Метамова опису питань кодифікації та нормалізації літе­ратурної мови.

Слововжиток М. Гладкого: мова як знаряддя соці­ального жит­тя, культурна мова, заборони на українське слово, сис­тема руси­фі­кації, процес творення культурної мови, класова мова, мовна основа пануючого класу, мовна надбудова, мовна традиція, мова передре­во­люційної російської буржуазної інтелігенції, мова мас, мова селян­ства, мова трудящих, мовне питання, русифікаційна полі­тика цара­ту, інтернаціоналізм у мові²⁰⁰, народна мовна основа, зру­сифікований пролетаріат, мовна творчість мас, зрусифіковані міс­та, право­пис­на справа, академічний правопис, орфографічна справа, правописна бездоганність письма, культура слова, пуризм, україн­сь­ка куль­тур­на мова, процес «жаргонізації» української мови, жар­гон, загро­же­ний нормальний розвиток української культурної мови²⁰¹.

Слововжиток М. Сулими: українська літературна мова най­ширшого вжитку, письменницька мова, народність мови; спіль­ного­віркова, надговіркова, всенародна літературна мова; вироблю­вання, прищеплювання й шліфування літературно-мовних фактів; лі­тера­тур­на норма; сучасна інтелігентсько-українська мова; сучасна жи­ва мо­ва; мільйони українських органічних мовлян; українська масо­во-народна мільйонна мова; інтелігентський жаргон; українське ма­сово-мовне оточення; мовна русифікація; інтелігентський жар­гон жур­наль­но-га­зетний; кодифікувати; селянська мова; урабанізатори та ін.²⁰²

Підсумуємо. Кодифікаторська діяльність Всеукраїнської ака­демії наук, праці О. Курило з лексики та граматики, О. Синяв­сь­кого з правопису, орфоепії та морфології, В. Ганцова з лексики та пра­во­пису, С. Смеречинського з синтаксису, М. Гладкого з грама­ти­ки, по­гляди М. Сулими на норму, як і приписи інших дослідників, дозво­лили сформувати теорію української літературної мови, у центрі якої було поняття «норма» з урахуванням тенденцій розвитку живої народної мови та інтелігентного мовлення. Аспекти теорії україн­сь­кої літературної мови вперше ставали відомими через донесення праць учених до широкого кола споживачів мови, різних за віком та професією, насамперед учнів, учителів, службовців.

Погляди О. Курило, О. Синявського, В. Ганцова, С. Смеречин­ського, М. Гладкого, М. Сулими та інших про сутнісні ознаки укра­їнської літературної мови від 1933 р. зазнали ревізії у зв’язку із зви­нуваченням учених в українському буржуазному націоналізмі.

Концепція української літературної мови як засобу соціальної комунікації в бездержавних умовах

Дискусії про розвиток української літературної мови від кінця XIX ст., практика її нормалізації у 20–30-х рр. в радянських умовах, праці про роль літературних німецької, англійської, французької, ро­сійської, італійської мов у різних сферах суспільного життя народів, нормування і практичний вжиток української літературної мови в Га­личині – усі ці чинники уможливили формування теорії української літературної мови і за межами Наддніпрянської України. Засади тео­рії розвинув І. Огієнко, редактор журналу «Рідна мова» (1933–1939), поєднавши суспільну роль літературного стандарту як засобу соці­альної комунікації, націєтворчі завдання та кодифікацію норм:

«Культурні народи давно вже переконалися, що оруддям всена­род­ного порозуміння не може бути котра-буть говірка, – мусить бути така мова, що її розуміла б ціла інтелігенція даного народу, мова до певної міри штучна, надговіркова... Без мови всенародної – її звемо мовою літера­тур­ною – не було б того спасенного цементу, що міцно з’єднує ці розпилені частки в одне гармонійне ціле, що зветься нацією»²⁰³.

Журнал орієнтувався на широке коло читачів, різних за cтату­сом, віком та освітою. Одне з основних завдань видання – посприяти знанню української літературної мови як засобу комунікації. Її вияв: «листи між приятелями чи родичами, торговельне листування, умо­ви (контракти), духовні заповіти (тестаменти), газетні статті, при­людні промови, ріжні протоколи, резолюції, постанови»²⁰⁴. Щоб піз­нати національно-культурну специфіку мовленнєвої поведінки носія, журнал сформулював завдання описати комунікативні ситуації: як себе веде в типових ситуаціях юрист, служитель церкви тощо (в майбутній соціолінгвістиці це категорії соціальні ролі, со­ціаль­ний статус). Кожній соціальній ролі в комунікативних ситуаціях відпо­відає певний тип мовлення як певний набір мовних засобів.

