6.2.7. Орган управління

Соціальна робота, як всяка цілеспрямована діяльність людини, є явищем, що має свою специфічну мету, завдання, засоби реалізації, вона локалізується у часі та протікає у певному часовому вимірі, у ході її здійснення має місце коо­перація її учасників, одним словом, вона не може відбуватися без координації з боку органу управління.

При цьому слід зазначити, що головна функція його полягає у збудженні, організації та координації зусиль всіх частин взаємодії у даній системі, причо­му це відноситься як до особистості клієнта, так і по відношенню до її особис­того функціонування та розвитку.

Відомо, що даний орган, як елемент системи соціальної роботи повинен забез­печити системне управління соціальними процесами - у широкому сенсі - це ор­ганічно притаманне суспільній системі явище, у ході якого забезпечується збере­ження її цілісності, якісної специфіки відтворення та оновлення в умовах України до інформаційної фази розвитку у складі європейської та світової спільноти.²⁹¹

Головною діючою особою тут є, безумовно, суб'єкт соціальної політики та його положення в системі саморегуляції соціального організму країни. У дзер­калі морфологічного аналізу він вимальовується досить розпливчато.

Проблема полягає у тому, що суб'єкт управління соціальною роботою, яка є відносно самостійною підсистемою у структурі соціального організму країни, поряд з економічною, політичною та ідеологічною підсистемами, не має в Україні організаційної й функціональної самостійності.

Рудиментарним є факт управління соціальною галуззю органами промислової політики за сумісництвом. Парадоксально, але факт, що управління процесом від­творення сугаісних сил особи, як і за часів радянської практики, залишається під­порядкованим роботодавцю. Останній має особистий виробничий інтерес і не за­цікавлений в утриманні її у повному обсязі, це з одного боку, а з іншого - предме­том його уваги завжди залишається лише працездатна частка населення країни і тільки у межах конкретного виробництва. З поширенням приватної форми влас­ності та формуванням ринку вільної праці -ця картина ще більше розпливається.

Позитивний момент, що проявився на теренах України за перші десять ро­ків самостійного існування, - це диференціація морфологічної структури су­б'єкта управління, а відповідно і соціальної роботи, за рівнями соціального ор­ганізму країни. Суб'єкт управління соціальною роботою протягом останніх п'я-

²⁹¹ Див.: Социальное управление: Словарь/Под ред. В.И.Добренькова, И.М.Слепенкова. -М.: Изд-во МГУ, 1994.-СІ69.

244

ти років інтенсивно став формувати свої робочі органи і створив досить широ­ку та багаточисельну мережу робочих органів, розташовану на різних організа­ційних рівнях родового соціального організму України. Така система уже по­требує автономного органу управління і на найвищому рівні, тут мається на увазі рівень Кабінету Міністрів України, до структури якого має входити на правах повноцінного члена Міністерство соціальної політики.

Розгалуженість - це головна особливість сучасної системи соціального за­хисту. Крім того, можна виділити ще деякі особливості, наприклад, розвиток недержавного сектора, децентралізація управління, тобто зсув управління соці­альною роботою на місця; перенесення наголосу з соціального захисту непра­цездатного населення на соціальний захист працездатного населення та ін. У структурі соціального захисту населення України можна виділити такі рівні:

■ державний;

■ регіональний;

■ трудовий колектив;

■ недержавний.

До державного рівня належать міністерства і державні комітети, які безпо­середньо беруть участь у соціальному захисті населення, а саме: Міністерство праці та соціальної політики України, Державний комітет України у справах сім'ї та молоді, Державний комітет фізкультури і спорту, Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство України з питань надзви­чайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет у справах релігій, Міністерство фінансів, Міні­стерство внутрішніх справ, Міністерство оборони та ін.

Відповідно до положення, затвердженого Указом Президента України від ЗО серпня 2000 року №1035/2000, Міністерство праці та соціальної політики є го­ловним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпе­чення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони і умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслугову­вання населення, соціально-трудових відносин.

Система соціального захисту населення, яка входить у сферу управління Міністерства праці та соціальної політики України, охоплює понад 4000 уста­нов, закладів та промислових підприємств, у тому числі:

■ 27 регіональних та більше 700 місцевих управлінь праці та соціального за­хисту населення;

■ 750 територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та са­мотніх непрацездатних громадян;

■ 275 будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів;

■ п ять санаторіїв;

■ шість навчальних закладів;

■ Український виробничий протезний концерн "Укрпротез", протезно-ортопедичні підприємства;

■ Державний центр зайнятості, регіональні центри зайнятості;

■ Фонд України соціального захисту інвалідів, регіональні відділення;

■ Державний комітет України у справах ветеранів та ін.

Однією з найбільш розвиненою організаційною структурою в Україні, яка здійснює управлінський вплив на розвиток системи соціальної роботи є Держа­вний центр соціальних служб для молоді.

Морфологічно це струнка мережа соціальних служб для молоді, яка виник­ла на основі Декларації Верховної Ради України від 15 грудня 1992 року № 2859-ХП "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні (ст.8), Закону України від 5 лютого 1993 року "Про сприяння соціальному ста­новленню та розвитку молоді в Україні" (ст.6), Постанови Кабінету Міністрів України від 13.08.93 р. № 648 "Про соціальні служби для молоді" та від 17.10:95 р. № 839 "Про розвиток мережі центрів соціальних служб для молоді". Указ Президента України від 4 грудня 1996 року № 1165 "Про додаткові захо­ди щодо реалізації державної молодіжної політики" забезпечив подальший розвиток та зміцнення системи центрів соціальних служб для молоді.

З метою підвищення ефективності діяльності центрів соціальних служб для молоді, Кабінет Міністрів України прийняв відповідну постанову від 21 січня 1998 року № 63 "Про подальший розвиток мережі центрів соціальних служб для молоді та підвищення ефективності їх діяльності". Згідно з цією постановою пе­редбачалось до 01.01.2000 року завершити формування центрів ССМ. Всього пла­нувалось створити 779 спеціалізованих центрів для молоді (Див. таблицю 6.6).

Таблиця 6.6

Динаміка розвитку мережі центрів ССМ в Україні з 1991 року по 01.01.2001 року

	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001
УДЦССМ	-	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1
Регіональні	2	20	25	27	27	27	27	27	27	27	27
Районні у містах	-	1	1	1	6	11	22	29	49	48	36
Районні	-	11	21	79	132	185	223	275	318	360	398
Міські	-	15	29	54	93	105	116	125	124	123	129
Всього	2	48	77	162	259	329	389	457	519	558	591

Всього ж в Україні нараховується 800 адміністративно-територіальних оди­ниць (міста державного, республіканського та обласного підпорядкування, ра­йони та райони у містах), в яких, згідно із Законом України "Про зміни до За­кону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні", можуть створюватись центри соціальних служб для молоді. Тому, згідно з планами Кабінету Міністрів України, у 2001 році планується створити 105 центрів ССМ, а у 2002 році - 116 центрів ССМ.²⁹²

Станом на 01.05.2001 р. завершено формування мережі центрів у Ровенсь-кій, Тернопільській областях, м. Києві. Якщо не враховувати райони у містах, де створення центрів ССМ є досить проблематичним, а іноді і недоцільним, з точки зору адміністративної реформи та фінансових можливостей міст, то про­цес створення центрів ССМ в районах та містах району закінчили Миколаївсь­ка область та М.Севастополь.

Близькі до завершення формування мережі центрів ССМ у регіонах Волин­ської (95%), Закарпатської (88%), Сумської (86%) областей. їм залишилось створити відповідно 1, 2, 4 центри ССМ. Найменший показник охоплення ме­режею центрів ССМ мають: Івано-Франківська область - 40%, Херсонська об­ласть - 55%, Чернігівська область - 54%, М.Севастополь - 20%.

До 2001 року практично не займались розбудовою мережі центрів ССМ в регіоні Запорізька, Івано-Франківська, Херсонська та Чернігівська обласні державні адміністрації. За період з 1996 року по 2000 рік у цих областях було створено не більше 3 центрів соціальних служб для молоді.

За даними С.В.Толстоухової, станом на 01.01.2001 р. в Україні діє 591 центр ССМ, а саме: Український державний центр соціальних служб для молоді, Рес­публіканський АР Крим, 24 обласних, Київський та Севастопольський міські, 398 районних, 129 міських, 36 районних у містах центрів ССМ.²⁹³

На жаль, формульний підхід до розрахунків видатків в обласних державних адміністраціях стосовно сім'ї, жінок, молоді та дітей не враховує специфіку центрів соціальних служб для молоді і фактично ставить під сумнів існування і розвиток системи центрів ССМ. Планування видатків з розрахунку на кількість населення не враховує, по-перше, існуючої мережі центрів ССМ та кількості штатних працівників, по-друге, функцій центрів ССМ, а саме, здійснення ними соціального обслуговування (надання психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, юридичних та інформаційних послуг), соціальної профі­лактики, соціальної реабілітації та соціального супроводу.

При даній формі розрахунків обсяг фінансування центрів ССМ районів та міст передбачає фонд оплати праці лише 2-3 штатних працівників районних та більшості міських центрів ССМ і не включає в себе кошти на комунальні по­слуги, відрядження тощо, а також на реалізацію їх програм та заходів.

У результаті кількість штатних посад в 62 (11% від загальної кількості центрів ССМ) центрах соціальних служб для молоді станом на 01.05.2001 p., в порівнянні з 01.01.2001 р. (при збільшенні кількості центрів ССМ), зменшилась з 2786 до 2670, тобто на 116 посад.

У 33 центрах ССМ (5% від загальної кількості центрів ССМ) затверджено 1 штатну одиницю (Вінницька область - 2 центри ССМ, Волинська - 10, Дніпропе­тровська - 2, Закарпатська - 2, Кіровоградська - 3, Миколаївська - 6, Рівненська -1, Сумська - 3, Харківська - 1, Херсонська - 1, Чернівецька - 2), у 106 центрах ССМ (18% від загальної кількості центрів ССМ) затверджена штатна чисельність становить 2 працівника (Вінницька область - 2 центри ССМ, Волинська - 3, Дніп­ропетровська - 15, Донецька - 4, Закарпатська - 5, Івано-Франківська - 2, Київсь­ка - 5, Кіровоградська - 7, Луганська - 1, Миколаївська - 9, Одеська - 5, Полтав­ська - 5, Сумська - 10, Тернопільська - 1, Харківська - 13, Херсонська - 6, Хме­льницька - 4, Чернівецька - 9), у 138 центрах ССМ (23% від загальної кількості центрів ССМ) затверджена штатна чисельність становить 3 працівника.

Ь 20 центрів Волинської області в 10 працюють по одному фахівцю, в 3 - по 2 (65%). У Дніпропетровській області із 46 центрів ССМ в 2 працює по одному фа­хівцю, в 15 - по 2 (40%). В Закарпатській області із 14 центрів ССМ в 2 працюють по одному фахівцю, а в 5 по 2 (50%). У Кіровоградській області із 20 центрів ССМ в 3 працюють по одному фахівцю, а в 7 - по 2 (50%). В Миколаївській області із 25 центрів ССМ у 7 працюють по одному працівнику, а в 8 - по 2 (60%). У Хар­ківській області із 34 центрів ССМ в 1 центрі ССМ працює 1 фахівець, а в 13 - по 2 (11%). В Сумській області із 24 центрів ССМ в 3 працює по одному фахівцю, а в 10 - по 2 (54%). У Херсонській області із 12 центрів ССМ в 1 працює один фахі­вець, а в 6 - по 2 (58%). В Чернівецькій області із 12 центрів ССМ в 2 працює по одному фахівцю, а в 9 - по 2 (92%). Тобто, у 265 центрах ССМ (45% від загальної кількості центрів ССМ в Україні, окрім Республіканського АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського (центрів ССМ) затверджена штатна чисельність становить не більш 3 працівників, що не дає їм можливість хоча б у мінімальному обсязі виконувати завдання і функції, визначені державою.

