Питання 2.

Реформи, які розпочались у ХІ ст. порушували традиції та інтереси, які існували впродовж багатьох століть. Часом ідеї реформаторів не сприймались на місцях, мав місце опір. Якщо до влади на певній території приходив світський володар зі старими поглядами, він відновлював тут старі звичаї. Це викликало появу у середовищі реформаторів радикального крила, яке вимагало покласти кінець “приватній Церкві”. Корені симонії та невдач боротьби з нею представники цього крила вбачали у порушенні канонічної процедури обрання священиків через втручання світської влади.

Мусили відбутися певні зрушення і в даному напрямі. Після смерті Генріха ІІІ і в часи малолітства Генріха IV (1071 – 1106 рр.), якому тоді було 6 років, папство отримало можливість послабити вплив Священної імперії. За декретом папи Миколая ІІ (1059 р.) вибори пап ставили прерогативою виключно колегії кардиналів.

На тлі здобуття Генріхом IV імператорської корони в 21-річному віці (1071 р.) у 1073 р. новим папою під іменем Григорія VII (1073 – 1085 рр.) став колишній кардинал-архідиякон Гільденбранд². Він започаткував заходи продовжені його наступниками, які отримали в історії назву “грегоріанської реформи”. Його погляди і суть практичної політики розкриває знайдений серед його паперів документ “Dictatus Papae” (“Продиктоване папою”), який складається із 27 тез³. Фактично документ проголошував беззаперечну владу папи не тільки всередині Церкви, але й за її межами – над світськими правителями⁴.

Подібні наміри суперечили імператорським намірам, а тому з’явились передумови для загострення протиріч. Формально в центрі конфлікту опинилось питання інвеститури. В Німеччині єпископи проходили обряд інвеститури, тобто надання володіння леном через символічне вручення королем, чи його представником каблучки і посоху. Лише згодом відбувалось духовне освячення у сан.

Під час Великого Посту 1075 р. папа зібрав в Римі у Латеранському палаці Собор, який строго заборонив симонію, ввів целібат для всього духовенства і заборонив світську інвеституру єпископів. Григорій заявив, що монахи “…не повинні заважати досягати здібним людям духовного сану”. У відповідь юристи імператора поставили питання про повернення Церкви до апостольської бідності і повернення усіх отриманих пожалувань та володінь.

Суть суперечки була глибокою. Вона мала з’ясувати, хто має управляти християнським світом – папа, чи імператор.

Генріх IV не збирався виконувати рішення Собору і сам призначив декількох нових єпископів в Італії. Папа пригрозив відлученням. Тоді Генріх оголосив його не папою “лжемонахом Гільденбрандом”, а німецькі єпископи, залежні від імператора виступили на боці останнього. Зате німецька знать, не будучи зацікавлена у одноосібній владі Генріха, підтримала папу. У 1076 р. той відлучив німецького правителя від Церкви та звільнив його підданих від присяги на його користь. Єпископи почали каятись перед папою, а знать домовилась скинути короля, якщо той перебуватиме у відлученні більше року.

Це змусило Генріха IV у січні 1077 р. поспіхом відправитись через Альпи, майже без супроводу в Італію. Папа сховався у міцній фортеці Каносса. Три дні імператор просив аудієнції і босоніж стояв перед воротами замку. Григорій слушно сумнівався у його щирості, але все ж пустив, прийняв його покаяння і зняв відлучення. Цікаво, що випробовування причастям Генріх виконати відмовився.

Проте останній, зміцнивши своє становище у 1080 р. організував чисельне військо, увійшов на територію Італії і три роки тримав в облозі Рим. Григорій VII був змушений втекти до свого васала і сюзерена – нормандського короля Сицилії, де й помер у 1085 р. Це не вирішило протиріч, оскільки прибічними поміркованого і радикального крила продовжували вести війну. Поставлені імператором анти-папи не біли визнані Церквою. Більше того, за понтифікату Урбана ІІ (1088 – 1099 рр.) католицький клір зініціював І Хрестовий похід, який завершився вдало. Це підкреслило авторитет папи. Урбан не змінив жодної постанови, введеної Григорієм VII.

