11. Проблеми класифікації фінансово-правових норм.

Залежно від способу впливу на учасників фінансових правовідносин, що визначає характер їх юридичних прав та обов'язків, фінансово-правові норми поділяються на: зобов'язуючі, забороняючі та уповноважуючі. Зобов'язуючі фінансово-правові норми приписують здійснювати певні дії, спрямовані на мобілізацію або витрачання коштів державою. Вони регулюють відносини в галузі фінансового планування (бюджетного, кредитного, касового та ін.), встановлюють обов'язковий порядок дотримання ставок заробітної плати і т.д. Саме в цих нормах проявляється основний, імперативний метод фінансово-правового регулювання - метод владних приписів. Зобов'язуючі фінансово-правові норми містяться у всіх фінансових законах і нормативних актах. Так згідно ч.1 ст. 61 БК України Кабінет Міністрів України зобов’язаний надати Верховній Раді України звіт про виконання закону про державний бюджет до 1 червня року, наступного за звітним. Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону здійснювати певні дії і встановлюють обов'язок учасників фінансових правовідносин утримуватися від їх здійснення. Зобов'язуючі і забороняючі норми схожі між собою визначеністю, категоричністю форми, точністю приписів, які містяться в них. Однак численність забороняючих норм є досить незначною. І це зумовлено тим, що при регулюванні фінансових правовідносин переважають зобов'язуючі норми. Приписуючи здійснення певних визначених дій вони, як правило, виключають необхідність спеціального встановлення пов'язаних із цими діями заборон. Але в деяких випадках із метою посилення гарантій прав учасників фінансових правовідносин, визначення особливої важливості дотримання фінансової дисципліни в певній сфері фінансових правовідносин передбачено заборони. В інших випадках забороняючі норми визначають межі дозволеної поведінки. Так, наприклад, згідно ч. 2 ст. 72 БК України забороняється надання позичок з одного бюджету іншому.

Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права учасників фінансових відносин на здійснення певних самостійних дій у передбачених законодавством межах. Вони надають можливість прийняття самостійних рішень у передбачених межах. Але й цим нормам властива імперативність, оскільки вони не припускають можливості вийти за передбачені ними межі. Так, чинне законодавство дозволяє органам місцевого самоврядування надавати пільги окремим платникам податків, але в межах надходжень до місцевих бюджетів. Підприємство може на власний розсуд розпоряджатися прибутком, але тільки після виконання обов'язків із сплати податків та інших обов’язкових платежів до бюджету. Так п. 4 ч. 4 ст. 22 БК України головні розпорядники бюджетних коштів затверджують кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Категоричний вираз фінансово-правових норм стосується в основному відносин, які виникають при обов'язковому методу фінансової діяльності. При добровільному методі імперативність все одно є, але виражається дещо інакше.

В залежності від свого змісту норми фінансового права поділяються на матеріальні й процесуальні. Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють склад фінансової системи, види й обсяг грошових обов'язків юридичних та фізичних осіб перед державою та місцевими утвореннями, джерела формування фінансових ресурсів, види видатків, бюджетні та позабюджетні фонди – тобто, матеріальний (грошовий) зміст юридичних прав і обов'язків учасників фінансових правовідносин. Зокрема, ст. 65 БК України встановлено нормативи відрахувань від прибуткового податку з громадян до бюджетів місцевого самоврядування.

Об'єктивний процес зростання ролі фінансів, фінансової діяльності держави в умовах переходу до ринкової економіки, ускладнення умов реалізації фінансової політики держави поряд з іншими факторами вимагають всебічного з'ясування процесуальних питань фінансового права. Фінансовий процес є правовою формою реалізації матеріальних прав в галузі утворення, розподілу, перерозподілу й використання публічних фінансових ресурсів. Чітка регламентація процесуальної сторони фінансової діяльності держави сприяє дотриманню реалізації цих прав, а також найефективнішому використанню фінансів.

Процесуальні фінансово-правові норми встановлюють порядок діяльності в галузі формування, розподілу та використання державних і місцевих грошових фондів. Вони вимагають дотримання передбачених процедурних правил у цій діяльності: строків, участі певних органів, здійснення певних дій тощо. Серед процесуальних норм можна виділити норми загального характеру та особливі (спеціальні) фінансово-процесуальні норми.