Так, перехід центрів ССМ Донецької області на фінансування згідно з розра­хунком видатків за рахунок місцевих бюджетів, призвів до того, що із 28 міських центрів у 10-ти було скорочено від одного до чотирьох фахівців, наприклад, у

Краснолиманському міському центрі ССМ з 9 працівників скорочено 5, а Вуг-ледарський міський центр ССМ взагалі було ліквідовано. З 17 районних центрів ССМ у 9-ти центрах ССМ було скорочено від одного до трьох фахів­ців, а в містах Донецьку та Горловці було ліквідовано районні центри ССМ (відповідно 9 та З).²⁹⁴ Таким чином, чисельність працівників центрів ССМ До­нецької області, у порівнянні із станом на 01.01.2001 p., зменшилось на 52 осо­би і становить 299 працівників.

Суттєво скоротилась чисельність працівників центрів ССМ Одеської облас­ті (на 52 чол.), Харківської області (на 23 чол.), Черкаської області (на 11 чол.), Чернівецької області (на 9 чол.), Чернігівської області (на 6 чол.). На 4 і менше осіб скоротилась чисельність працівників у Волинській, Житомирській, Луган­ській, Миколаївській, Хмельницькій областях.

У той же час Кіровоградська, Львівська, Сумська, Тернопільська, Херсон­ська області не тільки зберегли, але й збільшили чисельність працівників центрів ССМ регіону.

Приклад Рівненського обласного центру ССМ показує, що у несприятливих умовах можна, при відповідній роботі з органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, вирішити проблему фінансування центрів ССМ. Сесії облас­ної, районних та міських рад області в 2001 році майже втричі збільшили асиг­нування на програми стосовно сім'ї, жінок, дітей та молоді з 366,4 тис. грн. до 963,5 тис. грн., в т.ч. системи центрів ССМ - до 559 тис. грн., що на 66% пере­вищує суму, виділену на всю галузь. Окремі райони, керівники адміністрацій яких розуміють важливість вирішення проблем даних категорій населення, збі­льшили обсяги фінансування в 4-5 разів. Слід відмітити, Очаківський районний центр соціальних служб для молоді, де сьогодні працює вже 13 працівників при нормативній чисельності 10 чоловік; Кіровоградський місцевий центр ССМ, де працює 18 працівників, а загальний обсяг фінансування становить 243,4 тис. грн.

До регіонального рівня належать Міністерство праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, органи праці та соціального захисту областей, міст Києва і Севастополя, органи праці та соціального захисту міст та районів України, управління, комісії, комітети місцевих рад і держадміністрацій, інші організаційні структури соціального захисту населення.

Провідна роль у здійсненні соціального захисту на обласному рівні нале­жить головним управлінням праці та соціального захисту населення обласних. Київської міської державних адміністрацій та управління праці і соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації.

Управління у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Мінпраці, розпорядженнями голови обласної державної адміністрації, актами відповідних органів місцевого самоврядування, а також цим положенням.

Основними завданнями управління є:

■ забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері соціально-трудових відносин, безпечної життєдіяльності, оплати, охорони і належних умов праці, зайнятості, пенсійного забезпечення, соціального за­хисту та обслуговування населення, в тому числі громадян, які потребують допомоги та соціальної підтримки з боку держави;

■ забезпечення у межах своїх повноважень дотримання законодавства про працю та охорону праці, зайнятість, загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування, пенсійне забезпечення та соціальний захист населення;

■ формування і забезпечення виконання цільових регіональних програм по­ліпшення стану безпеки умов праці та виробничого середовища, а також здійснення заходів, пов'язаних з охороною праці, передбачених у програмах соціально-економічного і культурного розвитку регіонів;

■ сприяння ефективному використанню трудових ресурсів, раціональній, продуктивній та вільно обраній зайнятості, підвищенню конкурентоспро­можності робочої сили, продуктивності праці;

■ сприяння органам місцевого самоврядування у вирішенні питань соціально-економічного розвитку відповідних територій;

■ організаційно-методичне забезпечення діяльності відповідних структурних підрозділів виконавчих органів рад;

■ вдосконалення форм соціального партнерства, організація співробітництва місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з профспілками та організаціями роботодавців.

Управління відповідно до покладених на нього завдань:

■ здійснює моніторинг у сфері праці, зайнятості, загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування, пенсійного забезпечення, соціального за­хисту та обслуговування населення; аналізує та прогнозує розвиток проце­сів у соціально-трудовій сфері відповідної території;

■ організовує на засадах соціального партнерства проведення переговорів і укладення угоди між місцевими органами виконавчої влади, об'єднаннями ро­ботодавців та профспілок, іншими уповноваженими трудовими колективами;

■ аналізує стан роботи щодо укладення колективних договорів на підприємствах, в установах та організаціях, надає сторонам переговорного процесу організацій-

: законами України, наказами Мінпраці, актами відповідних

но-методичну допомогу, забезпечує у межах своїх повноважень дотримання за­конодавства з питань вирішення колективних трудових спорів (конфліктів);

■ вносить пропозиції до програм соціально-економічного розвитку відповід­них територій; бере участь у розробленні та здійсненні заходів, спрямова­них на реалізацію довготермінової державної політики щодо розвитку тру­дового потенціалу; розробляє пропозиції щодо поліпшення збалансованості трудових ресурсів та потреби в них; організовує розроблення та подання на розгляд обласної державної адміністрації цільових (комплексних) перспек­тивних та поточних програм з питань, що належать до його компетенції;

■ бере участь у розробленні та реалізації заходів, спрямованих на посилення мотивації до праці, удосконалення її організації, оплати та нормування;

■ вивчає стан використання трудових ресурсів відповідної території, аналізує розвиток процесів, які відбуваються на ринку праці та у сфері професійного навчання; бере участь у розробленні пропозицій щодо розвитку виробницт­ва і створення робочих місць, доцільності розміщення нових підприємств, створення спеціальних (вільних) економічних зон, формування професійно-кваліфікаційного складу робочої сили на відповідній території;

■ аналізує демографічну ситуацію, міграційні процеси на відповідній терито­рії, готує пропозиції щодо регулювання міграційних процесів;

■ в установленому порядку бере участь у розробленні спеціальних програм, пов'язаних із захистом країни від зовнішніх небезпек;

■ забезпечує діяльність комісій у справах альтернативної (невійськової) служби;

■ забезпечує соціальний захист працюючих, зайнятих на робочих із шкідли­вими та небезпечними умовами праці, вживає заходів щодо якісного прове­дення атестації робочих місць на їх відповідність нормативно-правовим ак­там про охорону праці на підприємствах, в установах та організаціях;

■ вивчає на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності стан дотримання режиму праці і відпочинку та практику відшкодування ро­ботодавцем шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, роз­робляє відповідні пропозиції;

■ здійснює державний контроль за охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру виплат мінімального розміру заробітної плати, дотримання підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності, а також фізичними особами - суб'єктами підприємни­цької діяльності законодавства з питань зайнятості, пенсійного забезпечен­ня та соціального захисту населення;

■ сприяє профілактиці травматизму невиробничого характеру; організовує роз­роблення регіональної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також програм (заходів) щодо запобігання не­щасним випадкам невиробничого характеру та контроль за їх виконанням;

■ бере участь у розслідуванні групових, а також смертельних нещасних випа­дків, професійних захворювань і аварій на підприємствах відповідно до за­конодавства; організовує проведення розслідування та аналізу нещасних випадків невиробничого характеру, ведення їх обліку;

■ організовує роботу, пов'язану з пенсійним забезпеченням громадян (після передачі функцій призначення та виплати пенсій Пенсійному фонду здійс­нює контроль за їх призначенням та виплатою);

■ надає практичну, консультаційно-правову та організаційно-методичну до­помогу; сприяє створенню єдиного автоматизованого банку даних персоні­фікованого обліку в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, розвитку недержавних систем пенсійного забезпечення;

■ проводить роботу з надання адресної соціальної допомоги і підтримки ма­лозабезпечених громадян, у тому числі інвалідів; здійснює контроль за пра­вильністю і своєчасністю призначення та виплати соціальних виплат і до­помоги, проведенням інших заходів соціального захисту населення; здійс­нює керівництво і контроль за роботою відповідних підрозділів з нараху­вання та виплати соціальних виплат і допомоги;

■ разом з органами Пенсійного фонду сприяє забезпеченню відшкодування підприємствами витрат на виплату пенсій, призначених у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням працівників;

■ сприяє інтеграції інвалідів у суспільство, полегшенню їх доступу до об'єктів соціальної інфраструктури, розвитку системи професійної та соціальної ре­абілітації інвалідів, їх працевлаштуванню, створенню для них виробництв, цехів, дільниць і робочих місць; бере участь у розробленні пропозицій щодо встановлення нормативів робочих місць, призначених для використання праці інвалідів; направляє інвалідів до навчальних закладів системи соціа­льного захисту населення для професійно-технічного навчання і переквалі­фікації; перевіряє роботу підприємств, установ та організацій з цих питань;

■ організовує роботу щодо забезпечення інвалідів протезо-ортопедичними ви­робами, спеціальними засобами пересування і самообслуговування, засобами реабілітації, а також матеріального та соціально-побутового обслуговування, санаторно-курортного лікування інвалідів, ветеранів війни та праці;

■ вивчає стан матеріально-побутового забезпечення та потреби соціально не-

252

захищених громадян, у тому числі інвалідів, вживає заходів щодо створення спеціалізованих служб з надання соціальних та інших послуг цим громадя­нам, вносить до обласної держадміністрації пропозиції про створення ме­режі реабілітаційних центрів, спеціальних підприємств торгівлі, побуту, громадського харчування, медичних закладів для соціального обслугову­вання цієї категорії громадян;

■ проводить роботу, пов'язану з розвитком та зміцненням мережі територіа­льних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непра­цездатних громадян, закладів соціального обслуговування населення, ін­тернатних закладів; сприяє розвиткові їх підсобних господарств і лікуваль­но-виробничих трудових майстерень (цехів, дільниць тощо) та кооперації з виробничими підприємствами;

■ бере участь у плануванні бюджетних капітальних вкладень на будівництво закладів соціального захисту населення та в роботі комісій з прийняття в експлуатацію завершених будівництвом нових об'єктів у частині доступно­сті їх для інвалідів;

■ організовує роботу та контролює надання установлених пільг інвалідам, ве­теранам війни та праці, одиноким непрацездатним громадянам, дітям-сиро-там, одиноким матерям, сім'ям загиблих військовослужбовців, багатодітним сім'ям, іншим громадянам; координує роботу підприємств, установ та орга­нізацій з цих питань; розробляє та вносить відповідні пропозиції;

■ бере участь у забезпеченні відповідно до законодавства соціального захис­ту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

■ організовує роботу соціальних інспекторів;

■ організовує, координує та контролює надання населенню субсидій для від­шкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива;

