Лекція 3
Лекція 3. Концепція креативного менеджменту
1.1. Управління креативним потенціалом організації та його значення в ринковій конкуренції
1.2. Креативність як невід’ємний компонент інтелектуального розвитку особистості
1.3. Креативність в бізнесі
1.4. Три компоненти креативності
1.5. Процес і природа людського мислення
1.6. Поняття творчого мислення та його розвиток
1.7. Типологічні характеристики творчого мислення особистості
1.1. Управління креативним потенціалом організації та його значення в ринковій конкуренції
Творчість все більш активно проникає із сфери мистецтва і науки в інші сфери людської діяльності. Сфера управління не є виключенням. Останнім часом в теорії управління все частіше звертають увагу на проблему всестороннього використання творчого (креативного) потенціалу топ-менеджерів підприємства. У багатьох інститутах і університетах існують спеціальні курси креативного менеджменту, які сприяють розвитку навиків нетривіальних творчих рішень в управлінні і бізнесі. Революційні зміни в технології і конкуренція просто примушують організації розробляти нетрадиційні підходи до вирішення традиційних завдань, шукати принципово нові рішення.
Реалізуються рішення, спрямовані на скорочення обсягу рутинної праці в організаціях, на передачу такої управлінської праці комп’ютерам, машинам і автоматам. Відповідно вивільняється час, який персонал, особливо управлінський, може витрачати на творчу діяльність. Фахівцями все більш цінується не тільки і навіть не стільки рівень оплати праці, скільки можливості творчої самореалізації, свобода творчості.
Застосування нестандартних творчих ідей і рішень в бізнесі та управлінні − прямий результат підвищення інтенсивності конкурентної боротьби, що вимагає нових маркетингових ідей, вдосконалення реклами, активнішого використання нетрадиційних інструментів − засобів BTL, москітного і подієвого маркетингу і т.п. У сфері управління стало вже традиційним використання реінжиніринга і контролінга, що передбачають творчий підхід до вирішення традиційних проблем управління на основі використання інформаційних технологій (що дозволяють підвищити продуктивність праці) і розробки нових методів прогнозування ринкових ситуацій, необхідних для коректування стратегії компаній.
Стратегічний менеджмент неможливий без творчого мислення. Процес розробки місії підприємства і його стратегії − це процес творчості, навіть мистецтва. Інноваційний менеджмент тим більше немислимий без креативних рішень, без творчих ініціатив керівників і виконавців. В той же час слід враховувати, що креативні рішення завжди характеризуються високим ступенем ризику, навіть непередбачуваністю. Звідси проблема поєднання мистецтва і наукового підходу в управлінні: “Поєднання наукового підходу і мистецтва в підготовці рішень характерні для бізнесу, і проблема полягає в тому, щоб кожен підхід знайшов своє місце”.
Багато фахівців стверджують, що творчі рішення застосовуються у випадках, коли недостатньо інформації для ухвалення раціонального рішення, коли важко встановити причинно-наслідкові зв’язки, прогнозувати наслідки рішень і тому доводиться розраховувати на інтуїцію. Наприклад, у вертикально-інтегрованих організаціях, що мають складну організаційну будову і складну ієрархічну організаційну структуру, з нестачею інформації для ухвалення рішень і з високими прогнозними ризиками фахівці у сфері управління стикаються постійно. Для таких організацій розробка методології ухвалення креативних рішень − одне з найнасущніших завдань управління.
Використання таких рішень дає організаціям унікальні конкурентні переваги завдяки вдосконаленню маркетингової діяльності, реклами, “Паблік рілейшенз”, новим можливостям проникнення на ринки.
При розробці управлінських рішень К.Кірсанов пропонує використовувати поняття “креативний” і “евристичний” менеджмент. Під першим ним розуміється діяльність, пов’язана з управлінням колективом, яка ґрунтується на рухомих (“що дрейфують”) критеріях цілестворення, а під евристичним (від грецького heuristro − “відшукую, відкриваю”) менеджментом − управління особою і її самоврядування. Креативний менеджмент необхідний тоді, коли створюваний інтелектуальний продукт є результатом діяльності колективу, евристичний же обумовлений індивідуальним цілестворенням і управлінням діяльністю індивіда як учасника створення інтелектуального продукту.
Разом з тим пропоноване К.Кірсановим визначення евристичного менеджменту представляється дискусійним. При різних класах управлінських рішень: стандартних або типових, творчих (креативних), евристичних відповідно розвиваються і три типи мислення − конвергентне, дивергентне і латеральне. Тому евристичні рішення можна розглядати як рішення, засновані на латеральному мисленні, яке намагається алгоритмізувати творчий процес. Розуміння евристики як науки про відкриття фактично припускає алгоритмізацію творчого процесу. На наш погляд, саме таке трактування евристичних рішень найбільш коректне, оскільки креативна діяльність характеризує не тільки колективну, але й індивідуальну працю. І евристична діяльність − це діяльність, яка може здійснюватися як в рамках колективу, так і індивідуально.
Чи синоніми поняття “творчість” і “креативність”?
Акоф і Вергара (Ackoff & Vergara, 1981) виділяють дві групи підходів до визначення творчості: орієнтовані на пошук джерел; орієнтовані на процес. До перших можна віднести: психоаналітичний підхід (творчість − результат внутрішньоособових конфліктів); гуманістичний (творчість − реалізація творчого потенціалу при усуненні внутрішніх і зовнішніх перешкод); підхід психометристів (творчий потенціал індивіда формується генетично і може бути визначений за допомогою тестів). Підходи другої групи характеризують позицію “ассоціаністів”, що вважають, що творчість людини є результат її здатності знаходити віддалені асоціації в процесі пошуку вирішення проблеми. Відповідно, існує думка про необхідність чіткого розмежування понять “творчість” і “креативність”. Так, Н.Ю.Хрящева і С.І.Макшанов під творчістю розуміють процес, що призводить до створення нового, а креативність розглядають як потенціал (внутрішній ресурс) людини. Під креативністю можна розуміти здатність людини відмовитися від стереотипних способів мислення (Guilford, 1967) або здатність виявляти нові способи вирішення проблем (Роджерс, 1990). В зв’язку з цим Сміт і Карлсон розглядають креативність як здатність приймати матеріал з сфери підсвідомості в сферу свідомість.
Творчість − це процес, а креативність − це здібність людини до творчості. Г.І.Ванюріхін підкреслює що “мислення управлінця повинне відповідати виклику часу і дозволяти творчо вирішувати проблеми економічного розвитку, як на рівні країни, так і на рівні підприємства”.
Креативність − здатність генерувати нестандартні ідеї, відходити від традиційних та усталених схем мислення, творчо розв’язувати проблемні ситуації.
Разом з тим необхідне уточнення понятійного апарату креативного менеджменту. На наш погляд, в сфері економіки доцільно замість терміну “творчі управлінські рішення” використовувати термін “креативні управлінські рішення”. Креативні управлінські рішення − це творчі рішення у сфері управлінської діяльності, процес розробки яких відрізняється творчим характером, а результати мають позитивні наслідки для колективу підприємства, його партнерів (зокрема споживачів) і суспільства в цілому.
Такі рішення в той же час можуть мати негативні наслідки для конкурентів.
Креативний менеджмент тісно пов’язаний з розвитком таких напрямів менеджменту, як:
управління персоналом,
стратегічний менеджмент,
інноваційний менеджмент,
“самоменеджмент”,
організаційною культурою підприємства,
маркетингом.
Очевидний зв’язок креативного менеджменту з наукою про методи технічної творчості, в якій креативні технології застосовуються з великим успіхом вже тривалий час і створений комплекс методів для розробки творчих рішень. Одним з перших їх творців був Альтшуллер, що розробив теорію вирішення винахідницьких завдань.
У сфері науково-технічної творчості існують три його рівня:
раціоналізація,
винахідництво,
відкриття.
Раціоналізація припускає поліпшення існуючих характеристик процесу або об’єкту,винахідництво − створення нового продукту (процесу) на базі існуючих знань, відкриття − створення нового знання, невідомого раніше, яке дозволяє створювати принципово нові продукти та процеси.
Перший рівень пов’язаний з використанням раціонального або конвергентного мислення,другий і третій − із застосуванням конвергентного, дивергентного, а також латерального мислення.
Відповідно в креативному менеджменті можна виділяти декілька видів рішень, заснованих на різних типах мислення, − раціональні, креативні та евристичні. При цьому евристичні рішення ґрунтуються на алгоритмізованому творчому мисленні. Особливий вид рішення складають інтуїтивні − раціональні та творчі одночасно. Що стосується “спалахів інтуїції”, то Е.Л.Файнберг розглядає їх як інтуїції-думки й інтуїції-припущення, що належать до різних сфер неусвідомлюваного психічного.
Для розробки і прийняття креативних рішень необхідний аналіз чинників, що визначають вибір класу і виду рішення в системі управління, і використання моделей ухвалення рішень з області теорії споживчої поведінки, перш за все моделі Вебстера і Уїнда.