До процесуальних фінансово-правових норм загального характеру належать норми, що забезпечують здійснення фінансових операцій, облік надходжень і видатків державних грошових коштів, порядок оформлення документації по грошових операціях, постановку оперативно-статистичної й бухгалтерської звітності у фінансових органах, ведення грошових документів та деякі інші.

До особливих (спеціальних) фінансово-процесуальних норм належать не всі техніко-юридичні норми, які опосередковують фінансову діяльність держави, а лише ті з них, які мають пряме відношення до виникнення, зміни й припинення фінансових правовідносин. За цією ознакою можна виділити наступні групи фінансово-правових норм:

- норми, що забезпечують єдність бюджетної класифікації доходів і видатків та здійснення касових операцій по бюджету;

- норми, що забезпечують технічну документацію фінансових операцій: форму й реквізити податкового повідомлення, бюджетної асигнації, лімітного розпорядження по кредитах, страхового посвідчення про обов'язкове державне страхування тощо;

- норми, що забезпечують технічний порядок припинення фінансових правовідносин: порядок оформлення податкових платежів, що надійшли; порядок перерахування податків до державного бюджету; порядок оформлення здійсненого державного видатку; звітна документація по авансах, виданих на відрядження; порядок перерахування сум по державних позиках та інші;

- норми, що забезпечують дотримання формального порядку примусового стягнення недоїмок з податкових та інших обов'язкових платежів: порядок письмового попередження недоїмника, порядок подання фінансового органу до суду про надання йому права на вилучення майна недоїмника в рахунок покриття недоїмки, порядок опису майна і т.д.

У фінансовому праві його підгалузі та інститути вміщують у єдності як матеріальні, так і процесуальні норми. І тільки у бюджетному праві, як підгалузі фінансового, матеріальні норми об'єднуються в інститут бюджетного устрою, а процесуальні – в інститут бюджетного процесу, тобто встановлену законодавством процедуру проходження бюджету.

За функціональним призначенням в механізмі правового регулювання фінансово-правові норми поділяються на первинні фінансово-правові норми і норми-правила поведінки.

До первинних фінансово-правових норм відносяться норми, які мають найбільш загальний характер і відрізняються більш високою формою абстрагування, за допомогою яких визначаються мета, завдання, принципи, межі, напрями правового регулювання, а також закріплюються правові поняття та категорії. Первинні фінансово-правові норми неоднорідні за своїм характером, і серед них можна виділити норми-принципи і норми-дефініції. Норми-принципи – це нормативні приписи, які виражають і закріплюють принципи фінансового права або його окремих інститутів. Вони є орієнтиром для встановлення необхідної відповідності фінансово-правових норм законам суспільного розвитку. Норми-принципи містяться у більшості фінансових законів, наприклад, ст. 3 Закону України “Про систему оподаткування”, ст. 7 Бюджетного кодексу України. Норми-дефініції містять визначення правових понять та категорій. І одним із важливих завдань є законодавче закріплення правових дефініцій. В Законі України “Про систему оподаткування” надається визначення понять “податок” (ч. 1 ст. 2), “державні цільові фонди” (ч. 2 ст. 2) та інших.

Оскільки серед норм фінансового права значна кількість є нормами, які визначають правила поведінки суб’єктів фінансової діяльності: визначають права і обов’язки суб’єктів, умови і міру їх реалізації, види санкцій, які застосовуються до порушників фінансового законодавства тощо. І саме в таких випадках вихідні фінансово-правові норми знаходять свій подальший розвиток, деталізацію та конкретизацію. Норми, які визначають правила поведінки, за своєю функціональною спрямованістю поділяються на регулятивні і охоронні. Регулятивні фінансово-правові норми безпосередньо спрямовані на врегулювання фінансових відносин, наданням учасникам цих відносин прав і покладанням на них обов’язків. Охоронні фінансово-правові норми починають діяти у випадках невиконання учасниками фінансових правовідносин вимог регулятивних норм і спрямовані на реалізацію певних заходів впливу на неналежних учасників цих правовідносин, а також на реалізацію санкцій за порушення приписів фінансового законодавства. Так, главою 18 БК України встановлено види відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також заходи, що застосовуються до порушників бюджетного законодавства.

