2.2. Класифікація принципів адміністративного права

Слід зазначити, що дослідженням системи галузевих принципів права займалися такі вчені, як В. Б. Авер´янов, О.П. Альохін, К. К. Афанасьєв, Ю. П. Битяк, Д. Галліган, А. М. Головістікова, І. П. Голосніченко, С. Д. Князєв, Ю. М. Козлов, А.М.Колодій,О.П.Коренєв, В. Я. Настюк,Ю.М.Старилов, Ю. О. Тихомиров, Г. І. Ткач, В. А. Юсупов та інші. Водночас погляди вчених щодо системи принципів мають суттєві відмінності, що ускладнює їх розуміння та практичне застосування. Разом із тим, система:

— це безліч пов´язаних між собою елементів, які складають визначене цілісне утворення;

— це по´єднання однорідного знання в одне ціле, виходячи з якої-небудь ідеї, з метою пізнання якої-небудь галузі явищ або всієї світобудови⁹;

— це визначений порядок у розташуванні та зв´язку дій; форма організації чого-небудь; щось ціле, яке являє собою єдність закономірно разташованих частин, які перебувають у взаємному зв´язку.

Оскільки поняття системи має надзвичайно широке застосування (майже кожний об´єкт може бути розглянутий як система), остільки його достатньо повне розуміння передбачає побудову низки визначень — як змістових, так і формальних. Лише в межах цих визначень вдається виразити основні характерні ознаки системи: цілісність, структурність, взаємозалежність із середовищем, ієрархічність, численність описів кожної системи тощо.

До того, як переходити до системи власне галузевих принципів адміністративного права, слід, на нашу думку, розглянути питання про класифікацію, її критерії та види принципів права. Це відповідатиме вимогам комплексного підходу до вивчення принципів адміністративного права, а також цілісному баченню їх системи.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а) за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, у якому вони закріплені): закріплені вміжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві;

б) за сферою дії (в одній чи в кількохгалузях, праві в цілому): загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципиправових інститутів;

в) за змістом: загальносоціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи.

Можлива й інша класифікація, пов´язана з дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін¹⁰.

О. Ф. Скакун пропонує класифікацію всіх принципів права за змістом і поділяє їх на загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні). До загальносоціальних принципів права вона відносить: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні; морально-духовні тощо, а до спеціально-соціальних (юридичних): загальні; галузеві та міжгалузеві.

В. А. Ведєрніков та В. С. Грекул, теж поділяючи всі принципи на загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні), серед останніх виділяють загально-правові; міжгалузеві; галузеві та принципи правових інститутів.

П. М. Рабінович застосовує інший критерій та виділяє такі види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні принципи об´єктивного юридичного права, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві¹¹.

Найбільш сучасну та повну класифікацію принципів, на нашу думку, наводить А. М. Колодій, який виокремлює наступні принципи: 1) правосвідомості; 2) правоутворення; 3) правотворчості, а серед них — законотворчості і нормотворчості; 4) системи права: а) загальноправові (основні); б) міжгалузеві; в) галузеві; г) інститутів права; 5) структури права: а) загальносоціального і юридичного; б) публічного і приватного; в) регулятивного і охоронного; г) матеріального і процесуального; ґ) об´єктивного й суб´єктивного; 6) правореалізації, а серед них — правозастосування; 7) правоохорони, а серед них — особливо — правосуддя і юридичної відповідальності¹².

Таким чином, найпоширеніша в юридичній літературі точка зору стосовно принципів права — це їх поділ на загальноправові, міжгалузеві та галузеві. Галузеві принципи, у свою чергу, поділяються на основні (загальні), інституційні та субінституційні.

На мій погляд, важливе значення для формування системи принципів адміністративного права України має науково обґрунтований підхід до цієї проблеми. З цього приводу заслуговують на увагу висновки окремих учених щодо системи принципів адміністративного права.

За радянських часів власні системи принципів адміністративного права пропонували О. П. Коренєв, В. А. Юсупов та ін.

Так, О. П. Коренєв виокремлював основні та спеціальні (інституційні) принципи адміністративного права.

До основних принципів адміністративного права вчений відносив: соціалістичний демократизм; демократичний централізм; планове здійснення управлінської діяльності; соціалістичний гуманізм; єдність рівних прав та рівних обов´язків; соціалістичний інтернаціоналізм; соціалістичну законність.

Спеціальні принципи, на думку цього автора, мають вужчу галузь застосування й обмежені рамками конкретних адміністративно-правових інститутів. Низку таких принципів можна виявити, наприклад, при аналізі та узагальненні норм, що визначають порядок проходження державної служби: змінюваність службовців, відсутність у них яких-небудь привілеїв, підконтрольність тощо. У нормах, що регулюють управління народним господарством, проявляється дія госпрозрахунку, режиму економії та інших принципів ведення соціалістичного господарства, а в нормах, що регламентують адміністративне провадження — принципу матеріальної істини, економічності й ефективності процесу тощо. При цьому, спеціальні принципи зумовлені основними принципами й не можуть їм суперечити.