В кінці-кінців це ослабило становище Генріха IV, який був скинутий з престолу власним сином Генріхом V (1106 – 1125 рр.) і його після смерті навіть не наважились поховати за християнськими звичаями. Генріх V спробував продовжити політику батька, але був відлучений новим папою Калікстом ІІ (1099 – 1118 рр.) і погодився укласти примирення.

У 1122 р. в м. Вормс обома сторонами було підписано угоду – конкордат. За ним імператор міг тільки бути присутнім при виборах єпископів, але не міг втручатись у канонічну процедуру. Новообраний одразу вступав у сан і лише після цього проходив обряд світської інвеститури і ставав васалом імператора, будучи зобов’язаним виконувати свої світські доручення.

Питання 3.

В боротьбі за інвеституру в ХІ ст. обидві сторони були зацікавлені у підтримці їх багатих італійських міст, а тому часто жалували їм права самоуправління. Так Лукка, Сьєна і Піза отримали хартії вольностей від німецького імператора Генріха V, а вольності Флоренції та Мілану були підтверджені грамотами пап. Після смерті Генріха до влади у країні прийшла нова династія Штауфенів, або Гогенштауфенів. Одним з найвизначніших її представників був Фрідріх І Барбаросса (1152 – 1190 рр.), який вважав себе наступником імператорів Костянтина Великого, Феодосія І та Юстиніана І, поставив за мету “відновити у колишній силі і повноті велич Римської імперії”. Його легісти доводили, що римські імператори мали необмежену владу, а це давало підстави претендувати на абсолютність як у світських, так і в церковних справах.

Загалом на початку ХІІ ст. чітко визначилась політична орієнтація міст, яка згодом набула форм “партійного” протистояння гвельфів і гіббелінів⁵. Однак в основі цієї боротьби між містами насправді були зіткнення у сфері торговельних інтересів. Відсутність в середині ХІІ ст. політичної єдності між містами-комунами та постійні суперечності дозволили Фрідріху І розпочати утвердження тут своїх прав, оскільки на той час обов’язки міст щодо імператорів були мінімальними – надання невеликих грошових субсидій та військових загонів.

У 1154 р. він вступив з військом у Італію, зібрав під П’яченцою раду феодальних сеньйорів і висунув вимоги обмежити міське самоврядування за рахунок посилення впливу імператора. Найбільше претензій висувалось щодо Мілану, який активно утверджував свій вплив у Ломбардії. Згодом у Павії він коронувався італійською короною, вирушив до Риму, де підтримав боротьбу папи Адріана IV (1154 – 1159 рр.) з Арнольдом Брешианським і стабілізував суспільну ситуацію. Однак його союз з містами Італії виявився недовговічним. Папа висловлював незадоволення, що імператор сам призначав єпископів, порушуючи Вормський конкордат, а почав протегувати його ворогам.

У відповідь Фрідріх у 1158 р. почав новий похід в Італію. Підійшовши до Мілану, імператор зібрав у Ронкальській долині представників ломбардської знаті та міст, і, при підтримці 4-х юристів з Болоньї, опираючись на Кодекс Юстиніана І, намагався регламентувати свій вплив у регіоні. Феодали відмовились визнати права імператора, тоді той у 1161 р. почав облогу Мілану, а весною 1162 р. захопив його⁶. Жорстока поведінка Фрідріха відштовхнула від нього навіть ті міста, які раніше симпатизувати імператору. Відбувалась консолідація всієї Італії (від Сицилії до Венеції) з метою опору Фрідріху. Коаліцію очолив папа Олександр ІІІ (1159 – 1181 рр.).

Особива роль в протистоянні продовжувала належати містам Ломбардії і зокрема – Мілану, який невдовзі відбудував стіни і почав організовувати союз міст. Сюди увійшли Верона, Венеція, Падуя, і Віченца, які 1165 р. створили Веронську лігу. У 1167 р. Бергамо, Мантуя, Феррара, Брешиа, Кремона створили ще одну лігу, яка об’єдналась з Веронською і утворила потужний консолідаційний блок – Ломбардську лігу. На початок 70-х рр. ХІІ ст. союз нараховував 37 міст. Він користувався підтримкою папства і королів Сицилії.