Л. К. Воронова визначила фінансово-правову норму як загальнообов'язковий припис компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, яка виражена в категоричній формі й забезпечена примусовою силою держави. Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо регулювання фінансових відносин шляхом офіційного їх закріплення у формі прав і обов'язків суб'єктів цих відносин. 12. Норми-презумпції та норми-фікції у ФП.

Правова презумпція у фінансовому праві – це прямо або побічно закріплене у фінансовому законодавстві обов'язкове судження, що має природу вірогідності, про наявність або відсутність одного юридичного факту за наявності іншого юридичного факту у фінансових правовідносинах. Вірогідним фактом при встановленні елементів податку у згаданому прикладі і виступає платоспроможність платника. Підставою презумпції (вірогідне судження про платоспроможність особи) можуть бути зовнішні форми добробуту – наявність предметів розкоші, цінного майна тощо (наприклад, проекти запровадження так званого податку на розкіш). У зв'язку з цим аналіз правових презумпцій елементів юридичного складу податку має бути спрямований на виявлення того, наскільки адекватно та або інша презумпція виконує свою основну роль, тобто сприяє реалізації принципу обліку фактичної здатності сплатити податок.

Для визначення важливої ролі застосування правових презумпцій у регулюванні фінансових правовідносин доцільно також виявити співвідношення презумпцій з такими суміжними категоріями, як правова гіпотеза, правова версія, правова аксіома, правові принципи, правова преюдиція.

Досліджуючи співвідношення правової презумпції і правової гіпотези, слід погодитися з тим, що схожість презумпції і гіпотез полягає в їх характері і спільному індуктивному методі утворення. Відмінності полягають в умовах і причинах їх утворення, характері і наслідках спростування. Перші відображають звичайний, перевірений практикою порядок речей, приймаються без доказів за істину. Гіпотеза не може бути прийнята без доказів за істину [4, с. 48].

Наприклад, у процесіпідтвердження легітимності доходів, отриманих фізичними особами, не держава, якщо в неї є підозри (гіпотеза), має доводити неправомірність походження особистих доходів, а громадянин обов'язково має надати вичерпну інформацію відповідним органам щодо легітимності джерел їхнього походження. У цьому випадку спостерігається певний відхід від абсолютного застосування принципу презумпції невинуватості у сфері підтвердження легітимності доходів.

На наш погляд, російська дослідниця С. Гусєва слушно звернула увагу на те, що гіпотеза містить у собі незавершеність. Процес пізнання не може зупинитися на стадії гіпотетичного досягнення істини. Гіпотеза неминуче вимагає доведення. Презумпція ж характеризує такий стан суб'єкта пізнання, коли сума зібраних відомостей про властивості об'єкта породжує більше або менше переконання в істинності знання сутнісних внутрішніх властивостей [5, с. 32].

При порівнянні правової презумпції і правової версії необхідно враховувати, що остання є різновидом гіпотези. Їх спільні властивості полягають в індуктивному характері утворення і вірогідності даних суджень. Відмінності полягають у тому, що правові презумпції зберігають свій вплив тривалий час. Версії висуваються в разі порушення розпоряджень фінансово-правових норм в кожному випадку окремо. Вони є характерними для фінансово-правової відповідальності, зокрема у процесі розслідування фактів фінансових правопорушень. Роль правової презумпції в цьому плані полягає у тому, що вона може включатися у правову версію, наприклад, презумпція невинуватості суб’єкта фінансових правовідносин, щодо якого висуваються версії його причетності до конкретного фінансового правопорушення. Правова презумпція істотно відрізняється від правової аксіоми. Обґрунтованою є точка зору, що аксіома – це істина, яка не вимагає доказів через її очевидність, вона виражає істину у всеосяжній формі (Конституція – найвищий законодавчий акт, а відповідно закріплені в ній права особи у повній мірі стосуються і суб’єктів фінансово-правових відносин). Хоча аксіома і не є абсолютною істиною (у кожного є право оспорювати у судовому порядку будь-які приписи фінансово-правової норми), але містить таке положення, визнання істинності якого необхідне, а сумніви в його істинності неможливі. До аксіоматичних можуть бути віднесені загальновідомі факти (оподаткування прибутку; притягнення до фінансово-правової відповідальності в

результаті порушення фінансово-правової норми). Таким чином, правова презумпція та правова аксіома відрізняються за своїм змістом, проте правова аксіома може слугувати утворенню правової презумпції. Наприклад, за порушення фінансово-правової норми завжди настає фінансово-правова відповідальність. Правова аксіома породжує такі правові презумпції, як презумпція невинуватості, презумпція знання законодавства тощо.

