9.Основні біологічні функції води, які вона відіграє у клітинах, це:

- розчинник і стабілізатор розчинних біологічних молекул та йонів;

- регулятор теплового обміну;

-транспортна;

-збереження внутрішньоклітинного тиску і форми клітин;

-структурний прошарок у клітинних мембранах між полярними частинами білків і ліпідів;

-субстрат у процесі синтезу біологічних речовин;

-гідроліз;

-джерело електронів під час перетворення енергії в хлоропластах рослин

Неорг. Речовини такі функції:

• біоелектричну-регулюють функції переважно збудливих клітин та для проведення нервових імпульсів;

• -осмотичну- регулюють осмотичний тиск

• Структурну-зумовлюється утворенням комплексів з великими макромолекулами.

• Регулятивну-йони металів, з’єднуючись з ферментами, активують їх та регулюють швидкість хімічних перетворень

• Транспортну-функція ґрунтується на участі деяких металів у складі метало протеїнів для перенесення електронів та простих молекул

• Енергетичну-функція пов’язана з використанням неорганічного фосфору в утворенні АТФ

• Синтетичну-зумовлюється використанням неорганічних солей для будови тканин, синтезу специфічних молекул у спеціалізованих клітинах

10. Білки — це високомолекулярні біополімери, мономерами яких є залишки амінокислот. Амінокислотні залишки у молекулі білка сполучаються між собою міцним ковалентним зв’язком, який виникає між карбоксильною групою однієї амінокислоти і аміногрупою іншої.

Поліпептиди з високою молекулярною масою (понад 6000) називають білками. Вони складаються з одного або кількох поліпептидних ланцюгів, які можуть містити до кількох тисяч амінокислотних залишків.

Відомо чотири рівні структурної організації білків: первинний, вторинний, третинний і четвертинний (мал.9).

Первинна структура білків визначається якісним і кількісним складом амінокислотних залишків, а також їхньою послідовністю.

Часто молекула білка у вигляді ланцюга, складеного з амінокислотних залишків, нездатна виконувати специфічні функції. Для цього вона має набути складнішої просторової структури. Вторинна структура характеризує просторову організацію білкової молекули, яка повністю або частково закручується в спіраль. Радикали амінокислот (R-групи) при цьому залишаються ззовні спіралі. У підтриманні вторинної структури важлива роль належить водневим зв’язкам, які виникають між атомами Гідрогену NH2-rpynn одного витка спіралі та Оксигену СО-групи іншого. Третинна структура зумовлена здатністю поліпептидної спіралі закручуватись певним чином у грудку, або глобулу (від лат. глобулюс — кулька). На малюнку 9 наведено схематичну структуру білка міоглобіну. Важлива роль у підтриманні третинної структури належить так званим дисульфідним зв’язкам, які виникають між залишками амінокислоти цистеїну.

Четвертинна структура білків виникає внаслідок об’єднання окремих глобул, які разом утворюють функціональну одиницю. На малюнку 9 схематично зображено четвертинну структуру гемоглобіну, молекула якого складається з чотирьох фрагментів білка міоглобіну. Стабілізація четвертинної структури досягається гідрофобними, електростатичними та іншими взаємодіями, а також водневими зв’язками.

Залежно від конфігурації білки можуть бути фібрилярними та глобулярними. Молекули фібрилярних білків складаються з видовжених, паралельно розташованих поліпептидних ланцюгів. Як правило, ці білки нерозчинні у воді й виконують в організмі структурну функцію (наприклад, кератин входить до складу волосся людини або шерсті тварин). Молекули глобулярних білків складаються зі щільно скручених поліпептидних ланцюгів і за формою нагадують кульку. Ці білки здебільшого розчинні у воді та сольових розчинах. Вони виконують в організмі різноманітні функції (наприклад, гемоглобін забезпечує транспорт газів, пепсин — розщеплення білків їжі).Залежно від особливостей будови білки поділяють на прості та складні. Прості, або протеїни (від грец. протос — перший), складаються лише з амінокислотних залишків, а складні, або протеїди (від грец. протос та ейдос — вигляд), у своєму складі мають також залишки фосфатної та нуклеїнових кислот, вуглеводів, ліпідів, атоми Феруму, Цинку, Купруму та ін.

