1. Поняття, ознаки та значення інституту співучасті

Норми КК, що ре­гулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність спів­учасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві.

1. інститут співучасті включений до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосере­дньо у вчиненні об’єктивних ознак злочину не брали участі;

2. об’єднання зусиль двох або більше осіб при вчиненні злочи­ну в принципі підвищує небезпечність самого злочину полегшує його вчинення і приховування.

Великого поширення набула зараз організована злочинність. У цілому від 30 до 40% злочинів вчиняються організованими групами злочинців, а в деяких особливо тяжких злочинах їх питома вага до­сягає 60%. За перше півріччя 2000 р., наприклад, виявлено більше 600 організованих груп, що вчинили близько 5000 злочинів.

Протягом усієї історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства інститут співучасті був чи не найбільш складним і дискусійним у теорії кримінального права. Складним є питання про природу співучасті. У науці кримінального права склалися 2 концепції юридичної природи співучасті:

1. акцесорна теорія. ЇЇ сутність у тому, що центральною фігурою співучасті є виконавець, а діяльність інших співучасників є допоміжною та не має самостійного значення. Оцінка дій співучасників та їхня відповідальність повністю залежить від характеру дій виконавця (прихильники теорії М.І. Ковальов, О.В. Наумов);

2. друга теорія розглядає співучасть як самостійну форму злочинної діяльності (Бурчак, Крігер).

Наше законодавство при встановленні відповідальності за співучасть поєднує ці дві теорії, оскільки у загальному відповідальність співучасників визначається характером дій виконавця, але разом з тим співучасники можуть нести відповідальність за іншими статтями КК Особливої частини, ніж виконавець (наприклад, при ексцесі виконавця).

Тепер з’ясуємо поняття та ознаки співучасті.

У статті 26 зазначається, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умис­ного злочину. Це формулювання вироблене в результаті довголітніх теоретичних досліджень і є розвитком поняття співучасті, що міс­тилося у ст. 19 КК 1960 р.

Об'єктивні ознаки співучасті:

1) множинність суб’єктів злочину. Закон вказує на те, що, по-перше, таких осіб має бути декілька, а по-друге, що вони повинні бути суб’єктами злочину. З’ясування змісту цієї ознаки неможливе без систематичного тлумачення кримінально-правових норм. Зокрема, найменшу кількість учасників вчинення злочину можна виділити на підставі аналізу інших норм, які регулюють питання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у співучасті. Зокрема, законодавець при встановленні ознак групи осіб (ч. 1 ст. 28 КК) як елементарної форми співучасті вказує, що таких учасників повинно бути не менше двох. Тому можна вказати, що для визначення злочину як вчиненого у співучасті необхідною є наявність не менше двох осіб. Причому принаймні дві з них повинні бути осудними на момент вчинення злочину (ст. 19 КК) та досягнути віку, який дозволяє притягнути їх до кримінальної відповідальності за вчинений злочин (ст. 22 КК). Не утворює співучасті спільне вчинення злочину двома чи більше особами, одна з яких є неосудною чи не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за злочин, а інша є суб’єктом відповідного суспільно небезпечного посягання.

2) спільність участі співучасників у вчиненні злочину. Ця ознака передбачає виявлення таких трьох обов’язкових елементів: а) діяння кожного із співучасників повинні бути взаємодоповнюючими. Це означає, що між співучасниками існує органічний взаємозв’язок, діяння кожного з них у конкретній обстановці є необхідною умовою для злочинних діянь інших співучасників; б) єдині для співучасників суспільно небезпечні наслідки. Співучасники, скоюючи взаємодоповнюючі дії, спрямовують їх на досягнення спільного злочинного результату. Випадки, коли особи беруть участь у вчиненні одного посягання, але при цьому прагнуть досягнути різних наслідків, співучастю не визнаються. Разом з цим, наявність єдиних суспільно небезпечних наслідків для співучасників не означає, що кожен з них повинен внести однаковий вклад у вчинення злочину. Ступінь участі співучасника у досягненні злочинного результату враховується при призначенні покарання; в) причиновий зв’язок між діянням кожного співучасника і єдиним суспільно небезпечним наслідком. Сутність такого елемента спільності участі у вчиненні злочину полягає у тому, що кожен співучасник взаємопов’язаний хоча б з одним з інших співучасників та докладає своїх зусиль для досягнення єдиного злочинного результату. Такий зв’язок при співучасті має специфіку порівняно з причиновим зв’язком між діянням та наслідком суб’єкта злочину, який вчиняє злочин одноособово. При співучасті прямий причиновий зв’язок є тільки у виконавця. Діяння інших співучасників (організатора, підбурювача та пособника) пов’язані з суспільно небезпечними наслідками через діяння виконавця, якому вони створюють всі необхідні умови для скоєння злочину. Тобто, при співучасті суспільно небезпечні наслідки є наслідком спільної діяльності виконавця, організатора, підбурювача та пособника.

