії закріплялись, за расовим походженням. Політика апартеїду передбачала систему привілеїв для білих. Вони мали гарну освіту, стійке становище в бізнесі, високий рівень життя [12].

Боротьбу африканців проти режиму апартеїду очолила партія Африканський національний конгрес (АНК), що спиралась на народність. Її керівник Нельсон Мандела був засуджений на довічне ув'язнення з політичних мотивів. Важливу роль відігравала також зулуська партія Інката. У 70-х роках ситуація в ПАР загострилась. Наростала соціальна напруга, почалися зіткнення на расовому ґрунті. Свою роль відіграли економічні та інші санкції 00Н, яка звинувачувала Південно-Африканську Республіку в грубому порушенні прав людини. Диктатура білої меншості себе вичерпала. Правлячу Націоналістичну партію в цей час очолив Фредерік де Клерк, який був обраний президентом ПАР (1989). З його ініціативи в країні почали поступово відмінятись расистські закони. Звільнялись політв'язні. У 1992 р. адміністрація де Клерка і АНК уклали угоду про проведення вільних виборів для всіх ка-тегорій населення і про принципи побудови нової держави.

27 квітня 1994 р. в ПАР пройшли перші нерасові вибори. Перемогу здобув АНК. Н. Мандела був обраний президентом. Режим апартеїду був знищений. Після закінчення терміну повноважень Н. Мандели на посту президента на других південно-африканських вільних виборах новим главою держави став нинішній лідер АНК Табо Мбекі. Так, попри усі міждержавні та міжетнічні протиріччя Африка залишалась єдино душною в осудженні останього колоніального режиму на Африканському континенті.

Після досягнення незалежності в африканських країнах починає формуватися нова система політичної влади, яка полягала в двох іпостасях. Перша її частина виражалася у формально-правовому аспекті - у прийнятті конституції, формуванні адміністративних та правових інститутів місцевих органів влади. Конституційно-правова модель відтворювала ряд істотних елементів механізму влади в колишніх монополії, а також США, СРСР. Це була спроба перенести на африканську грунт західні політичні інститути та партії, які не відповідали соціально-економічним і політичним умовам, ні особливостям політичної культури [17].

Отже, Африканські країни у більшості характеризуються колоніальним минулим, що обумовлює невеликий власний досвід у державному врегулюванні суспільно-політичних, економічних та культурних питань. Однак, дискретність спектру політичних систем та режимів свідчить про розвиток політичних структур, пошуку оптимальних шляхів керівництва. Однак, варто пам’ятати, що процес становлення державності в Африці дійсно має свою специфіку, без врахування якої позитивних змін добитись важко.