27. Наступ Сталінізму.

Демографічний розвиток України в повоєнний період характеризується скороченням трудових ресурсів (на території республіки під час окупаційного режиму було знищено майже 3,9 млн. мирних жителів, вивезено понад 2,2 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, а 200 тис. осіб, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулася); загальними втратами у роки війни (загинув кожен шостий житель України).

Закінчення війни дало поштовх значним міграціям населення. Основними формами цих міграцій були демобілізація (увільнення військовослужбовців із збройних сил), реевакуація (повернення населення у місцевість, звідки воно було вивезене у зв'язку із загрозою воєнних дій), репатріація (повернення на батьківщину військовополонених і цивільних осіб, що опинилися за межами своєї країни внаслідок війни), депортація (примусове виселення з місця проживання осіб, які визнані соціально небезпечними). Значний відбиток на демографічному розвитку України залишили процес входження до складу СРСР західноукраїнських земель та голод 1946—1947 pp. Через демографічні зміни 40-х років населення республіки в 1951 р. становило 37,2 млн. осіб, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р.

У повоєнний період соціальна політика радянського керівництва була надзвичайно суперечливою: з одного боку, було введено 8-годинний робочий день, відмінено обов'язкові понадурочні роботи, відновлено чергові та додаткові відпустки, з іншого — саме 1946 р. починається повернення до вольових методів керівництва промисловістю (прийнято декілька постанов, які закріплювали робітників на підприємствах, необґрунтовано в декілька разів збільшували норми виробітку). У 1946 р. почався широкомасштабний наступ на присадибні господарства селян. Прикриваючись гаслом «боротьби з порушеннями колгоспного статуту», офіційна влада забирала в селян землю в колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худобу, обкладала індивідуальні селянські господарства високими грошовими та натуральними податками. Дійшло до того, що 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Цей документ мав серйозні наслідки. У 1948— 1950 pp. на його підставі зборами колгоспників було оголошено 12 тис. «громадських вироків», жертвам яких загрожувала депортація до Сибіру та інших віддалених місць СРСР.

Незважаючи на посилення тиску на село, продовольча проблема в повоєнні роки залишалася гострою. Лише в грудні 1947 р. було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про відміну карток на продовольчі та промислові товари та перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас із скасуванням карткової системи було проведено грошову реформу, що мала на меті ліквідацію наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової системи. Ці урядові дії мали неоднозначні наслідки. Зокрема, скасування карткової системи було, безумовно, явищем позитивним, свідченням певної стабілізації народного господарства. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що підвищилася лише наполовину, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищували довоєнний рівень. Внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: повоєнні прилавки ломилися від делікатесів (ікра, риба, м'ясопродукти тощо), але ні черг, ні особливого попиту на ці товари не було.

Неоднозначно вплинула на життєвий рівень населення і грошова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність до потреб господарства; здійснила переоцінку трудових заощаджень населення в ощадкасах на пільгових умовах (до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1); знецінила грошові накопичення спекулянтів. З іншого боку, грошова реформа боляче вдарила по селянству, яке зберігало гроші, головним чином, вдома і було змушене здійснювати обмін у розрахунку 1:10.

Надзвичайно гострою в повоєнний період була житлова проблема. Під час війни було зруйновано тисячі населених пунктів, знищено понад 40 млн. м2 житла — 50% довоєнного фонду. Це змушувало мільйони людей тривалий час жити у напівзруйнованих будинках, бараках, напівпідвальних приміщеннях, землянках.

Негативно впливали на життєвий рівень населення такі притаманні командній економіці риси, як деформований та уповільнений розвиток легкої та харчової промисловості, непропорційно низька частка заробітної плати робітників і службовців у національному доході, нееквівалентний обмін між містом і селом (ціни на продукцію сільського господарства свідомо занижувалися).

Отже, у повоєнний період склад населення України формувався під активним впливом міграційних процесів (демобілізація, реевакуація, репатріація, депортація). У цей час радянське керівництво, зробивши ставку на пріоритетний розвиток важкої промисловості, законсервувало низький рівень життя трудящих.

Відновлення радянської влади в західних областях України

Після успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції і визволення Закарпаття склалися умови для відновлення радянської влади в Галичині і встановлення її в Закарпатті.

Відразу після вступу радянських військ в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політичну, та інші сфери із східних областей були направлені працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів.

Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1 832(12,1%).

Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.

Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізовувались цінності у банках, удержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, інколи, інші навчальні заклади, було оголошено державною власністю залізничний транспорт та всю сферу його обслуговування, ліси, надра тощо.

Великі маєтки були конфісковані, а їх землі передавалися безземельним і малоземельним селянам, власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, спостерігались упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців».

Доля Української греко-католицької церкви

Один із перших ударів нова влада завдала Українській греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення і виступала натхненником національно-визвольної боротьби.

