3. Основні психологічні механізми формування ідентичності

Ідентичність – стан усвідомлення себе і своєї автономності, механізмом формування якої є ідентифікація, як процес емоційного, раціонального та діяльнісного самоототожнення з іншою людиною чи групою. Через ідентифікацію індивід засвоює певну систему цінностей та норм, зразки поведінки та соціальні ролі. Ідентифікація – багаторівневий та багатоаспектний феномен, що обумовлює динаміку розвитку особистості.

Поняття “ідентифікація” було введене З.Фрейдом для пояснення походження хворобливих фантазій меланхоліків, для позначення специфічних відносин, які виникають у дитини з батьками тієї ж статі і не можуть бути пояснені почуттям любові. Внаслідок ототожнення себе з іншою людиною з’являється наслідування поведінки, прийняття її норм та цінностей.

В теорії соціального навчання (А.Бандура) підкреслюється, що найважливішими детермінантами ідентифікаційного процесу є соціальні фактори. В сучасній психологічній науці ідентифікація розглядається як важливий компонент соціалізації, який забезпечує взаєморозуміння між людьми і опосередковує розвиток особистості в онтогенезі. Через ідентифікацію відповідно до суспільного та культурного контекстів відбувається структурування самосвідомості, яка є підгрунтям для становлення ідентичності.

Тобто, ідентичність є соціальною за походженням, вона формується в результаті взаємодії індивіда з іншими людьми. Зміни змісту ідентичності теж обумовлюються змінами в соціальному оточенні.

Ідентичність – динамічна структура, її становлення відбувається протягом всього життя людини, починаючи із найперших етапів онтогенезу. Цей розвиток нелінійний та нерівномірний, може іти як в прогресивному, так і регресивному напрямку. На поведінковому рівні ідентичність можна розглядати як процес вирішення життєво важливих проблем. Кожне прийняте рішення щодо власного самовизначення в житті буде вносити вклад в формування структури ідентичності.

Еріксон розглядав процес розгортання ідентичності через послідовність стадій відповідно до епігенетичного принципу дозрівання. Епігенетичний принцип – це положення про біологічну зумовленість проходження восьми стадій особистісного розвитку, універсальних для всього людства. Кожна стадія супроводжується кризою, яка обумовлена фізіологічним дозріванням та суспільними вимогами до особистості на даному етапі.

Життєвий цикл, за Еріксоном, включає вісім стадій розвитку особистості. від народження до глибокої старості. Кожний віковий етап характеризується своїми завданнями та особливостями активності людини. Становлення ідентичності особистості може проходити як по нормальній лінії, так є можливою і аномальна лінія розвитку. Порушення, які виникають в процесі формування особистості є специфічними для кожної стадії.

Стадія 1. Це період від народження до одного року. Основною потребою дитини є любов та турбота батьків. В результаті формується базова довіра до людей, позитивні очікування від суспільства та життя. Недостатність піклування про дитину приводить до появи недовіри до людей, емоційної ізоляції.

Стадія 2. Триває від одного року до трьох. Формується така важлива якість особистості як самостійність та впевненість в собі. Сумніви в своїх силах та надмірна сором’язливість є головними проявами аномальної лінії розвитку.

Стадія 3. Охоплює період від 3 до 5 років, коли домінуючою характеристикою особистісного розвитку є активність, допитливість, багата уява. На протилежному полюсі – пасивність, інфантильна заздрість до інших людей, безініціативність.

На стадії 4 (5 – 11 років) формується працелюбність, почуття обов’язку, активно йде розвиток пізнавальних та комунікативних умінь. Несприятливий соціалізуючий вплив породжує в дитини почуття неповноцінності, конформність, песимізм.

На стадії 5 (11 – 20 років) домінуючою потребою особистісного становлення є життєве самовизначення, формування ідентичності.

Стадія 6 (від 20 до 40-45 років) – це період ранньої дорослості, коли виникає потреба у близькості до людей, бажання бути корисним іншим. Порушення особистісного розвитку викликають ізоляцію від людей, уникнення близьких контактів, непередбачувану поведінку.

На стадії 7 (від 40-45 до 60 років) визначальною потребою особистості є творчість. Продуктивна праця з іншими людьми, різноманітна, повноцінне життя, задоволеність сімейними відносинами, батьківська гордість характеризують сприятливу лінію розвитку. Егоїзм, непродуктивність в роботі притаманні для аномальної лінії становлення.

Врешті на останній стадії 8 ( після 60 років) з’являється відчуття повноти життя, спогади про минуле, оцінка всього зробленого. Зріла та здорова особистість здатна прийняти своє життя таким, як воно є, усвідомити корисність свого існування та неминучість смерті. В протилежному випадку людина переживає відчай, страх та розчарування.

В схемі життєвого циклу Еріксона на юність припадає п’ята стадія, основним завданням якої є становлення ідентичності. Вже не дитина, але ще і не дорослий, юнак стикається із різними соціальними вимогами та новими ролями. Умовою подальшого становлення і розвитку його особистості є здійснення життєвого та ціннісного самовизначення, формування адекватної та позитивної Его-ідентичності.

Це новий психосоціальний параметр особистості, який включає образ себе і почуття впевненості у схваленні та розумінні значущого соціального оточення. Молодій людині потрібно підтвердження, що її приймають в суспільстві, позитивно оцінюють її прагнення і дії. Таке підтвердження отримується в міжособистісних стосунках посередництвом зворотнього зв’язку.

