2. Вказати основні етапи визначення за методом відгонки на прикладі визначення вмісту вологи у коренях валеріани.

У методах відгонки визначувану летку речовину (етиловий спирт, діетиловий ефір, воду тощо) відганяють при нагріванні зразка аналізованої речовини. Відгін збирають і визначають масу чи об’єм відігнаної речовини (пряма відгонка) У методах відгонки не завжди проводять нагрівання проби. У деяких випадках зразок аналізованої речовини обробляють кислотами, утворюється якась летка сполука, наприклад CO₂. Масу цієї сполуки визначають за збільшенням ваги посудини, яка містить поглинач, тобто реагент, який взаємодіє з визначуваною леткою речовиною. Так, для визначення карбонатів, їх переводять у вуглекислий газ, який відганяють, а потім поглинають натронним вапном (суміш NaOH з CaO). Прямі методи також використовують при визначенні фтору, миш’яку та деяких інших елементів.

Непрямі методи відгонки (непряма відгонка) засновані на вимірюванні зміни маси проби після відгонки леткого компонента. Наприклад, зважуючи пробу до і після нагрівання при певній температурі. Методом непрямої відгонки визначають вологість ґрунту, кристалізаційну воду в кристалогідратах, вміст вологи в лікарських засобах (наприклад, вологи в коренях валеріани). За ДФУ певну кількість випробовуваної речовини поміщають у попередньо висушений і зважений бюкс.

Речовину сушать одним з таких способів:

а) «в ексикаторі (рис. 4)»: висушування проводять над фосфору(V) оксидом (оксид фосфору(V) ― найкращий поглинач водяної пари) за атмосферного тиску і кімнатної температури;

b) «у вакуумі»: висушування проводять над фосфоpy(V) оксидом за тиску від 1.5 кПа до 2.5 кПа і кімнатної температури;

c) «у вакуумі в межах зазначеного температурного інтервалу»: висушування над фосфору(V) оксидом за тиску від 1.5 кПа до 2.5 кПа і певної зазначеної температури;

d) «у межах зазначеного температурного інтервалу»: висушування у сушильній шафі за зазначеного температурного інтервалу;

e) «під високим вакуумом»: висушування над фосфоpy(V) оксидом за тиску не більше 0,1 кПа і температури, зазначеної в окремій фармакопейній статті.

Потім зважують бюкс з речовиною після висушування. Розраховують різницю маси до і після висушування. Ця різниця дорівнює масі вологи у зразку, взятому для аналізу.

3. Як можна кількісно визначити магній сульфату у фармацевтичному препараті? Дати коротку характеристику можливих методів.

Магній сульфат у фармацевтичному препараті можна визначити методом комплексонометричного титрування, де використовують робочий розчин трилону Б, амонійний буферний розчин для створення лужного середовища та індикатор хромоген чорний.

Можна використати гравіметричний метод:

- беруть наважку аналізованої речовини (лікарському препарату);

- розчиняють наважку;

- додають у надлишку осаджувач (розчин, що містить гідрофосфат амонію й аміак):

MgSO₄ + (NH₄)₂HPO₄ + NH₃ = MgNH₄PO₄↓ + (NH₄)₂SO₄

- отриманий осад MgNH₄PO₄ фільтрують і промивають на фільтрі до відсутності якісної реакції на сульфат-аніони;

-осад MgNH₄PO₄ висушують і прожарюють до постійної маси:

2MgNH₄PO₄ Mg₂P₂О₇ + 2NH₃↑+ H₂O↑

- зважують гравіметричну форму пірофосфат амонію Mg₂P₂О₇;

- за масою гравіметричної форми Mg₂P₂О₇ розраховують уміст MgSO₄ в аналізованій речовині.

Використовують також метод сульфатометрії. Сульфатометрію застосовують для аналізу солей барію, титруючи їх розчином Н₂SО₄. При цьому утворюється осад BaSO₄ (ДР = 1,08∙10^-10). Можливий і зворотний варіант: визначення сульфатів титруванням розчином солі барію. Робочими розчинами методу є розчини H₂SO₄, Ва(NO₃)₃ або BaCl₂. Титр розчину H₂SO₄ установлюють за стандартними розчинами Na₂CO₃ або Na₂B₄O₇ методами, прийнятими у кислотно-основному титруванні. Титр розчину солі барію встановлюють за розчином H₂SO₄ відомої молярної концентрації еквівалента.

У методі сульфатометричного титрування застосовують металохромні індикатори ніт­хромазо, ортаніловий С (сульфоназо III) та інші індикатори, що дають кольорові реакції з іонами барію.

4. Яким вимогам повинні відповідати вихідні речовини (первинні стандарти)? Дати коротке пояснення. Навести приклади первинних стандартів.

Далеко не всі препарати можуть використовуватись як вихідні речовини (первинні стандарти). Розглянемо докладно вимоги, яким повинні відповідати вихідні речовини.

- Першою і найбільш важливою вимогою є відповідність реального складу речовини її хімічній формулі.

- Друга важлива вимога до вихідних речовин полягає в тому, що їх розчини повинні бути стійкими і концентрація таких розчинів не повинна змінюватись при зберіганні.

- Вихідна речовина повинна повністю реагувати з робочим розчином у відповідності з рівнянням реакції.

- Нарешті, бажано, щоб вихідні речовини мали велику молярну масу еквівалента. У цьому випадку доводиться брати досить велику наважку препарату, внаслідок чого зменшується відносна похибка, пов'язана з неточністю зважування.

Відповідність складу речовини її хімічній формулі може порушуватись внаслідок присутності в препараті різних домішок і забруднень. Тому багато хімічних сполук можуть бути використані як вихідні речовини лише після їх попереднього очищення. У наведених вище прикладах хлорид натрію легко очистити перекристалізацією. Після такого очищення ці сполуки можна використовувати для приготування розчинів точної концентрації безпосередньо з наважки. Причиною невідповідності дійсного складу речовини її хімічній формулі також може бути явище гігроскопічності. Тому гігроскопічні хімічні сполуки не використовуються як вихідні речовини.

Багато хімічних сполук містять кристалізаційну воду. Ця властивість створює певні труднощі в тих випадках, коли сіль може кристалізуватися з різною кількістю молекул води. Очевидно, перед застосуванням таких речовин для приготування робочих розчинів треба проводити перекристалізацію, додержуючи цілком певних умов, щоб дістати препарат з відомим вмістом води. Незручність полягає також у тому, що кристалізаційна вода з часом поступово вивітрюється і хімічний склад препарату перестає відповідати певній хімічній формулі. Речовини, що містять кристалізаційну воду,— кристалогідрати застосовуються інколи як вихідні речовини; але вони менш зручні, ніж відповідні безводні сполуки.

Існує порівняно невелика кількість речовин, які повністю відповідають усім переліченим вище вимогам. До них належать, наприклад, такі речовини, як дихромат калію, оксалат калію та деякі інші, які вказуються у наступних розділах.

5.

Наважку технічного препарату залізного купоросу розчинили у мірній колбі на 100мл і об’єм розчину довели до кільцевої позначки дистильованою водою. За допомогою піпетки 25мл приготовленого розчину перенесли у конічну колбу, додали 15мл розбавленого розчину сірчаної кислоти і провели потенціометричне титрування розчином K2Cr2O7, c(1/6 K2Cr2O7) = 0,04238моль/л. Точка еквівалентності, визначена за кривою титрування, відповідала об’єму розчину K2Cr2O7 23,85мл. Визначити масову частку FeSO4·7H2O у препараті. М(FeSO4·7H2O) = 273,01г/моль.