Окрім цього, діяння співучасників у часі повинні передувати або співпадати з вчиненням злочину. Тобто, співучасть можлива на стадіях готування, замаху, а також у момент скоєння посягання, але обов’язково до моменту його закінчення. Винятком є ситуації, коли дії пособника відповідно до попередньої домовленості між співучасниками починають виконуватися після скоєння злочину (наприклад, пособник приховує викрадене майно).

За відсутності спільності участі співучасників у вчиненні злочину (коли кожна особа діє не погоджено з іншими, не вносить свій вклад у досягнення єдиних суспільно небезпечних наслідків, або якщо злочин може бути скоєний незалежно від участі у ньому окремих осіб) свідчить про те, що має місце не співучасть у злочині, а вчинення кількох самостійних посягань.

Суб’єктивна ознака співучасті виражена у КК таким формулюванням: “спільність умисної участі співучасників у вчиненні умисного злочину”. З нього випли­ває, що: 1) співучасть можлива лише в умисних злочинах; 2) всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно. Перш за все, із закону випливає однозначний висновок – спів­участь у злочинах, вчинених з необережності, неможлива. Питання про співучасть у необережних злочинах порушувалася в науці досить давно. Так, ще у XIX сторіччі деякі криміналісти відстоювали мож­ливість співучасті в необережних злочинах. Вже в радянський період вчений А.Н.Трайнін доводив наявність співучасті в необережних зло­чинах. Таку точку зору висловлюють вчені України. Все частіше доводиться стикатися з випадками спільного заподіяння декількома особами з необережності злочинно­го наслідку. Це так зване необережне співзаподіяння.

Суб’єктивна ознака співучасті включає в себе такі елементи (інтелектуальний та вольовий): а) кожен із співучасників усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності) та діяння (дії або бездіяльності) інших співучасників. Умисел співучасника має бути завжди ширшим, ніж умисел особи, яка скоює злочин самостійно, адже співучасник повинен усвідомлювати не тільки своє діяння, але те. що у вчиненні злочину (злочинів) бере участь й інша особа. Причому співучасник повинен усвідомлювати, що інші особи вчиняють (мають намір вчинити) не будь-який, а конкретний злочин чи декілька злочинів. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння та діяння інших співучасників є необхідним для умислу кожного співучасника, у тому числі для виконавця. Але не обов’язково, щоб кожен із співучасників знав усіх інших осіб, які разом з ним скоюють суспільно небезпечне посягання. Достатньо, щоб особа усвідомлювала своє діяння та діяння ще хоча б одного співучасника; б) кожен із співучасників передбачає суспільно небезпечні наслідки спільного посягання, тобто кожен із співучасників повинен передбачати наслідки не лише власного діяння, а й єдині наслідки, які настали внаслідок спільного вчинення посягання; в) кожен із співучасників бажає або свідомо припускає настання єдиного злочинного результату спільного посягання.

Вид умислу, мотив або мета можуть бути відмінними у різних співучасників.

Вчинення злочину кількома особами не визнається співучастю у таких випадках: 1) коли злочин спільно вчиняє декілька осіб, причому лише одна з них має всі ознаки загального суб’єкта злочину – є фізичною, осудною та такою що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, а інша (інші) або є неосудними або не досягли віку з якого настає кримінальна відповідальність; 2) при необережному співзаподіянні, коли кількома особами спільно вчиняється необережний злочин; 3) коли інші особи використовують для вчинення злочину необережне діяння іншої особи; 4) коли діяння кількох осіб випадково збігаються у певному місці та часі, або коли одна особа приєднується до посягання іншої особи, яке становить собою закінчений злочин; 5) коли відсутній двосторонній суб’єктивний зв’язок між декількома співучасниками.