У даній моделі виділено чотири основні групи чинників, що роблять вплив на ухвалення рішення компанією-покупцем: особові, міжособові, організаційні і чинники макросередовища. При цьому розрізняються об’єктивні чинники, що мають відношення до конкретного завдання, і чинники, що не мають відношення до неї (суб’єктивні чинники, що впливають на ухвалення рішень). До особових чинників перш за все відноситься кваліфікація співробітників, їх досвід в області вирішуваної проблеми. Разом з тим необхідно брати до уваги психологічні характеристики особи: здібність до використання різних типів мислення, розвиненість інтуїції, сприйняття, відношення до ризику, інновацій, очікування, мотивації, здібність до навчання і так далі. Міжособові чинники характеризують взаємини в колективі − в час і поза роботою. До організаційних чинників, що впливають на вибір управлінського рішення, слід віднести: формальні і неформальні аспекти корпоративної культури (зокрема прописані і обов’язкові правила і норми поведінки співробітників в процесі розробки і прийняття рішень), стандарти, що стосуються розробки і прийняття управлінських рішень, соціальну і екологічну політику організації. До чинників зовнішнього середовища відноситься вплив політичного, економічного, законодавчо-правового і технологічного середовища на процес ухвалення управлінських рішень.
Концепція управління креативним потенціалом організації базується на загальній теорії менеджменту, але акцентує увагу суб’єктів управління на проблемі використання її творчого потенціалу, творчого потенціалу всіх її співробітників при розробці і прийнятті управлінських рішень, на завданнях підвищення їх кваліфікації, впровадження в процес управління сучасних методів креативного мислення і ухвалення рішень, створення творчої атмосфери всередині колективу, стимулюючої розвиток процесу самореалізації і самоудосконалення співробітників.
Креативний потенціал організації можна визначити як здібності організації до ухвалення і реалізації креативних управлінських рішень, які сприяють досягненню поставлених організацією цілей і формування унікальних конкурентних переваг за рахунок використання власних і залучених ресурсів.
Слід підкреслити, що креативний потенціал компанії не є простою сумою креативних потенціалів її співробітників. Його використання характеризується синергетичним ефектом від реалізації креативного потенціалу співробітників і використання організаційно-економічного механізму розвитку цього потенціалу.
Управління креативним потенціалом в конкретній економіці вимагає регулярного аналізу креативного потенціалу організації, планування заходів щодо реалізації та розвитку цього потенціалу, відповідного контролю і оцінок ефективності використання креативного потенціалу організації.
1.2. Креативність як невід’ємний компонент інтелектуального розвитку особистості
Специфікою мотиваційно-особистісного підходу до дослідження творчого мислення є вивчення мотиваційної сфери і якостей особистості суб’єктів із високими творчими показниками. Креативність розглядається як багатовимірне явище, що включає як інтелектуальні, так і неінтелектуальні (особистісні, соціальні) фактори.
Креативність визначається як “творчі можливості людини”, що можуть виявлятися в мисленні, почуттях, спілкуванні, окремих видах діяльності, характеризувати особистість в цілому або її окремі сторони. Креативність розглядається як найважливіший і відносно незалежний фактор обдарованості.
Співвідношення понять “творче мислення” і “творча особистість” вимагає подальшої розробки, хоча відомо, що сукупність характеристик не вичерпує особистість як цілісність. Розвиток творчого мислення відбувається в контексті загального розвитку особистості. Окремі аспекти даної проблеми досліджуються як у вітчизняній, так і в зарубіжній психології.
Дослідження зарубіжних психологів підтвердили висновок про те, що прояв креативності, з одного боку, не залежить від рівня розвитку інтелекту, а з іншого − креативність обов’язково припускає інтелектуальний розвиток вище за середній рівень, оскільки лише такий рівень може забезпечити основу творчої продуктивності. Існує думка про те, що обдаровані індивідуми мають високі творчі показники і IQ вище 120 балів. Для реалізації креативності потрібна інтелектуальна ініціативність, але сама креативність не обов’язкова для простої інтелектуальної діяльності. Крім того, великі знання, ерудиція іноді заважають бачити явище в іншій перспективі, приводячи до стереотипу рішення. Сформовані численні навики і способи розв’язання завдань призводять до того, що людина вже не прагне до пошуку нових самостійних та оригінальних рішень.
Творча уява та здатність до нововведень знаходяться в зворотному відношенні до таких якостей, як скромність, м’які манери та приємне звернення. Творчі можливості пов’язані з такими агресивними рисами, як напористість, впертість та ін.
Найбільш продуктивними серед креативів виявляються більш активні, агресивні в захисті свого “Я”, здатні до співробітництва й організованості, здатні правильно визначати цілісність явищ, швидко і правильно цим користуватися, здатні легко пристосовуватися й експериментувати, легко відмовлятися від власних нерезультативних ідей, швидко орієнтуватися в дійсності.
Значимий напрямок в дослідженні впливу структури особистості на її творчу діяльність склало вивчення особистісної рефлексії та її зв’язку з рефлексивними механізмами творчості. І.Н.Семенов розглядає мислення у взаємозв’язку чотирьох його компонентів: особистісного і рефлексивного (цей зв’язок утворює значенневу сферу), предметного й операційного (цей зв’язок утворює змістовну сферу).
Все-таки, серед особистісних якостей креативних людей, описаних, наприклад, П.Торренсом (84 якості), зустрічаються й протилежні. З одного боку, це прагнення до домінування, сміливість в захисті своїх ідей, потреба в соціальних контактах і соціальній активності, товариськість і популярність і т. ін. З іншого боку, боязливість, сором’язливість, любов до самотності, непопулярність і відчуженість. Проаналізувавши ці дані, П.Торренс вказав на загальну соціально-психологічну рису креативів − відсутність конформності, яка виражається в самостійності групи.
1.3. Креативність в бізнесі
Креативність, як правило, асоціюється зі світом мистецтв і здатністю генерувати оригінальні ідеї. Пригадаємо Пабло Пікассо, що створив нові традиції в живописі, або Уїльяма Фолкнера, що переосмислив принципи побудови літературного твору. Але коли мова йде про бізнес, однієї оригінальності недостатньо. Творча ідея в бізнесі має на увазі також і її доцільність, тобто корисність і здійснимість. Її реалізація повинна тим або іншим чином вплинути на бізнес: скажімо, удосконалити пропонований організацією продукт або дозволити по-новому організувати той або інший процес.
Сприйняття креативності в контексті оригінальності нерідко веде до розгубленості та нерозуміння ролі та місця творчої ініціативи в комерційній організації. Як показує досвід тренінгів з креативності, на питання, чи є в їх компаніях підрозділи, де прояви креативности для них небажані, приблизно у 80% випадків менеджери відповідають: “Бухгалтерія” Схоже, творчі ідеї в їх уявленні зводяться до маркетингу та НДДКР (науково-дослідні і дослідницько-конструкторські розробки). Насправді творчий підхід до справи завжди йде на користь організації, незалежно від того, в якій сфері він виявляється. Наприклад,бухгалтерський винахід − ведення фінансової звітності на основі видів діяльності − дав величезний позитивний вплив на весь діловий світ.
Насторожене відношення до творчої ініціативи в бухгалтерських підрозділах − а точніше кажучи, в будь-яких організаційних одиницях, діяльність яких пов’язана з певними систематичними процесами або правовими нормами − у багатьох керівників поєднується з обмеженістю їх уявлення про креативності. У їх розумінні уява асоціюється виключно із способом мислення і виявляється, наприклад, в тому, наскільки винахідливо людина підходить до вирішення проблеми. Вміння нестандартно мислити дійсно є компонентом креативності, проте воно неможливе і без двох інших складових: компетентності та мотивації.
1.4. Три компоненти креативності
Креативність будь-якого індивідума складається із взаємодії трьох компонентів:компетентності, вміння творчо мислити і мотивації (див. рис.1).
Рис. 1. Діаграма “Три компоненти креативності”
Чи може керівник впливати на дані компоненти? Поза всяким сумнівом, може − як в позитивну, так і в негативну сторону, − створюючи умови та правила роботи.
Компетентність − це сума знань (загальних, спеціальних, технічних, методичних), якими володіє працівник
Вміння творчо мислити визначає гнучкість і винахідливість у пошуку вирішення проблеми. Вона відповідає на наступні питання:
Чи приводять пропоновані вирішення до корінної зміни існуючої ситуації?
Наскільки наполегливий працівник у пошуку нових шляхів?
Існують різні види мотивації. Внутрішня зацікавленість проблемою зазвичай веде до неординарних рішень швидше, ніж зовнішні стимули, такі як, зокрема, грошова винагорода. Даний компонент, названий внутрішньою мотивацією, оскільки найбільше перебуває під впливом робочої обстановки.
Поняття компетентності охоплює всі знання та вміння, якими володіє працівник у своїй сфері діяльності.
Візьмемо для прикладу менеджера з фінансово-кредитної організації, який займається розробкою процедури (моделі) кредитування малого бізнесу в умовах кризи в економіці. Компетентність цього менеджера має на увазі і його здібність до наукового мислення, і всі ті навики та пізнання, якими він володіє в сфері фінансів, економіки, кредитування та макроекономіки. При цьому неважливо, як він набув досвіду − за допомогою формальної освіти в навчальному закладі, практичної діяльності або за допомогою спілкування з іншими фахівцями. У будь-якому випадку його знання утворюють те, що лауреат Нобелівської премії, економіст і психолог Герберт Саймон назвав “сферою можливих пошуків”. Це інтелектуальний простір, який фахівець використовує для освоєння та вирішення проблем, що стоять перед ним, і чим він обширніший, тим краще.
Креативне мислення, як уже згадувалося, характеризує підхід до вирішення проблем аботалант складати нові комбінації з наявних ідей. Ця здатність багато в чому залежить від особистих якостей працівника, але в той же час істотний вплив на неї здійснюють його образ думок і робочі звички.