Одна з основних функцій білків — будівельна, або структурна. Білки є складовою частиною біологічних мембран. З них складаються структури, які виконують роль скелета клітин.

Захисна функція білків полягає у запобіганні пошкодженням клітин, органів, проникненню в організм сторонніх сполук, хвороботворних мікроорганізмів, інших чужорідних тіл. Наприклад, особливі захисні білки — імуноглобуліни, або антитіла, що утворюються в організмі хребетних тварин і людини, здатні «впізнавати» та знешкоджувати бактерії, віруси, чужорідні для організму білки. Білки крові — фібрин, тромбопластин і тромбін — беруть участь у процесах її зсідання, що запобігає великим крововтратам у разі ушкодження стінок кровоносних судин.

Окремі складні білки клітинних мембран, змінюючи свою структуру, передають сигнали із зовнішнього середовища на інші ділянки мембрани або всередину клітини. Так вони здійснюють сигнальну функцію.

Завдяки скоротливій (або руховій) функції білків клітини, тканини, органи або увесь організм можуть змінювати форму, рухатись. Скоротливі білки актин і міозин, які входять до складу м’язових та деяких інших клітин, забезпечують їхню здатність до скорочення (мал.12). Білок тубулін входить до складу мікротрубочок — компонентів джгутиків і війок певних клітин еукаріотів. Деякі білки можуть відкладатись у клітинах про запас, тобто виконують запасаючу функціюОдна з основних функцій білків — транспортна. Гемоглобін — дихальний пігмент крові людини, хребетних і багатьох безхребетних тварин — переносить кисень і деяку частку (до 10%) вуглекислого газу. Цим забезпечується газообмін у клітинах і тканинах. Енергетична функція білків полягає в тому, що за повного розщеплення 1 г білків у середньому звільняється 17,2 кДж енергії.

Деякі білки (гормони білкової природи, ферменти) виконують регуляторну функцію. Вони регулюють активність обміну речовин, процеси росту і розвитку організмів.

Важливою функцією білків є каталітична. Каталіз (від грец. каталіз — припинення) — зміна швидкості перебігу хімічних реакцій під дією певних хімічних сполук. Каталітичну функцію — біокаталіз -у живих організмах виконують ферменти.

Що таке ферменти? Які їхні функції? Ферменти (від лат. ферментум — закваска), яких відомо понад 6 000, — це прості (однокомпонентні) або складні (двокомпонентні) білки. Складні білки, на відміну від простих, містять ще й небілкову частину у вигляді певних органічних сполук (наприклад, похідних вітамінів), катіонів або аніонів.

11. Вуглеводи - це органічні речовини, які поряд з білками і ліпідами забезпечують існування живого організму. На частку вуглеводів припадає близько 2\% від сухої маси тіла людини і тварин (значно менше, ніж білків і ліпідів). Але в рослинних організмах їх частка складає близько 80\% сухої маси, тому в цілому в біосфері вуглеводів більше, ніж усіх інших органічних сполук разом узятих.

В організмі людини і тварин вуглеводи виконують дуже важливі функції: енергетичну (переважно за рахунок крохмалю і глікогену, які в організмі гідролізуються з вивільненням глюкози - легко засвоюваного джерела енергії для клітини); структурну (входять до складу різних внутрішньоклітинних структур і, передусім, мембран - гліко-протеїни, гліколіпіди та ін.); захисну (участь вуглеводних компонентів імуноглобулінів у підтримці імунітету); пластичну (вуглеводи використовуються для синтезу нуклеїнових кислот, змішаних вуглево-довмісних біополімерів та ін.); гідроосмотичну (гіалуронова кислота як надзвичайно гідрофільний полісахарид зв'язує міжклітинну воду і катіони, регулюючи міжклітинний осмотичний тиск); кофакторну (вуглеводи виступають у ролі факторів ферментів); опорну (хонд-роітинсульфати в кістковій тканині) і т. ін.

