1. Домінуюча форма правління та специфіка владних позицій парламентів у латиноамериканських країнах

Форма правління — це спосіб організації державної влади, порядок утворення та діяльності державних органів, компетенція і взаємозв'язок між собою, а також взаємовідносини з населенням країни (ступінь участі населення в їхньому формуванні) [7].

Латинська Америка сьогодні є одним з найцікавіших регіонів світу. Поряд з економічним розвитком і демократичними перетвореннями тут можна спостерігати жахливий рівень бідності і складну криміногенну ситуацію. Традиційно, Латинська Америка була зоною інтересів США, уряд яких вважав свій вплив в регіоні незаперечним. Природні ресурси Латинської Америки роблять її привабливим економічним партнером і це примусило Євросоюз зацікавитися співпрацею з латиноамериканськими державами. Така ситуація робить Латинську Америку цікавою для дослідження. Майже всім латиноамериканським державам притаманна президентська форма правління [14].

Двом головним критеріями визначення президентської республіки (голова виконавчої влади обирається народом напряму, а саме президентство здійснюється протягом фіксованого терміну), відповідає 17 держав Латинської Америки: Аргентина, Болівія,

Бразилія, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Домініканська Республіка, Еквадор, Ель

Сальвадор, Колумбія, Коста-Ріка, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Уругвай, Чилі.

Особлива ситуація в Перу, президент має об’єм повноважень, які дозволяють віднести

Перу до президентських республік, але в державі існує інститут прем’єр-міністра, а отже

народ не обирає напряму керівника виконавчої влади. Посада прем’єр-міністра

передбачена і в конституції Гаїті, тому ми викреслюємо її теж. Цікава ситуація і в Болівії,

де другий тур виборів проходить в парламенті, але на відміну від колегії виборців в

Мексиці та парламентських виборів президента в Чилі до 1973 року, парламент Болівії

не просто затверджує кандидата з найбільшою кількістю голосів, а тричі (в 1979, 1985 та

1989 роках) в результаті між партійних переговорів, президентом ставав кандидат, який

не мав більшості голосів. Тому, на думку Скота Мейнверінга, Болівія є президентською

республікою, коли один кандидат здобуває абсолютну більшість, і змішаною, коли

такого не стається [14].

Слід сказати, що можна умовно поділити латиноамериканські президентські держави

на дві групи за державним устроєм, адже державний устрій також чинить вплив на

систему влади в державі. В Латинській Америці є три федеративні держави: Аргентина,

Бразилія та Мексика. Всі інші мають унітарний устрій.

Юристи і політологи, намагаючись розробити точнішу класифікацію республік,

пропонують, зокрема, різні типи президентських республік, засновуючи свої твердження

на регіональних та конституційних особливостях певних держав. Зокрема, пропонують

розрізняти латиноамериканський тип президентських республік, який часто називають

«суперпрезидентським», що зумовлює необхідність розгляду поняття

«суперпрезидентської» форми правління [14].

«Суперпрезидентська» форма правління – це фактично незалежна, неконтрольована

на практиці законодавчою, виконавчою або судовою гілкою влади система державного

управління, основною рисою якої є гіпертрофована президентська влада. В основі цієї

форми правління, як правило, лежить принцип прямих виборів президента виборцями

без проміжних органів або інстанцій [14].

«Суперпрезидентська» форма правління передбачає великі повноваження президента,

закріплені в текстах конституцій і реальне здійснення їх на практиці. Насамперед, це

повноваження його як глави держави і відведення цьому поняттю особливої ролі,

освячення інституту глави держави. Ряд латиноамериканських конституцій доручає

президенту «уособлювати націю», а конституція Аргентини 1853 року проголошує його

«верховним главою нації».

У «суперпрезидентських» республіках статус президента, як керівника нації, має на

увазі його безумовне верховенство в системі всіх державних органів. В усіх

латиноамериканських країнах президент є главою держави, він очолює уряд і збройні

сили. Хоча ці ознаки є й у звичайних президентських республіках, в умовах Латинської

Америки це створює могутню концентрацію влади в руках президента. Особливо важли-

вим в даному випадку, є керівництво президентом збройними силами, тому що армія

часто відіграє вирішальну роль у політичному житті латиноамериканських держав [14].