■ організовує, координує та контролює здійснення відповідно до законодав­ства компенсаційних виплат інвалідам на бензин, технічне обслуговування та ремонт автомобілів, транспортне обслуговування інвалідів, а також вар­тості санаторно-курортного лікування;

■ організує роботу комісій з розгляду питань, пов'язаних з наданням статусу учасника війни;

■ сприяє благодійним, релігійним організаціям, окремим громадянам та їх об'єднанням у наданні допомоги соціально незахищеним громадянам;

■ бере участь у підготовці пропозицій щодо укладення (розірвання) і визна­чення умов контрактів з керівниками підприємств, установ та організацій,

що належать до сфери управління місцевих державних адміністрацій, а та­кож щодо погодження призначення на посаду і звільнення з посади керів­ників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управлін­ня міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

■ у межах своєї компетенції організовує роботу, пов'язану з наданням благодій­ної (гуманітарної) допомоги малозабезпеченим громадянам і сім'ям з дітьми;

■ спрямовує і контролює роботу управлінь праці та соціального захисту насе­лення районних держадміністрацій; вивчає, узагальнює і поширює досвід і впроваджує прогресивні методи в практику їх роботи;

■ надає практичну та організаціійно-методичну допомогу відповідним струк­турним підрозділам виконавчих органів рад;

■ проводить роботу з підвищення кваліфікації, підготовки та перепідготовки працівників управління, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління обласної держадміністрації;

■ координує підготовку кадрів соціальних працівників для потреб відповід­них територій;

■ забезпечує своєчасний розгляд звернень громадян та їх об'єднань, вживає за­ходів щодо усунення причин виникнення скарг, проводить прийом громадян;

■ організовує через засоби масової інформації роз'яснення нормативно-пра­вових актів про працю, охорону праці, зайнятість, загальнообов'язкове дер­жавне соціальне страхування, пенсійне забезпечення, соціальний захист та обслуговування населення;

■ створює підрозділи автоматизованої обробки інформації, підтримує єдине інформаційне і телекомунікаційне середовище у складі єдиної інформацій­ної системи Мінпраці України;

■ здійснює функції управлінням майном, яке належить йому на праві опера­тивного управління;

■ виконує інші функції, передбачені законодавством. Управління має право:

■ подавати голові обласної держадміністрації пропозиції про розірвання кон­трактів з керівниками підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління місцевих держадміністрацій, міністерств та інших цент­ральних органів виконавчої влади у разі систематичного порушення зако­нодавства у сфері праці та соціального захисту;

■ подавати у разі потреби обласній держадміністрації, Мінпраці України про­позиції щодо поліпшення ситуації в соціально-трудовій сфері відповідної території;

■ залучати до розгляду питань та підготовки пропозицій спеціалістів інших структурних підрозділів обласної держадміністрації, підприємств, установ, організацій та об'єднань громадян (за погодженням з їх керівниками);

■ одержувати в установленому порядку від інших структурних підрозділів обласної держадміністрації, органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ та організацій всіх форм власності документи та інші мате­ріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

■ скликати в установленому порядку семінари, наради та конференції з пи­тань, що належать до його компетенції;

■ засновувати в установленому законодавством порядку друковані засоби ма­сової інформації для висвітлення питань, що належать до його компетенції, а також випускати проспекти, листівки та інші матеріали;

■ виступати замовником науково-дослідних робіт у сфері соціально-трудових від­носин, оплати, нормування та охорони праці, зайнятості, загальнообов'язкового державного соціального страхування, пенсійного забезпечення, соціального за­хисту та обслуговування населення, налагодження соціального партнерства;

■ управління у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з ін­шими структурними підрозділами обласної держадміністрації, органами міс­цевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, а також з релігійними, благодійними організаціями та об'єднаннями громадян;

■ управління очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з по­сади головою обласної держадміністрації за погодженням з Мінпраці України.

З метою наближення соціальних послуг до користувачів, соціальну роботу сьогодні найбільше активізують на місцях, тобто в районах. Соціальний захист у районах здійснюють управління праці та соціального захисту населення ра­йонної, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій. Управління забезпечують у межах своїх повноважень дотримання законодавст­ва про працю, охорону праці, зайнятість, загальнообов'язкове державне соціа­льне страхування, пенсійне забезпечення, соціальний захист населення.

Наведемо приклад, який засвідчує функціональну неспроможність суб'єкта управління керувати соціальною роботою у цей час. Головною причиною тут є організаційна залежність його від інших факторів, наприклад, економічних та політичних. Загалом, 90-м рокам в Україні притаманна певна політична амор­фність: влада в країні залишалася формально позапартійною та партійно-неструктурованою. Це призводило до відсутності відповідальності, до гальму­вання реформ, до невиваженої соціальної політики. Разом із тим на адресу вла­ди все голосніше лунали звинувачування в корумпованості. У фокусі політич­них дебатів в Україні опинялися економічні негаразди, але рішення не носили системного характеру й часто хибували популізмом. Вони суттєво стримували

соціальний розвиток країни. Тому рішення Верховної Ради про незабезпечення урядом належного соціального захисту населення і розпуск у 1995 році Кабіне­ту Міністрів було цілком обгрунтованим.

Картина не змінилась і після ухвалення Верховною Радою 28 червня 1996 року Конституції нової держави, яка проголосила Україну правовою та соціальною державою, закріпила соціальні права громадян, зокрема право на соціальний за­хист. Однак очікуваної миттєвої стабілізації політичного процесу не сталося. При цьому гарантовані основним законом права не завжди реалізуються на практиці.

Водночас в Україні зберігалася ієрархічна адміністративно-командна система управління, спостерігалася слабкість громадянського суспільства та ототожню­вання політичних сил з державними інститутами та регіональними кланами.

Позитивним моментом, що спостерігається за перші десять років самостій­ного існування України, є залучення до участі добровільного (недержавного) сектора, який поступово бере на себе, за зразком Західної Європи, частину фу­нкцій, які раніше виконували державні служби або не мали свого агента. Так, наприклад, за статистикою, у 1991 році було зареєстровано 319 з діючих на сьогодні громадських організацій, у 1992 році - 1356, а в 1993 р. - уже 3257.

За даними на 1 січня 2000 року, в країні уже діє понад 20 тисяч недержав­них організацій (НДО). Серед них - чимало організацій (благодійних, громад­ських, приватних тощо), які серед своїх статутних завдань визначають, зокре­ма, надання соціальних послуг різним категоріям населення. Так, зареєстрова­но понад 900 організацій, які опікуються розв'язанням проблем інвалідів, майже 1200 працюють з людьми похилого віку.

Кількісний аналіз громадських організацій за територією свідчить, що най­більше їх діє сьогодні у м. Києві (1850), Дніпропетровській, Донецькій, Львів­ській областях.

У країні більшість таких організацій лише роблять перші кроки, проте про­довжують свою роботу й ті НДО, що користуються державною підтримкою ще з часів повоєнних. Це Товариства УТОГ, УТОС, Український Червоний Хрест, його місцеві відділення та ін.

6.2.8. Нормативна база соціальної роботи

Немає сумнівів у тому, що елементом системи соціальної роботи має бути така складова, яка сама безпосередньо не формує соціальні відносини і тим більш не змінює їх змісту, - це правові, адміністративні, морально-етичні та інші норми.

їх призначення або головна функція визначається тим, що вони задають пе­вні форми та засіб функціонування механізму соціального забезпечення, тобто за їх допомогою суб'єкт управління направляє та організовує життєдіяльність цілого видового соціального організму.

Соціальні працівники не тільки пом'якшують соціальну напругу, але і бе­руть участь у підготовці законодавчих актів, які більш повно захищають інте­реси громадян.

Соціальні працівники допомагають всім громадянам, які потребують допо­моги, вирішити проблеми їх повсякденного життя. У першу чергу така допомо­га надається тим, хто не захищений у соціальному відношенні, - літнім людям, інвалідам, дітям, позбавленим нормального сімейного виховання, особам з психічними розладами, наркоманам, хворим на СНіД та ін.

Соціальна політика держави направлена на створення умов, які забезпечу­ють пристойне життя і вільний розвиток людини. У зв'язку з цим, важливою є охорона праці людей, встановлення гарантованого мінімального розміру опла­ти праці, забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства і дитинства, ін­валідів та літніх громадян, встановлення державних пенсій, допомог та їх гара­нтій соціального захисту (серед яких особливо відділяються соціальне забезпе­чення за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника та ін.).

У сучасних умовах в Україні створюється специфічний механізм підтримки населення, обумовлений багатьма факторами і, зокрема, станом економічного розвитку окремих її регіонів, посиленням соціальної диференціації, переходом від одного суспільного устрою до другого.

При цьому, як ніколи, посилюється значення соціальної роботи як специфі­чного виду суспільної діяльності, що функціонує в умовах ринкової економіки у формі соціальної допомоги. Клієнтами соціальних служб є громадяни, які підпадають під дію системи соціального захисту.

Сучасна соціальна політика держави - це, насамперед, координація громадсь­ких інститутів і соціальних груп населення з питання активізації захисних дій осіб, які потребують допомоги, а також тих, хто не захищений, тимчасово не працює, хворий або знаходиться в кризі. Ця політика типова для ринкової економіки.

Розглянемо нормативне забезпечення системи соціальної роботи в Україні за матеріалами, що підготовлені П.В.Шумським і викладені на сторінках вітчи­зняних видань.²⁹⁵

Право громадянина на соціальний захист є конституційним правом. У від­повідності до ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі нової, часткової або тимча­сової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в ін. випадках, непередбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним стра­хуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і орга-нізаціїй, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; ство­ренням мережі державних; комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мі­німуму, встановленого законом.

Таким чином, в умовах розвитку правової держави в Україні, в центрі уваги є питання захисту прав людини і в першу чергу тих, хто не захищений у соціаль­ному відношенні, а це свідчить про значне підвищення ролі соціальної роботи.

Система соціального захисту населення з її структурою установ, служб, центрів і органів управління є, з одного боку, створенням організаційної діяль­ності людей, колективів, які входять в цю систему, а з другого - складає той самий структурний простір, поле діяльності, в рамках якого здійснюється соці­альна робота, її удосконалення і розвиток.

Основною метою соціальної роботи є:

■ збільшення ступеня самостійності клієнтів, їх здатності контролювати жит­тя і більш ефективно вирішувати виниклі проблеми;

■ створення умов, у яких клієнти можуть максимально виявити можливості й одержати все, що їм належить за законом;

■ адаптація або реадаптація людей у суспільстві;

■ створення умов, при яких людина, незважаючи на фізичне каліцтво, душев­ний зрив або життєву кризу, може жити, зберігаючи почуття власної гідно­сті і повагу до себе з боку оточуючих;

■ кінцева мета - досягнення таких наслідків, коли необхідність в допомозі соціального працівника у клієнта відпадає.

Соціальна робота, в головному, якраз і направлена на підтримання, розви­ток і реабілітацію індивідуальної і соціальної суб'єктності, які в свої єдності характеризують життєві сили людини.

Особливу увагу держава приділяє соціальному захисту інвалідів, як най­менше захищеним у соціальному відношенні громадянам, яких в Україні нара­ховується більше 2,5 млн. осіб.

Питання соціальної захищеності інвалідів регулюється Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. № 975 - XII із наступними змінами і доповненнями. Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується законом.