В. А. Юсупов виділяє загальні принципи адміністративного права та принципи його інститутів. Перші базуються на основних засадах соціалістичного права, втілюючи його зміст, відображають закономірності економічного, ідеологічного, політичного та морального розвитку суспільства в специфічних адміністративно-правових формах; другі — конкретизують загальні принципи адміністративного права стосовно визначеної сфери суспільних відносин. До загальних принципів адміністративного права належать: організація, розвиток, охорона економічних та політичних відносин розвиненого соціалізму; принцип урахування пріоритету партійних актів; принцип урахування актів громадських і самодіяльних організацій трудящих; принцип урахування системності права; принцип урахування компетенції органу, що приймає адміністративний акт; принцип урахування конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян та іноземців; принцип ефективності адміністративного права. Інституційні принципи адміністративного права можуть бути виокремлені при аналізі його інститутів. Наприклад, виділяють наступні принципи адміністративного провадження: гласність; публічність; економічність; забезпечення соціалістичної законності; досягнення об´єктивної істини при розгляді справ; широка участь громадськості при розгляді справ; право правопорушника на захист тощо.

Таким чином, у радянський період розвитку науки адміністративного права було зроблено значні кроки до наукового розроблення системи принципів галузі, які стали підґрунтям для сучасних розробок теорії адміністративного права. Можна вважати, що запропонований О. П. Коренєвим та В. А. Юсуповим поділ принципів адміністративного права на основні (загальні) та спеціальні (принципи інститутів) і сьогодні превалює в адміністративно-правовій літературі. Але слід узяти до уваги, що наукові результати зазначених авторів вже не відповідають сучасним вимогам розвитку суспільних відносин і є дещо застарілими. Тому їх треба використовувати частково та відповідно до нових суспільних цінностей та орієнтирів у діяльності держави, першим з яких є забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

У сучасній російській юридичній літературі пропонуються кілька цікавих систем принципів власне галузі адміністративного права. Так, на думку Д. Галлігана, В. В. Полянського та Ю. М. Старилова, доцільно виокремлювати конституційні (політико-юридичні) та організаційні принципи адміністративного права.

До конституційних принципів адміністративного права належать: принцип законності; принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина, їх безпосередньої дії та правового захисту; принцип єдності (федералізму); принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки; принцип забезпечення права громадян на участь у державному управлінні; принцип ефективного управління; принцип рівності громадян перед законом; принцип гуманізму.

Організаційно-функціональними принципами визнаються: підконтрольність та підзвітність державних органів і державних службовців (принцип вертикальної підзвітності в системі управління); єдність основних вимог, які висуваються до державного управління; професіоналізм і компетентність державних службовців при здійсненні державного управління; гласність при здійсненні державного управління; відповідальність державних органів за прийняті адміністративні акти (рішення); відповідальність державних службовців за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов´язків; обов´язковість урахування наукових засад організації державного управління.

У свою чергу, Ю.М.Козлов пропонує виокремити такі принципи російського адміністративного права: принцип законності; принцип поділу влади; принцип федералізму; принцип гласності; принцип відповідальності.

Схожу систему принципів адміністративного права виділяє А.М.Головістікова, а саме:принцип пріоритету особистості, її прав, свобод та інтересів; принцип поділу влади; принцип федералізму; принцип законності; принцип гласності; принцип відповідальності.

Найбільш цікавою убачається пропозиція С.Д.Князєва проте, що специфічні принципи адміністративного права слід шукати у вузлових (концептуальних) точках стикання предмета і метода галузі, завдяки чому власні принципи адміністративного права матимуть іманентний зв´язок зі специфікою предмета цієї галузі й одночасно відображатимуть основні пріоритети й канали її регулятивного впливу на відносини, які виникають у межах організації та здійснення державної (муніципальної) адміністрації на різних рівнях публічної влади. Зокремаяк галузеві принципи визначено такі: соціальна орієнтація діяльності органів і посадових осіб публічної адміністрації; стабілізація управління й забезпечення ефективного суспільного розвитку; детальна регуляція юридичних процедур взаємовідносин громадян з суб´єктами виконавчої влади та захисту прав людини від свавілля адміністрації; судовий контроль за діяльністю усіх без винятку суб´єктів виконавчої влади; розмежування політичної та адміністративної складової публічної влади.

Таким чином, у російській юридичній літературі склалося декілька основних підходів до проблеми системи принципів адміністративного права. Водночас вважаємо, що запропонований Д. Галліганом,B. В.Полянським та Ю. М. Стариловим поділ принципів адміністративного правана конституційні (політико-юридичні) таорганізаційні є не дуже вдалим. Зазначений поділ наводить на думку, що принципи адміністративного права — це сукупність загальноправових ідей, які закладенів конституції, та принципів державного управління. Безсумнівно, адміністративнеправо та державне управління — різнопланові явища, принципи яких не можна ототожнювати. А це свідчить про відсутність загальновизнаної системи власне галузевих принципів адміністративного права. Більш вдалою, на нашу думку, є пропозиція C. Д. Князєва, який спробував, хоча й упостановній формі, сформулювати галузеві принципи власне адміністративного права.