Процеси демократизації торкнулися і держав Латинської Америки, тому зараз не

зовсім коректно говорити про них як про суперпрезидентські держави в контексті, запро-

понованого автором визначення. Однак ще рано говорити і про викорінення всіх ознак

«суперпрезидентства», що визначає врахування цього при порівнянні названих країн.

Президентська форма правління прийшла до держав латинської Америки від їхніх

північних сусідів – США. Країни Латинської Америки скопіювали інституціональну

основу північноамериканської системи президентської влади, але їхні правові традиції,

політична практика і соціоекономічні поділи суспільства набагато ближчі до моделі

континентальної Європи, аніж до того, що існує в колишніх британських колоніях у

Північній Америці. Велика частина латиноамериканських держав залишається

централізованими з політичної точки зору, що робить систему президентської влади,

функціонуючу за принципом «переможець одержує все», джерелом необмежених

повноважень у посадових призначеннях. Вищі судові установи по всьому континенті

підконтрольні органам виконавчої влади, що ставить під сумнів можливість виконання

ними функції арбітра між гілками влади. Ситуація з латиноамериканськими політичними

партіями дотепер відбиває наявність глибоких ідеологічних розбіжностей, пов'язаних, зі

всіма можливими питаннями. У результаті цього політична культура в цих країнах

характеризується набагато меншою однорідністю і ступенем суспільної згоди, ніж у

Сполучених Штатах. Тому те, що є благом для американців північних, в Латинській

Америці виступає джерелом постійних конфліктів, протистоянь та переворотів. За таких

умов президентські вибори до межі загострюють відносини між партіями, групами

інтересів та різними прошарками населення. В усій Латинській Америці ролі президента властива амбівалентність і двозначність: президенти мають широкі повноваження в одних сферах, і дуже обмежені в інших [14].

Латиноамериканські президенти наділені дуже широкими законодавчими

повноваженнями. Вони ініціюють величезну кількість законопроектів, їм належить і

більша частина повноважень у сфері реалізації політики. Президенти мають право вето,

яке вони можуть застосовувати не тільки до конкретного закону вцілому, але й до

окремих його частин. Крім того, особливу юридичну силу мають президентські укази, які

схвалюються автоматично і можуть блокуватися парламентом тільки в особливих

випадках. В поєднанні з широкими надзвичайними повноваженнями, сила

президентських указів може урівнюватися з законами, коли президент оголошує в країні

надзвичайний стан. Наприклад, Колумбія з 1958 до 1990 року жила за умов

надзвичайного стану 75% часу [14].

Цікавим є й інститут віце-президенства. В разі, якщо президент не може виконувати

свої функції, то його замінюватиме віце-президент. Умови і терміни заміни визначаються

різними конституціями по-різному і залежать від причин та характеру відсутності, а

також від того, в який період здійснення повноважень виникне така потреба. Віце-

президенти в одних державах призначаються президентом, в інших обираються за тим

самим мандатом, що й президент. Відсутня ця посада в Мексиці і Гондурасі. В Мексиці,

зокрема, для заміни президента скликається колегія виборців, яка обирає тимчасового

президента. Якщо це сталося після двох років повноважень, то тимчасовий президент діє

до кінця строку повноважень заміненого президента [14].

У більшості президентських систем Латинської Америки президент відповідає за

політику й законодавство, в той час як головною функцією парламенту є нагляд за

виконавчою владою. Проте таке примарне всевладдя президента часто наштовхується на

опозиційні до нього парламенти і тоді складна система стримувань і противаг вступає в

дію і призводить до іммобілізму, тобто до слабкості виконавчої влади і дестабілізаційних

конфліктів між законодавчою і виконавчою гілками влади. Причин такої ситуації державах Латинської Америки декілька. По-перше, дуже часто президенти не мають в

парламенті своєї більшості, а це призводить до протистояння між гілками влади і

створює загрозу перманентної і деструктивної політичної боротьби. Так, за 15 років з

початку 80-их до середини 90-их, з 33 латиноамериканських президентів, тільки шестеро

мали парламентську більшість в обох палатах на протязі всього свого терміну, хоча з

більшістю починало 13. Деякі держави, зокрема Болівія і Уругвай, обмежують

можливість виникнення такої ситуації, завдяки перенесенню голоса за кандидата на його

