Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
МИСТЕЦТВО ХХ СТОЛІТТЯ.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

Представники поп-арту

«Печатка» Олденбурга у Клівленді

  • Том Вессельман

  • Річард Гамільтон

  • Ред Грумз

  • Аллан Д’Арканджело

  • Джим Дайн

  • Джаспер Джонс

  • Ален Джоунс

  • Роберт Індіана

  • Алекс Кац

  • Рой Ліхтенштейн

  • Клас Олденбург

  • Пітер Блейк

  • Мел Рамос

  • Роберт Раушенберг

  • Джеймс Розенквіст

  • Ед Руша

  • Джордж Сегал

  • Уейн Тібо

  • Енді Воргол

  • Пітер Філіпс

  • Кейт Харінг

  • Девід Хокні

  • Марісоль Ескобар

Тема 2. Український мистецький авангард

Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям інду­стріалізації та урбанізації, то авангард пов'язаний з цими процесами органічно — він є прямим породженням нових ритмів життя, при­скорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних пере­вантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори. Авангардизм у живописі — це різні напрями, які виступали що­разу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху. Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не про­сто заперечує попередні стилі — воно їх повністю ігнорує... По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму — від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою ри­сою авангарду є його аналітичність.

Авангардне мистецтво несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, світових змін, які відбуваються зрушення всіх традиційних ко­ординат життя. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 1910 – 1920-х років стала «Композиція», де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плава­ють чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому сере­довищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум'яття і не­впорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному світі.

Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907 – 1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухну­ли творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 1930-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські ре­жими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим не стільки на почуттєве, скільки на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інако­мисленням.

Та в 1910-ті роки — ще у спокійній атмосфері лише інтелектуально вируючої Європи — українські художники мали змогу знайомитися з європейськими школами і течіями. Найбільше притягувала атмо­сфера французької столиці з її музеями, виставками, майстернями, а також Краків, Мюнхен, де також існували мистецькі осередки. Ми­хайло Бойчук, наприклад, вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протя­гом трьох років мав свою майстерню в Парижі, яку організував для втілення ідей, висунутих львівськими майстрами Панькевичем і Сосенком, котрі мріяли поєднати живописні форми візантійських ікон з традиційним народним мистецтвом.

Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер — апостолів українського кубофутуризму.

Термін «кубофутуризм» виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на «аналітичній» стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до кон­структивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна ди­наміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енер­гія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму — об'єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художни­ки одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.

Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу «Ланкою», за спогадами художника Д. Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика «зухвало обілляла брудом». 1914 року новоутворена група «Кільце» влаштувала свою (через світову війну першу і останню) виставку, в якій взяв участь 21 художник. У передмові до каталогу виставки, крім маніфестації основних теоретичних положень, було сказано: «Ми доводимо існування в нашому місті творчих сил».

Художник О. Богомазов — поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення — вже у 1913—1914 роках створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття – експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму. Та будучи прихильником і теоретиком кубофутуризму, він пише трак­тат «Живопис і елементи» — блискучу теоретичну розвідку про те, як темп і ритм зовнішнього життя перекладається художньою осо­бистістю на мову живопису. «Світ виповнений енергією руху, — роз­мірковує автор, — і спостережливе око бачить динаміку навіть у ста­тичному предметі («гора насувається», «рейки біжать», «стежка в'єть­ся»)». Предмет для кубофутуриста — не інертна матерія: «Київ у своєму пластичному об'ємі сповнений прекрасного і розмаїтого глибокого динамізму. Тут вулиці впираються у небо, форми напру­жені, лінії енергійні, вони падають, розбиваються, співають і грають». Художник, розуміючи це, може зімітувати своє переживання за допо­могою ліній і форм. «Людина штовхає тачку вулицею додолу, — тлу­мачить О. Богомазов свою картину з подібною назвою. — Довгі прямі лінії дерев'яних ручок, кут, утворений ящиком, рухлива постать лю­дини і коліс творить такий натиск руху, що викликає в сусідніх бу­динках опір та ілюзію руху, протилежного тачці. Ясно спостерігається, як лінії чотириповерхового будинку наче пручаються, змінюють свій напрямок, щоби встояти і не бути зметеними концентрованим рухом тачки і людини...»