У 1175 р. Барбаросса в черговий раз вступив у Італію і обложив фортецю Олександрія, яка відкривала шлях до Мілану. Однак невдалі військові дії спричинили до раптового потрапляння у кільце оточення силами союзників. У 1176 р. ополчення ліги, яке складалось головним чином з рицарів і пополанів у битві під Леньяно (неподалік Верони) отримало вирішальну перемогу над Фрідріхом І. Сам імператор під час бою був збитий з коня і ледве втік від переслідувачів, загубивши свій меч і корогву. Німецькі рицарі також порозбігалось. В результаті перемоги чимало васалів Барбаросси перейшли на бік папи і міст Італії.

Виникла потреба по-новому регламентувати стосунки зі світською владою. Задля цього у Венеції в соборі святого Марка у 1177 р. був скликаний конгрес за участю представників міст, імператора і папи. Фрідріх пройшов принизливу процедуру, коли був змушений кинутися до ніг Олександра ІІІ, поцілувати їх, а при від’їзді з собору триматись за стремено папського коня. Він також підписав угоду, якою визнавав верховну владу понтифіка і відмовлявся від усіх своїх колишніх здобутків. За умовами наступного миру, укладеного в Констанці в 1183 р. всі Ронкальські постанови відмінялись. Міста формально визнавали суверенітет імператора, але мали право самі вибирати суддів, магістратів, утримувати військо, оголошувати війну і підписувати мир. Все це означало їх фактичну незалежність. За імператором зберігались тільки вища юрисдикція, право постою та формальне затвердження обраних консулів.

Таким чином, міські комуни Північної Італії одержали статус самостійних держав. До кінця ХІІ ст. в Італії поступово складалась досить своєрідна політична система – міського полі-центризму. Вона не була аналогом феодальної роздробленості сусідніх країн, однак відображала тенденції розвитку феодальних стосунків того часу. Небувалий розквіт італійських міст в наступні століття вивів країну в число найбільш розвинутих передових у всій Європі.

Питання 4.

Друга половина ХІІ – ХІІІ ст. були періодом появи і поширення маси єретичних вчень і рухів. Причинами цього була внутрішня християнізація Європи: на зміну зовнішньому, часто формально-обрядовому сприйняттю християнства у попередні епохи приходить його утвердження у масовій свідомості. Це у свою чергу породжувало духовні пошуки. Біблія почала перекладатись на народні мови, внаслідок чого до неї зріс інтерес у суспільства. Простежувалось масове релігійне піднесення, особливо – у містах, де був вищий рівень писемності і освіченості, існували щорічні ярмарки і торжища. Можливість послухати чиюсь проповідь була дуже ймовірною.

Найбільшими єретичними рухами середньовічної Європи того часу були катари і вальдени. Вони вже зазнали поразки на півдні Франції в результаті Хрестових походів початку ХІІІ ст. Однак така форма боротьби не завжди була вірною. Ефективніше було придушувати єресі у зародку, або й запобігати їх появі, вчасно і відповідаючи на релігійні потреби мас. Тому, крім військового, насильницького втручання Церква зініціювала появу інших форм боротьби: інквізицію та чернечі Ордени.

Інквізиція (“inquisitio” – священне розслідування) виникла в 30-х рр. ХІІІ ст. В усіх єпархіях було введено посаду папського інквізитора, який одноосібно проводив розслідування у справах єресі, виносив вирок. Для виконання вироку єретик передавався світській владі. Як правило його спалювали на вогнищі, оскільки вважали, що воно має очистити його душу від гріхів.

Однак таких заходів також виявилось недостатньо. Слід було запобігати появі єресей, які продовжували виникати. Церква не одразу прийшла до думки про створення жебрущих Орденів. Спершу існували проекти чергового реформування бенедектинського чернецтва, а саме проведення змін у його Статуті. На тлі появи симпатій щодо апостольського способі життя клюнійці, які володіли чималими маєтностями вже з середини ХІІ ст. поступово втрачали свій авторитет. Їм на зміну прийшли так звані цістерціанці, які в якості руху існували від 1098 р. Вони виникли за ініціативи одного з клюнійських абатів, який зі своїми однодумцями створив братство, яке суворо дотримувалось бідності.