партію, тим самим забезпечуючи майбутньому президенту опору в парламенті, але,

звичайно, жертвуючи малими партіями, які не мають яскравого лідера, якого можна

виставити на президентських виборах чи необхідних ресурсів. На сьогодні про сильні

позиції президента в парламенті можна говорити в таких державах як Болівія(53,7%

місць в обох палатах) і Уругвай(50,4% голосів і відповідна кількість місць в обох

палатах) – з наведених вище причин, а також Колумбії, Домініканська Республіка(53%

місць в нижній палаті і 60% місць в Сенаті), Чилі (більше половини місць в палаті

представників і сенаті) та Венесуелі (69% місць президентської партії в Національній

Асамблеї). В Еквадорі ж склалася ситуація, за якої Нобоа, який переміг в першому і

програв в другому турі президентських виборів, мав, на той час, більшість в Конгресі.

Проте, на виборах 2007 року партія президента Корреа здобула 69,47% голосів і

сформувала пропрезидентську більшість [14].

По-друге, президенти Латиноамериканських країн часто не мають підтримки

більшості населення, адже в багатьох державах застосовується система відносної

більшості. В такому випадку президенти говоритимуть нібито від усього народу, проте

насправді представлятимуть дуже незначну його частину. Так, наприклад, в Мексиці

діючий президент набрав 35,89% голосів, тоді як його головний конкурент – 35,31%, і це

при тому, що в країні відсутній інститут другого туру виборів. Схожа ситуація склалася в

Парагваї(38,3% – 24,7%), Нікарагуа(38,07% – 29% – 26,51%) та Гондурасі(49,9% –

46,2%). Така ситуація, звичайно, не сприяє стабільності і демократичності виконавчої

влади. З сьогодні діючих в Латинській Америці президентів абсолютну більшість голосів

в першому турі набрали Ево Моралес(53,7% – Болівія), Альваро Урібе(62,20% –

Колумбія), Уго Чавес(62,87% – Венесуела), Табаре Васкес(50,4 – Уругвай), Тоні

Сака(58% – Ель Сальвадор). Другий тур виборів наразі введено в таких країнах:

Аргентина(нинішній президент), Болівія, Коста-Ріка(якщо ніхто не набере 40% голосів і

більше), Гватемала(нинішній президент), Еквадор(нинішній президент), Ель Сальвадор,

Уругвай. Однак другий тур виборів не вирішує проблеми, тому що за своєю суттю

більшість у другому турі є досить хиткою і розпливчастою, а тому є швидше утворенням

штучним ніж відображенням реальної позиції виборців. Теоретично передбачається, що

два кандидати, опинившись віч-на-віч у другому турі виборів, будуть укладати угоди з

виборцями, які підтримували всіх інших кандидатів, для того щоб створити життєздатну

коаліцію більшості; на практиці вони, звичайно, одержують цю підтримку через вибір

меншого зла. Більш того, другий тур голосування може мати і зворотний ефект, а саме –

перешкодити створенню максимально виграшних коаліцій і привести до зменшення

числа партій. Багато партій можуть висувати кандидатів з цілком обґрунтованою надією

вийти в другий тур голосування. Боротьба за одержання місця в другому раунді характеризується розпаленням ворожості і цинізмом, яких вистачить для того, щоб не дати кандидатові-переможцю відновити згоду та створити ефективну правлячу коаліцію [14].

По-третє, відсутність механізмів перевиборів. З одного боку, президент не може

розпустити парламент і тому втрачає дієвий інструмент впливу на парламент, який

перестає функціонувати і поринає в політичну боротьбу, а також не має можливості

підтримувати партійну дисципліну. З іншого боку, президента, який втратив довір’я

виборців чи підтримку партії дуже важко зняти з посади і виконавча влада залишається в

руках політичного «імпотента». Таким чином, в Латинській Америці за певних

політичних ситуацій президентська форма правління повною мірою проявляється своєю

системою стримувань і противаг, перешкоджаючи оперативному управлінню і

консервуючи невирішений політичний конфлікт до наступних виборів [14].