Так, наш фахівець з фінансово-кредитної організації має шанс бути більш творчою людиною, якщо він не відчуватиме дискомфорт при необхідності вступаючи в суперечку із співробітниками, тобто якщо для нього є природнім братися за рішення, що порушують статус-кво. Його творчий потенціал буде ще вищий, якщо він має звичку “перевертати проблеми з ніг на голову” та комбінувати інформацію із, здавалося б, слабо зв’язаних між собою сфер суспільного життя, науки. Наприклад, наш фахівець може спробувати пошукати відповідь на питання, що стоять перед ним, заглибившись в кібернетику, з розрахунком на те, щоінформація про загальні закони управління в природі, суспільстві, живих організмах і машинах, інформаційні процеси, пов’язані з управлінням динамічними системами наштовхне його на свіжі ідеї про природу кредитних взаємовідносин банків і представників малого бізнесу.
Що стосується стилю роботи, то працівник із більшою ймовірністю досягне творчих вершин, якщо він наполегливо добивається поставленої мети. Дійсно, здатність не зневірятися через тимчасову відсутність результату та готовність нескінченно продовжувати втомливі дослідження та експерименти підвищують ймовірність творчого прориву. Те ж можна сказати і про вміння відкласти на якийсь період важку проблему, переключившись на інші завдання, а згодом повернутися до цього питання та поглянути на нього свіжим оком.
Компетентність і творче мислення − стратегічна сировина індивідума − його природний ресурс. Від третього чинника − мотивації − залежить те, як працівник використовує цей ресурс.
Наш фахівець може відрізнятися широкими знаннями та вмінням знаходити нові підходи до старих проблем, але якщо у нього відсутня мотивація для виконання конкретної роботи, він просто не почне її виконувати. Його інтелектуальний і творчий потенціал або залишиться незадіяним, або він знайде йому застосування в іншому напрямі.
Дослідження науковців говорять про те, що не всі види мотивації однаково впливають на рівень креативності. Вони показують, що існує два види мотивації: зовнішня і внутрішня, і остання набагато важливіша для реалізації творчих процесів.
Більшість психологів згідна з виділенням двох типів мотивації та відповідних їм двох типів поведінки: 1) зовнішньої мотивації (extrinsic motivation) і відповідно зовнішньо мотивованої поведінки (extrinsic motivated behavior) і 2) внутрішньої мотивації (intrinsic motivation) і відповідно внутрішньо мотивованої поведінки (intrinsic motivated behavior).
Зовнішня мотивація − конструкт для опису детерміації поведінки в тих ситуаціях, коли чинники, які його ініціюють і регулюють, знаходяться зовні Я (self)[1] особи або поза поведінкою. Достатньо ініціюючим і регулюючим чинникам стати зовнішніми, як вся мотивація набуває характеру зовнішньої.
Працівник став сумлінніше виконувати всі завдання після того, як керівник пообіцяв підвищити йому заробітну плату (або винагородити премією). Робота над завданнями в цьому випадку − зовнішньо мотивована поведінка, оскільки спрямованість на виконання завдань і інтенсивність (в даному випадку − сумлінність) задаються зовнішнім по відношенню до самого виробничого процесу чинником: очікуванням отримання підвищення заробітної плати або премії. Всі приятелі пішли на футбольний матч, і наш працівник пішов. Похід на футбольний матч для нього зовнішньо мотивований акт, оскільки його ініціація і спрямованість перебувають повністю під контролем приятелів, тобто поза власним Я працівника. Представимо ситуацію, коли приятелі перестали ходити на футбольні матчі. Швидше за все, і наш зовнішньо мотивований працівник не піде. Загальновизнаним є положення, що зовнішня мотивація перш за все заснована на винагородах, заохоченнях, покараннях або інших видах зовнішньої стимуляції, які ініціюють і спрямовують бажану або гальмують небажану поведінку.
Найяскравіше концептуалізація даного типу мотивації представлена в біхевіористичних теоріях [42], [70] і в теоріях інструментальності [6] [77].
Внутрішня мотивація − конструкт, що описує такий тип детермінації поведінки, коли чинники, що ініціюють і регулюючі його, виникають зсередини особистого Я і повністю знаходяться всередині самої поведінки. “Внутрішньо мотивовані діяльності не мають заохочень, крім самої активності. Люди залучаються до цієї діяльності заради неї самої, а не для досягнення яких-небудь зовнішніх винагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення деякої іншої мети” [23; 23].
Якщо працівник приходить додому і з захопленням говорить, що на роботі обговорювалися важливі завдання і він хоче почитати літературу з цього питання, щоб завтра брати активну участь в обговоренні, то він демонструє приклад внутрішньо мотивованої поведінки. В даному випадку спрямованість на виконання завдання виникає із змісту самого завдання і пов’язана з цікавістю і задоволенням, які супроводжують процес пізнання і відкриття нового. Коли всі приятелі біжать записуватися в громадську організацію чи партію, тому що це стало модним (приклад зовнішньої мотивації), а наш працівник прямує записуватися в шахову секцію, тому що тільки це йому цікаво, він знову демонструє внутрішньо мотивовану поведінку.
Для пояснення цього типу мотивації було створено безліч теорій: теорія компетентності та мотивації ефективністю [78], [79], теорії оптимальності активації та стимуляції [8], [17], теорія особової причинності [18], теорія самодетермінації [28], теорія “потоку” [14] [15].
Люди постійно залучені в різноманітну діяльність і здійснюють ту або іншу поведінку. Для пошуку відповідей на питання “чому?”, “заради чого виконується здійснюється діяльність?” психологами був запропонований конструкт “мотивація” [11].
Поведінка людини може бути описана з різних сторін. У процесуальному плані будь-який поведінковий акт має початок, проходження і завершення. Він може бути також охарактеризований з погляду інтенсивності та напряму. Вивчення мотивації − це аналіз причин і чинників, які ініціюють і енергетизують активність людини, а також спрямовують, підтримують і призводять до завершення певний поведінковий акт. Найважливішою особливістю мотивованої дії є наявність інтенції − наміру до її виконання. Для пояснення детерміації людської поведінки створюються численні психологічні теорії мотивації, які будуються на системі припущень про природу людини та встановлюють закони ініціації та регуляції людської поведінки [12] [15]. У більшості мотиваційних теорій аналізуються три основні параметри поведінкової активності: ініціація, інтенсивність і напрям.
Мотивована поведінка є результат дії двох чинників: особистого і ситуаційного. Під особистим чинником розуміються мотиваційні диспозиції особи (потреби, мотиви, установки, цінності), а під ситуаційним − зовнішні умови, що оточують людину (поведінка інших людей, стосунки, оцінки, реакції тих, що оточують, фізичні умови і так далі). Слід зазначити, що коли мова йде про зовнішні чинники, то аналізуються передусім не об’єктивні параметри середовища, а оцінки і інтерпретації особою контекстуальних аспектів своєї поведінки, тобто суб’єктивне відображення об’єктивних умов і те значення, яке вона цим умовам надає. Людина діє відповідно до того, як вона оцінює й інтерпретує навколишню дійсність. Роль мотиваційних диспозицій зводиться не стільки до прямої детерміації поведінки, скільки до участі у формуванні когнітивних оцінних схем, за допомогою яких людина інтерпретує ситуацію. Подальші дії є результатом цієї інтерпретації.
Важливо для розуміння вищесказаного ознайомитися з основними положеннями, експериментами і шляхами практичного використання одного з широко відомих в зарубіжній психології підходів до аналізу і розуміння причин людської поведінки − теорії самодетермінації і внутрішньої мотивації, розробленої американськими психологами Едвардом Л. Дісі та Річардом М. Руаяном [23] [24] [27] [28].
1.4. Зовнішня і внутрішня мотивації
Зовнішня мотивація − це стимулювання людини ззовні, класична комбінація батога та пряника. Зовнішня мотивація найбільше пов’язана з креативністю в бізнесі.
У біхевіористичних теоріях основний акцент в детермінації поведінки робиться на підкріпленні − позитивних (винагороди, заохочення) або негативних (покарання) наслідках, які виникають після виконання певного поведінкового акту. Ідеї біхевіоризму беруть свій початок в дослідженнях оперантного обумовлення, що проводилися Едвардом Л. Торндайком [73]. Ним була виявлена закономірність, що одержувала згодом його ім’я і відома в психології як закон ефекту Торндайка. Цей закон свідчить, що привабливі та непривабливі наслідки поведінки впливають на частоту ініціації поведінкових актів, що призводять до цих наслідків. Поведінка, яка призводить до позитивних наслідків, закріплюється і має тенденцію до повторення, тоді як поведінка, що призводить до негативних наслідків, має тенденцію до припинення. Для пояснення регуляції поведінки ці ідеї були використані К. Халлом [42] і Б.Ф. Скіннером [70] [71]. Головною особливістю всіх варіантів біхевіористичного підходу є визнання того, що основним ініціатором і регулятором поведінки є зовнішнє по відношенню до неї підкріплення.
Сутність прикладного застосування даної моделі в менеджменті і взагалі в життєвій практиці полягає в систематичному підкріпленні бажаної поведінки. В організації або на підприємстві виділяються патерни поведінки, найбільш доцільні з погляду керівника: висока активність, хороша дисципліна або відсутність запізнень на роботу. При демонстрації цієї поведінки працівник заохочуються спеціальними жетонами, зірками або вимпелами. При накопиченні певної кількості премій такого роду він може одержувати більш значущі призи або заохочення. Аналогічна система існує і в магазинах, коли покупцеві, що зробив певну кількість покупок, видається премія, що підкріплює поведінку, спрямовану на покупки саме в цьому магазині. Важливо відзначити, що всі ці системи розраховані на підкріплення спочатку нецікавої та непривабливої поведінки, яку людина по своїй волі не почне виконувати. Хоча вони показали свою ефективність, проте багато дослідників погоджуються із тим, що людина виявляється маріонеткою підкріплень. Більше того, було відмічено, що бажана поведінка має місце тільки в період дії підкріплення (якщо не вступають в дію інші мотиваційні механізми). Немає підкріплення − немає мотивованої поведінки.