Аналізуючи правові презумпції і правові преюдиції, слід погодитися з В.К. Бабаєвим, що і ті, й інші не потребують доведення [6, с. 32].

Преюдиція, як зазначає О. Скакун, – це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановивпевні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними – такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення [6, с. 393].

Прикладом преюдиціального факту у сфері фінансових правовідносин по праву можна

назвати Рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2001 від 30.05.2001 р. (справа про відповідальність юридичних осіб), в якому чітко вказується не на адміністративну природу такого роду юридичної відповідальності [7]. Важливою відмінністю преюдицій та презумпцій є те, що преюдиціальні факти не входять до предмета доведення, а презумпційні факти можуть входити, якщо спростовуються протилежною стороною. Так, згідно зі ст. 35 Господарського процесуального кодексу [9] «факти,

встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), ... під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони». Ця правова норма як юридична презумпція гіпотетично може бути імплементована у процес адміністративного судочинства.

Досліджуючи співвідношення правових презумпцій і правових принципів, необхідно за- філософськими підставами функціонування публічних фінансових правовідносин.

Презумпція відрізняється від принципу своїм походженням, а також масштабністю охоплення юридичної системи. Принципи мають загальний системоутворюючий характер; презумпції –приватний. Проте в деяких випадках, як вважає С.В. Гусєва, презумпції набувають значення загальних принципів організації системи: наприклад, принцип презумпції невинуватості [5, с. 68].

До презумпцій-принципів права відносять також загальноправові презумпції, що діють у різноманітних галузях права. Серед них слід назвати: презумпцію істинності та цілеспрямованості державного правового акта, відповідно до якої всі нормативно-правові акти припускаються такими, що правильно відображають суспільні відносини; презумпцію правосуб'єктностіучасників правовідносин; презумпцію добропорядності громадян; презумпцію знання законів суб'єктами права; презумпцію невинуватості особи; презумпцію законності та справедливості судових рішень. При цьому варто підкреслити важливість питання про роль презумпцій у правовому регулюванні. Як правило, у юридичній літературі немає заперечень, що презумпції виконують роль принципів права та є засобами юридичної техніки, що абсолютно справедливо й

щодо сфери публічних фінансових правовідносин.

Особлива роль правових презумпцій в регулюванні фінансових правовідносин також полягає в неоднозначному правовому трактуванні окремих їх видів. Так, найбільш часто використовуваними та неоднозначними презумпціями у процесі регулювання публічних фінансових правовідносин є презумпція невинуватості та презумпція знання фінансового законодавства.

Вперше презумпція невинуватості була сформульована в ст. 9 Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Проголошення презумпції невинності означало відмову від принципів середньовічного інквізиційного процесу.

Істотний дисбаланс правового статусу держави і суб’єктів фінансово-правових відносин, принцип пріоритету інтересу державного над інтересом приватним, що має місце у вітчизняному фінансовому праві протягом усієї його дорадянської, радянської і сучасної історії, є тим бар’єром, який не можуть вирішити на законодавчому рівні до цього часу.

Явний перекіс у бік публічного інтересу над інтересом приватним, нівелювання першим останнього сприймався органічно в умовах адміністративно-командної системи СРСР. Адже теза про те, що індивід повинен повною мірою жертвувати своїм особистим інтересам в інтересах суспільного лежав в основі офіційної державної ідеології. Звичайно, це не могло не відбитися в найбільш імперативній галузі радянського права – праві фінансовому. Таким чином, фінансове право радянського і пострадянського періоду було наділене цілою низкою норм та принципів, які імперативно закріплювали панування держави у публічній фінансовій сфері.