По-четверте, особлива роль особистих якостей кандидатів заважає оцінити їхні

професійні навички та якості. Навколо лідерів створюється ореол святості, який часто

засліплює виборців. Такі особистості корисні на виборах, але в процесі управління

проявляється їхнє невміння адекватно оцінювати та прогнозувати ситуацію, а отже

неможливість адекватно на неї реагувати. Інколи партіям важко підтримувати цей ореол і

після виборів, тому вони легко позбавляють підтримки таку яскраву особистість, але

невмілого керівника. Окрім того, така особа може просто не мати хороших зв’язків з

політичними партіями і не розуміти особливостей політичних домовленостей. І знову

вона залишається кинутою напризволяще [14].

По-п’яте, заборона повторного обрання президентом, примушує партії наприкінці

терміну повноважень діючого президента шукати, висувати і рекламувати нового лідера.

Часто це робиться на шкоду інтересів діючого глави держави і уряду. А тому нові

домовленості партії та її ресурси спрямовані не на забезпечення і підтримки політики

діючого президента, а на просування нової кандидатури. Останнім часом в країнах

Латинської Америки вносяться поправки до конституцій, спрямовані на врегулювання

такої ситуації. Зокрема такі норми існують в Аргентині, в Болівії, в Коста-Ріці, Колумбії.

І, по-шосте, слід виділити таку проблему як обмеженість ресурсів. В країнах

Латинської Америки склалася не зовсім хороша економічна ситуація. Велике число

бідних та соціально незахищених верств населення не сприяє достатньому наповненню

бюджету, але висмоктує з нього те, що є. В таких умовах виконавча влада постійно

обмежена в можливостях здійснення успішної політики. Здебільшого доводиться

обирати між ефективним і популярними заходами. Президент не може здійснити всього і

вже, а тому доводиться маневрувати і обирати те, що найважливіше зараз [14].

Позиція законодавчого органу - парламенту - в латино­американських країнах є значно слабшою, ніж позиція прези­дента й уряду. Президент має сильні важелі впливу на парла­мент, використовуючи своє право скликати спеціальні сесії, звертатися із спеціальними посланнями до депутатів, в яких визначається законодавча стратегія, видавати декрети-закони. Права парламенту були різко обмежені в умовах функціонування авторитарно-військових режимів, однак на сучасно­му етапі в процесі демократизації політичних систем у бага­тьох латиноамериканських країнах роль парламенту значно зросла [2].

У Латинській Америці парламенти є однопалатні (Коста-Ріка, Гаїті, Гватемала, Панама, Гондурас, Парагвай) і двопа­латні (Аргентина, Чилі, Мексика, Бразилія, Венесуела). Одно­палатні парламенти, як правило, називають Національними або Законодавчими асамблеями, а двопалатні - Національними конгресами або Генеральним конгресом (Мексика) і Генераль­ною асамблеєю (Уругвай).

Між нижніми і верхніми палатами існують відмінно­сті, які полягають у назвах, кількісному складі, термінах легіс­латури і компетенції. Нижні палати називають, як правило, Палатами депутатів або Палатою представників (Уругвай), а верхні – сенатами [2].

Нижні палати значно перевершують за кількісним скла­дом верхні. Наприклад, у Бразилії нижня палата налічує 487 депутатів, а верхня - 72; у Чилі відповідно - 120 і 47; в Ар­гентині - 258 і 72; Мексиці - 500 і 64. Різняться палати та­кож за терміном повноважень. Якщо нижні палати обирають­ся терміном на чотири роки (Аргентина, Чилі, Бразилія) або три роки (Мексика), то верхні палати відповідно на вісім (Бра­зилія, Чилі, Уругвай) або шість років (Аргентина, Мексика). Верхні палати оновлюються на третину кожних два роки або на третину чи дві третини кожних чотири роки. Верхні пала­ти, на відміну від нижніх, формуються не тільки шляхом пря­мих виборів, але й шляхом призначення. У Чилі 9 сенаторів призначаються пожиттєво: четверо Національною радою без­пеки, три - Верховним судом і два - Президентом.

Нижню палату очолює голова, два віце-голови, секретар і скарбник, а верхню -здебільшого віце-президент або голова сенату і два його заступники.