Соціальний захист інвалідів полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування та прийняття інформації, пристосованого житла; у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів і громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку для особливостей інвалідів. Захист прав, свобод і законних інтересів забезпечуєть­ся в судовому або адміністративному порядку.

Для здійснення заходів щодо захисту інтересів інвалідів створюються гро­мадські організації. Державне управління в цій галузі здійснюється Міністерст­вом праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я, місцевими радами. Все вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що соціальна ро­бота може бути віднесена до системи ознак правової держави.

Основні напрями державно-правової підтримки соціальної роботи докладно проаналізував В.П.Шумський. У відповідності до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнається в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість дія­льності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утве­рдження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Ст.46 Конституції України передбачено право громадян на соціальний за­хист, про що йшла мова вище. Вказане і є головною правовою підставою для діяльності всієї системи соціального захисту населення з її структурою уста­нов, служб, центрів і органів управління.

Реалізація механізмів соціального захисту населення потребує, насамперед, їх ресурсного забезпечення, яке, зокрема, включає такі аспекти:

■ визначення потреб у матеріальних (грошових та натуральних) і трудових (професійних кадрів і добровольців) ресурсах, які потрібні для надання різ­них форм соціальної допомоги і підтримання населення;

■ оцінка загального обсягу ресурсів у грошовому і натуральному виразі на підставі нормативів, які розробляються вищими і територіальними органа­ми управління і необхідні для забезпечення різних соціальних програм для соціальної підтримки і допомоги населенню;

■ визначення основних і додаткових джерел фінансування програм соціаль­ного захисту населення.

До основних джерел фінансування соціальних програм із соціального захи­сту населення регіонів відносяться обов'язкові дотації із державного бюджету, а до додаткових -

■ одночасні, цілеві асигнування, доплати і дотації із державного і місцевого бюджетів;

■ державний і регіональні фонди соціальної підтримки населення;

■ кошти, надані благодійними фондами, спонсорство, добровільні внески на­селення;

■ кошти, надані підприємствами й організаціями на заходи із соціального за­хисту населення;

■ кошти із регіональних фондів соціальної підтримки населення;

■ інвестиційні фонди, створені на підприємстві приватизаційних чеків грома­дян, які знаходяться під соціальним захистом.

Все це є одним з основних напрямів державно-правової підтримки соціаль­ної роботи. Крім грошової, може існувати і натуральна допомога (продукти, послуги, промтовари). Джерелами натуральної допомоги можуть бути продук­ція виробничих підприємств (незалежно від форм власності) та послуги служб і установ регіону, також незалежно від форм їх власності.

Діяльність усіх органів і служб соціального захисту населення регулюється єдиними нормативними актами, а також регіональними підзаконними актами.

Вдосконалення правової основи системи соціального захисту непрацездат­них громадян і сімей з дітьми проводиться на підставі Конституції України і включає в себе систему підзаконних актів і комплекс заходів, які гарантують соціальну захищеність непрацездатних громадян і сімей з дітьми.

Додатковими функціями із захисту непрацездатних та малозабезпечених громадян є підготовка нормативних актів, які регулюють надання нових видів соціальної допомоги за рахунок коштів регіонального фонду соціальної під­тримки населення.

У цих нормативних актах закріплюються необхідні норми, які регулюють пи­тання забезпечення соціальних потреб непрацездатних громадян і сімей з дітьми.

У даний час загальний стан правового регулювання соціальних питань в Україні принципово не відповідає найнагальнішим завданням забезпечення со­ціального захисту населення. Це призводить до наростання соціальної напруги, деформує політичну орієнтацію суспільства.

Головні недоліки існуючої системи, яка сформована низкою підзаконних нормативних актів, часто неузгоджених та внутрішньо суперечливих між со­бою, безпосередньо породжені відсутністю законодавчого визначення основ­них засад системи соціального захисту населення. Вони повинні відповідати новим соціальним реаліям суспільства з економікою перехідного типу та завданням формування громадянського суспільства.

На нашу думку, було б доцільним систематизувати законодавство щодо со­ціальної роботи, чим передбачити:

■ встановлення загальних правових, організаційних і фінансових засад соціа­льного захисту населення України;

260

■ систематизації та уніфікації чинного законодавства з соціальних питань;

■ визначення перспектив соціальної політики та конкретних шляхів реформу­вання системи соціального захисту.

Необхідно закласти правові основи для задоволення найнагальніших потреб громадян і побудови сучасної дієвої та ефективної системи соціальної підтрим­ки населення та у кінцевому підсумку - забезпечення конституційного права кожної людини на гідні умови її життя.

Соціальний захист - це система державного гарантування прав громадян України на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавст­вом України.

Соціальний захист забезпечується на основі загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів охорони здоров'я, догляду за непрацездатними та соціаль­ного забезпечення, інших організаційних та фінансових заходів, що здійсню­ються безпосередньо державою, сприяння здійсненню таких заходів громадсь­кими та іншими недержавними організаціями.

Соціальний захист населення України здійснюється за такими принципами:

■ визнання соціального захисту пріоритетним напрямом діяльності суспільс­тва і держави;

■ законодавче визначення основних соціальних гарантій;

■ загальнодоступність і гарантований рівень соціального забезпечення найна­гальніших життєвих потреб для всіх громадян;

■ законодавчо встановлений розподіл відповідальності між державою, робо­тодавцями та працівниками щодо забезпечення гарантій із соціального страхування;

■ визначення рівня наданих гарантій на підставі соціальних нормативів;

■ забезпечення непрацездатного населення рівнем життя, який відповідає встановленому законом прожитковому мінімуму;

■ відповідність основних засад соціального захисту рівню соціально-економічного розвитку держави.

Завданнями кодифікованого акту є також забезпечення дотримання соціаль­них гарантій щодо:

■ встановленого законом гарантованого рівня медичного, комунально-побутового та соціального обслуговування;

■ державної допомоги непрацездатним та малозабезпеченим громадянам;

■ солідарної (з участю держави) підтримки на випадок безробіття, втрати або обмеження працездатності;

■ допомоги громадянам, які постраждали внаслідок техногенно-екологічних та природних катастроф чи надзвичайних обставин.

Законодавство України про соціальний захист населення базується на Кон­ституції України. Основу законодавства про соціальний захист становлять та­кож інші закони України з цих питань. Актами цього законодавства також є укази Президента України та Постанови Кабінету Міністрів України.

Міністерства, відомства, інші центральні органи державної виконавчої вла­ди України можуть видавати акти, що регулюють питання соціального захисту лише у випадках і в межах, передбачених законами та іншими актами законо­давства про соціальний захист.

Чинні міжнародні договори з питань соціального захисту, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства України.

Якщо міжнародним договором України, ратифікованим у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про соціальний захист, діють правила міжнародного договору. Захист прав грома­дян повинен здійснюватись в установленому порядку шляхом:

1) визнання відповідних прав;

2) припинення (заборони) дій, які порушують ці права;

3) присудження до виконання обов'язку щодо забезпечення прав;

4) компенсації завданої шкоди, в тому числі моральної:

5) іншими засобами, передбаченими законом.

Захист прав щодо соціального забезпечення та захисту у випадках і в по­рядку, встановлених законодавством України, здійснюється судами, а також іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, відповід­ними установами та організаціями.

Громадяни України мають рівні права у сфері соціального захисту. Соціа­льним законодавством України не може бути встановлено необгрунтованих привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статті, етнічного та соціального походження, майно­вого стану, місця проживання, службового становища, належності до профе­сійних спілок, за мовними або іншими ознаками.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами, а також несуть такі ж обов'язки

як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Систему соціального захисту складають встановлені законодавством Украї­ни гарантії та організаційно-фінансові засоби їх забезпечення. Забезпечення соціального захисту здійснюється шляхом:

■ формування та реалізації державної політики;

■ організації та здійснення системи державних та громадських заходів щодо забезпечення соціального захисту населення;

■ створення матеріальної, фінансової та організаційної бази для забезпечення встановлених соціальних гарантій;

■ встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів гро­мадян щодо соціального захисту.

Забезпечення соціального захисту населення - пріоритетний напрям держа­ви. Вона формує соціальну політику та забезпечує її реалізацію.

Державну соціальну політику формує Верховна Рада України шляхом прий­няття законодавчих актів, якими встановлюються соціальні гарантії, правові меха­нізми їх забезпечення, затвердження загальнодержавних програм соціального роз­витку, в тому числі спрямованих на підтримку окремих соціальних груп населення або вирішення інших комплексних чи локальних питань соціального захисту.

Складовою частиною політики соціального захисту є комплексні та цільові програми, що формуються органами місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування і віддзеркалюють потреби соціального захисту населення, яке проживає на певних територіях.

Реалізація державної політики соціального захисту покладається на органи державної виконавчої влади та у передбаченому законами України порядку на органів місцевого самоврядування.

Державна політика соціального захисту реалізується та забезпечується спрямуванням коштів державного бюджету на соціальний захист населення відповідно до обґрунтованих потреб, визначених у встановленому законодав­ством порядку або державними програмами, організацією систем загальнообо­в'язкового державного соціального страхування та його додаткових систем, державними гарантіями платоспроможності страхових фондів або інших відпо­відних установ, здійсненням функцій нагляду за витрачанням коштів фондів та контролю за діяльністю організацій сфери соціального захисту населення.

Держава через центральні та місцеві органи виконавчої влади забезпечує надання громадянам матеріального забезпечення та функціонування мережі органів охорони здоров'я та соціального обслуговування.

Вона фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самовряду­вання заходів державної політики соціального захисту, які здійснюються від­повідно до делегованих повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необ­хідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються в Законі України "Про Державний бюджет України".

Держава гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достат­ню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних по­треб на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з ураху­ванням економічного, соціально-природного та економічного стану відповід­них територій.

Фінансування та організація надання матеріального забезпечення здійсню­ється фондами соціального страхування, а також іншими відповідними устано­вами, функції яких забезпечуються законодавством України.

Держава через спеціально уповноважені органи здійснює контроль за діяль­ністю закладів та організацій, що виконують функції соціального забезпечення.

Міністерства і відомства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють комплексні і цільові соціальні програми, визна­чають рівні соціальних нормативів, стандартів та вимог, здійснюють державний контроль та нагляд, іншу розпорядчу діяльність у сфері соціального захисту.

До компетенції органів місцевого самоврядування у сфері соціального захи­сту належить:

■ затвердження регіональних та місцевих соціальних програм;

■ надання допомоги на прожиття на підставі безпосереднього соціального контракту;

■ встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додат­кових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення;

• надання житла, поліпшення житлових і матеріально-побутових умов, соціа­льне обслуговування в стаціонарних установах громадян, що потребують відповідної форми соціального захисту;

■ здійснення заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття, в тому числі проведення оплачуваних громадських робіт на під­приємствах, в установах та організаціях, що належать до комунальної власнос­ті, інші повноваження відповідно до законодавства України та власних рішень. З метою визначення рівня соціальних потреб та їх задоволення використовуються:

■ нормативи споживання - розміри споживання в натуральному вираженні за певний проміжок часу;

■ нормативи забезпечення - визначена кількість наявних в особистому спо­живанні предметів;

■ нормативи витрат - розмір необхідних витрат на задоволення певної потреби;

■ нормативи доходу - розмір особистого доходу громадянина або сімї, який гарантує їм певний рівень задоволення потреб.