12. Ліпі́ди — це група органічних речовин, що входять до складу живих організмів і характеризуються нерозчинністю у воді та розчинністю в неполярних розчинниках, таких як ефір, хлороформ та бензол.

Переважна більшість ліпідів у живих організмах належать до однієї із двох груп: запасні, що виконують функцію запасання енергії (переважно триацилгліцероли), та структурні, які беруть участь у побудові клітинних мембран (переважно фосфоліпіди та гілколіпіди, а також холестерол). Проте функції ліпідів не обмежуються тільки цими двома, вони також можуть бути гормонами або іншими сигнальними молекулами, пігментами, емульгаторами, водовідштовхучими речовинами покривів, забезпечувати термоізоляцію, зміну плавучості тощ

15. Усі клітини еукаріотів сформовані системою мембран (від лат. мембрана - шкірка, плівка), які забезпечують їхнє нормальне функціонування. Клітини обмежені плазматичною мембраною. Вона забезпечує обмін речовин із навколишнім середовищем і взаємодію клітин між собою.

Біологічні мембрани складаються з ліпідів, білків і вуглеводів. Ліпіди становлять приблизно 40% сухої маси мембран. Вони розташовані у два шари. Основним функціональним компонентом біологічних мембран є білки, здатні виявляти свою активність лише в комплексі з ліпідами.

Одні білки розташовані на зовнішній або на внутрішній поверхнях мембран. їх називають поверхневими. Вони можуть відносно легко від'єднуватись від мембран після руйнування клітин.

Білки, заглиблені у товщу мембрани на різну глибину (вони становлять майже 70% загальної кількості білків мембран), називають внутрішніми. Є білки, які перетинають мембрану наскрізь, зв'язуючи її зовнішню та внутрішню поверхні.

Вуглеводи входять до складу мембран у вигляді комплексів із білками або ліпідами.

Нині загальноприйнятою вважають рідинно-мозаїчну модель будови біологічних мембран. Таку назву вона дістала тому, що близько 30% ліпідів мембран міцно пов'язані з внутрішніми білками, а інша їхня частина перебуває в рідкому стані. Тому комплекси білків і пов'язаних із ними ліпідів наче «плавають» у рідкій ліпідній масі. У молекул ліпідів, розташованих у вигляді подвійного шару, полярні гідрофільні «головки» обернені до зовнішнього та внутрішнього боку мембран, а гідрофобні неполярні «хвости» - всередину. Тому, якщо поглянути зверху на мембрану, вона нагадуватиме мозаїку, створену полярними «головками» ліпідів і молекулами білків, розташованими поверхнево або перетинаючи мембрану. Між молекулами білків або їхніми частинами часто є пори (канальці). Молекули, які входять до складу біологічних мембран, здатні пересуватись, завдяки чому за незначних пошкоджень мембрани швидко оновлюються.

16. Усі клітинні мембрани є рухливими текучими структурами, оскільки молекули ліпідів і білків не пов'язані між собою ковалентними зв'язками і здатні досить швидко переміщатися в площини мембрани. Завдяки цьому мембрани можуть змінювати свою конфігурацію, тобто мають плинність.

Мембрани - структури дуже динамічні. Вони швидко відновлюються після ушкодження, а також розтягуються і стискуються при клітинних рухах.

Мембрани різних типів клітин істотно розрізняються як по хімічному складу, так і за відносним змістом в них білків, глікопротеїнів, ліпідів, а отже, і по характеру наявних в них рецепторів. Кожен тип клітин тому характеризується індивідуальністю, яка визначається в основному глікопротеїнами. Розгалужені ланцюги глікопротеїнів, виступаючі з клітинної мембрани, беруть участь в розпізнанні чинників зовнішнього середовища, а також у взаємному пізнаванні споріднених клітин.

Функції біологічних мембран наступні:

1. Відмежовують вміст клітини від зовнішнього середовища і вміст органел від цитоплазми.