У місті Сіто (лат. Цістерцій) за 60 миль від Клюні виник їх монастир, де заборонялось жити чужою працею, мати кріпаків чи васалів. Цістерціанці не реформували старих монастирів, а засновували нові – у безлюдних, часто неосвоєних місцевостях. Задля цього монахи розчищали територію під забудову і оселялись. Для допомоги у важкій фізичній праці вони набирали так званих конверсів (“навернених”) з сільської бідноти. Конверси приймали чернечі обіти, але були неповноправними членами монастиря, жили окремо і мали більше господарських обов’язків, ніж літургійних.

Цистерціанці носили білий одяг з нефарбованої грубої тканини, не вживали м’яса, вели замкнене життя, відгороджувались від світу чим більше уподібнювались першим бенедектинцям, ніж клюнійцям. Їхні монастирі утворили замкнену організацію – Орден, що являв собою федерацію рівноправних монастирів. Управління Орденом відбувалось щорічно за зборів абатів – так званого генерального капітулу. Він затверджував Статут монастиря.

Апогею могутності Орден набув за діяльності Бернарда Клервоського (1090 – 1153 рр.). Це була аскетична людина, байдужа до слави, грошей і влади. Він втілював ідеали святості ХІІ ст. і був найвидатнішим проповідником свого часу (зокрема взяв безпосередню участь в агітації щодо проведення ІІ Хрестового походу). Збереглося чимало його праць: 400 листів, богословські трактати тощо. Своїми діями він підняв авторитет цістерціанців. На 1200 р. Орден мав 525 монастирів, а на 1500 р. – біля 1400, в тому числі більше половини жіночих.

Цистерціанці ніяк не могли порвати з обмирщенням. Не обтяжений маєтками і кріпаками, Орден відрізнявся підприємливістю в ринковій діяльності. Кожен монастир був економічно самостійним, не фінансувався “згори” і тому міг виживати сам, своєю працею і винахідливістю. Наприклад англійські монахи цистерціанці фінансово зміцніли в результаті виробництва вовни і її постачання у Фландрію і Італію. Невдовзі Орден став далеким від ідеалів святості і аскетизму. З іншого боку замкнутість чернецтва, його відхід від світу задля спасіння власної душі не відповідав потребам Церкви, бо вона вимагала пастирів, проповідників і полемістів для роботи в масах і серед єретиків.

Тому вже у 20-х рр. ХІІ ст. папство відмовилося від протегуванню чернецтву і повернуло його під владу єпископів. Провідні позиції в Церкві знову зайняло духовенство, яке жило в мирі і вело пастирське служіння. У ХІІ ст. це духовенство, навіть ведучи аскетичне життя, відмежувалось від чернецтва і заснувало свої громади – канонікати, де вони жили спільно, складали свої прибутки у спільну касу для харчування і інших потреб.

Канонікати мали свої статути – regula, а тому рух отримав назву регулярних, або чорних каноніків, а також августинців, оскільки за основу було взято Статут, що приписувався святому Августину Аврелію. Центральна ідея Статуту – любов до Бога передбачає і любов до ближнього, яка вимагає активної жертовної діяльності для спасіння душі ближнього, а отже – активної проповідницької діяльності.

З цього часу всі нові Ордени, в тому числі і чернечі, які засновувались у ХІІ – ХІІІ ст. брали за зразок Статут Августина. Це спричинило до оформлення жебрущих Орденів, найвпливовішими серед яких стали францисканський і домініканський.

Першим орденом був Орден Францисканців. Його організатором був святий Франциск з Бернадону (1181/82 – 1226 рр.), що став засновником Асізького монастиря. Він походив із середніх верств, був сином торговця сукном. Під впливом вальденів почав відмовлятись від майна і почав проповідувати в покаянні і бідності. Після двох років проповіді влітку 1210 р. звернувся до папи Інокентія ІІІ. Папа його прийняв разом з 12 учнями. Однак діяльність Франциска його насторожила. Проте, все ж проповідник отримав вповноваження на проповідь. Організував Орден так званих молодших братів міноритів (minores fratres)

З 1209 – 1210 рр. розробляв статут, що був зведений до наступного:

1. повна бідність;

2. як Христос – обходитись без взуття;

3. заборона торкатись грошей;

4. одежа – сорочки, штани, грубий обов’язково залатаний плащ;

5. права мати знаряддя праці, бо мусили фізично працювати.