Підставами для встановлення особливого режиму соціального захисту та забезпечення є:

■ виконання трудових та державних обов'язків в умовах шкідливих та небез­печних для життя та здоров'я;

■ виконання державних обов'язків в умовах, пов'язаних з добровільним і сві­домим обмеженням громадянських прав;

■ інші встановлені законодавством підстави.

В Україні продовжується створення національної системи соціального за­безпечення населення.

Закладаються основи правової і нормативної бази соціального забезпечення населення, вироблено механізми, що забезпечують дотримання державних га­рантій щодо:

■ реалізації прав громадян на працю і на допомогу по безробіттю;

■ оплати праці та мінімального розміру заробітної плати;

■ підтримання життєвого рівня населення шляхом перегляду мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на споживчі товари і послуги;

■ надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей;

■ матеріального заохочення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової працездатності чи її втрати, втрати годувальника тощо. За останні роки пи­тома вага витрат на соціальні потреби у валовому національному продукті підвищилась майже вдвічі, що стало однією із причин незбалансованості державного бюджету.

Система соціального забезпечення населення повинна будуватися таким чи­ном, щоб не породжувати зрівнялівки і утриманських настроїв при розподілі та споживанні життєвих благ, не послаблювати дієвості мотивів і стимулів до праці, а створювати мотиви для їх найповнішого виявлення.

В основу реорганізації діючої системи соціального забезпечення необхідно покласти такі головні принципи:

1) соціальне забезпечення поширюється тільки на громадян, які працюють тільки за наймом, членів їх сімей та непрацездатних осіб;

2) на громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи під­приємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів по­ширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь;

3) диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту. В умовах ринкової економіки джере­лом підвищення добробуту громадян повинні стати ефективна праця, трудова акти­вність та підприємницька ініціатива. Тому для працездатної частини населення пріоритетне значення має захист її основних прав у галузі праці в умовах різних форм власності та соціальне страхування на випадок втрати роботи при досягненні пенсійного віку, тимчасовій чи постійній втраті працездатності, для непрацездатних громадян гарантується матеріальне забезпечення та соціальне обслуговування за рахунок соціального страхування і виплат з державного та місцевого бюджетів;

4) визначення рівня соціальних гарантій на підставі соціальних нормативів, найважливіші нормативи - рівень прожиткового мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати і пенсій, а також розміри соціальної допомоги повинні затве-ржуватись державою;

5) відповідність форм соціального забезпечення населення ступеню розвит­ку ринкових відносин в економіці.

Цим принципам найбільш відповідає система конкретних форм соціального забезпечення населення, що включає:

■ матеріальне забезпечення шляхом соціального страхування у разі безробіт­тя, тимчасової або постійної непрацездатності;

■ соціальну допомогу непрацездатним і малозабезпеченим громадянам;

■ підтримання рівня життя в умовах зростання споживчих цін;

■ компенсації і пільги громадянам, які потерпіли від техногенно-екологічних та природних катастроф.

Соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості. Відпові­дно до цього запроваджуються такі самостійні види соціального страхування:

■ страхування на випадок безробіття;

■ медичне страхування;

■ страхування від нещасного випадку на виробництві;

■ пенсійне страхування.

Суб'єктами загальнообов'язкового державного соціального страхування є за­страховані громадяни, в окремих випадках члени їх сімей та інші особи, страху­вальники і страховики. Для захисту громадян від безробіття на державному та

місцевому рівнях утворюється фонд сприяння зайнятості населення за рахунок страхових внесків підприємств, громадян та надходжень із місцевих і державних бюджетів, а також добровільних надходжень від підприємств і громадян.

Кошти фонду спрямовуються на фінансування організації професійної оріє­нтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробі­тних, сприяння їх працевлаштуванню та виплату допомоги на випадок безро­біття, організацію додаткових робочих місць, утримання працівників державної служби зайнятості та інших виплат, пов'язаних із соціальним захистом прав громадян на працю.

Медичне страхування забезпечує право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі захворювання та в інших випадках.

Фонд медичного страхування утворюється за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також кредитів банків, інших кредиторів та інших джерел, формування яких не заборонено законодавством України. За рахунок коштів фонду фінансується:

■ медична допомога;

■ лікування в медичних закладах;

■ допомога в разі тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворобою;

■ допомога по догляду за хворою дитиною;

■ допомога по вагітності і пологах;

■ допомога при народженні дитини;

■ допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку;

■ санаторно-курортне лікування та відпочинок.

Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві утворюється за рахунок страхових внесків підприємств, розмір яких диференціюється в залеж­ності від ступеня ризику для здоров'я.

Пенсійний фонд утворюється за рахунок страхових внесків підприємств і громадян. З нього здійснюються виплати:

■ трудових пенсій за віком, за вислугу років, по інвалідності та в разі втрати годувальника;

■ допомоги на поховання пенсіонерів.

На відміну від соціального страхування, соціальна допомога подається не "за правом", а "на органи", що надають її з урахуванням існуючих у суспільстві критері­їв для призначення допомоги. Соціальна допомога подається найменш захищеним категоріям населення в індивідуальному порядку після перевірки наявності у них засобів до існування за рахунок асигнувань з державного та місцевого бюджетів.

Підтримання життєвого рівня населення повинно забезпечуватись цілим комплексом взаємопов'язаних заходів, спрямованих як на стимулювання збі­льшення виробництва споживчих товарів і послуг, так і на підвищення доходів громадян. Періодично, залежно від темпів зростання споживчих цін, підвищу­ватимуться мінімальні розміри заробітної плати, пенсії, а також розміри стипе­ндій, грошової допомоги громадянам з мінімальними доходами.

Для матеріального забезпечення громадян, які потерпіли від техногенно-екологічних катастроф, утворюються спеціальні фонди за рахунок надходжень із державного та місцевих бюджетів та внесків підприємств, установ, організа­цій і громадян за забруднення навколишнього природного середовища. Кошти цих фондів спрямовуються на відшкодування потерпілим громадянам збитків, завданих здоров'ю, і надання їм пільг, передбачених відповідними законодав­чими актами.

Докладну характеристику основних нормативних актів з питань соціальної роботи, що прийняті у 90-х роках зробив П.В.Шумський у статті "Державно-правові засади соціальної роботи".

Після проголошення незалежності України розпочалось створення націона­льної системи соціального забезпечення населення. Закладаються основи пра­вової і нормативної бази соціального забезпечення населення, основні засади соціальної роботи в цілому, вироблено механізми, які виходячи з реальних мо­жливостей економіки, забезпечать дотримання державних гарантій щодо:

■ реалізації прав громадян на працю і допомогу по безробіттю;

■ надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей;

■ надання державної допомоги із працевлаштування і побуту інвалідів;

■ підвищення життєвого рівня малозабезпечених груп населення;

■ соціальний захист інтересів жінок;

■ соціальний захист дитинства тощо.

Конституцією проголошено Україну соціальною і правовою державою (ст.1). Стаття 3 проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторка­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Ці засади мають визначальне значення для забезпечення соціальних прав людини в Украї­ні. Більше того, саме дані права набувають надзвичайної ваги у соціальній дер­жаві. Держава сама по собі є всезагальною формою солідарності між людьми, разом з тим вона призводить до створення та вироблення найбільш повних та всебічних форм людської солідарності. Загальне благо - ось формула, в якій ви­ражаються цілі і завдання держави. Сучасні дослідники роблять такі ж висновки.

Соціальна держава є такою, якщо бере на себе обов'язок турбуватися про соціа­льну справедливість, добробут своїх громадян, їх соціальну захищеність.

У відповідності із міжнародними стандартами Конституція України встановила перелік соціальних прав людини і громадянина: право на працю, належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ст.43), на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбаче­них законом (ст.46), право на житло (ст.47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сімї (ст.48), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та ме­дичне страхування (ст.49), право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст.52), соціальне забезпечення, на освіту(ст.53), державний захист сім'ї (ст.51), державний захист сім'ї (ст.53).

Далі державно-правові основи соціальної роботи конкретизуються в таких нормативно-правових актах: законах України, указах Президента, постановах і розпорядженнях Уряду, розпорядженнях міністерств і відомств, а також актах місцевих влад.

Для вироблення ефективного юридичного механізму забезпечення соціаль­них прав людини визначальне значення має міжнародно-правове регулювання у цій сфері. У Посланні Президента України до Верховної Ради України наго­лошується на особливому значенні послідовної політики України щодо збли­ження з Європейським Союзом, визнається, що найвищою цінністю цивіліза-ційного прогресу є людина, її права та свободи, які гарантовані Конституцією України, нормами міжнародного права. До основних завдань соціальної полі­тики України віднесено наближення національного законодавства до міжнаро­дних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенції МОП, інших міжнародних норм.

У системі міжнародного соціального законодавства в 90-х роках були при­йняті такі важливі міжнародні нормативні акти, як Всесвітня декларація ООН про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990р.), Резолюція ООН "Принципи медичної етики" (1992р.), Європейський кодекс соціального забез­печення (1990р.), Хартія основних соціальних прав трудящих (1989р.). Дані ак­ти вміщують перелік соціальних прав, принципи, гарантії та зобов'язання дер­жав, контрольний механізм їх забезпечення. Міжнародно-правове регулювання з питань соціальної роботи та соціальних прав виявляється у встановленні між­народних соціальних стандартів у сфері праці, соціального забезпечення, на­дання медичної допомоги та охорони здоров'я, освіти.

Особливістю цієї галузі права (міжнародного соціального права), крім вста­новлення системи міжнародних стандартів соціального захисту людини, є утворення системи міжнародного контролю за додержанням державами міжна­родних норм у даній сфері. Все це, на наш погляд, є переконливим свідченням існування міжнародного соціального права, як права соціального захисту лю­дини, до складу якого входять міжнародне трудове право, міжнародне право соціального забезпечення, міжнародне медичне право як підгалузі міжнародно­го соціального права

Розвиток соціальної сфери та соціальної функції України призводить до формулювання нової правової спільності - соціального права. Другим важли­вим джерелом, після Конституції України 1996 р. повинен стати Закон України "Про соціальну політику", в якому пріоритетною основою діяльності держави визначено права і свободи людини та їх гарантії. Розроблено ефективний юри­дичний механізм соціального захисту людини.

Одним із основних напрямків державно-правової підтримки соціальної ро­боти є, як свідчить П.В.Шумський, удосконалення законодавства про державну допомогу сім'ям з дітьми, захист дитинства, захист інтересів жінок, захист ін­валідів, соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильсь­кої катастрофи, соціальний захист громадян, які стали жертвами політичних репресій, соціальний захист ветеранів війни і ветеранів праці, соціальний за­хист малозабезпечених громадян, соціальний захист біженців і переселенців, соціальний захист безробітних громадян, соціальний захист молоді та інші.

Розвиток ринкових відносин викликав необхідність проведення у соціальній сфері широкомасштабної реформи. В 90-х роках XX століття з питань соціаль­ної роботи прийнято більше сотні законів та підзаконних актів. Серед них є за-гальносоціальні нормативно-правові акти й "адресні", направлені на конкретні, більш "слабші" прошарки населення.