2. Забезпечують транспорт речовин в клітину і з неї, з цитоплазми в органели і навпаки.

3. Виконують роль рецепторів (отримання і перетворення сигналів з довкілля, пізнавання речовин клітин і т. д.).

4. Є каталізаторами (забезпечення примембранних хімічних процесів).

5. Беруть участь в перетворенні енергії.

17. Глікокалікс складається з глікопротеїнів і гліколіпідів, убудованих у плазматичну мембрану із зовнішнього боку, і призначений для координації взаємодії компонентів клітини між собою, а також клітини в цілому з позаклітинним середовищем та іншими клітинами. Вуглеводні компоненти цих складних молекул часто містять залишки сіалових кислот і формують на зовнішній поверхні мембрани негативний заряд. Товщина та зовнішній вигляд глікокалікса дуже різноманітні залежно від виду клітини; а компоненти, з яких він побудований, постійно оновлюються. Основними функціями глікокалікса є підтримка певного мікрооточення довкола клітин, їх захист від деяких фізичних і хімічних пошкоджень, розпізнавання структур за принципом «свій — чужий», установлення контакту зі «своїм» і відторгнення «чужого». Крім того, глікокалікс забезпечує трансмембранне перенесення речовин у клітину й із клітини; на ньому локалізовано гідролітичні ферменти, що беруть участь у пристінковому травленні; його компоненти запобігають злипанню мікроворсинок в епітелії кишечника та миготливому епітелії дихальних шляхів. Зовнішні олігосахаридні ланцюжки є индивідуумоспецифічними (тобто характерними для кожного окремого організму),а отже, формують міцний імунний бар’єр.

18. Сполуки, потрібні для життєдіяльності клітин, а також продукти обміну речовин перетинають плазматичну мембрану за допомогою дифузії, пасивного чи активного транспорту. Нагадаймо, що дифузія - процес, за якого речовини проникають крізь певні ділянки і пори мембран унаслідок їхньої різної концентрації по обидва її боки. Цей процес відбувається без витрат енергії у результаті хаотичного теплового руху молекул.

Вибіркове проникнення речовин через мембрани забезпечує пасивний транспорт. Для нього, як і для дифузії, характерне переміщення речовин з боку, де концентрація вища. Пасивний транспорт забезпечується за участю рухомих мембранних білків-переносників; зміною просторової структури білків, які перетинають мембрану; та через канали у мембрані.

Активний транспорт - це такий процес, при якому перенесення відбувається з місця з меншим значенням електрохімічного потенціалу до місця з великим його значенням. Цей процес, що супроводжується зростанням енергії, не може йти спонтанно, а тільки в сполученні з процесом гідролізу АТФ.

Активний транспорт речовин через біологічні мембрани має величезне значення. За рахунок активного транспорту в організмі створюються різниці концентрацій, різниці електричних потенціалів, тиску, що підтримують життєві процеси, тобто з точки зору термодинаміки активний перенос утримує організм в не рівноважному стані, підтримує життя, так як рівновага - це смерть організму.

19. Ендоцитоз – це транспорт макромолекул через плазмолему. Відповідно агрегатним станом поглинається речовини виділяють пиноцитоз (захоплення і транспорт клітиною рідини або розчинених в рідині сполук) і фагоцитоз (захоплення і транспорт твердих часток).

Існує ще один механізм транспорту речовин через мембрани, який називають ендоцитозом. Розрізняють два основні види ендоцитозу: фаго- і піноцитоз.

Фагоцитоз (від грец. фагос - пожирати) - це активне захоплення твердих об'єктів мікроскопічних розмірів (частинок органічних сполук, дрібних клітин та ін.) (мал. 41). До фагоцитозу здатні лише певні типи клітин тварин. Адже на відміну від клітин прокаріотів, рослин і грибів, вони позбавлені щільної клітинної стінки. За допомогою фагоцитозу захоплюють їжу деякі одноклітинні (наприклад, амеби, форамініфери) та спеціалізовані клітини багатоклітинних (наприклад, травні клітини гідри) тварин.