З одного боку, був недержавний народ / ціле громадянство / суспільство, з іншого – його представники, різні за станом, віком, фахом, церковною належністю. Редакція журналу стверджувала, що українську літературну мову повинні знати усі групи населення, наголошуючи на опозиції: «інтелігент» – «селянин»²⁰⁵.

Усі професійні групи людей «від професора, вчителя се­ред­ньої й нижчої школи до письменника, журналіста, редактора, видав­ця, громадського діяча, священика, адвоката, банківця й просто батька й матері»²⁰⁶ – повинні знати мову. Статті обговорювали мов­лення різних соціальних та професійних груп, зокрема письмен­ни­ків²⁰⁷, лікарів²⁰⁸, правників²⁰⁹, представників еміграції²¹⁰, духовен­ства²¹¹, спортсменів²¹². Публікації враховували гендерний²¹³ та віковий²¹⁴ чинники.

Утверджуючи націєтворчу роль української мови, журнал об­ґрунтував потребу єдиної літературної мови для подолання регіо­нальних відмінностей, передусім у Галичині. У питанні мова і нація продовжувалася лінія О. Потебні та І. Франка, доповнена ознакою державного статусу українського народу в майбутньому. Журнал до­носив аксіоми: немає нації без спільної літературної мови, мова згур­тує українців у націю, це сприятиме національному мисленню і приведе до державної волі²¹⁵, які не втратили свого значення до­тепер.

Щодо опозиції «народна українська мова» – «літературна україн­ська мова» настанови журналу заперечували розвиток варіантів, га­лицького та східноукраїнського, і стосувалися освіти усіх верств: а) одна літературна мова потрібна для українців різних територій; б) селянин повинен знати літературну мову; в) часописам потрібно відмовитися від регіонального мовлення; г) передумовою для ство­рення єдиної літературної мови є «власна держава з рідними шко­ла­ми, церквою, судом»²¹⁶. Оскільки останній чинник відсутній, журнал підносив роль культурної праці²¹⁷.

Єдина українська літературна мова може розвиватися в кон­тексті рідної культури²¹⁸. Функції літературного стандарту мали б підтримувати різні суспільні інститути, на яких свого часу акцен­тував І. Франко: церква, школа, преса і література (останні мають сильніший вплив). В аргументації відчутний зв’язок з ідеями О. По­тебні: мова як перетворювальна машина для культури в О. Потебні і двигун для І. Огієнка, обґрунтування думки про те, що мова об’єд­нає українців у націю.

Формуванню єдиного літературного стандарту не сприяє літе­ратура, що відбиває регіональні особливості:

«Створення соборної української літературної мови, мови всена­ціо­нальної, надговіркової, спільної для всіх галузок українського народу, ство­рення такої мови принесе нашому народові та нашій культурі надзвичайно великі користі. Це буде спільна мова цілої української інтелігенції, її прав­дива «рідна мова», і власне вона стане найміцнішим двигуном духової культури. Така літературна мова дасть змогу цілому народові об’єднатися через спільну мову в одну націю, а це відразу глибоко вплине на розвиток нашої культури.

Церква й школа донедавна були головними двигунами і рідної мови, і рідної культури. Тепер до них приєднався третій могучий двигун – преса й друкована книжка. І коли цей третій двигун, за наших часів най­силь­ніший, перейде на соборну літературну мову, аж тоді тільки настане в нас правдива гармонія поміж рідною мовою та духовою культурою народу... З цього погляду творення літератури місцевими мовами (не говорю вже про провінціоналізми, як стилістичний засіб), шкодить об’єднанню народу в на­цію, а разом з тим шкодить розвоєві рідної культури»²¹⁹.

Ознаки літературної мови: правильність, ясність, чистота, ба­гатство форм, милозвучність²²⁰ (ці ознаки у 30-х рр. обговорював М. Сулима, а в 50-х рр. їх теоретично розвинув Л. Булаховський). Правильність поставала як відповідність мовних форм граматичній та лексичній системам. Щоб мати правильне мовлення, потрібно ви­користовувати словникові джерела. Ненормативні синтаксичні фор­ми вели до занечищення літературної мови (синтаксичні помилки наз­вано солецизмами)²²¹. Ясність мови залежала від ясності мислення мовця і «від граматичної правильності будови наших речень»²²². Чис­тоту української літературної мови забезпечувало правильне вжи­вання архаїзмів, локалізмів, варваризмів, неологізмів та вульгаризмів²²³.

Щоб уникнути регіональних відмінностей, журнал друкував матеріали, у яких фіксувалися норми обидвох варіантів і були при­писи про правильні форми. Для прикладу, стаття «Відміни наголосу галицького від літературного» І. Огієнка містила короткий акцентуа­ційний словник для повсякденного практичного вжитку²²⁴.