До перших можна віднести, на думку цього автора, Закон України "Про раді­аційну безпеку населення" 1995 року. До других відносяться "Про статус і соціа­льний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.02.1998 року №796-ХХП, постанова Кабінету Міністрів України від 27.11.1998 року №1878 "Про додаткові заходи щодо забезпечення житлом гро­мадян, будинки яких зруйновано внаслідок стихійного лиха в Закарпатській області", Закон України "Про межу малозабезпеченості" від 30.09.1999 року, "Про соціальний захист малозабезпечених громадян в умовах переходу на повну оплату вартості житлово-комунальних послуг", Закон України "Про порядок на­дання біженцям грошової допомоги та пенсій" 1991 року та ряд інших нормати-

270

вно-правових актів. Адресні правові норми найбільш конкретні і визначають си­стему або елемент системи соціального захисту певних категорій населення.

"Ми стаємо, - як свідчить П.В.Шумський, - свідками формування системи соціального права, соціально-правової державності, при якій такі ліберальні цінності, як індивідуальна свобода (економічна, політична та інш.) доповню­ються такими соціальними цінностями, як рівність, яка є основою соціальної справедливості."

Українська держава приділяє велику увагу як одному з пріоритетних на­прямів своєї соціальної політики правовому та соціальному захисту інвалідів, створенню рівних з іншими членами суспільства можливостей для реалізації цією категорією осіб громадянських прав і свобод, якомога повного розвитку їх індивідуальних здібностей та задоволення особистих потреб. Норми, присвяче­ні правовому та соціальному захисту інвалідів, містяться майже в 50 законах України, постановах Верховної Ради України, указах та розпорядженнях Пре­зидента України, а також в понад 40 постановах Кабінету Міністрів України, низці відомчих нормативних актів Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства освіти і науки України та інших вищих органів виконавчої влади.

Перш за все, це закони України "Про основи соціальної захищеності інвалі­дів в Україні" 1991 року, "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" 1993 року, "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" 1993 року та низка інших.

На виконання й розвиток соціальної роботи прийнято низку постанов Кабі­нету Міністрів України, зокрема "Про комплексну програму розв'язання про­блем інвалідності" 1992 року, "Про організаційні заходи щодо застосування За­кону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" 1994 року, "Про порядок надання пільг, передбачених Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" 1994 року, "Про забез­печення інвалідів автомобілями" 1997 року, "Про грошові норми витрат на ха­рчування, медикаменти та м'який інвентар у госпіталях (відділеннях, палатах) для інвалідів Великої Вітчизняної війни" 1999 року, "Про поліпшення забезпе­чення інвалідів по зору деякими засобами реабілітації" 1999 року тощо.

Цими та багатьма іншими нормативно-правовими актами визначаються за­ходи, спрямовані на надання інвалідам можливості долучитися до посильної для них праці, одержати освіту, професійну підготовку, на поліпшення їх мате­ріального і соціально-побутового забезпечення, медичного обслуговування та санаторно-курортного лікування, передбачаються пільги щодо оплати житла,

комунальних послуг та користування телефоном, проїзду в громадському транспорті, пільгове забезпечення спеціальними автотранспортними засобами, безплатне чи пільгове одержання ліків, безплатне протезування тощо.

Значну кількість нормативно-правових актів у 90-х роках прийнято у сфері надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки мало­забезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей.

У першу чергу слід віднести Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21.11.1992 року, "Положення про порядок призначення та випла­ти державної допомоги сім'ям з дітьми" 1993 року, "Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива", затв. КМУ від 22.02.1999 року №238, "Положення про умови та порядок надання адресної соціальної допомоги ма­лозабезпеченим сім'ям" від 02.11.1994 року, "Положення про державну грошову допомогу деяким категоріям пенсіонерів", від 18.07.1999 року та низка інших.

Характеризуючи названі нормативно-правові акти, можна відмітити такі га­рантії адресної соціальної допомоги:

■ Надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям.

Така допомога надається у грошовій формі, якщо середньомісячний сукуп­ний доход сім'ї, яка складається з пенсіонерів і дітей віком до 16 років (учні до 18 років), а також непрацюючих осіб працездатного віку, що зайняті доглядом за дітьми, час якого зараховується до трудового стажу, осіб, що доглядають за інвалідами 1 групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за особа­ми, які досягли 80-річного віку, є нижчим величини сукупного доходу, що дає право на призначення соціальної допомоги.

Величина сукупного прибутку для призначення соціальної допомоги сім'ї виражається виходячи з мінімального доходу, що дає право непрацездатним громадянам на одержання цільової грошової допомоги на прожиття, встанов­леного Кабінетом Міністрів України.

■ Державна допомога сім'ям з дітьми.

Сім'ї мають право на державну допомогу по вагітності, пологах, при наро­дженні дитини, по догляду за дитиною по досягненні нею трирічного віку, за хворою дитиною і за дитиною-інвалідом та в інших випадках і на умовах, пе­редбачених Законом "Про державну допомогу сім'ям з дітьми".

■ Державна допомога деяким категоріям пенсіонерів. Починаючи з 1.12.1998 року державну грошову допомогу у розмірі до 16 гривень 70 коп. при при­значенні пенсій одиноким непрацюючим громадянам, які досягли пенсійно-

го віку або визнані інвалідами 1 або 2 групи, та сім'ям, які складаються із

зазначених категорій громадян, середньомісячний сукупний доход яких на

одного члена сім'ї не досягає 53 гр. 50 коп.

Велика увага в 90-х роках XX століття приділялась прийняттю нормативно-правових актів щодо соціального захисту громадян, які потерпіли від Чорно­бильської катастрофи та щодо соціального захисту громадян України, які стали жертвами політичних репресій.

Сьогодні в управлінні соціальною галуззю спостерігаються обнадійливі зру­шення, оскільки вони пов'язані з упорядкуванням її на основі державних стандар­тів. Це явище для нас нове і тому звернемо увагу на специфічний категоріальний аппарат, який входить у практику професійної роботи соціальних працівників.

Якщо посилатись на "Новий тлумачний словник української мови"²⁹⁶, то норма - звичайний, узагальнений, загальноприйнятий, обов'язковий порядок, стан та ін., правило, стандарти; норматив - показник норм, згідно з якими про­водиться певна робота або здійснюється, виконується що-небудь; стандарт -прийнятий тип виробів (послуг), що відповідає певним вимогам своєю якістю, розміром тощо, єдина типова форма організації, проведення, здійснення чого-небудь, шаблон, трафарет, штамп; стандартизація - запровадження єдиних типових форм організації, здійснення чого-небудь, встановлення єдиних норм і вимог на виготовлення, здійснення чого-небудь; уніфікація - зведення чого-небудь до єдиної форми, системи, єдиних нормативів.

У Законі України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гара­нтії" є уточнення таких понять, як "соціальні норми і нормативи" та "нормативи ви­трат (фінансування)". Так, перші визначені як "показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами", а другі -"показники поточних і капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нормативів". Державні соціальні стандарти розглядаються як встановлені законами, іншими но­рмативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

У той же час Закон України "Про стандартизацію" від травня 2001 року за №2408-111 стандартизацію подає як діяльність, що полягає у встановленні по­ложень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можли­вих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній

сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, проце­сів, послуг їх функціональному призначенню, усунення бар'єрів і сприяння на­уково-технічному співробітництву.

У даному випадку стандарт подається як документ, що встановлює для за­гального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або харак­теристики, які стосуються діяльності чи її результатів з метою досягнення оп­тимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановле­ному порядку на основі конкурсу.

Нормативний документ, згідно з даним законом - це документ, який вста­новлює правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів. Цей термін охоплює такі поняття як "стандарт", "кодекс усталеної практики" та "технічні умови".

На основі наказу директора Українського державного центру соціальних служб для молоді №79 від 14.08.2001 року "Про стандарти і нормативи здійс­нення соціальної роботи центрами соціальних служб для молоді" можна від­творити, наприклад, напрямки, за якими ведеться робота по створенню норма­тивної бази для соціальної підтримки особи у молодіжному середовищі.

У даному документі наведені такі стандарти і нормативи здійснення соціа­льної роботи центрами соціальних служб для молоді:

1. Стандарти забезпечення дітей та молоді центрами соціальних служб для молоді за їх спеціалізованими формуваннями з метою надання комплексних соціальних послуг.

Нормативи: перелік адміністративно-територіальних одиниць, в яких ство­рюються центри соціальних служб для молоді; перелік спеціалізованих форму­вань, які створюються при центрах соціальних служб для молоді.

2. Стандарти надання безоплатних соціальних послуг дітям та молоді центрами соціальних служб для молоді та їх спеціалізованими формуваннями.

Нормативи: перелік соціальних послуг, їх обсяг та зміст.

3. Стандарти надання платних послуг центрами соціальних служб для мо­лоді та їх спеціалізованими формуваннями.

Нормативи: перелік соціальних послуг, їх обсяг та зміст.

4. Стандарти мінімального забезпечення центрів соціальних служб для мо­лоді та їх спеціалізованих формувань поточними витратами та капітальними вкладеннями.

5. Стандарт фінансування соціальних програм і заходів центрів соціальних служб для молоді.

6. Стандарти кадрового забезпечення центрів соціальних служб для молоді та їх спеціалізованих формувань.

Нормативи: перелік структурних підрозділів, перелік фахівців центрів ССМ, гранична чисельність працівників.

Крім наведених стандартів та нормативів до вищезгаданого документу включено наступні елементи: стандарти здійснення центрами соціальних служб для молоді соціального інспектування; стандарти надання психологіч­них послуг; стандарти надання соціально-педагогічних послуг; стандарти на­дання соціально-медичних послуг; стандарти надання юридичних послуг; ста­ндарти надання соціально-економічних послуг; стандарти надання інформацій­них послуг; стандарти щодо обліку роботи з клієнтами центрів соціальних служб для молоді та їх спеціалізованих формувань; стандарти щодо звітності діяльності центрів соціальних служб для молоді; стандарти планування роботи центрами соціальних служб для молоді.

Таким чином, нормативна база безумовно має бути елементом системи со­ціальної роботи.

6.2.9. Комунікаційні канали

Тепер розглянемо останній, на наш погляд, елемент системи соціальної ро­боти. Це мають бути комунікативні канали, що об'єднують усі інші елементи в єдину цілісну структуру. Сам по собі цей елемент не бере участі в соціальному процесі, але він створює необхідні передумови для задоволення потреб люди­ни. У передачі сигналів від особистості до органу управління системою життє­забезпечення і полягає його головна функція.

Прикладами, що засвідчують існування у структурі соціального організму країни цілої сукупності таких каналів, є спеціальні мережі: Інтернет, "Служба спасіння", що має телефон 911, "Телефон довіри", "Служба психологічного розвантаження", "Секс по телефону", довідкові служби автослужб, довідкові служби авіаційних та залізничних перевезень, нарешті, добре відомі нам теле­фонні номери "01", "02", "03", "04", "060" та інші. Саме до них звертаються клієнти соціальної служби за спеціалізованою допомогою, якщо виникають проблеми, з якими вони не в змозі справитись поодинці.

Резюме

■ Система соціальної роботи має характеристику "повна" у тому випадку, ко­ли вона збирає таку сукупність елементів, яка дозволяє отримати механізм її саморуху.

■ Ключем до проектування системи соціальної роботи є структура поняття "соціальне", яке у ході саморозгортання проходить три стадії: існування, буття або явища та дійсності.

■ На стадії існування соціальне представлене потребами особистості людини.

■ Вихід на стадії буття потреб у явище прямо вказує на наявність у структурі системи соціальної роботи двох інгредієнтів, а саме: суб'єктивного, який існує у вигляді мотивів людини, та об'єктивного, який існує у вигляді соці­альної сфери суспільства, взаємодія між ними є соціальний процес у вузь­кому сенсі слова.