Іншим варіантом теорій зовнішньої мотивації є теорії валентності − очікування − інструментальності. Даний тип теорій побудований на двох фундаментальних умовах людської поведінки, які в психології почали вивчатися після робіт К.Лєвіна [49]-[51] і Е.Толмена [74] [75]. Перша умова полягає в наступному. Для того, щоб бути мотивованою до певного виду поведінки, особа має бути упевнена, що існує прямий зв’язок між здійснюваною поведінкою і його наслідками. Ця суб’єктивна упевненість одержувала назву “Очікування! Інструментальністъ”. Друга умова: наслідки поведінки мають бути емоційно значущі для особи, повинні мати для неї певну цінність. Ця ефективна привабливість одержувала назву “валентність”. Формула мотивованої поведінки в цьому випадку виглядає так: поведінка = валентність × очікування. Добуток двох параметрів означає, що, якщо хоча б один із співмножників дорівнює нулю, то і весь добуток дорівнюватиме нулю. Якщо наслідки поведінки будуть незначущі для особи, то вона не відчуватиме інтенції до його виконання. Також, якщо людина буде упевнена, що поведінка ніяк не пов’язана з його результатами, то мотивації до виконання не буде. Висока мотивація відповідно до даного підходу буде у тому випадку, коли людина буде упевнена, що бажані для неї наслідки є прямим результатом здійснюваної поведінки. У рамках даної парадигми створено багато відомих мотиваційних теорій [6] [12] [77].
Ця група теорій відноситься до зовнішніх, тому що провідними регулюючими чинниками поведінки є валентність зовнішнього по відношенню до поведінки, результати і зв’язок між поведінкою і цим результатом. Коли робітник збирає на конвеєрі (здійснювана поведінка) агрегат (одержувати результат) і заробляє таким чином гроші на життя (привабливі наслідки), мотивація даної трудової поведінки носить яскраво виражений зовнішній характер. Його ініціація, інтенсивність і спрямованість знаходяться в прямій залежності від привабливості наслідків і зв’язку між поведінкою і цими наслідками. Сама по собі поведінка цінності для людини в цьому випадку не має. Вона цінна настільки, наскільки служить надійним інструментом для досягнення бажаних наслідків. Через це і в біхевіористичних теоріях, і в теоріях “валентності х очікування” поведінка розглядається як інструментальна, виконуюча функцію засобу для отримання привабливого підсумку, що є зовнішнім по відношенню до неї самої.
Якщо керівник нашого менеджера обіцяє йому матеріальну винагороду за успішну розробку нового пакету пропозицій щодо кредитуванню або погрожує, що звільнить його у випадку невдачі, то працівник, безсумнівно, має мотив знайти вирішення даної проблеми. Проте така мотивація примушує його робити свою справу заради того, щоб отримати бажаний результат або уникнути чогось неприємного.
Гроші не обов’язково заважають прояву креативності, проте у багатьох випадках вони і не допомагають.
Безумовно, найпоширеніший спосіб зовнішнього стимулювання, який використовують керівники − гроші, і вони не заважають проявам креативності. Проте в багатьох ситуаціях вони і не допомагають, особливо якщо у людей виникає відчуття, що ними маніпулюють або їх підкупляють. Важливо розуміти, що гроші самі по собі не можуть змусити захопитися роботою. Якщо людина внутрішньо сприймає свою справу за нудну, ніяка грошова винагорода не зробить її такою, щоб вона для особи стала захоплюючою.
Саме захоплення, інтерес, що йде зсередини, бажання щось зробити лежать в основі внутрішньої мотивації.
У нашому прикладі можна говорити про внутрішню мотивацію розробника нового кредитного пакету, якщо менеджер одержимий інтересом до питань кредитування, або бажанням показати, на що він здатний, або прагненням справитися із завданням, яке до цього часу ніхто вирішити не міг.
За наявності внутрішньої мотивації працівники займаються своєю справою заради неї самої та пов’язаного з нею задоволення. Мотивуючим чинником у цьому випадку є сама робота. Вивчаючи тему креативности, науковці виявили стільки свідоцтв на користь внутрішньої мотивації, що сформулювали принцип внутрішньої мотивації креативності: люди працюють найбільш творчо, якщо ними рухають інтерес, задоволеність і значущість роботи в цілому, а не зовнішні дії.
Відмінностям між внутрішньою і зовнішньою мотивацією розглянемо на прикладі “Креативного лабіринту”.
Креативний лабіринт
Щоб зрозуміти відмінність зовнішньої мотивації від внутрішньої, представимо комерційне завдання у вигляді лабіринту.
Одна людина прагне дійти до виходу з найменшим ризиком і якнайшвидше, бажаючи отримати певну матеріальну винагороду, скажімо, гроші − так миша кидається вперед, відчувши шматочок сиру. Ця людина знайде найпрямішу та простішу дорогу до мети і скористається нею. По суті, якщо їй хочеться скоріше оволодіти винагородою, вона може вибрати втрамбований шлях і вирішити проблему точно так, як її вирішували до неї.
Подібний підхід, заснований на зовнішній мотивації, дійсно допоможе людині вибратися з лабіринту. Проте ухвалене нею рішення в процесі просування до виходу навряд чи буде цікавим та самобутнім. Вона не зуміє по-новому побачити суть проблеми або виявити її несподівані аспекти. Отримане нею механічне рішення навряд чи просуне бізнес далеко уперед.
Інший вчинить інакше. Йому процес блукання по коридорах лабіринту, можливо, видасться цікавим і забавним способом випробувати власні сили. Без сумніву, його подорож відніме більше часу та не обійдеться без помилок, оскільки у будь-якому лабіринті − у будь-якій дійсно складній проблемі − безвиходів набагато більше, ніж виходів. Але коли людина, керована внутрішньою мотивацією, нарешті знайде вихід, дуже ймовірно, що рішення виявиться набагато цікавішим стандартного. Воно буде творчим.
Про важливість внутрішньої мотивації свідчать висловлювання багатьох видатних діячів, відомих творчими досягненнями. Відповідаючи на питання, в чому запорука успіху вченого, лауреат Нобелівської премії фізик Артур Шавлов відмітив: “Величезне значення має інтерес до своєї справи. Найбільш успішні часто не найталановитіші, а найцікавіші. Їх мучить спрага знайти відповідь”. Альберт Ейнштейн говорив про внутрішню мотивацію як про “радість пошуку та пізнання”. Письменник-романіст Джон Ірвінг, коментуючи безмірно довгий час, витрачений на письменництво, сказав: “Мною рухає пристрасть. Пояснення моєї працездатності в тому, що я не сприймаю це як роботу”. А в контракт Майкла Джордана, якому, можливо, немає рівних в творчому підході до гри, включений пункт про “любов до баскетболу”, в якому Джордан обумовлює право грати в баскетбол, де і коли він захоче.
Далеко не всі творчі люди стають суперзірками на зразок Майкла Джордана. Насправді левову частку творчої роботи в світі бізнесу сьогодні виконують люди, чиї імена ніколи не потраплять в аннали історії. Цих людей відрізняють високий рівень компетенції, хороші навики творчого мислення та глибока внутрішня мотивація. І що не менш важливо, працюють вони в організаціях, керівники яких свідомо створюють умови, сприяючі розвитку всіх перерахованих елементів, а не їх придушенню[2].
Термін “внутрішня мотивація” вперше був введений в 1950 р. [36]. До цього часу популярність біхевіористичного підходу почала спадати, і перш за все тому, що, незважаючи на спроби сформулювати універсальні закони людської поведінки, багато видів людської активності ніяк не вкладалися в пояснювальні схеми біхевіоризму. В кінці 50-х рр. з’явилися дві роботи, які як би підвели підсумок цієї незадоволеності: книга Р. Вудвортса [81] і стаття Р. Уайта [78].
У книзі “Динаміка поведінки”, яка стала розвитком ідей, вперше викладених в 1918 р. [80], Р.Вудвортс проголосив принцип первинності поведінки на противагу біхевіористскомупринципу первинності драйву (спонукання). Перефразовуючи відому приказку, цей принцип можна сформулювати так: “Людина їсть, щоб здійснювати поведінку, а не здійснює поведінку для того, щоб їсти”. Людина, згідно Р. Вудвортсу, народжується з активною тенденцією освоїти світ за допомогою поведінки. Така поведінка розуміється як постійний потік активності по ефективній взаємодії з оточенням. Задоволення драйвів (спонукання) перериває цю активність для того, щоб забезпечити організм необхідною енергією.
Р. Уайт в статті “Перегляд мотивації: поняття компетентності” запропонував концептуально більш розроблену модель на цю ж тему. Він ввів поняття “компетентність” (competence), яке об’єднує такі види поведінки, як торкання, огляд, маніпулювання, конструювання, гра, творчість. Він вважає, що всі ці види поведінки, при виконанні яких організм не отримує ніяких видимих підкріплень, переслідують одну ціль: підвищення компетентності та ефективності людини. Силою, що детермінує це прагнення до компетентності, є “мотивація через відчуття ефективності” (effectance motivation). Даний вид мотивації має місце всякий раз, коли людину спонукає потреба в ефективності, компетентності та майстерності.
