Глава 29 захист права власності

Стаття 386. Засади захисту права власності

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про за­борону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

1. Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, право вирішує декілька завдань. По-перше, право забезпечує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягається шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, право забезпечує відновлення порушених відно­син власності, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Отже, під захистом права власності ро­зуміється низка передбачених законодавством заходів, які застосовуються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відно­син власності.

Відповідно до вказаних завдань права охорону та захист відносин власності забезпечують різні галузі права України, в тому числі: державне, адміністра­тивне, кримінальне, цивільне та інші галузі права України, які перебувають у тісній взаємодії. Предметом правового регулювання цивільного права України є регулювання майнових відносин (ст. 1 ЦК). Оскільки майнові відносини є перш за все відносинами власності, то їх захист є одним з найважливіших за­вдань цивільного права.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі загальних за­сад, серед яких можна зазначити:

рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого ґрунтується на ринкових засадах та наявності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, крім ЦК, передбачена ст. 13 Конституції України та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом;

наявність у власника права вимагати усунення будь-яких порушень його права, вимагати усунення будь-яких перешкод з боку інших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернення до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою осо­бою, з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

наявність у власника права на отримання відшкодування завданої йому май­нової та моральної шкоди (див. статті 22, 23 ЦК та коментар до них);

наявність у власника права на судовий захист свого права власності;

наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою правового акта, який порушує право влас­ності;

поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на іншому речовому праві, праві довічного ус­падкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи до­говором.

Предметом захисту цивільного права є цивільні права та інтереси, які не су­перечать загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК). Поняття за­хисту права власності та інших речових прав є складовою більш широкого по­няття захисту цивільних прав та інтересів.

2. Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуванням перед­бачених цивільним законодавством заходів захисту. Під останніми слід ро­зуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист, відновлення або визнання порушених чи оспорю­ваних прав та інтересів.

Заходи, за допомогою яких цивільне право забезпечує захист відносин влас­ності, за юридичною природою є неоднорідними і поділяються на кілька груп. Як правило, заходи, що забезпечують захист відносин власності, поділяються на речово-правові та зобов'язально-правові.

Речово-правові заходи спрямовані безпосередньо на захист права власності (та обмежених речових прав) як абсолютного права. Вони захищають право власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально визначеним та існує у натурі за умови, що порушення права власності не пов'язане з невиконанням зобов'язань, які існували між власни­ком та особою, що порушила його право. До речово-правових заходів тра­диційно належать позов власника про витребування майна з чужого незакон­ного володіння (віндикаційний позов) (див. ст. 387 ЦК), позов про захист пра­ва власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негатор-ний позов), позов про визнання права власності. Зазначені позови є абсолют­ними, оскільки спрямовані на захист абсолютного права власника та можуть бути заявлені до будь-якої особи, яка порушила або не визнає права власника.

Ці заходи протиставляються зобов'язально-правовим заходам захисту відносин власності, які на відміну від речово-правових застосовуються у ви­падках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними відно­синами. Отже, за умови наявності між власником та правопорушником зо­бов'язальних відносин, що виникли з підстав, зазначених у ст. 11 ЦК, речово-правові заходи захисту відносин власності застосовані бути не можуть. При­кладом зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності є позов про витребування майна від особи (наприклад зберігач, орендар, перевізник), якій воно було передано за договором та яка не виконала зобов'язання щодо його повернення, у встановлений договором строк, заходи захисту власності в деліктних зобов'язаннях, повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна та ін. Ці заходи захисту права власності мають відносний характер, оскільки враховують конкретні зобов'язальні правовідносини між сторонами, та можуть мати своїм об'єктом будь-яке майно. Оскільки зазначені групи за­ходів захисту не охоплюють всіх заходів захисту права власності, тому можна визначити ще одну групу заходів захисту, об'єднавши в ній інші заходи захис­ту, наприклад заходи захисту прав власників від втручання державних органів, позови про визнання правочину недійсним та ін.

Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння

1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

1. Витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного (від лат. vim dicere — оголошувати про застосування сили) позову. За допомогою цього позиву влас­ ник захищає не тільки свої права на володіння та користування майном, а та­ кож і право на розпорядження ним, оскільки перебування майна у чужому не­ законному володінні певним чином обмежує і право власника на розпоряд­ ження майном. Віндикаційний позов є речово-правовим позовом, що може бу­ ти пред'явлений лише у разі відсутності між позивачем та відповідачем зо­ бов'язальних правовідносин. У зв'язку з цим у випадках, коли підставою для позову про витребування у натурі майна є невиконання відповідачем обов'яз­ ку щодо його повернення, наприклад за договором найму (оренди), схову та ін., такий позов не є віндикаційним.

Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене май­но, яке існує в натурі на момент подання позову. У разі загибелі індивідуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутності об'єкта позову. Питання про можливість повернення індивідуаль­но визначеного майна, яке зазнало переробки, має вирішуватися судом залеж­но від характеру таких змін (наприклад, неможливо пред'явити віндикаційний позов про повернення будівлі, яка капітально перебудована та юридично стала новим об'єктом нерухомості). Останнє пов'язане з тим, що предметом вінди­каційного позову не є заміна індивідуально визначеного майна на інше такого самого роду та якості. Якщо річ внаслідок переробки змінила своє початкове господарське призначення та стала новою річчю, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає, а власник має право лише на відшкодуван­ня вартості речі (ст. 332 ЦК).

2. Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна (фізичні і юридичні особи, а також інші суб'єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК), або особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє ним на підставах, встановле­ них законом чи договором, наприклад володіє на підставі інших обмежених ре­ чових прав (так званий «титульний володілець», який на момент пред'яв­ лення позову не володіє цим майном).

Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє май­ном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном незаконно сама, чи придбала його у особи, яка не мала права його відчужувати), тобто заволоділа ним без відповідної правової підстави. Незаконність володіння майном відповідачем повинна бути доведена позивачем у суді, оскільки законодавство презюмує до­бросовісне (правомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлене рішенням суду (ст. 397 ЦК, ст. 49 Закону України «Про власність»). Треба мати на увазі, що віндикаційний позов, поданий до осо­би, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якій на мо­мент розгляду справи в суді його немає, не може бути задоволений. Останнє, од­нак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної майну під час перебування останнього у її незаконному володінні.

3. За загальним правилом предметом позову в судовому процесі є ма­теріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд повинен винести рішення. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про витребування майна з чужого незаконного володіння. Ма­теріально-правова вимога позивача у віндикаційному позові повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки. Зазначені позивачем у позовній заяві підстави повинні підтверджувати пра­во власності (інше суб'єктивне право титульного володільця) позивача на ви­требуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у не­законному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном (безтитульний статус його володіння). Зрозуміло, що на підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно останній повинен надати суду відповідні докази (наприклад право-встановлювальний документ на нерухомість, свідоцтво про право на спадщи­ну, договір та ін.).

4. Законом встановлена трирічна позовна давність щодо вимог витребуван­ня майна з чужого незаконного володіння (ст. 50 Закону України «Про власність»), яка відповідає загальному строку позовної давності, зазначеному у ст. 257 ЦК. Однак відмова у позові про витребування майна у зв'язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права власності на це майно у його набувача. Останній може набути його лише у ви­падках, визначених законом (див. статті 330, 332, 344 ЦК).

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добро­ совісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача ли­ ше у разі, якщо майно:

1. було загублене власником або особою, якій він передав майно у во­лодіння;

2. було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3. вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у воло­діння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо во­ но було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набу­вача у всіх випадках.

1. Можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від того, є набувач майна добросовісним чи недобросовісним та від того, чи прид­бане (набуте) майно набувачем відплатно або безвідплатно. Набувач майна ви­знається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, прид-баваючи майно, знав або міг знати, що особа, яка здійснила відчуження майна, не мала на це права, визнається недобросовісним набувачем (наприклад, особа придбала майно, у неповнолітнього або вночі на вулиці у випадкової особи, або придбала рухоме майно у особи, яка не мала права його відчужувати, якщо в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна була інформація про обтяжен­ня цього рухомого майна та ін.).

2. У недобросовісного набувача майно може бути витребуване у будь-якому разі. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить від того, чи набуто ним майно відплатно або безвідплатно.

Майно, набуте безвідплатно (наприклад за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване в усіх випадках.

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовісним набу­вачем, можливість його витребування залежить від того, яким саме чином май­но вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза неї. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набувача, в тому числі добросовісного, що відплатно придбав його, якщо майно:

було загублено власником або іншою особою, якій він передав майно у во­лодіння;

було вкрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння іншим шляхом не за їхньої волі.

Ця норма закону не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею володільця, а вказівку на загублення майна чи його ви­крадення слід розглядати як окремі приклади, наведені законом. При цьому майно може бути витребуване у будь-якого набувача не тільки у випадку, коли власник сам позбувся володіння майном, а й коли воно вибуло з володіння особи, якій власник надав його у володіння, не з її волі (наприклад майно було загублене перевізником або вкрадено в орендаря). Водночас, якщо майно ви­було з володіння власника за його волею (наприклад передано іншій особі у зберігання) і в подальшому відплатно продано зберігачем добросовісному на­бувачу, витребування від останнього майна не допускається. Останнє не поз­бавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійснила незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків.

3. Закон містить і деякі винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає віндикації майно, що було продане набувачу у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких в Україні визначається Законом України «Про вико­навче провадження». Отже, добросовісний набувач, який відплатно придбав майно у вказаному порядку, не може бути позбавлений цього майна незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власника або осо­би, якій воно було передано власником у володіння. Однак якщо в подальшо­му рішення суду буде скасовано, а продаж майна визнано незаконним, віндикаційний позов власника може бути задоволений, оскільки набувач буде хоч і добросовісним, але незаконним володільцем майна.

Стаття 389. Витребування грошей та цінних паперів