■ На стадії дійсності соціальне проявляється завдяки атрибуту, яким є колек­тивізм як принцип сумісного існування людей у сфері родового життя.

■ Елементна база системи соціальної роботи формується на основі постулю­вання одиниць, що пов'язані між собою системоутворюючою ознакою, а конкретно - потребами людини.

■ До сукупності елементів, що утворюють органічну єдність у структурі соці­ального організму країни відносяться: особистість, як сукупність вітальних та соціальних потреб; громадянське суспільство або соціальні спільноти: народ, нація, етнос, колектив, група, сім'я; кадри соціальної роботи; техно­логія соціальної роботи; матеріали задоволення потреб: речовина, енергія та інформація; соціальна інфраструктура; орган управління соціальною систе­мою соціальної роботи; нормативна база: стандарти, нормативи; канали ко­мунікації, що пов'язують елементи між собою.

РОЗДІЛ 7

СТРУКТУРА ТА МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

■ Структура системи соціальної роботи

■ Механізм функціонування та розвитку системи соціальної роботи

7.1. Структура системи соціальної роботи

При переході від параметричного опису окремих елементів до висвітлення морфології системи соціальної роботи треба розробити принципову схему роз­міщення їх у просторі, а також визначити зв'язки, що виникають у процесі її функціонування та розвитку.

Оскільки Тут мова йде про поліструктурну систему, зв'язки якої принци-повно нелінійні, то для її відтворення не придатна мова ознак та схема родо-видових відносин. У справу тут вступає мова елементів та зв'язків, а також схема функціональних відносин. Така схема може бути або простим словнико­вим описом, або просторовою моделлю системи, що досліджується, як складо­ва більш загального соціального процесу.

Створити таку схему допомагає технологія соціального процесу, який має, на нашу думку, як мінімум, чотири етапи. На початковій стадії здійснюється усвідомлений вибір або стихійна активізація потреби, що найбільш гостро по­требує задоволення. Тут важливо визначити так звану порогову потребу, що виступає у вигляді певної межі цілого комплексу нових потреб. Оскільки прак­тично неможливо одночасно задовольняти в однаковій мірі усі потреби особис­тості, то рівень її потреб завжди випереджає рівень споживання.

На другому етапі, за допомогою соціальних працівників, чия праця протікає у системі соціальної роботи, а також шляхом активізації особистості, приво­дяться у дію об'єкти соціальної інфраструктури, що виступають тут засобом задоволення потреб клієнта.

На третьому етапі протікає відносно самостійний процес задоволення тієї потреби, що вибрана органом управління як актуальна. Нагадаємо, що усі інші потреби особистості відходять у цей час на задній план, тобто завмирають у біологічному організмі людини.

На завершуючому етапі сама задоволена перша потреба, дія задоволення та знаряддя, за допомогою якого відбувається її задоволення, ведуть до форму­вання нової потреби.

Логіка вищеподаної процедури підводить нас до розуміння того, що у соці­альному процесі виникають та діють три інгредієнти. Перша складова - блок формування та зберігання потреб, друга - блок задоволення потреб, третя -блок управління системою соціальної роботи.

Принципову схему процесу задоволення потреб особистості графічно мож­на подати так (Див. схему 7.1).

Схема 7.1

Завершивши опис морфологічних елементів і графічно відтворивши струк­туру формоутворювального процесу соціального компоненту організму країни, ми тим самим підійшли до необхідності проаналізувати взаємообумовленості їх співіснування у часі та просторі. Одночасно це означає, що ми підійшли до структурно-функціонального аналізу зв'язків між елементами системи соціаль­ної роботи, на які припадає найбільше смислове навантаження. Це цілком ви­правдано: системність морфологічної форми розкривається, понад усе, саме завдяки її зв'язкам та їх типології.

До того ж, якщо поняття системи або цілісності, наприклад, виконує пере­важно стратегічнно-орієнтовну роль у системному дослідженні, то поняття зв'язку виступає зазвичай і як засіб дослідження як такого. Тому треба мати на увазі, що в системі соціальної роботи головний інтерес та разом з тим головну складність для аналізу створюють не її елементи, а зв'язки, що формуються та відтворюються у даній єдності, внутрішні та зовнішні.

Спшг)

Далі вже можливо відтворити теоретичну модель морфологічної форми со­ціального процесу (Див. схему 7.2).

Схема 7.2

Модель системи соціальної роботи або видового (антропологічного) організму

Тепер більш ґрунтовно розглянемо внутрішні зв'язки системи соціальної роботи. Ясно, що вибудувати теоретичну модель соціального процесу стало можливим завдяки наявності в ній структурних зв'язків. Саме вони об'єднують усі вищеподані елементи, визначаючи організаційно їх місце розташування у цілісній структурі цілого.

У даній системі мають місце зв 'язки взаємодії як між блоками, так і між її окремими елементами, бо саме їх узгоджене функціонування забезпечує реалі­зацію цілей соціального захисту.

Якщо ж який-небудь елемент, наприклад, технологія, не відповідає принци­пам системи, то між ним і іншими елементами можуть виникнути конфліктні зв'язки. Останні усуваються шляхом приведення її у відповідність з іншими або зміною усіх інших складових частин системи. На практиці можуть бути випадки, коли конфліктні зв'язки призводять до зміни усієї системи як цілого, вибудованого на застарілих принципах.

Із вищенаведеної блокової схеми добре видно, що у системі соціальної роботи є зв 'язки породження, тому що ведучий елемент соціального прогресу - соціаль­на структура або громадянське суспільство обумовлює на практиці не тільки зміст особистості, яка "обумовлена та визначена конкретними класовими відно­синами", але й зміст усіх інших її складових частин: соціальної інфраструктури, соціальної діяльності, соціальної технології, органу управління і т.ін.

Важлива роль у системі належить зв 'язкам перетворювання, що реалізують­ся завдяки потребі, яка задовольняється у даний момент. У ході їх здійснення об'єкти, що взаємодіють порізно або разом, переходять від одного стану до іншо-го.Так, наприклад, при взаємодії між собою елементів: діяльності, інфраструктури та технології з потребами особистості - усі вони так чи інакше змінюються.

Найбільш багато у даному випадку представлені зв 'язки функціонування, які забезпечують життєдіяльність системи соціальної роботи. Наявне різноманіття функцій, які притаманні елементам та блокам системи, що аналізується, і різ­номаніття видів зв'язків функціонування. Вони виникають між блоками фор­мування та зберігання потреб та управління, блоками задоволення потреб та управління, між блоками формування та зберігання потреб та задоволення по­треб, нарешті, між усіма разом взятими елементами цілого.

У системі соціальної роботи треба також виокремлювати зв 'язки розвитку, які під певним кутом зору треба розглядати як модифікацію функціональних зв'язків станів з тією різницею, що процес розвитку суттєво відрізняється від простої зміни станів. Тут момент розвитку є не просто саморозкриття автоном­ної системи життєзабезпечення людини, актуалізація вже закладених у неї по­тенцій, а така зміна станів, у основі якої лежить неможливість з тих або інших причин збереження існуючих форм функціонування. Продемонструвати їх мо­жливо на прикладі тієї чи іншої потреби, яка повертається у свою основу - ви­дозмінює її. Безумовно, що активна зміна провідного елементу призводить до подальшого закономірномірного удосконалення усіх складових системи.

Наявність вищенаведених типів зв'язку у системі органу управління нею вказує на те, що у ній присутні зв 'язки управління. Це саме ті зв'язки або засоби, за допомо­гою яких вона реалізує вищезазначену принципову схему соціального процесу.

При цьому навіть емпіричне, інтуїтивне розуміння зв 'язків регулювання до­зволяє вказати на ще одну важливу характеристику системи соціальної роботи: внутрішня ієрархія її така, що підсистеми будь-якого рівня та спрямування (на­приклад, охорона здоров'я, комунальне господарство, громадське харчування, сфера дозвілля та ін.), які керуються іззовні, оскільки вони покликані забезпе-

чити конкретний результат, досягають його різними засобами, за рахунок ве­ликого ступеня свободи.

Серед цього типу зв'язків можна ще виділити зв'язки корегування, що вини­кають всякий раз, коли один або декілька елементів допускають "перебої" або у тому випадку, коли відбувається заміна задоволеної потреби на нужду більш високого ґатунку. За цих умов, тобто одночасно з цим, відбувається корегуван­ня зв'язків у самій основі системи соціальної роботи - її соціальних витоках, у родових цінностях світової спільноти.

Таким чином, надійність функціонування системи соціальної роботи досяга­ється за рахунок високої організації елементів-підсистем, що її утворюють. Усе це робить зв'язки управління специфічними для неї і, відповідно, системоутво­рюючими.

До цього часу ми досліджували систему соціальної роботи за допомогою структурно-функціонального аналізу і були цілком задоволені його можливос­тями та отриманими результатами. Але у подальшому, щоб пояснити "життєді­яльність" даної цілісності, ми повинні звернутись до діалектичного методу. Це принципово можливо тому, що вони не розділені між собою принциповим бар'єром: освоєння структури та функцій системи на певному етапі обов'яз­ково призводить до необхідності пізнання і законів її зміни, а вивчення процесу руху її набуває строгий науковий характер лише остільки, оскільки у ньому вдається розкрити структуру та функції об'єкта, що розвивається та самого процесу розвитку.

7.2. Механізм функціонування та розвитку системи соціальної роботи

Тепер, коли ми спроектували повну форму соціальної роботи, треба визна­чити її нові системні якості, про які ми раніше нічого не знали. І перше, з чим ми тут зіштовхуємось, так це наявність специфічного механізму саморуху ви­дового соціального організму, який слід називати, на нашу думку, не соціаль­ним, а антропогенним. Останнє пов'язане з тим, що для соціальних працівників треба розвести поняття "соціальне" у широкому та вузькому сенсі слова.

Соціальне, у широкому сенсі, доцільно використовувати, на наш погляд, як таке, що ґрунтується на дії особистості людини, а у вузькому сенсі - як таке, що пов'язане з творенням та відтворенням сутнісних сил особистості. У остан­ньому випадку є сенс використати термін антропогенний, тобто такий, що тво­рить особистість людини. Тут не виключена можливість, що у подальшій тео­ретичній роботі може знайтись і інший, більш слушний, термін.

Але повернемось до аналізу системи соціальної роботи. Термін "механізм", як відомо, прийшов у галузь вивчення соціальних явищ з області техніки та ме­ханіки, де він і виник, та з біології, де він вже давно і надійно працює (напри­клад, механізм відбору, спадкоємності та ін.). У соціальному організмі він про­низує собою всі його органи та системи: економічну (ринковий механізм, ме­ханізм ціноутворення), соціальну (механізм відтворення, соціального забезпе­чення), політичну (механізм державного регулювання), духовну (механізм ду­ховного відродження) і т. ін. Але, якщо в соціальному організмі можна від­крити механізм, то з філософського боку це буде означати визнання причин-ності в соціальному світі.

Організованість системи, яку ми розглядали до цього часу, не можна прийма­ти за механізм системи соціальної роботи. Як писав В.Вернадський: "Організо­ваність різко відрізняється від механізму тим, що вона знаходиться безупинно в становленні, в русі всіх її найдрібніших матеріальних і енергетичних часток."²⁹⁸

У цьому питанні ми скорше солідарні з визначенням суті справи, яке дав М.Моісєєв у роботі "Человек и ноосфера". Він пише: "Вимовляючи слово "ме­ханізм", ми маємо на увазі деяку сукупність логічних зв'язків, процедуру змін, визначальних для виникнення в тій або іншій еволюціонуючій (такій, що роз­вивається) системі."²⁹⁹ Основними ознаками соціального організму є мета, за­соби її досягнення, зворотній зв'язок, пам'ять, інформація та ін.