Аналізуючи численні роботи по порівняльній психології, психоаналізу, персонології та психології творчості, Р. Уайт переконливо показує, що для розуміння великого набору різних видів людської поведінки конструкти “компетентність”, “прагнення до компетентності” і “мотивація ефективністю” (що практично рівнозначно конструкту “внутрішня мотивація”) є продуктивнішими, ніж конструкти “оперантне обумовлення”, “підкріплення” або гомеостатична модель біологічних драйвів.
Внутрішня мотивація − це те, чому індивідуум вкладає свої зусилля, чому він діє день за днем, створюючи свою команду і свою організацію. Він робить це заради зміни на краще свого життя та життя інших людей.
Внутрішня мотивація − це “пальне”, яке індивідуума підтримує і не дає згаснути та охолонути в момент подолання труднощів і невдач. Внутрішня мотивація спонукає діяти.Внутрішня мотивація охоплює наступні компоненти:
– мрія;
– самореалізація;
– ідеї;
– творчість;
– самоствердження;
– переконаність;
– цікавість;
– здоров’я;
– потрібність комусь;
– особистий ріст;
– потреба в спілкуванні.
1.5. Процес і природа людського мислення
Ми починаємо пізнавати навколишню дійсність із відчуттів і сприймання, а потім починаємо мислити, осмислювати. Функцією мислення можна назвати розширення меж пізнання за допомогою виходу за межі чуттєвого сприймання. Мислення дає можливість за допомогою умовиводу розібратися в тому, що безпосереднім чином не дається нам у сприйманні.
Завданням мислення є виявлення зв’язків між предметами, відмежування їх від випадкових збігів. Мислення працює з поняттями та бере на себе функції узагальнення й планування. Психологія мислення як напрямок виникла лише в XX столітті. До цього панувала асоціативна теорія, яка зводила зміст думки до чуттєвих елементів відчуттів, а закономірності процесу мислення − до асоціативних законів.
Чому мислення неможливо звести до асоціативного процесу?
Першою відмінністю є те, що перебіг асоціативного процесу обумовлюється випадковими зв’язками за суміжністю в просторі й часі отриманих вражень, у той час як перебіг розумового процесу регулюється зв’язками предметного змісту.
Друга відмінність полягає в тому, що перебіг асоціативного процесу не осмислюється і не регулюється самим суб’єктом, тобто асоціативний процес позбавлений цілеспрямованості.
Проблеми мислення почали усвідомлюватися з початку XVII століття. Існувала концепція сенсуалізму, основою якої було розуміння свідомості як споглядання. У сенсуалістів був такий принцип: “Немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях”. Це стало основою всіх сенсуалістичних теорій, які стверджували таке: усі розумові процеси ґрунтуються на репродукції чуттєвих даних, тобто накопиченого сенсорного досвіду. Ця репродукція відбувається за принципом асоціації.
Щоб пояснити направлений характер мислення, було введене поняття персервації, тобто тенденції уявлень утримуватися. Крайньою формою персервації є нав’язлива ідея. Учений Г. Еббінгауз дав власне визначення мисленню. Він назвав його чимось середнім між гонитвою ідей і нав’язливими уявленнями.
Існувала Вюрцбурзька школа, яка була не згідна з багатьма ідеями сенсуалізму. Вона вважала, що в мисленні є власний специфічний зміст, який не можна звести до наочно-образного. Але представники цієї школи впадали в іншу крайність. Вони протиставляли “чистій” чуттєвості “чисте” мислення.
Вюрцбурзькою школою було висунуте положення про предметну спрямованість думки і, на противагу до механіцизму асоціативної теорії, підкреслювався направлений характер мислення. Представники Вюрцбурзької школи запропонували концепцію “детермінуючих тенденцій”, які приводять асоціативні процеси до вирішення завдання. Таким чином, завданню ненавмисно приписувалася здатність до самореалізації.
О.Зельц у своєму дослідженні мислення трохи видозмінив концепцію, висловивши думку, що мислення − це ланцюг специфічних операцій, які слугують методами, спрямованими на вирішення завдання. У такий спосіб Зельц показав мислення як “систему рефлексоїдальних сполук”. Ця концепція була однаковою мірою механістична, як і асоціативна.
К.Коффка, який був представником школи гештальтпсихології, на противагу до Вюрцбурзької школи, знову повернувся до ідеї чуттєвого споглядання, але вже з іншого погляду. Він вважав, що мислення − це не оперування відношеннями, а перебудова структури наочних ситуацій. “Напруження проблемної ситуації” породжує перехід однієї нестійкої ситуації в іншу. За допомогою ряду таких переходів відбувається реорганізація структури, яка в остаточному підсумку призводить до вирішення завдання. Виходило, що вирішення завдання відбувалося завдяки іншому підходу до нього наприкінці роботи.
Керівник радянської школи Л.С.Виготський ототожнював розвиток мислення з розвитком мови й мовлення.
Безсумнівно, що не слово формує поняття, а поняття можна з більшою або меншою точністю сформулювати у слові. Відомий випадок, коли мавпа, навчена мові глухонімих, у відповідь на якийсь, на її думку, негарний вчинок служителя, використовувала слово “брудний”. Це слово стало виразником набагато ширшого поняття “незадоволення”, що, очевидно, існувало в мавпи ще до навчання.
Розумова діяльність людини є вирішенням різноманітних розумових завдань, спрямованих на розкриття сутності чого-небудь. Розумова операція − це один зі способів розумової діяльності, за допомогою якого людина вирішує розумові завдання.
Розумові операції різноманітні. Це аналіз і синтез, порівняння, абстрагування, конкретизація, узагальнення, класифікація. Які з логічних операцій застосує людина, залежатиме від завдання й від характеру інформації, яку вона піддає розумовій переробці.
Мислення − це найвища форма відображення реальності та підґрунтя свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що спрямовується на опосереднене, абстрактне, узагальнене пізнання.
Мислення − це узагальнене пізнання дійсності, в якому найважливіше значення мають слово, мова, аналізатори.
Мислення – це розумовий процес, у ході якого на основі вже наявних знань отримують нове знання.
Розрізняють такі види мислення:
– наочно-дійове − спирається, як правило, на вже існуючий досвід і не використовує такі операції, як аналіз і абстракція;
– образне − застосування образів предметів, які засвоєні у минулому та збереглися у пам’яті;
– абстрактно-логічне − відображення фактів, зв’язків і закономірностей, які не відтворюються ані в наочно-дійовому, ані образному уявленні;
– розуміння усної або письмової мови − пізнання таких зв’язків між предметами і явищами, які вже подано джерелом інформації у певній системі понять, що відображають ці зв’язки;
– мислення ймовірностями спирається не на безпосереднє сприйняття предметів, а на ступінь вірогідності подій, що очікуються;
– планування пов’язане з уявленнями та мисленням імовірностями;
– планування − це розумові дії, що спрямовують на подолання можливих перешкод на шляху до мети;
– уявлення − створення нових образів на основі минулих;
– мрія − створення образу бажаного майбутнього.
Мислення спрямовується на вирішення певних завдань − від найпростіших, елементарних, до складних. Етапи розумових дій щодо вирішення завдань включають: усвідомлення їх виявлення асоціацій, відсів і появу пропозицій, їх перевірку, тобто уточнення, спростування або підтвердження, і на завершення − прийняття рішення. Всі ці етапи вирішення будь-яких завдань характеризуються певними формами мислення:
– асоціації − елементарні зв’язки уявлень і понять між собою, завдяки яким одне уявлення, поняття викликає інше;
– судження − відбиття логічних зв’язків між предметами і явищами, як правило, в процесі суджень щось стверджується або заперечується;
– умовивід − утворення шляхом міркування нового судження на основі кількох взаємопов’язаних засновків-суджень; ,
– розуміння − пізнання зв’язків між предметами, явищами, що переживається як задоволення пізнавальної потреби;
– поняття − це найвищий рівень узагальнення, характерний для словесно-логічного мислення, в якому відображаються істотні ознаки досліджуваного об’єкта.
Вся розумова діяльність складається з розумових операцій, які наведені нижче.
Аналіз − це уявне розчленування цілого на частини або уявне виділення з цілого його аспектів, дій, відношень.
Синтез − мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак, властивостей предметів, явищ або понять. Синтез − зворотний до аналізу процес думки, це поєднання частин, властивостей, дій, відношень в одне ціле. Аналіз і синтез − дві взаємозалежні логічні операції. Синтез, як і аналіз, може бути як практичним, так і розумовим.
Аналіз і синтез сформувалися в практичній діяльності людини. У трудовій діяльності люди постійно взаємодіють із предметами і явищами, їх практичне освоєння і призвело до формування розумових операцій аналізу й синтезу.
Порівняння − це встановлення подібності й розходження предметів, явищ і їх компонентами. Порівняння ґрунтується на аналізі. Перш ніж порівнювати об’єкти, необхідно виділити одну або кілька їхніх ознак, за якими буде проводитися порівняння.
Порівняння може бути однобічним, або неповним, і багатобічним, або більш повним.Порівняння, як аналіз і синтез, може бути різних рівнів − поверхневе і глибоке. У цьому випадку думка людини йде від зовнішніх ознак подібності й розходження до внутрішніх, від очевидного до прихованого, від явища до сутності.