Підтвердженням цього, крім багатьох інших фактів, є те, що на законодавчому рівні не визначено поняття фінансового правопорушення, а аналіз податкового законодавства змушує констатувати, що підставою для фінансово-правової відповідальності, як правило, є діяння (правопорушення), в якому вина порушника не є обов’язковою ознакою.

Навіть за відсутності спеціальної вказівки на вину як на підставу фінансово-правової

відповідальності особлива роль презумпції невинуватості повинна полягати в тому, що вона має залишатися необхідним елементом складу фінансового правопорушення через загальноправовий принцип: «без вини немає відповідальності».

Проте практика контролюючих та правоохоронних органів, як акцентує вітчизняний дослідник Д. Гетьманцев, досить тривалий час йшла шляхом застосування фінансово-правової відповідальності лише на підставі одного факту протиправного діяння, жодним чином не враховуючи суб'єктивні підстави юридичної відповідальності [10, с. 7]. Причому тягар доведення невинуватості, відсутності складу правопорушення в адміністративній процедурі оскарження рішень податкової служби лежить на платникові податків, а не на податковому органі.

Іншим дискусійним питанням у фінансовому праві є вина юридичної особи. Існують різніточки зору, у тому числі й такі, що заперечують можливість застосування поняття вини до категорії юридичної особи. У вітчизняному фінансовому законодавстві однозначності з цього питання тежнемає. Наприклад, податковим законодавством визначається, що податковий орган повинен довести провину будь-якого платника податків, виключень стосовно платників податків – юридичних осіб не передбачено. Зважаючи на презумпцію невинуватості, вина юридичної особи є виною відповідних посадових осіб організації. Враховуючи, що посадові особи не є самостійними суб'єктами оподаткування, а представляють в податкових відносинах юридичну особу, можна дійти висновку про тотожність вини цих посадових осіб і організації. Підтвердженням цього є також зміст ст. 2 Закону України «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень», якою встановлено, що «… юридична особа несе відповідальність за вчинення від її імені та в її інтересах керівником такої юридичної особи, її засновником, учасником чи іншою уповноваженоюособою самостійно або у співучасті будь-якого із злочинів…» [11].

Таким чином, думка про особливий характер вини юридичних осіб веде до врахування

презумпції невинуватості платника податків стосовно платників-організацій, до визнання або апріорної вини таких суб'єктів або до відсутності практичної значущості принципу винної відповідальності організацій. Інший проблемний аспект застосування правових презумпцій, у якому виявляється їх роль у регулюванні фінансових правовідносин, пов'язаний із презумпцією знання фінансового законодавства, яку в найзагальнішому вигляді можна визначити так: кожен вважається таким, що знає закони, поки не доведене зворотне. Під законами при цьому розуміється все чинне законодавство.

Правовою основою презумпції знання фінансового законодавства є обов'язок всіх і кожного дотримуватися законів. Найбільш складним є питання про те, чи допускається в певних випадках відступ від цього алгоритму чи ні. Іншими словами, чи є презумпція знання законів спростовною презумпцією чи ні. На думку більшості авторів, презумпція знання законодавства є спростовною, і з правила «незнання законів не звільняє від відповідальності» в окремих випадках допустимі виключення.

Також зустрічається точка зору про неспростовний характер презумпції знання законів. Наприклад, в англійському праві презумпція знання законодавства розглядається як неспростовна. Ще Д. Мейєр неспростовність презумпції знання законодавства пояснював, по-перше, тим, що закони є віддзеркаленням юридичних переконань народу, тому кожен причетний до юридичного побуту носить в собі свідомість пануючих юридичних переконань. З іншого боку, Д. Мейєр вказував на те,

що неспростовний характер цієї презумпції викликаний необхідніс, оскільки без цього положення велика частина законів залишилася б без узгодження [12, с. 54-55]. Навряд чи фінансове право з його значною кількістю складних правил можна розглядати як спочатку закладене в правову свідомість громадян. А крім того, наявність таких чинників, як присутність на вітчизняному ринку компаній, що надають послуги з «оптимізації оподаткування», спрощення митного контролю, обхід валютного регулювання, тільки підтверджує спростовність даної презумпції.

Роль правових презумпцій у регулюванні фінансових правовідносин виявляється також і в функціях, які вони виконують. Глибокому аналізу поняття «функції» було піддано відносно дослідження ролі та призначення права в цілому, водночас поза увагою науковців залишається проблема

з'ясування функцій презумпцій у праві як особливого засобу правового регулювання.