Отже, ми зупиняємось на тому, що термін "механізм", за умов його корект­ного застосування та повного висвітлення його змісту, надасть нам можливість повністю розкрити динамічний аспект процесу спочатку онтогенезу, або внут­рішніх зв'язків та закономірностей, а потім і філогенезу, або зовнішніх зв'язків та закономірностей системи соціальної роботи.

Далі можливо описати механізм системи соціальної роботи або спосіб, алго­ритм задоволення потреб людини. Ясно, що ланками механізму соціальної робо­ти є: блок формування та зберігання потреб, блок задоволення потреб та блок управління. "Робочим тілом" у ньому виступають потреби особистості людини.

Рух механізму системи соціальної діяльності починається з ведучої ланки. Потреби особистості по комунікаційних каналах поступають у орган управлін-ня.Тут вони аналізуються і приймається рішення про порядок їх задоволення. Далі вони вже у певній послідовності поступають у блок задоволення потреб, у

якому синхронно функціонують зразу п'ять елементів: необхідна праця, соціа­льна інфраструктура, технологія, матеріал задоволення потреб та сама особис­тість. Саме тут відбувається глибока "переробка" тієї потреби, задоволення якої санкціоновано органом управління відповідно до нормативних вимог.

На вході з блоку задоволення потреб ми уже маємо справу з потребою, якої уже фактично немає, але яка, при поверненні в основу, або через якийсь термін часу, активізується знову або породжує нову, як правило, більш складну потре­бу. Ця якісно нова потреба, або на деякий час "знята" потреба знову готова по комунікативних каналах заявити про себе на весь голос. І за умов, що вона по­трапить у поле зору системи управління і буде визнана нею актуальною, то рух буде повторений за вже описаним зразком.

Таким чином, у механізмі саморуху системи соціальної роботи добре видно пряму та зворотну фази, а також прекрасно проглядується повний цикл його дії. Час, протягом якого здійснюються чотири фази, на які ми вказали раніше, і які ми тільки що назвали циклом задоволення конкретної потреби або їх сукупності, на нашу думку, у житті людської спільноти має таке ж значення, яке присутнє поняттю біологічного часу, яке визначає закономірності становлення біологічної сфери або виробничого циклу, що визначає специфіку руху сфери матеріального виробництва, коли виготовляються предмети задоволення потреб людини.

У цих випадках мова йде не про абсолютний "світовий" час, а про внутрі­шній час тієї чи іншої цілісності. Якщо ж співвіднести соціальний час із функ­ціонуванням та розвитком системи соціальної роботи, то це час відтворення потреб людини.

Більше того, ми дійшли не тільки до розуміння механізму задоволення осо­бистих потреб людини, але подали й процес їх формування або, іншими слова­ми, заміни нужди більш низького порядку на потреби більш високого порядку, оскільки "у законі розвитку людської природи, на думку К.Маркса, закладено те, що ледь забезпечується задоволення одного кола потреб, як вивільнюється, формуються нові потреби."³⁰⁰

Однак наш аналіз був би неповним без вказівки на джерело розвитку, рушій­них сил системи соціальної роботи, умов та тенденцій її саморозгортання, визна­чення критерію та показників ефективності її функціонування та, нарешті, фор­малізації того об'єктивного закону, якому підкоряється її життєдіяльність.

Із всього вищенаведеного матеріалу випливає, що внутрішнім джерелом са­морозвитку системи соціальної роботи виступають потреби людини. їх усклад­нення та сукупність не має практичного обмеження, а це означає, що така сис-

тема має нескінченний термін розвитку. Одночасно "предмет діяльності людей, за висловом О.Леонтьєва, - і надає їй певну спрямованість. За запропонованою мною (О. Лєонтьєвим - В.Б.) термінологією, предмет діяльності є її дійовий мотив ... Головне, що за ним завжди стоїть потреба, що він завжди відповідає тій чи іншій потребі."³⁰¹ Тут очевидно, що використовуючи незвично термін "предмет", О. М. Леонтьєв у даному випадку зазначає не те, на що направлена активність особистості, а у силу чого відбувається її дія.

Іншим, зовнішнім джерелом руху системи соціальної роботи є протиріччя більш ширших, по відношенню до неї, полісистем, у які вона включена як складова частина цілого. Звісно, що таким цілим, яке визначає вимоги до даної системи, є соціальний організм країни. Саме для нього вона й готує особистість певного спрямування та рівня інтелектуального і фізичного розвитку.

Саморух її може значно прискорюватись або уповільнюватись завдяки про­тиріччям, що виникають між нею та економічним, політичним або ідеологіч­ним компонентами соціального цілого або автономної системи соціального за­безпечення того чи іншого регіону і т.ін. Вивчення зовнішніх впливів на фор­мування, функціонування та розвиток системи соціальної роботи - це предмет спеціальних досліджень, які ще чекають своїх архітекторів

Рушійною силою саморозгортання системи соціальної роботи є сама людина. "У самому акті відтворення, - писав К.Маркс, - змінюються не тільки об'єктивні умови, ... але змінюються й самі виробники, випрацьовуючи у собі нові власти­вості, розвиваючи та перетворюючи самих себе завдяки виробництву."³⁰² Умови, у яких відбувається становлення та функціонування системи соціальної роботи, накладають свій відбиток на характер та темпи її змін, визначають тенденції її подальшого розвитку. Найбільший вплив на її становлення нині здійснює форма власності, ідеологія, політика та міжнародні зв'язки України.

При цьому система соціальної роботи сама виступає засобом демократизації в українському соціумі, тому що саме вона здатна і повинна демократизувати українське суспільство шляхом розширення доступу усіх суттєвих життєвих благ для населення країни і поступово розширюючи число тих, що розгляда­ються як необхідні. Особистість засвоює усе більшу кількість необхідної праці. У такому випадку її соціальний потенціал має тенденцію до зростання, а з роз­ширенням можливостей людини, безумовно, зростають і можливості суспільс­тва, у якому вона живе.

Основою демократизації соціального прогресу є "надлишок продукту праці над витратами праці і створення та накопичення із цього надлишку суспільного виробничого і резервного фонду - усе це було і залишається основою всякого суспільного, політичного і розумового прогресу."³⁰³

Провідна тенденція у саморозгортанні системи соціальної роботи визнача­ється процесом інтенсифікації суспільного життя, яка є наслідком переходу України на ринкову модель розвитку, загостренням конкурентної боротьби, значним зростанням темпів науково-технічного прогресу, введенням у життя принципово нових технологій та іншими факторами інформаційної цивілізації. Усе це потребує інтенсифікації творення та відтворення особистості, оскільки пов'язане із зростанням витрат інтелектуальної енергії або сутнісних сил лю­дини. В умовах інформаційної цивілізації вона вимушена у більш короткий те­рмін опредмечувати в собі більший обсяг необхідної праці.

Результативність дії механізму соціальної роботи, як слушно зауважив С.Михайлов, треба шукати поза даною системою, оскільки "критерій ефектив­ності ... даного суспільного явища не може знаходитись у принципі в середині ... цього суспільного явища."³⁰⁴ Тому його треба знайти за межами вказаної су­купності зв'язків. Таким інтегруючим засобом для судження про ступінь зріло­сті, на нашу думку, є рівень суспільної активності особистості.

Його можна подати через показники благополуччя народу країни. Чим вище рівень благополуччя окремої людини, тим більше у неї можливостей для віль­ного творчого розвитку як особистості. І це цілком виправдано, оскільки саме "царство свободи починається у дійсності лише там, де припиняється робота, що диктується нуждою і зовнішньою доцільністю, отже, за природою речей воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва."³⁰⁵

І якщо сьогодні наші співвітчизники ще знаходяться у процесі створення умов свого соціального життя, а не живуть повноцінним соціальним життям, відштовхуючись від цих умов, то, як це не гірко усвідомлювати, вони пригні­чені гострими турботами і не чутливі навіть по відношенню "до найбільш пре­красного видовища".

Поступовий рух системи соціальної роботи в умовах того, чи іншого типу соціального організму країни здійснюється за специфічними для соціальної сфери соціальними закономірностями, усвідомлення яких є об'єктивними умо­вами пізнання рівня зрілості соціальної системи і є передумовами науково об­ґрунтованої соціальної політики держави.

Ясно, що під явищем соціальної політики слід розуміти вид діяльності системи державного управління з регулювання соціальних відносин в організмі країни.

Під її сутністю, як випливає із вищевикладеного, треба розуміти наукове визначення межі необхідної праці, що спрямовується на підтримку процесу творення та відтворення особистості з метою забезпечення ефективного само­руху організму країни.

її змістом є пошук, обґрунтування та реалізація системи практичних захо­дів, націлених на забезпечення безконфліктного існування та зближення різних суспільних груп, а також підтримка необхідних пропорцій у розвитку різних сфер образу життя.

Уявляється, що її провідною функцією є вирівнювання суспільного стану особистості та колективів, регіонів, класів, етносів, що ґрунтується на органі­заційній діяльності системи управління, оскільки функції визначаються як дії, що зберігають систему.

Гарантії, у тому числі й правового порядку, з боку держави по відношенню до громадян з приводу їх зростаючого розвитку слід називати соціальною за­хищеністю.

Різні форми допомоги з боку суспільства або будь-яких його інститутів громадянам у задоволенні їх життєвих нужд є соціальна допомога, або соціаль­не забезпечення. Фонди, що створюються суспільством для цих цілей - соціа­льні фонди або фонди милосердя.

Послуги, що надаються не окремими приватними особами, а закладами, які створюються суспільством або державою, слід називати соціальними послугами.

Резюме

■ У структурі системи соціальної роботи виділяються три блоки, а саме: блок формування та зберігання потреб, блок задоволення потреб та блок управ­ління.

■ Механізм саморозгортання видового соціального організму складається з двох інгредієнтів: суб'єктивованого (особистості) та об'єктивованого (соці­альної сфери).

■ Антропогенний процес полягає у взаємодії між особистістю та соціальною сферою суспільства, оскільки вони складають суб'єктивовану та об'єкти­вовану складові одного й того ж явища.

■ Механізм системи соціальної роботи має дві фази саморуху: пряму та зво­ротну, які у сукупності забезпечують цикл функціонування даного соціаль­ного утворення.

■ Час, що визначається пульсацією системи соціальної роботи, є соціальним часом даного типу відносин. У кожній країні "свій час" пульсації системи соціальної роботи.

■ Наявність у системи соціальної роботи морфологічної форми свідчить про те, що вона має своє особисте "тіло" і свої закони формоутворення та жит­тєдіяльності.

■ Система соціальної роботи, що здатна до самовідтворення, має свої спеці-фічні риси та функції, які потребують додаткового вивчення.

РОЗДІЛ 8 СИСТЕМА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ ЯК ОРГАН

СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ КРАЇНИ.

ЗАКОН САМОРУХУ ВИДОВОГО (АНТРОПОГЕННОГО)

СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ

■ Система соціальної роботи як видовий (антропогений) соціальний організм

■ Закон саморуху системи соціальної роботи