До встановлення на західноукраїнських землях радянської влади Українська греко-католицька церква (УГКЦ) складалася з 3 040 парафій і 4 440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів і 2 950 священиків. Крім них, було 520 ієромонахів, 1 090 монахинь, 540 семінаристів. Загалом церква об'єднувала понад 5 мли. віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А.Шептицького стала сигналом до початку кампанії проти УГКЦ. Греко-католиків почали звинувачувати у пособництві нацистам.

Наступник А.Шептицького Й.Сліпий, намагаючись знайти спільну мову з новою владою, відрядив до Москви делегацію, яка була прийнята Головою Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР І.Полянським. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його і життям церкви і зверненням Й.Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху)». Члени делегації передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни.

Не бажаючи вступати у відкритий конфлікті УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам надати можливість вільно відправляти богослужіння. Проте вже в березні 1945 р. була підготовлена детальна інструкція щодо ліквідації УГКЦ, яка була схвалена Й.Сталіним. Згідно з інструкцією, у квітні 1945 р. були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й.Сліпим. Всім їм було запропоновано «добровільно» возз'єднатися з Російською православною церквою.

Далі органи влади розпочали заарештовувати провідних діячів УГКЦ і засилати їх до Сибіру. За короткий час було закрито церковні освітні установи, розгромлено метрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 2 тис. священиків, монахів і монахинь.

У 1946 р. в Києві відбувся закритий судовий процес проти греко-католицьких ієрархів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Тоді ж у Львові було скликано неканонічний (тобто такий, що не є законним з точки зору церковної традиції) Собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив з Римом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві.

УГКЦ змушена була перейти у підпілля. Ініціатор і організатор Собору єпископ Г.Костельник згодом був застрілений на одній з вулиць у Львові.

За схожим сценарієм розгортались події в Закарпатті. 15 священиків мукачівської єпархії було вислано до Сибіру, трьох убито, а 36 втекли за кордон. На мукачівського єпископа Г.Ромжу було вчинено замах, щоправда невдалий, але пізніше єпископ був отруєний у лікарні.

Зрештою всі греко-католицькі церкви закрили і 50 священиків засудили на різні строки ув'язнення. Наслідком усіх цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».

Ліквідація УГКЦ була складовою частішою плану радянізації західноукраїнських земель. Цим заходом нова влада намагалась підірвати духовну опору національно-визвольного руху.

Оун

Захищаючи себе від наступу тоталітарного режиму, західноукраїнське населення вдавалося до річних методів боротьби – від саботажу до збройного опору.

Організатором боротьби стала УПА, яка у 1943 р. об'єдналась з підпіллям ОУН в єдину структуру - ОУН-УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська головна визвольна рада (УГВР) – організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До УГВР входили Р.Шухевич, В Кук, М.Лебедь, Ю.Липа та ін. УГВР прийняла низку законодавчих актів: «Устрій», «Платформу». «Універсал», але основну увагу зосереджувала на підготовці бойових дій.

На завершальному етапі Другої світової війни керівництво ОУН-УПА вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945-1946 рр., УПА, чисельність якої постійно зростала, взяла під контроль значні території Західної України.

Після завершення бойових дій у Європі проти УПА були кинуті війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та у передгір'ях Карпат були блоковані. Всіх, хто хоч якось був пов'язаний з ОУН-УПА. знищували або відправляли до Сибіру.

Зазнавши великих втрат, УПА здійснила рейди, щоб прорватися у Західну Німеччину її Австрію. Ті частини, що не змогли вийти за кордон, розділились на невеликі групи, здійснюючи напади на активістів радянської влади, знищуючи колгоспне майно, МТС та інші об'єкти.

Пропаганда, жорстокість і підступність радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору.

У березні 1950 р. в сутичці під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка).

Операція «Вісла» та її наслідки

Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею згідно з договором пройшов в основному по так званій «лінії Керзона». До Польщі відішли кілька районів, населених українцями. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території.

За домовленістю між Польщею і СРСР передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Проте насправді з самого початку обмін супроводжувався насильством і численними жертвами.

До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було перевезено майже півмільйона осіб.

У 1947 р. виселення українців з південно-східної Польщі вступило у завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польська влада за погодженням з радянським керівництвом провели великомасштабну депортаційну операцію «Вісла».

ЇЇ метою було переселення частини українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так твані «повернуті землі». Операцію «Вісла» спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами.

Близько 30 тис. польських солдатів і офіцерів, спираючись на підтримку радянських сил, оточили залишки українських збройних формувань і в запеклих боях знищили або захопили багатьох українських воїнів. Під загрозою покарань у стислі строки було переселено 140 тис. українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто намагався уникнути переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

Внаслідок депортаційних акцій населені українцями землі на території Польщі були полонізовані. Одночасно з території України насильницькими методами було переселено близько 1 млн. поляків.

Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» земель. Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.

Поразки УПА в останні роки свого існування пов’язані скоріше не з воєнними поразками, а з використанням ворогом спеціальних методів боротьби, в т.ч. агентурних.

УПА могла стати могутньою основою майбутньої регулярної української армії, але доля розпорядилася інакше. Згадка про її боротьбу надовго збережеться у народній пам’яті.