Абстрагування (абстракція) − мислене виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ або понять, їх компонентів з абстрагуванням від несуттєвих ознак. Абстрагування − це процес уявного відволікання від певних ознак, сторін конкретного з метою кращого його пізнання. Людина подумки. виділяє яку-небудь ознаку предмета і розглядає її ізольовано від усіх інших ознак, тимчасово абстрагуючись від них. Ізольоване вивчення окремих ознак об’єкта при одночасному абстрагуванні від всіх інших допомагає людині глибше зрозуміти сутність речей і явищ. Завдяки абстракції людина змогла відірватися від одиничного, конкретного і піднятися на найвищу ступінь пізнання − наукового теоретичного мислення.
Конкретизація − процес, зворотний до абстрагування і нерозривно пов’язаний з ним.Конкретизація − перехід від загального до часткового, зв’язок теорії з практикою, розкриття окремих положень на прикладі існуючого в об’єктивному світі предмета, явища, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду, сприяння кращому пізнанню дійсності.Конкретизація − це повернення думки від загального й абстрактного до конкретного з метою розкриття змісту.
Розумова діяльність завжди спрямована на отримання якого-небудь результату. Людина аналізує предмети, порівнює їх, абстрагує окремі властивості для того, щоб виявити в них спільне, щоб розкрити закономірності, які керують їхнім розвитком, щоб опанувати ними.
Узагальнення − виділення на підставі порівняння головного, загального, особливого або часткового, що може бути характерним для певного явища, предмета, об’єкта. Узагальнення,таким чином, є виділення в предметах і явищах спільного, котре виражається у вигляді поняття, закону, правила, формули і т. п.
Мислення людини протікає у формі суджень і умовиводів. Судження − це форма мислення, яка відбиває об’єкти дійсності в їхніх зв’язках і відношеннях. Кожне судження − це окрема думка про що-небудь. Послідовний логічний зв’язок декількох суджень, необхідний для того, щоб вирішити яке-небудь розумове завдання, зрозуміти що-небудь, знайти відповідь на питання, називається міркуванням. Міркування має практичний сенс лише тоді, коли воно призводить до певного висновку, умовиводу. Умовивід і буде відповіддю на питання, підсумком пошуків думки. Умовивід − це висновок із декількох суджень, що дає нам нове знання про предмети і явища об’єктивного світу. Умовиводи бувають індуктивні, дедуктивні та за аналогією.
Індуктивний умовивід − це умовивід від одиничного (окремого) до загального. Із суджень про декілька одиничних випадків або про їхні групи людина робить загальний висновок.
Міркування, у якому думка рухається у зворотному напрямку, називають дедукцією, а висновок − дедуктивним. Дедукція − це виведення окремого випадку із загального положення, перехід думки від загального до менш загального, до окремого або одиничного. При дедуктивному міркуванні ми, знаючи загальне положення, правило або закон, робимо висновок про окремі випадки, хоча їх спеціально і не вивчали.
Умовивід за аналогією − це умовивід від окремого До окремого. Сутність умовиводу за аналогією полягає в тому, що на підставі подібності двох предметів у певному відношенні робиться висновок про подібність цих предметів і за іншими відношеннями. Умовивід за аналогією лежить в основі створення багатьох гіпотез, здогадів.
Результати пізнавальної діяльності людей фіксуються у формі понять. Пізнати предмет − означає розкрити його сутність. Поняття є відображенням істотних ознак предмета. Щоб ці ознаки розкрити, потрібно всебічно вивчити предмет, встановити його зв’язки з іншими предметами. Поняття про предмет виникає на основі багатьох суджень і умовиводів про нього.
Поняття як результат узагальнення досвіду людей є найвищим продуктом мозку, вищим ступенем пізнання світу.
Кожне нове покоління людей засвоює наукові, технічні, моральні, естетичні й інші поняття, вироблені суспільством у процесі історичного розвитку. Засвоїти поняття − це означає усвідомити його зміст, уміти виділяти-істотні ознаки, точно знати його межі (обсяг), його місце серед інших понять для того, щоб не плутати з подібними поняттями; уміти користуватися цим поняттям у пізнавальній і практичній діяльності.
Розумова діяльність людини виявляється в .розумінні об’єктів мислення й у вирішенні на цій основі різноманітних розумових завдань.
Розуміння − процес проникнення думки в сутність чого-небудь. Об’єктом розуміння може бути будь-який предмет, явище, факт, ситуація, дія, слова людей, твір літератури й мистецтва, наукова теорія і т. д.
Розуміння може бути включене в процес сприйняття об’єкта і виражатися в упізнаванні, усвідомленні його, воно може здійснюватися і поза сприйняттям.
Розуміння є обов’язковою умовою вирішення розумових завдань.
Діючи, людина вирішує різноманітні завдання. Завдання являє собою ситуацію, що визначає дію людини, яка задовольняє потребу шляхом зміни цієї ситуації.
Сутність завдання полягає в досягненні мети. Складні завдання людина вирішує в кілька етапів. Усвідомивши мету, питання, виниклу потребу, вона потім аналізує умови завдання, складає план дій і діє.
Одні завдання людина вирішує безпосередньо, шляхом виконання звичних практичних і розумових дій, інші завдання − опосередковано, шляхом надбання знань, необхідних для аналізу умов завдання. Завдання останнього типу називаються розумовими.
Вирішення розумових завдань відбувається у кілька етапів. Перший етап − усвідомлення питання завдання й прагнення знайти на нього відповідь. Без питання немає завдання, немає взагалі діяльності мислення.
Другий етап вирішення розумових завдань − це аналіз умов завдання. Не знаючи умов, не можна вирішити жодного завдання, ні практичного, ні розумового.
Третій етап вирішення розумового завдання − саме вирішення. Процес розв’язання здійснюється за допомогою різних розумових дій з використанням логічних операцій. Розумові дії утворюють певну систему, послідовно змінюючи одна одну.
Останнім етапом вирішення розумових завдань є перевірка правильності рішення. Вона дисциплінує розумову діяльність, дозволяє осмислити кожен її крок, знайти непомічені помилки і виправити їх.
Вміння вирішувати розумові завдання характеризує розум людини, особливо, якщо людина може вирішувати їх самостійно й найбільш економними способами.
1.6. Поняття творчого мислення та його розвиток
У психології розвитку існують два підходи до проблеми розвитку творчого мислення:
1) генетичний, що відводить основна роль спадковості;
2) середовище, представники якого вважають вирішальним фактором розвитку зовнішні умови;
3) генотип − середовищна взаємодія, прихильники якого виділяють різні типи адаптації індивіда до середовища в залежності від спадкоємних рис.
У третьому підході існує кілька напрямів. В.Н.Дружинін, В.И. Тютюніна й інші вважають за необхідне для розвитку творчого мислення:
– відсутність регламентації предметної активності, точніше − відсутність зразка, регламентованої поведінки;
– наявність позитивного зразка творчої поведінки;
– створення умов для наслідування творчої поведінки та планування проявів агресивної та деструктивної поведінки;
– соціальне придушення творчої поведінки.
Вони виділяють серед умов і повсякденне життя індивідумів, і досягнутий ними рівень творчого мислення. Ідея ця власне кажучи біхевіористична та полягає в тому, що розвиткові творчого мислення сприяють ті ж аспекти ситуації, що приводять до навчання: повторення тапідкріплення. А етап імітації є необхідною ланкою розвитку творчої особистості.
Дж.Вульвіл і Р.Лоу розвиток творчого мислення не зводять до нагромадження досвіду, а уявляють як структурну зміну операційного складу. Розвиток (у межах теорії Ж. Піаже[3]) трактується як виникнення врівноваженої структури або зрівноважування (виникнення когнітивного конфлікту). Творче мислення розвивається завдяки процесам, подібним “зрівноважуванню” і таким, що запускається при виникненні когнітивного конфлікту.
П.Я.Гальперін розробив розвиваючий метод заснований на соціальній взаємодії. Ідея соціального навчання (А. Бандура) полягає в тім, що ми здатні вчитися, спостерігаючи поведінку інших людей і приймаючи її за зразок. Зразки творчої поведінки можуть передавати визначений підхід до вирішення завдань, до визначення зони пошуку.
Ідея соціоактивного конфлікту припускає, що взаємодія між суб’єктами, які володіють різними точками зору на питання і різними стратегіями вирішення завдання, приводять до виникнення внутрішнього конфлікту та нерівноваги, що дає імпульс творчому розвиткові індивіда (В. Дуаз і Г. Мюньі).
Таким чином, існують два напрямки проблеми розвитку творчого мислення:
– вплив умов виховання і повсякденного життя;
– проведення розвиваючого експерименту.
Розвиток відбувається в процесі навчання та виховання. Воно формується в процесі взаємодії зі світом, за допомогою оволодіння в процесі навчання змісту матеріальної і духовної культури, мистецтва. Тому є можливість говорити про спеціальне, цілеспрямоване формування творчого мислення, про системний формуючий вплив.
Розглянемо погляди різних авторів на творче мислення, на показники, що характеризують це мислення
У закордонній психології творче мислення частіше зв’язують з терміном “креативність”. У 60-х роках XX ст. поштовхом до виділення цього типу мислення послужили данні про відсутність зв’язку між інтелектом і успішністю вирішення проблемних ситуацій. Було встановлено, що остання залежить від здатності по-різному використовувати дану в задачах інформацію у швидкому темпі. Такий тип мислення (Дж. Гілфорд, Н. Марш, Ф. Хеддон, Л. Кронбах, Е.П. Торренс) назвали креативністю і стали вивчати її незалежно від інтелекту − як мислення, зв’язане зі створенням або відкриттям чого-небудь нового.