Порушення становлення ідентичності має різні форми:

• дифузія ідентичності, що проявляється в інфантильній поведінці, неможливості здійснити професійне і особистісне самовизначення;

• дифузія часу пов’язана з неадекватним відчуттям часу. Людина відчуває себе водночас молодою і дуже старою;

• застій в роботі – порушення природної працездатності, захопленість непотрібними речами, нездатність виконувати відповідні для свого віку задачі;

• негативна ідентичність виражається у запереченні традиційних цінностей і ролей, слідуванні зразкам поведінки, які не схвалюються оточуючими

Формування компонентів ідентичності відбувається послідовно протягом всього життя людини. До кінця першого року життя відбувається усвідомлення своєї фізичної тотожності на основі розрізнення відчуттів власного тіла. В результаті дитина має змогу відрізняти себе від інших об’єктів. В ранньому дитинстві формується статева ідентичність, з’являється у мові займенник “Я” та усвідомлення себе в якості постійної персони. Як відзначає В.С.Мерлін , в дошкільному та молодшому шкільному віці дитина вже усвідомлює власні психічні властивості, засвоює статеві ролі і починає формуватися національна ідентичність.

Вступ дитини до школи, поява нових авторитетів диференціює сферу її діяльності. Різні погляди зі сторони дорослих стимулюють розвиток автономної самосвідомості та сприяють формуванню самооцінки.

Ідентичність – це, насамперед ідентифікація з цінностями. Кожній людині притаманна індивідуальна, специфічна ієрархія цінностей, яка формується на основі самовизначення. З.С.Карпенко виділяє (1989) діяльнісно-особистісні та суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення. До перших вона відносить характеристики пізнавальної, трудової, комунікативної діяльності суб’єкта, що розуміються як об’єктивування людських мотивів, здібностей, характерологічних властивостей. Суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення представлені мотиваційно-потребною сферою особистості, проявляються у її напрямленості.

Завдяки самовизначенню особистість включається в ті чи інші соціальні зв’язки через індивідуальний вибір. Людина сама робить вибір, хоч не завжди його усвідомлює, обираючи з того, що їй реально зараз доступне. А.Адлер підкреслював, що людина сама відповідальна за те, ким вона стає і як вона себе поводить. Особистість кожного індивіда є його власним творінням .

У віковому аспекті проблема самовизначення була розглянута Л.І.Божович. Характеризуючи соціальну ситуацію розвитку старших школярів, вона вказує, що вибір подальшого життєвого шляху, самовизначення є афективним центром їх життєвої ситуації. Потреба у самовизначенні є потребою утворити єдину смислову систему узагальнених уявлень про світ і узагальнених уявлень про себе самого і тим самим визначити сенс свого існування. Л.І. Божович характеризує самовизначення як особистісне новоутворення старшого шкільного віку, пов’язане із формуванням внутрішньої позиції дорослої людини, з усвідомленням себе як члена суспільства, з необхідністю вирішувати проблеми свого майбутнього.

Самовизначення нерозривно пов’язано з такою суттєвою характеристикою ранньої юності як напрямленість у майбутнє. Самовизначення передбачає вибір професії, але не зводиться до нього.

Протягом життя людина формує власну картину світосприйняття, де цінності суспільства аналізуються та зіставляються з уявленнями про своє Я. В результаті цього утворюється індивідуальна система ціннісних орієнтацій, яка є ядром власної ідентичності.

На основі ціннісних орієнтацій складаються відношення особистості до оточуючого світу, до інших людей, до себе самої, це основа світогляду і мотивації життєвої активності. Інтеграція системи цінностей, що функціонують у суспільстві та цінностей, які людина сама здатна творити у реальності свого самобуття утворюють смисл людського життя, котрий одночасно є основою розвитку особистості та його результатом.

Ціннісні орієнтації – вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів та потреб особистості

Набуття людиною особистої ідентичності є багаторівневим процесом, що має складну структуру та складається з декількох фаз. Фази різняться як психологічним змістом ціннісно-вольового аспекту розвитку особистості, так і характером проблематики життєвих труднощів, які переживаються особистістю. Різні також і динамічні компоненти, а саме: темп та інтенсивність переживань людини. Змінюються інтереси, уподобання, ідентифікаційні зразки, тематика проблемних ситуацій, значимість різних сфер життя (вибору професії та професійного шляху, релігійних та моральних переконань, політичних поглядів, міжособистісного спілкування, сімейних ролей), способи подолання труднощів.

Пошук соціальної та особистісної ідентичності передбачає експериментування з доступними соціальними ролями, соціальними функціями, способами спілкування, професійними орієнтаціями. При неможливості такого експериментування процес набуття ідентичності проходить більш повільно та супроводжується кризовими явищами.

Отже, розвиток особистості завжди є відображенням соціальної структури стосунків в зовнішньому оточенні та результатом внутрішньої самодетермінації. Виділення та усвідомлення своїх внутрішніх індивідуальних властивостей є передумовою формування стійкої та адекватної ідентичності. Уявлення про себе – це психічна система, з допомогою якої ми організуємо своє життя і зміни цих уявлень приводять до змін нашої поведінки. Основними механізмами становлення особистісної ідентичності протягом життя людини є ідентифікація, ціннісне самовизначення, самоусвідомлення та рефлексія. Як було вже сказано вище, найактульнішою проблема ідентичності є в ранній юності, коли усвідомленя себе, свого місця в житті стає центральним переживанням. Саме в юності структурна організація ідентичності набуває визначеності та послідовності завдяки достатньому розвитку емоційної, вольової, когнітивної сфер особистості.