Спочатку клітина зближується з об'єктом, який має захопити. Під час безпосереднього контакту плазматична мембрана клітини огортає об'єкт і проштовхує його в цитоплазму. Так утворюється пухирець, вкритий мембраною (наприклад, травна вакуоля). В цей пухирець надходять гідролітичні ферменти, які перетравлюють захоплений об'єкт, а неперетравлені рештки виводяться з клітини.

Піноцитоз (від грец. піно — п'ю) - процес поглинання клітиною рідини разом із розчиненими у ній сполуками. Він нагадує фагоцитоз, але відбувається здебільшого за рахунок впинання мембрани.

Екзоцитоз - у еукаріот клітинний процес, при якому внутрішньоклітинні везикули (мембранні пухирці) зливаються з зовнішньої клітинної мембраною. При екзоцитозу вміст секреторних везикул ( екзоцітозних бульбашок) виділяється назовні, а їх мембрана зливається з клітинною мембраною. Практично всі макромолекулярні з'єднання ( білки, пептидні гормони та ін) виділяються з клітини цим способом.

20. Активний транспорт речовин через біологічні мембрани пов'язаний із витратами енергії, оскільки не залежить від концентрації речовин, які мають потрапити в клітину або вийти з неї. На цей процес впливає різниця концентрацій іонів калію і натрію у зовнішньому середовищі та всередині клітини. Тому його назвали калій-натріевим насосом. Концентрація іонів калію всередині клітини вища, ніж ззовні, а іонів натрію - навпаки. Завдяки цьому іони натрію пересуваються в клітину, а калію - з неї. Але концентрація цих іонів у живій клітині і поза нею ніколи не вирівнюється, оскільки існує особливий механізм, який іони натрію «відкачує» з клітини, а калій - «закачує» в неї. Цей процес потребує витрат енергії.

Завдяки механізму калій-натрієвого насосу енергетично сприятливе (тобто таке, що сприяє вирівнюванню концентрації) пересування іонів натрію в клітину, полегшує енергетично несприятливий (в бік вищої концентрації) транспорт низькомолекулярних сполук (глюкози, амінокислот тощо).

21. Міжкліти́нні конта́кти — спеціалізовані ділянки поверхні клітини, якими вона кріпиться до інших клітин або позаклітинного матриксу. До основних функцій міжклітинних контактів належить утримання клітин разом, забезпечення «спілкування» між ними, правильна їх орієнтація одна відносно іншої, регулювання переміщення клітин.

Злипання клітин між собою та приєднання їх до міжклітинного матриксу забезпечують молекули клітинної адгезії (англ. cell adhesion molecules, CAMs):кадгерини, інегрини, білки суперродини імунглобулінів, муцини та селектини. Цитоплазматична частина цих білків зазвичай приєднана до елементів цитоскелету. Більшість CAM рівномірно розподілені по поверхні цитоплазматичної мембрани і їх здебільшого достатньо для утримання клітин разом, проте в деяких тканинах на поверхні клітин формуються спеціалізовані ділянки скупчення молекул адгезії, саме для означення таких ділянок і використовують термін «міжклітинні контакти»

Адгезія — зчеплення (прилипання, злипання) приведених в контакт різнорідних твердих або рідких тіл (фаз).

22. Позаклітинна матриця або екстрацелюлярний матрикс, міжклітинна речовина (англ. extracellular matrix, ECM) — це позаклітинна частина тканин тваринних організмів (передусім сполучної тканини), що залягає у міжклітинному просторі. Наявність позаклітинного матриксу є визначальною рисою сполучної тканини тварин.

Позаклітинна матриця забезпечує механічну підтримку тканин та, залежно від тканини, диференціацію клітин та інші функції. Позаклітинна матриця може мати вигляд проміжної матриці (присутньої між клітинами) та базальної мембрани, що вистилає шари епітеліальних клітин.