Для визначення рівня креативності Дж. Гілфорд виділив 16 гіпотетичних інтелектуальних здібностей, що характеризують креативність.
Серед них:
1) швидкість думки − кількість ідей, що виникають в одиницю часу;
2) гнучкість думки − здатність переключатися з однієї ідеї на іншу;
3) оригінальність − здатність робити ідеї, що відрізняються від загальноприйнятих поглядів;
4) допитливість − чутливість до проблем у навколишньому світі;
5) здатність до розробки гіпотези;
6) ірреальність − логічна незалежність реакції від стимулу;
7) фантастичність − повна відірваність відповіді від реальності при наявності логічного зв’язку між стимулом і реакцією;
8) здатність вирішувати проблеми, тобто здатність до аналізу і синтезу;
9) здатність удосконалити об’єкт, додаючи деталі;
10) і так далі.
Е.П.Торес виділяє чотири основних параметри, що характеризують креативність:
1) легкість − швидкість виконання завдань;
2) гнучкість − число переключень з одного класу об’єктів на іншій у ході відповідей;
3) оригінальність − мінімальна частота даної відповіді до однорідної групи;
4) точність виконання завдань.
Особливий тип мислення, який називається у закордонній психології креативністю, у даний час глибоко вивчається англо-американськими вченими, однак сутність цієї властивості поки до кінця не з’ясована.
У вітчизняній психології так само широко розробляються проблеми творчого мислення людини. Вона ставиться як проблема продуктивного мислення у відмінності від репродуктивного. Психологи одностайні у визнанні того, що в будь-якому розумовому процесі сплетені продуктивні та репродуктивні компоненти. Велика увага приділяється розкриттю сутності творчого мислення, виявленню механізмів творчої діяльності та природи творчого мислення.
Й.Я.Лернер характеризує творче мислення по його продуктові. Працівники в процесі творчості створюють суб’єктивно нове, при цьому виявляючи свою індивідуальність.
З погляду Д.Б.Богоявленської, творчість є ситуативно нестимульованою активністю, що виявляється в прагнення вийти за межі заданої проблеми.
За В.Н. Дружиніним, творче мислення − мислення, пов’язане з перетворенням знань (сюди він відносить уяву, фантазію, породження гіпотез та інше).
Суть творчого мислення зводиться, за Я.А.Пономарьовим, до інтелектуальної активності та чуттєвості (сензитивності) до побічних продуктів своєї діяльності.
Я.А. Пономарьов, В.Н. Дружинін, В.Н. Пушкін та інші психологи вважають основною ознакою мислення неузгодженість мети (задуму, програми) і результату. Творче мислення виникає в процесі здійснення і зв’язана з породженням “побічного продукту”, що і є творчим результатом.
Виділяючи ознаки творчого акту, усі дослідники підкреслюють його несвідомість, неконтрольованість волею і розумом, а також зміненість стану свідомості.
Друга ознака творчого мислення − спонтанність, раптовість творчого акту від зовнішніх ситуативних причин.
Таким чином, головна особливість творчого мислення зв’язана зі специфікою протікання процесу в цілісній психіці як системі, що породжує активність індивіда.
Інша справа − оцінка продукту як творчого. Тут у силу вступають соціальні критерії: новизна, свідомість, оригінальність і так далі.
З творчим мисленням сполучені дві особистісних якості: інтенсивність пошукової мотивації ічуттєвість до побічних утворень, що виникають при розумовому процесі.
У якості “ментальної одиниці” виміру творчості розумового акту, “кванта” творчості, Я.А. Пономарьов пропонує розглядати різницю рівнів, що домінують при постановці і вирішенні задачі.
И.Я. Лернер вважає, що основу творчого мислення являють собою наступні риси: самостійне переносення знань і умінь у нову ситуацію; бачення нових проблем у знайомих, стандартних умовах; бачення нової функції знайомого об’єкта; бачення структури об’єкта, що підлягає вивченню, тобто швидке, часом миттєве охоплення частин, елементів об’єкта в їхньому співвідношенні один з одним; уміння бачити альтернативу вирішення, альтернативу підходу в його пошукові; уміння комбінувати раніше способи вирішення проблеми в новий спосіб і уміння створювати оригінальний спосіб вирішення при популярності інших.
Опанувавши цими рисами, можна розвивати їх до рівня, зумовленого природними задатками і ретельністю. Однак перерахованим рисам властива одна властивість − “вони не засвоюються в результаті одержання інформації або показу дії, їх не можна передати Інакше як включенням у посильну діяльність, що вимагає прояви тих або інших творчих рис і тим самим таку, яка ці риси формує”.
Д.Б. Богоявленскою була виділена (1983 р.) одиниця виміру творчості, названа “інтелектуальною ініціативою”. Вона розглядається як синтез розумових здібностей і мотиваційної структури особистості, що виявляються в продовженні розумової діяльності за межами необхідного, за межами вирішення задачі, що ставиться перед людиною. Головну роль у детермінації творчої поведінки грають мотивації, цінності, особистісні риси. До числа основних рис відносять: когнітивну обдарованість, чутливість до проблем, незалежність у невизначених і складних ситуаціях.
В.А. Крутецький структуру творчого мислення уявляє собі таким чином:
– здатність до формалізованого сприйняття будь-якого матеріалу, схоплювання формальної структури задач;
– здатність до логічного мислення в сфері кількісних і якісних відносин, числової і знакової символіки, здатність мислити математичними символами;
– здатність до удосконалювання процесу логучних міркувань і системи відповідних дій, здатність мислити згорнутими структурами;
– гнучкість розумових процесів у діяльності;
– прагнення до ясності, простоти, економічності та раціональності вирішення;
– здатність до швидкої і вільної перебудови спрямованості розумового процесу, переключення з прямого на зворотний хід думки;
– пам’ять щодо процесу (узагальнена пам’ять на відносини, типові характеристики, схеми міркувань і доказів, методи вирішення задач і принципи переходу до них);
– спрямованість розуму на виконання конкретного завдання.
Так само до творчого мислення В.А. Крутецький відносить наступні “неістотні” компоненти: швидкість розумових процесів як тимчасова характеристика; обчислювальні здібності; пам’ять на цифри, числа, формули, моделі, схеми; здатність до просторових відносин; здатність наочно уявляти абстрактні відносини і залежності.
Отже, у вітчизняній психології дослідження творчого мислення теоретично обґрунтовані, індивідуальні розходження аналізуються не тільки з кількісної сторони, але і якісної сторони. Проте, усе ще незначна кількість досліджень у цій сфері.
Таким чином, творче мислення − мислення, пов’язане зі створенням або відкриттям принципово нового суб’єктивного знання, з генерацією власних оригінальних ідей.
Показниками, що характеризують творче мислення є наступні: швидкість, гнучкість і оригінальність думки.
Швидкість містить у собі два компоненти: легкість мислення, тобто швидкість переключення текстових завдань і точність виконання завдання.
Гнучкість розумового процесу − це переключення з однієї ідеї на іншу. Здатність знайти кілька різних шляхів вирішення однієї і тієї ж задачі.
Оригінальність − мінімальна частота даної відповіді по відношенню до однорідної групи.
1.7. Типологічні характеристики творчого мислення особистості
Філософська категорія творчості як діяльності, спрямованої на створення нового, неповторного, оригінального, суттєвою складовою містить творче мислення людини. Психологічний словник визначає його як вид, або тип мислення, що характеризується створенням суб’єктивно нового продукту та новоутвореннями у самій пізнавальній діяльності на шляху його створення. Ці новоутворення становлять визначну відмінність даного типу мислення і мають вияв у мотивації, цілях, оцінках.
Теорія творчого мислення містить безліч різноманітних підходів до визначення його механізмів та закономірностей. Згідно одному з них, творче мислення є діалогічним мисленням (В.С. Біблер, Г.Я. Буш, Р.І. Павільоніс, О.Є. Самойлов). В.С. Біблер називає провідною формою творчого мислення логіку діалога − “діалогіку”, яка є формою внутрішнього сперечання, схемою самообгрунтування логіки мислення. Діалогічне мислення пов’язується у наукових дослідженнях із теорією діалогу культур.
Близьким за змістом є поняття діалектичне мислення, що застосовує Є.В. Ільєнков. Вміння дійсно грамотно сперечатись з іншою точкою зору покладається в основу іншого, більш цінного вміння − вміння сперечатись із самим собою, що є основою самокритичності мислення[4]. Близьким поняттям є самостійність мислення, яка є ознакою вищої діалектичної культури розуму.
Іншим підходом до визначення творчого мислення є виділення його критичної спрямованості як його визначальної характеристики. У такому розумінні воно розглядається як критичне мислення (Б. Блум, Дж. МакПек, Р.Н. Енніс). Відмінність між традиційним і критичним способом мислення розкриває Г. Сельє. Ключовою функцією критичного способу мислення автор визначає вибір між альтернативами та різнопланову оцінку ситуацій.
Одним із критеріїв творчого мислення дослідники називають здатність людини до рефлексії. Дж. Дьюї використовує поняття рефлексивне мислення, що визначається як дія, яка є умовою того, що існуючі факти визивають інші факти або істини таким чином, щоб вивести впевненість у останніх на основі або за гарантією перших. Дж. Дьюї пов’язує рефлексію і критичність мислення. Рефлексивне мислення поєднує принципи індукції та дедукції: індуктивне відкриття є процесом утворення ідеї, дедуктивний доказ є процесом розвитку, використання та перевірки фактів[5]. У педагогічній діяльності рефлексія набуває своєрідного прояву у емпатії. Емпатія − це особливий вид емоційного контакту з ситуацією, в котрій людина діє.