Виходячи з того, що презумпції є елементом системи права, зазначимо, що їм властиві

основні функції права, а саме: регулятивна і охоронна.

Регулятивна функція презумпцій пов'язана з реформуванням правового регулювання практично в усіх сферах фінансових правовідносин, а також з появою принципово нових сфер правового регулювання. Як зазначає О.А. Кузнєцова, презумпції направлені на подолання прогалин у законодавст-

ві, вони «заощаджують» правове регулювання, спрощують і зменшують нормативно-правовий масив, служать способом подолання стану невизначеності у правовому просторі [13, с. 64].

Охоронна функція презумпцій передбачає те, що вони є способом нормативно-організаційного впливу на фінансові правовідносини з метою їх охорони та упорядкування. Так, у кримінальному праві при притягненні особи до кримінальної відповідальності діє презумпція невинуватості – вину обвинуваченого доказує державний орган, сам же він звільняється від необхідності доводити свою невинність. У цивільному праві діє інша презумпція – вини особи, що завдала шкоду, згідно з якою: особа за наявності об'єктивної сторони правопорушення вважається винною, покине доведе протилежне. Обидві презумпції є засобом захисту інтересів особи, її особистих і майнових прав [14, с. 31]. За аналогією у фінансовому праві на законодавчому рівні має бути закріплена презумпція невинуватості, особливо це стосується податкових правовідносин.

Таким чином, кожна презумпція, що формулюється законодавцем, спрямована на захист різноманітних інтересів, прав і свобод суб'єктів фінансових правовідносин – у цьому полягає реалізація охоронної функції за допомогою презумпцій.

У більшості праць зарубіжних дослідників проблема презумпцій розглядається як про-

цесуальне питання. Так, С. Венегас зазначає, що категорія презумпції належить до процесуаль-ної сфери [15, с. 62]. С. Мовеллан визначає презумпцію як процесуальне правило, яке має доказову силу і дає можливість оцінити доказ [16, с. 49]. Все ж сфера функціонального призначенняпрезумпцій не може обмежуватись лише процесом. Але те, що у процесуальній діяльності презумпції найбільш активно можуть себе виявити, є беззаперечним.

Ю.О. Сєріков вперше порушив проблему дослідження процесуальних функцій презумпцій. Презумпції самостійно чи разом із іншими засобами здатні досягти основних цілей судочинства, а саме: захисту порушених прав і законних інтересів осіб, зміцнення законності і попередження правопорушень, формування шанобливого ставлення до закону та суду тощо [17,с. 103]. На його думку, презумпціям властиві такі процесуальні функції: визначення факту щодо предмета доказування; звільнення сторони від доведення факту, що презюмується; функціяпроцесуальної економії; імперативна.

Таким чином, особливості предмета правового регулювання фінансового права обумовлюють необхідність більш жорсткого імперативного регулювання відносин сторін, ніж, наприклад, у господарському праві чи навіть в адміністративному. Зважаючи на це, визначальна роль правових презумпцій у регулюванні фінансових правовідносин має зводитись, у першу чергу, до забезпечення правових гарантій суб’єктів фінансових правовідносин; по-друге, правова презумпція має залишатися необхідним елементом складу фінансового правопорушення; по-третє, роль правових презумпцій у регулюванні фінансових правовідносин виявляється також і в охоронній та регулятивній функціях, які вони виконують.

При цьому необхідно наголосити на тому, що окремі аспекти фінансових правовідносин повинні чітко врегульовуватись фінансово-правовими нормами, а не презумпціями. До таких слід віднести:

- порядок та механізм захисту прав суб’єктів фінансових правовідносин у процесі застосування до них фінансово-правових санкцій;

- обставини, які виключають відповідальність особи за вчинення фінансового правопорушення (з обов’язковим передбаченням такої підстави, як відсутність вини суб’єкта);

- чіткий перелік підстав, за якими особа може уникнути фінансово-правової відповідальності;

- обставини, які пом’якшують і які обтяжують відповідальність за вчинення фінансового

правопорушення;

- механізм компромісу між контролюючим органом і суб’єктом фінансових правовідносин.