У цілому свідомий вплив на розвиток мови забезпечували пуб­лікації про фонетичні, лексичні, граматичні, стилістичні та пунктуа­цій­ні норми. Об’єктом аналізу ставали теоретичні поняття. Наприк­лад, «норма» – це змінна величина, яка може бути правильною–не­правильною чи обов’язковою, в її витворенні беруть участь інди­відуальний, суспільний, літературний, історичний чинники; трапля­ються й відхилення від норми (у тексті відступлення від норми)²²⁵.

Соціальну базу літературної мови разом з іншими чинниками потрібно враховувати, розкриваючи розвиток мови в певну епоху. Творцем української літературної мови до часу, коли її розбудову почала інтелігенція, був селянин, саме народна мова живить лі­те­ра­турну і є джерелом «дальших можливостей розвою». Висновок про закони розвитку літературної мови зроблено в дусі етнографічного підходу: «Коли ж згодом появились перші творці української літе­ратурно-наукової мови, то вони чи то зв’язані органічно із селян­ством, чи то люди, що живуть почуваннями (письменники і поети), чи то врешті з вдячності до селянина, що зберіг українську націю від загибелі, прийняли всеціло його готову мову й його мовну техніку, та й за її законами розвивають далі»²²⁶.

У розбудові літературної мови відігравали роль запозичення. Це було складне питання, яке вимагало теоретичних критеріїв іденти­фікації. Один з аспектів – як розпізнати полонізм: якщо слово давно відоме, зукраїнізувалося, воно перестає бути чужим, якщо має ви­разну польську форму й незаперечне польське походження, його ква­ліфікували як полонізм. Журнал розглянув питання про калькування запозичених слів, дослівні переклади та синтаксичні полонізми, які потрапили до галицького варіанту літературного стандарту (в Огі­єн­ка – до галицької мови) і звертав увагу на слова, однакові для укра­їнської та польської мов, оскільки ця «однаковість відома з найдав­ніших часів» і збіг міг бути випадковим, не було підстав трактувати слова полонізмами²²⁷. Висновки про полонізми в українській мові не втратили свого значення досі для ідентифікації запозичень із ро­сійської мови:

«1. Глибока подібність слів українського й польського не дає ще всіх підстав говорити про запозичення. 2. Твердимо це навіть тоді, коли укра­їн­ське слово рідковживане, – воно могло бути в давнину живим і частим, а пізніше завмирати. 3. Тільки глибока порівняльно-історична аналіза дає можливість докладно твердити про походження слів. 4. Наукова аналіза східноукраїнських «полонізмів» часто показує, що це або слова давньої на­шої мови, невідомі вже в західних говорах, або це полонізми дуже давні, давно вже засвоєні в нашій мові»²²⁸.

Літературна мова реагує на екстралінгвістичні чинники навіть на рівні її граматичної структури. Дискусію між мовознавцями ви­кликало таке явище, як зникання множини шани, активно відобра­жене в поетичних текстах. Є. Тим­ченко писав про російський вплив, як причину цього процесу. І. Коровицький виходив із зв’язку зов­нішніх чинників розвитку мови і світогляду людини:

«Зникання множини шани в Великій Україні – це насамперед вияв глибоких процесів, що там відбуваються. Зміна соціяльного, родинного, куль­турного, релігійного життя мусить відбитися й у мові. Якщо життя віль­но­го, досить добре матеріально забезпеченого хлібороба, створило сприят­ливий ґрунт для патріярхизації й аристократизації селянина, для освя­чу­ван­ня уявлень про батьків та старших, то пролетаризація села викликала про­тилежні процеси. А головне – з поваленням родини беззмістовною й сміш­ною формулою стає множина шани. Отож, – у зміненому світогляді й пси­хіці українського селянина причина вмирання множини шани»²²⁹.

Літературні тексти містили нові слова – новотвори, або нео­ло­гіз­ми, але мовознавці не ставили питання про зміну лексики мови в період революційних змін, як розглядав появу нових слів дехто з ра­дянських дослідників. Сучасний читач натрапляє на приклади склад­но­скоро­чених слів: усусус – український січовий стрілець і ґепе­уповець – чекіст (ГПУ), селькор – селянський кореспондент, сексот – секретний со­труд­ник, вивідник²³⁰. Оскільки новотвори ілюструють розвиток лі­те­ра­тур­ної мови, потрібно зважати, чи відповідають вони духові своєї мови²³¹.