Компетенція нижніх палат полягає у прийнятті фінансових законів, висуненні обвинувачення під час процедури імпічмен­ту та притягнення вищих посадових осіб до політичної відпо­відальності, а верхніх палат - у наданні згоди на призначення президентом міністрів, федеральних суддів, генерального про­курора і генерального ревізора, ратифікації міжнародних дого­ворів, прийнятті остаточного рішення про усунення вищих посадових осіб від влади в процесі здійснення вищеназваних процедур [2].

У країнах, де функціонують двопалатні парламенти, кон­ституція передбачає спільні засідання палат, які мають відбу­ватися у випадку внесення змін до конституції, виборів президента і віце-президента; призначення особи для тимчасового виконання функцій президента, надання президенту надзви­чайних повноважень, повноважень оголошувати війну, укладати мир; виборів суддів Верховного суду тощо [2].

Законодавча функція парламенту полягає в тому, що він вносить зміни до конституції, приймає закони і затверджує бюджет. Пленарний кво­рум передбачає наявність половини конституційного складу конгресу. Законопроект розглядається здебільшого в двох чи­таннях. Звичайні законопроекти ухвалюються віднос­ною більшістю, а конституційні закони - кваліфікованою більшістю. У двопалатних парламентах законопроект, ухва­лений однією палатою, передається в іншу, в якій він прохо­дить ту ж саму процедуру розгляду. Отже, в латиноамериканських парламентах забезпечена рів­ність палат у законодавчому процесі. Законопроекти, ухвалені обома палатами, передаються Президенту для промульгації [2].

Парламенти беруть участь у формуванні органів дер­жавної влади. У деяких країнах законодавчі органи вибира­ють Президента і Віце-президента, якщо жоден із кандидатів не набрав відповідної кількості голосів, передбаченої законом, або два кандидати отримали рівну кількість голосів. Верхня палата Конгресу дає згоду на призначення президентом вищих посадових осіб виконавчої влади і суддів.

Контрольна функція Конгресу здійснюється через слідчі тимчасові комітети, заслуховування міністрів на засіданнях палат, Лічильний трибунал, який має право накладати штра­фи за незаконні або неправильні витрати адміністративних ор­ганів, припиняти дію адміністративних актів, повідомляти су­дові органи, здійснювати процедуру вотуму недовіри уряду (Уругвай), після якої Президент має право розпустити палати та залишити при цьому весь уряд або окремих його членів [2].

Судова система латиноамериканських країн включає суди федераль­них суб'єктів федерації. До федеральних судів відносять вер­ховні, вищі, апеляційні, спеціальні і суди першої інстанції, а до судів суб'єктів федерації - верховні, апеляційні, спеці­альні, першої інстанції і мирові суди [2].

Верховні суди в латиноамериканських країнах відрізняють­ся між собою кількісним складом, джерелами формування і функціями. Верховні суди мають такий кількісний склад: 21 і 5 додаткових суддів - Мексика; 16 - Чилі; 11 - Брази­лія; 9 - Аргентина; 5 - Уругвай і Венесуела. Судді Верхов­ного суду або призначаються довічно Президентом за згодою Сенату, або обираються парламентом терміном на 5 і 10 років (Венесуела, Уругвай). До компетенції Верховного суду належать такі повноваження: - здійснення контролю за діяльністю всіх інших судів, - розгляд конституційності законів, - вирішення спорів між федеральними органами, федера­цією і суб'єктами федерації, іноземними державами та міжна­родними організаціями, - розгляд актів Прези­дента, президій обох палат Конгресу, генерального прокурора і Верховного суду (Бразилія), - розгляд кримінальних справ щодо вищих посадових осіб на підставі рішення сенату [2].

Вищі суди штатів розглядають кримінальні справи щодо вищих посадових осіб штату і суддів (за винятком вищих су­дових інстанцій). Нижче Верховних судів і вищих судів штатів знаходяться окружні, апеляційні і федеральні суди першої інстанції загаль­ної юрисдикції. На федеральному рівні функціонують спеці­альні суди: з трудових справ, виборчі і воєнні трибунали.

Кожний суб'єкт федерації має власну судову систему, що включає верховні суди штатів, які розгляда­ють конституційність актів регіональної і муніципальної вла­ди, суди апеляційної і першої інстанцій, суди присяжних і ми­рові суди [2].