Функції:

Макроскпічними прикладами міжклітинного матриксу є мінералізований матрикс кісток, еластична речовина хрящів, натягнуті волокна сухожилків; мікроскопічно міжклітинна речовина присутня у всьому тілі. Майже кожна тканина утримується разом завдяки екстрацелюлярному матриксу, так наприклад кожне м'язове волокно чи кожна жирова клітина обплетена ретикулярними волокнами, епітелій всіх поверхонь тіла розташований на базальній мембрані, яка теж є прикладом екстрацелюлярного матриксу.

Міжклітинний матрикс має наступні функції:

• Надання форми тканинам і органам

• Накопичення води тканинами

• Еластичність тканин

• Супротив розтягненню і стабільність кісток, сухожилків і зв'язок

• Резервуар цитокінів

• Трансдукція сигналів тканин

• Укріплення і надання полярності клітинам

• Вплив на процес затягування ран

• Фільтрувальна діяльність нирок через її спеціальну базальну мембрану

Екстрацелюлярний матрикс складається з волоконної частини і рідини з розчиненими в ній субстаціями. Найбільше розчинено протеогліканів і глікопротеїнів. Менше — поживних речовин (напр.амінокислот, глюкози), тканинних гормонів і електролітів.

Головним білковим сімейством є колагени, колаген присутній майже у кожній тканині. Еластичні волокна утворюються з білка фібриліну і еластину. До того ж існує велика кількість адгезійних білків, які сполучають клітини з міжклітинним матриксом.

Друга велика група — вуглеводи, а саме глікозаміноглікани, довго ланцюгові полісахариди обов'язкові компоненти позаклітинного матриксу. Глікозаміноглікани приєднуть до себе білки, утворюючи ще більші макромолекули — протеоглікани. Різноманітністю і взаємодією протеїнів, глікозаміногліканів і протеогліканів обумовлюють властивості міжклітинного матриксу. Наприклад у міжклітинній речовині кісткової тканини міститься неорганічна складова кристалів гідроксилапатиту, який придає кісткам міцність на стиск.

23. Класифікація міжклітинних контактів

У тих тканинах, у яких клітини або їхні відростки щільно прилягають один до одного між плазмолемами контактуючих клітин формуються зв'язки - міжклітинні контакти.

1.Замикаючі міжклітинні контакти.

а) простий або пухкий контакт;

б) щільний замикаючий контакт.

2.Адгезійні міжклітинні контакти.

а) точкові контакти;

б) адгезійні пояски;

в) адгезійні з'єднання між клітиною і внутрішньоклітинним матриксом;

г) десмосоми.

3.Провідні.

а) Нексус;

б) синапси.

Прості контакти займають найбільш великі ділянки дотичних клітин. Відстань між біліпыдними мембранами сусідніх клітин становить 15-20 нм, а зв'язок між клітинами здійснюється за рахунок взаємодії макромолекул дотичних глікокаликсів.

За допомогою простих контактів здійснюється слабкий механічний зв'язок - адгезія, що не перешкоджає транспорту речовин у міжклітинних просторах. Різновидом простого контакту є контакт "типу замка", коли плазмолеми сусідніх клітин разом з ділянкою цитоплазми наче вчіплюються один в одного (інтердигитація), чим досягається більша поверхня зіткнення й більше міцний механічний зв'язок.

Десмосомні контакти або плями зчеплення являють собою невеликі ділянки взаємодії між клітинами, діаметром близько 0,5 напівтемний. Кожна така ділянка (десмосома) має тришарова будова й складається із двох десмоелектронно щільних ділянок, розташованих у цитоплазмі в місцях контакту клітин, і скупчення електронно щільного матеріалу в між мембранному просторі. Функціональна роль десмосом забезпечення механічного зв'язку між клітинами

Щільні контакти перебувають тільки між апікальними частинами епітеліальних клітин, охоплюючи по всім периметрі кожну клітину. У цих ділянках між мембранні простори відсутні, а біліпідні шари сусідніх плазмолем зливаються в одну загальну біліпідну мембрану. Щільні контакти перебувають тільки між апікальними частинами епітеліальних клітин, охоплюючи по всім периметрі кожну клітину. У цих ділянках між мембранні простори відсутні, а біліпідні шари сусідніх плазмолем зливаються в одну загальну біліпідну мембрану.