Новаторський підхід у популяризації норм української мови демонструвала увага до невербальних засобів, жестів та міміки, які органічно пов’язані із граматичним ладом мови²³²; орієнтація на ві­ковий чинник: приміром, І.Огієнко як Дід Огій друкував для наймо­лодших читачів «Граматику малої Лесі»²³³; увага до тих, хто вивчав мову самостійно: публікації початкової граматики української літе­ратурної мови для першого року навчання і для самоосвіти²³⁴. У контексті 30-х рр. подібна робота із впровадження норм літературної мови скеровувалася на її поширення серед усіх українськомовних но­сіїв. Подібні заходи, як альтернативні до тих, що відбувалися в ра­дян­ській Україні (репресії мовознавців, знищення селянства як соці­альної бази носіїв української мови), були спробою І. Огієнка на­близити лі­тературну норму до представників усіх прошарків україн­ського насе­лення, яке не мало держави.

Розуміння культури рідної мови підтримувала мовознавча дис­ципліна мовна терапія (термін запровадив І. Огієнко). Внутрішня форма назви зрозуміла: літературна мова має загальноприйняті нор­ми, відхилення від них викликає мовні помилки, це своєрідна хво­роба мови, тому мусить існувати й мовна терапія. Концепція, яка, на перший погляд, виникла нібито не в площині наукових, а побутових асоціацій, мала чітку установку на кодифікацію:

«Мовна терапія – конечна й дуже корисна наука сучасності, бо наші письменники основно мови не вчилися й не вчаться, а тому роблять без­ко­нечні помилки навіть проти азбуки мови. Завдання мовної терапії – осте­регти усіх від цих помилок і звільнити літературну мову від них, обе­рі­га­ючи її чистоту. Але мовний організм, як живий і творчий, буде вічно мати певні недомагання, а тому завжди мусить існувати й мовна терапія, як наука. Мовна терапія – це не вигадка, але правдива наука, з вказівками якої мусимо конче й завжди рахуватися»²³⁵.

Так насправді обстоювалася думка про вагу культури мови в сучасному її трактуванні.

У формуванні літературної мови важливу роль відігравав уче­ний-мово­знавець, добрий знавець її норм²³⁶, за сучасною термі­но­логією, кодифікатор мови.

Єдина літературна мова означала не тільки єдність правопису та різних норм, але й термінології. Кожний термін відповідав ви­могам: створювався на рідномовній основі, найповніше відображав поняття, не викликаючи його різно­трактувань. Увесь соціум мусить знати загальноукраїнську шкільну терміно­логію, а не індивідуальні новотвори²³⁷. Перспективними з погляду майбутнього були наста­но­ви про роль терміносистеми для функціювання мови в суспільстві:

«Недержавний народ, що прагне стати державним, мусить зазда­ле­гідь пильно вироблювати собі й найрізнішу технічну термінологію цілого державного життя: комунікаційну, військову, правничу, урядову, канцеля­рійну, шкільну й т. ін. У народу державного всю цю термінологію творить ці­ле урядове життя, а в недержавного – державна свідомість інтелігенції»²³⁸.

Метамова опису теорії літературної мови в бездержавних умовах: загальноприйнята літературна норма; рідна мова, мовний прогріх – мовна правильність (як антоніми), мовне чуття, чинник мовної норми (індивідуальний, суспільний, історичний, літератур­ний), провінціялізм, варваризм, відступлення від норми²³⁹; спільна лі­тературна мова, соборна літературна мова, спільний правопис, тво­рення соборної літературної мови, місцева мова говіркова, обов’яз­ковий правопис, державна мова, всенаціональна мова²⁴⁰; плекання мови²⁴¹, національна наукова термінологія, усталеність і одність наукової термінології, соборна наукова термінологія, невдалий термін, інтернаціональна термінологія, соборність граматичної терміно­логії, одність граматичної термінології²⁴²; чистота мови, галицька мова, східноукраїнська літературна мова, основоположники літера­турної мови, русизми, полонізми²⁴³; рідномовна політика, рідномовні обов’язки, мовне винародовлення, соборна літературна мова й вимова, культура своєї рідної мови, всенаціональна мова, добра літературна вимова, літературний наголос, літературна вимова, соборний пра­вопис, одність правопису, творення літературної мови, сталість пи­саної форми, усталеність правопису, рідномовна політична несвідо­мість, творення нових добрих слів, говірковий наголос, культура літе­ратурної мови, говіркова мова, місцева мова²⁴⁴; наукове вивчення української мови²⁴⁵; уніфікування нашої літературної мови, галицька і наддніпрянська мова, реформування літературної мови, чисто­народна простолюдна мова, проле­тарський російсько-український жар­гон²⁴⁶; індивідуальна мова, загальноприйняті норми, мовні помилки, мовна терапія²⁴⁷; наука про рідномовні обов’язки, наукова мова, книж­на мова, калька²⁴⁸; мовне винародовлення, мовна цілість народу²⁴⁹; загальноукраїнська літературна мова²⁵⁰.

Отже, за межами радянської лінгвістичної традиції формува­лися погляди на суспільну природу літературної мови з орієнтацією на її функціювання в бездержавних умовах.