Франциск неписьменний, все робив самочинно і добровільно. Він зрозумів, що Статут не всі можуть прийняти, а тому у 1221 р. створив новий Статут: можна було носити взуття і мати два плащі – один на літо і на зиму. У 1223 р. – Франциск модифікував Орден до діючих Орденів. Однак статус жебрущого не змінився. Статут Ордену затвердив папа Гонорій ІІІ, визнавши, що на чолі Ордену має стояти генерал. У 1224 р. – у Франциска відкрились Христові рани. У 1226 р. – Франциск помер. У 1228 р. – Франциск був оголошений святим, а його ідея охопила всю Європу не тільки серед церковників, але й серед світських осіб. У 1264 р. – вже існувало 1100 монастирів францисканців із кількістю 25 тисяч монахів згідно третього статуту. На 1316 р. – існувало 1400 монастирів із 32 тисячами монахів. На синоді Ордену вирішили його поділити на 32 провінції, на чолі яких були міністри. Провінції ділились на сторожі (настоятелі). В Ордена з’явились категорії:

1. гвардіани (святі);

2. брати (монахи);

3. новики.

Під тиском світської влади було створено третій чин, куди поступали світські особи, що не могли бути монахами – терціарії. Вони жили за межами монастиря, але за Статутом. Серед них – французький король Людовік ІХ, який оголошений святим.

Зі збільшенням монастирів відбувався процес збагачення, однак це багатство Ордену, а не монахів. Всередині Ордену виник бунт проти багатства. Частина радикалів-францисканців називала себе спірітуалами (spiritus – від лат. дух). Вони вирішили повернутися до першого Статуту. Папа Іоанн ХХІ (1316 – 1333 рр.) відлучив їх від Церкви. Серед провідників руху був Вільгельм Оккам (1285 – 1349 рр.) – найбільший мислитель XIV ст. Його діяльність не влаштовувала папство. Оккама ув’язнили в Авіньоні на чотири роки, однак за допомогою генерала Ордену Мігеля Чезендо він втік до Людвіга IV Баварського (1314 – 1347 рр.), якого папа не затвердив королем. Проте, спірітуали не перемогли, бо їх не підтримали на загал.

Іншою течією були конвентуали – більш помірковане крило, яке утворювало великі чернечі общини (конвенти), хоч і їхнє майно перебувало у власності Апостольського Престолу. Конвенти часто були тимчасовими місцями перебування ченців, які проповідували в основному у містах і селах, на ринках, площах і перехрестях.

Домініканський Орден – засновник Домінік Гусман (1171 – 1221 рр.) з Кастилії, представник Ордену августинців, на честь якого його назвали, хоча є інший неправильний переклад від латинського словосполучення Domini canis – пси Господні.

У ході діяльності альбігойців помітив небезпеку, яку вони становили і з’ясував для себе, якими методами слід з ними боротися. Своє завдання вбачав у організації проповіді, щоб зберегти єдність католицької Церкви. У 1205 р. під час подорожі до Риму зустрівся з Інокентієм ІІІ і отримав від нього дозвіл на проповіді. На підставі цього заснував Орден, який на відміну від францисканців був Орденом вчених теологів.

Мета Ордену – боротьба з єресями, їх проповідями. Засоби боротьби – через своїх проповідників, які мали бути високо кваліфікованими знавцями Біблії. Центрами Ордену були університети Парижу і Болоньї. Невипадково саме з домініканцями була пов’язана діяльність найбільшого авторитету середньовічного богослов’я – Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Саме домініканці стали найавторитетнішими богословами особливо – у питаннях боротьби з єресями. З числа Ордену призначали чимало інквізиторів.

Однак у процесі своєї діяльності потребували приміщення, бібліотек, а отже і грошей. Тому досить швидко Орден відійшов від принципів повної бідності.