Синаптичні контакти або синапси - специфічні контакти між нервовими клітинами (між нейронні синапси) або між нервовими й іншими клітинами (нервово-м'язові синапси й інші). Функціональна роль синаптичних контактів полягає в передачі порушення або гальмування з однієї нервової клітки на іншу або з нервової клітки на іннервовану клітину.

24. Простий контакт -з'єднання клітин за рахунок пальцевидних вп’ячувань і випинань цитомембран сусідніх клітин. Специфічних структур, що формують контакт, немає.

Прості контакти займають найбільш великі ділянки дотичних клітин. Відстань між біліпідними мембранами сусідніх клітин складає 15-20 нм, а зв'язок між клітинами здійснюється за рахунок взаємодії макромолекул дотичних до глікокаліксу.

За допомогою простих контактів здійснюється слабкий механічний зв'язок - адгезія, не перешкоджає транспорту речовин в міжклітинних просторах. Різновидом простого контакту є контакт "типу замка", коли плазмолеми сусідніх клітин разом з ділянкою цитоплазми як би вп’ячується один в одного(Інтердігітація), чим досягається більша поверхня зіткнення і більш міцний механічний зв'язок.

Щільний замикаючий контакт - стикаються біліпідні шари мембран сусідніх клітин. В області зони щільних контактів між клітинами не проходять практично ніякі речовини.

Постійні клітинні контакти скріплюють клітини в епітеліальному клітинному шарі таким чином, що запобігається перетікання навіть малих молекул з одного боку шару на іншу. Латеральна рухливість багатьох мембранних білків обмежена. Обмеження рухливості досягається за допомогою бар'єрів, утворених за участю щільних контактів.

Клони епітеліальних тканин (епітелії) функціонують в якості вибірково-проникних бар'єрів, розділяють рідини з різним хімічним складом по обидві сторони шару. У виконанні цієї функції щільні контакти грають дві ролі.

Крім того, проміжки між епітеліальними клітинами повинні бути скріплені таким чином, щоб транспортувати молекули не могли б повертатися назад в порожнину через міжклітинні проміжки.

Щільні контакти і виконують ці дві функції: бар'єрів для дифузії мембранних білків міжапікальної і базолатеральної поверхнями і скріплення сусідніх клітин, так що водорозчинні молекули не можуть перетекти на іншу сторону шару. При цьому щільні контакти непроникні для макромолекул, а їх проникність для малих молекул сильно варіює в різним епітелієм. Епітеліальні клітини можуть тимчасово модифікувати щільні контакти для того, щоб допустити збільшений потік рідини через проломи в контактних бар'єрах. Такий параклітинний транспорт особливо важливий при абсорбції амінокислот і моносахаридів з порожнини тонкого кишечника.

25. Просте міжклітинні з'єднання - зближення плазмолеми сусідніх клітин на відстані 15-20 нм. При цьому відбувається взаємодія шарів глікокаліксу сусідніх клітин. Глікопротеїди сусідніх клітин при утворенні простого контакту В клітини одного типу. Наявність цих білків-рецепторів (кадгеріни, інтегринів і ін)характерно для певних тканин. Вони реагують тільки з відповідними їм клітинами. Наприклад, кадгеріни беруть участь в утворенні контактів тільки між епітеліальними клітинами, забезпечуючи їх з'єднання практично по всій поверхні контактуючих клітин.

Інтегріни – являють собою поверхневі білки, які забезпечують адгезію клітин до компонентів позаклітинного матриксу і іноді до інших клітин. Багато інтегринів виявляють спорідненість до глікопртеїдів і базальної мембрани, і позаклітинного матриксу. Втрата деяких інтегринів (при раку молочної залози, раку передміхурової залози, раку товстої кишки) або їх надлишок (при меланомі, плоскоклітинному раку порожнини рота, носоглотки, гортані) сполучені з високим ступенем злоякісності пухлини.