Трактат О. Богомазова споріднений з теоретичною роботою абстрак­ціоніста В. Кандинського «Про духовне у мистецтві» і книгою Глеза-Метценже «Про кубізм». Але глибина і переконливість обґрунтування нового мистецтва робить його працю безприкладною. Про Богомазова кажуть, що він поставив кубофутуристичний зір не лише художникам, а й поетам: «Трикутні скелі, призматичні кручі, зигзаг розколин, креслених по них, кристали гір, зубчасті та блискучі... Піднісся конус нової гори» — це рядки з вірша М. Бажана про Кавказ.

Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»), але на відміну від іта­лійського футуриста Марінетті, що з гіркотою ганьбив свою Венецію («ринок лахмітників»), від інших, хто трактував тему міста як місця, де руйнується і гине особистість, він вважав, що «... місто б'є особистість, але воно таки може і викувати її». Перенапружений урбанізм французьких кубістів та італійських футуристів у Богомазова пом'як­шувався. Темп і тіснява міста у нього поєднується з м'якими руха­ми людей.

Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвисті­стю, почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, ви­шиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таєм­ничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, рит­мічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру — синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, — вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, — колорит стародавніх київських мозаїк.

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич (1878-1935), творець супрематизму, поряд з Кандінським та Мондріаном був одним із основоположників абстрактного мистецтва. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв'язків з нею. Бажа­ючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, худож­ник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навко­лишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Ху­дожник і теоретично обґрунтовував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Малевич, власне, творить картину виходу людини у космос (вираз «супутник Землі», до речі, вигадав цей художник).

А що означають відомі квадрати Малевича — чорний, червоний, білий? А хрест, а коло? Можливо, в них ті психологічні архетипи, що лягли колись в основу таємничої мови українських орнаментів, ті «езотеричні» знаки, якими кодувався діалог людини з космосом у прадавні часи, що й стало, зокрема, мотивом вишивок на рушниках чи візерунків килимів, писанок. Недарма свій «Червоний квадрат» 1915 р. Малевич характеризував як «живописний реалізм селянки у двох вимірах».

З кінця 1920-х років Малевич звертається, як і на початку свого шляху, до зображальності, але збагаченої досягненнями супрематиз­му, який допоміг художникові віднайти у чистому виглядові най­простіші елементи, що складають фундамент художнього образу. Дуже точно це помітив В. Шкловський: «Супрематисти зробили у мистецтві те, що зроблено у медицині хіміком. Вони виділили діючу частину засобів».

До пізнього Малевича сучасні мистецтвознавці додають прізвись­ко Мужицький (за аналогією з Пітером Брейгелем Старшим), оскіль­ки його основними персонажами стали селяни. Наприкінці 1920-х років він знайшов притулок у Київському художньому інституті і почав тут малювати синяву неба, лани, як смугасте рядно, селян і селянок, що увібрали в себе риси й енергію природи. Застиглі, напру­жені — вони не мають індивідуальних рис, як і природа, що, за висло­вом художника, «як маска, що приховує свою багатоликість». В ціло­му оптимістичний, його доробок містить і картини, які можна тракту­вати як відгук на трагічні зміни у селянському житті. Можливо, ху­дожник передчував трагедію 1933-го року, бо найчастіше вживані ним атрибути цього часу — труна, хрест, сніп. На його ескізі бачимо селя­нина з хрестом розп'яття на обличчі, з хрестами на босих ногах і до­лонях ритуально піднесених рук. Зовсім незадовго до голодомору написаний селянин з чорним обличчям, чорними руками і ногами, з червоно-чорним хрестом і біло-червоним хрестоподібним мечем. Він біжить різнобарвними смугами рівнини на тлі синього неба. Попри веселі кольорові смуги і два супрематичні будинки — червоний та білий — пейзаж дихає коюсь пусткою і безнадією.

Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов («Сгезсепйо») з рухливих кольорових конструк­цій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до револю­ційних свят, плакати, інтер'єри). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов («Рибалка», «Дачники»); Н. Редько («Світло і тінь симетрії», цикл «Електроорганізми»). Кубофутуристами тією чи іншою мірою були Г. Собачко-Шостак («Рух кольору», «Тривога»), М. Лисицький («Ком­позиція»), Д. Бурлюк («Козак Мамай», «Жнива»), В. Меллер («Ассі­рійські пісні»), А. Петрицький («Ексцентричний танок», «Компози­ція»). «Футуристичний портрет» написав і один із творців стилю українського модерну Г. Нарбут.

Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театраль­но-декораційному живопису (сценографії), їм подобалося відтворю­вати атмосферу якоїсь історичної епохи. Вони то писали сцени жит­тя як театралізовані вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панує не повсякденність, а реальність вищого ґатунку. Блиску­че виявив себе у сценографії талант сподвижниці О. Богомазова — О. Екстер, яка склалася як художник у Києві, пізніше відкрила художню школу в Одесі, а у 20-ті роки її діяльність пов'язана з па­ризькою «Академі модерн». Вона уславилася своїми картинами, ескі­зами, костюмами, декораціями, в яких представлене протистояння трагічних нерозв'язних суперечностей, античне відчуття неможли­вості упорядкування світу, трепету перед нескінченним хаосом при­страстей і ворогуючих сил. Так у «Сценічних конструкціях до тра­гедії» (що призначалися не для конкретного спектаклю, а для тра­гедії взагалі) пластика будується на одночасності двох актуальних тем: грандіозних перекладин, які розходяться променями від двох сходових маршів, вертикальних арок, які постають у них на шляху. Вони не просто існують одночасно, вони начебто встромлюються одна в одну. Протистояння підкреслюється і кольором: горизонтальна систе­ма червона, вертикальні арки чорні, із золотим контуром. Ніяких відтінків, переходів — ніяких компромісів, жодна з тем не хоче відсту­пати. Великої емоційної сили творові надає поєднання чорного і червоного — традиційне для української кольорової гами (згадаємо вишиванки) поєднання, яке, за В. Кандінським, означає найвищу напругу людських сил, трагізм життя.

Яскраво виразили себе у сценографії й О. Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф'єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п'єси «Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні строї та декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми, Першого театру Україн­ської радянської республіки ім. Т. Шевченка, театру ім. І. Франка, ім. Лесі Українки, оперного. Фантазія, мальовничість, вишуканість ко­лориту відзначали всі його роботи. Уславився Петрицький і карти­нами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне — портретами діячів укра­їнської культури. Ціле десятиріччя (від 1922 р.) він портретував письменників, композиторів, режисерів, політичних діячів. Ця пор­третна галерея української інтелігенції позначена артистизмом, ди­намічною напруженістю героїв, гострою забарвленістю образу, яка часом нагадує шаржування. У всіх портретах — обов'язковий мета­форично-асоціативний ключ до образу. Композитора М. Вериківського, наприклад, зображено в процесі диригування — руки компо­зитора акцентовані великою чорною плямою, яка, увиразнюючи їхню форму (світлі на чорному тлі), створює живописний акорд, що асоцію­ється з акордом музичним. Портрет М. Хвильового написаний у розпалі його цькування — менш ніж за рік до самогубства. Портрет запам'ятався багатьом «трагічною тінню на обличчі» (за словами Т. Масенка). Подальша доля портретної галереї Петрицького, що нараховува­ла понад 60 творів, склалася драматично: коли репресували героїв, спалювалися й їхні портретні зображення. Тільки частина їх зберег­лася у музейних фондах чи збірках приватних осіб, а деякі — у фотографіях.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візан­тійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму без­іменних українських малярів минулих віків. В основі естетики того­часного монументального живопису — уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила і з почуттям віри — велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими «бойчукістами» виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.