Е. де Боно творчий тип мислення визначає як латеральне мислення − процес обробки інформації на основі творчих здібностей та інтуїції. Цей вид не виключає логічного мислення, між ними не існує протиріч − обидва визнаються необхідними і взаємодоповнюючими. Творчість є перебудовою стереотипів, а латеральне мислення виступає умовою перетворення звичних уявлень та виникнення нових моделей. Діяльність латерального мислення спрямована на подолання пасивності у мисленні та пов’язаних з ним психічних функціях (увага, пам’ять, сприйняття). Автор визначає методи і прийоми такого типу мислення: пошук альтернатив, перегляд вихідних припущень, відкладання остаточного рішення, відстрочення оцінки, проектування, визначення домінуючої ідеї, подрібнення на частини, метод протилежного, “мозковий штурм”, метод аналогій, вибір точки входу і зони уваги[6].
Одним із критеріїв творчого мислення є здатність до розумового прогнозування. Нерозривний взаємозв’язок між наслідуванням, неперервністю психічного розвитку та прогнозуванням висвітлює А.В. Брушлінський. Прогнозування у мисленні автор визначає як пошук та відкриття істинного, невідомого, як носія визначених та все більше окреслених відносин та одночасне формування критеріїв (еталонів) пошуку. Оскільки мислення завжди є цілепокладанням, цілеутворюванням, прогнозування у ньому розуміється як певне суб’єктивне узагальнення, що виводиться із минулого досвіду рішення аналогічних задач[7]. Основним принципом будь-якої діяльності мислення А.В. Брушлінський називає неперервність (недиз’юнктивність) цього психічного процесу, що дає змогу стверджувати про неможливість розділу мислення на репродуктивне та продуктивне. Новоутворення, які виникають у ході процесу мислення, зумовлюють його розвиток і, у цьому сенсі, мислення завжди є творчим, самостійним.
Важливою ознакою творчої особистості є активна позиція людини у підході до проблеми, оптимізм та впевненість у досягненні успіху. Критерієм розвинутого творчого мислення можна назвати його позитивність (В. Калошин). Позитивне мислення характеризує ставлення людини до своїх проблем та проблем людства, а також сприяє їх вирішенню за допомогою конструктивних дій. Таке спрямування мислення дає змогу подолати слабкість та обмеженість, людина свідомо контролює свої думки, почуття та емоції, у неї формується позитивна Я-концепція.
Процес творчості безпосередньо пов’язаний з процесом мислення, який характеризується низкою ознак. По-перше, творче мислення є пластичним. Творчі люди пропонують багато рішень у тому випадку, коли звичайна людина може знайти одне чи два рішення. По-друге, воно рухливе: для нього не є складним перейти від одного аспекту проблеми до іншого, не обмежуючись однією точкою зору. І, нарешті, творче мислення є оригінальним. Воно породжує несподівані, небанальні, незвичні рішення.
Дані досліджень свідчать, що для здійснення творчого відкриття необхідні не тільки креативні й когнітивні здібності, але й те, що воно є продуктом двох типів мислення: дивергентного і конвергентного. Відомий теоретик творчого процесу Дж.Гілфорд виділяв два засоби творчих процесів, мисленнєвих операцій: конвергентне і дивергентне.
Конвергентне мислення спрямоване на отримання результатів, які визначаються тим, що відновлюють у пам’яті ті знання, що були набуті раніше. Конвергентне мислення залишається в рамках формальної логіки і не робить тих фантастичних стрибків, які необхідні для отримання нового. У процесі конвергентного мислення людина реалізує не всі свої мисленнєві можливості.
Дивергентне мислення, навпаки, пов’язане з відмежуванням від звичного, очікуваного, в ньому є раптові асоціативні переходи, логічні розриви, перебіги думки, які нібито незрозумілі.
Науковці виділяють шість типів здібностей, притаманних дивергентному мисленню, а саме:
− проникливість у пошуках проблем;
− швидкість мовлення;
−легкість генерування ідей;
− гнучкість;
− віддаленість;
− оригінальність асоціацій.
Дивергентне мислення пов’язане з генеруванням великої кількості несподіваних альтернатив.
Конвергентне та дивергентне мислення називаються ще шаблонним та нешаблонним. Люди, які мислять шаблонно, вибирають згідно з їх точкою зору найрозумнішу позицію, а потім, розвиваючи її логічно, намагаються вирішити проблему. Щодо тих, хто мислить нешаблонно, то вони віддають перевагу новому поглядові на проблему та дослідження її з різних точок зору, замість того, щоб дотримуватися раз обраної позиції.
Слід зауважити, що шаблонне мислення завжди вважалося єдиним правильним мисленням. Логіка як яскрава форма такого мислення вважалася за взірець, при цьому не враховувалися її недоліки. Нешаблонне мислення яскравіше демонструє себе в дії. Більш того, нешаблонне мислення не тільки вирішує проблеми, а має справу з новим поглядом на речі і різноманітними ідеями. Один із засобів нешаблонного мислення полягає в навмисному використанні раціоналізованої здібності розуму. Деякі люди настільки переймаються ідеєю нешаблонного мислення, що розпочинають постійно використовувати його замість шаблонного. Більшість людей взагалі заперечують необхідність нешаблонного мислення, вважаючи, що для них цілком достатньо одного шаблонного, логічного. Фактично ж ці два типи мислення не виключають, а доповнюють один одного: вони компліментарні. У тому випадку, коли проблему неможливо вирішити завдяки шаблонному мисленню, або коли виникає потреба в новій ідеї, слід застосовувати нешаблонне мислення. Оскільки нешаблонне мислення спрямоване на відкриття нової ідеї, то його можна віднести до творчого. Різниця між шаблонним і нешаблонним мисленням полягає в тому, що при шаблонному мисленні логіка керує розумом, а при нешаблонному − вона його обслуговує.
На основі вище висвітленого можна зробити наступні висновки:
Здатність людини до творчості не характеризується якоюсь однією конкретною здібністю (виключаємо тут випадки прояву яскравої обдарованості: музичної, художньої тощо). Це інтегративна якість особистості, яка відображає її особливу внутрішню структуру: спрямованість, певні психічні процеси, характерологічні якості, уміння. Природжене і набуте виступає тут у діалектичній єдності і нерозривному зв’язку. Дослідники проблеми творчості, як правило, під поняттям “творчі здібності”розуміють синтез властивостей і особливостей особистості, які характеризують ступінь її відповідності вимогам певного виду навчально-творчої діяльності і обумовлюють рівень результативності (продуктивності) такої діяльності. Тому, більш коректно, на нашу думку, використовувати термін “творчі можливості”.
Головною ознакою творчої особистості вважаються її творчі якості, тобто індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають вимогам творчої діяльності та є умовою її успішного виконання. Тому проблема цілісного управлінського впливу, який би забезпечував інтеграцію психолого-виробничих умов праці з внутрішньою “творчою” структурою особистості є надзвичайно складна для реалізації у системі виробництва.
Критеріями здатності працівників до творчої діяльності можуть бути: застосування нових підходів до вирішення виробничих проблем; комплексне і варіантне використання у практичній діяльності всієї сукупності теоретичних знань і практичних навичок; бачення нової проблеми у зовні знайомій ситуації, знаходження варіативних шляхів її вирішення; застосування науково-доказового вибору дій у конкретній виробничій ситуації; проведення систематичного самоаналізу власної діяльності, дослідницької роботи з творчого узагальнення власного досвіду, досвіду інших; прояв гнучкості при виборі оптимального рішення у нестандартних (особливо конфліктних) ситуаціях.
Рівень розвитку творчих психічних процесів побачити досить складно. Разом з тим вони мають вирішальне значення для розвитку особистості як творчої. Тому існує проблема розробки і впровадження методик щодо вірогідного вивчення психічних процесів, які сприяють успішності у творчій діяльності.
Важливе значення має врахування і використання закономірностей протікання процесу творчості. Сам процес творчості впливає не тільки на результат, а й на творчий розвиток суб’єктів творчості, а значить виробничий процес повинен будуватися як творчий, в результаті якого виникає нове творче досягнення, що не міститься у вихідних умовах, повинен бути спрямований на розвиток творчого, зокрема дивергентного, мислення.
У діяльності, спрямованій на творчий розвиток працівника, менеджер має враховувати ряд особливостей: а) в діяльності окремі здібності виявляються не ізольовано, а у взаємодії і по відношенню до мети як щось цілісне; б) міра інтеграції здібностей в системі конкретної діяльності може мати індивідуальне забарвлення, бо з однією і тією ж продуктивністю окремих функцій у різних осіб результативність їх діяльності буде відрізнятися; в) кожний індивід характеризується ще й показником інтеграції окремих здібностей по відношенню до різних видів діяльності; г) ефективність розвитку творчих можливостей працівників у виробничому процесі значною мірою залежить від урахування при створенні творчої ситуації основних закономірностей і етапів творчого процесу. Закономірності творчого процесу, розвитку творчих якостей особистості накладають певні вимоги на технології встановлення і розробки змісту завдання, організації творчої виробничо-пізнавальної діяльності працівників.
[1] Кращим перекладом англійського поняття “self” є українські слова “сам” або “Я сам”, оскільки вони найточніше передають ідею “self” про Я як про початок, що активно діє. Але в тексті вираз “сам” практично неприйнятний, і тому ми залишаємо термін Я.