Твори «бойчукістів» 1920 – 1930-х років: розписи луцьких казарм в Києві, оформлення Київського оперного театру до І Все­українського з'їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукра­їнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському ли­мані і Харківського Червонозаводського театру — перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій ікони, лубка, народних картин, графіки й романтичних надій часу. До наших часів лишили­ся тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був , репресований за «іконописний» формалізм і «буржуазний націоналізм».

Український живописний авангард, як кожний великий стиль, має , наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство (чого ми не знайдемо ні у французькому кубізмі, ні в німецько­му експресіонізмі, де колір використовували здебільшого для підкреслення фактури, матеріальності предмета, стану людини), як присутність у фарбах, у формах елементів середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також колориту київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що перериваються темними згуст­ками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського се­лянського побуту, взята від хати-мазанки) — вся вітальна сила се­лянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887 – 1964). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул «генія скульптури», проторувавши до­рогу іншим видатним майстрам — Генрі Муру, Джакометті, Калидеру та ін.

Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження, його самобутність виявила себе вже у перших юнацьких роботах «Думка», «Відчай», «Запорожець», «Юда». Архипенко зображав не мислителя, а думку, не людину в роз­пачі — відчай. Експресіонізм — прагнення до узагальненої передачі певних станів — заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів — «Дитина», «Негритянка», біблійна «Сусанна». Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до жит­тя, оті «половецькі баби», що стояли по українських степах як вар­тові вічності.

У кубізмі його привабило те, як живописці працювали із формою: подібно до поетів, вони римували, ритмізували, досягали гармонійно­го звучання, зіставляючи куби й овали. Кубофутуризм Архипенка це теж динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченному колообігу. Він зважився на небачену доти річ: покрив веселковими ко­льорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рух­ливими. Такий «П'єро-карусель», в якому обертаються і хитаються всі осі цієї непосидючої фігури, складеної з ромбів, кіл, конусів.

Скульптор постійно експериментує, створюючи абсолютно нова­торські речі. Так, образ паризького циркача «Медрано» сконструйо­вано з металу, дерева, скла. Це перший у XX ст. «нобіль» — робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, їх названо «архипенктурою»: цей спосіб живопису справ­ляє враження справжнього руху. Тут головне не сюжет, а постійна мінливість. О. Архипенко любив такий матеріал, як випалена глина-теракота — за прихований в ній вогонь життя, теплоту, але водно­час робив скульптуру з плексигласу, підсвіченого зсередини, що на­давало скульптурам світлосяйної прозорості. Новаторським стало й тлумачення скульптором простору між частинами скульптури, які він порівнював з музичними паузами. У Дев'ятій симфонії Бетховена, пише він, двічі трапляється довга пауза, що породжує таємницю і напруження. Використання тиші і звуку в симфонії подібне до за­стосування значущого простору і матеріалу в скульптурі. Спираючись на цю концепцію, він почав моделювати простір і йому пощастило досягти своєї мети 1912 року у статуї «Жінка, що йде». Метафізична основа є і в іншому винаході — увігнутостей та випуклостей в скульптурі, які теж сприймаються як символи відсутніх форм і відкриті для асоціацій та зіставлень.

«У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність». Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одя­гу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарв­леність у скульптурах «Жозефіна Бонапарт», «Стародавня єгиптян­ка», «Арабка». Ритми різних часів і народів, але й українські історичні глибини даються тут взнаки: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі («Рожевий торс на мозаїчному тлі»), впливи українського бароко. Бронзове по­груддя — портрет відомого в світі диригента В. Менгельберга (пода­рований автором Києву) виконано в дусі «необароко»: диригент, пе­реживаючи бурю бетховенського твору, виказує пристрасть, шал і пафос.

Немов архаїчний майстер, великий скульптор насичував пластичні форми магічною символікою, його роботи начебто невикінчені, фраг­ментарні, не деталізовані — а тому й справляють враження первіс­ності, вічного творення життя.

Український мистецький авангард творив справді високе мистец­тво. 1910 – 1920-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В Цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури – післяреволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.