2.3. Конституційні принципи адміністративного права.

Роблячи спробу взяти участь у за­значеній роботі, зазначимо, що нині принципи адміністративного права пропонується поділяти на загальні (ті, що сформульовані у Конституції України та, переважно, конституцій­них законах, відображають побудову правової системи та системи права в цілому. Вони діють однаково щодо усіх галузей права, у зв’язку з чим існують, так би мовити, на двох рів­нях: загальноправовому та галузево­му, не змінюючи, однак, при цьому своєї сутності та своїх характеристик. До переліку цих принципів зазвичай пропонують відносити: принцип вер­ховенства права, принцип верховен­ства закону, принцип заснованості дій учасників правовідносин на законі, принцип пріоритету прав і свобод лю­дини і громадянина, принцип рівності громадян перед законом, принцип взаємної відповідальності держави і людини, принцип гуманізму і справед­ливості у взаємовідносинах між дер­жавою та людиною) та спе­ціальні (ті, що відображають специ­фіку та особливості адміністративно-правового регулювання суспільних відносин).

Принцип законності слід розглядати як утвердження верховенства вимог і положень Конституції та законів України в ході адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. У французькому адміністративному праві принцип законності в загальній формі визначається як зв'язаність адміністрації законом. Цей принцип складається з двох елементів: обов'язку діяти відповідно до закону й обов'язку виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону. Тобто законність полягає в сукупності обов'язків, дозволів і заборон. Однак такий підхід до розуміння суті законності видається однобічним і вузьким.

Сучасна вітчизняна теорія адміністративного права стоїть на позиції ширшого тлумачення змісту цього принципу, що зумовлено демократизацією суспільних процесів, зміною природи самих нормативних актів, їх застосування, а також правосвідомості.

Принцип законності означає, що всі органи виконавчої влади, як й інші державні органи, утворюються відповідно до закону, який також наділяє їх відповідними повноваженнями. Не може бути повноважень поза законом. Окрім цього, надалі повноваження повинні здійснюватися у межах і в спосіб, визначені законом. Тобто рішення і дії мають бути пройняті ідеологією панування законності при неухильному дотриманні прав і свобод громадян, законних інтересів усіх учасників адміністративних правовідносин. Водночас цей принцип не можна тлумачити однобічно — лише щодо державних органів. Він стосується також громадян, які щоденно стикаються з цими органами. Щодо них громадяни повинні бути лояльними, сумлінно виконувати покладені на них правом обов'язки. І це лише основні елементи принципу законності.

Принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина випливає з положень ст. З Конституції України: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність є найвищою соціальною цінністю. Цей важливий принцип зумовлює такий характер взаємовідносин людини і держави, за якого остання повинна спрямовувати свою діяльність на втілення в життя конституційних прав і свобод громадян. Тобто принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина полягає у створенні таких умов, за яких кожна особа могла б самостверджуватись як гідний член суспільства.

Принцип рівності громадян перед законом виявляється в тому, що не може бути жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, політичних, релігійних переконань, соціального походження та іншими ознаками. Всі громадяни мають рівні права й обов'язки у сфері адміністративно-правових відносин: право на державну службу, на освіту, обов'язок відповідати за адміністративні правопорушення. Цей принцип має забезпечувати однакові “стартові” умови кожному громадянину для самореалізації в суспільстві.    Принцип демократизму нормотворчості та реалізації права виявляється в можливості громадян як безпосередньо, так і через своїх представників, різні організації брати участь у формуванні правової політики, в управлінні справами держави. Демократизм виявляється в розширенні повноважень органів місцевого самоврядування. Його можна вважати формою забезпечення прав і свобод громадян і одночасно методом управління й пошуку компромісу, поєднання свободи та порядку в дотриманні прав і свобод громадян.    Принцип взаємної відповідальності держави і людини означає, що держава і особа пов'язані взаємно кореспондуючими правами і обов'язками. Порушення однією із сторін своїх адміністративно-правових обов'язків тягне за собою юридичну відповідальність. Зокрема, держава зобов'язана відшкодувати людині завдану їй матеріальну і моральну шкоду (ст. 56 Конституції України).

Принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною — це “дух” законів і всієї системи адміністративного законодавства, яким мають бути пройняті норми адміністративного права, що закріплюють відносини між суспільством, державою і людиною. Він виявляється передусім у вимозі шанобливого ставлення представників держави до людської гідності. Цей світоглядний принцип можна вважати своєрідним “мотором” всієї складної системи взаємозв'язків держави й особи, який “рухає” суспільство до досягнення найвищого рівня розвитку.

В адміністративному праві він наповнюється цілком конкретним змістом, коли справа стосується певної особи. Йдеться, наприклад, про ситуації, пов'язані з розподілом благ або обов'язків, коли уповноважений орган чи посадова особа керується критеріями, визнаними законодавцем справедливими. Для особи цей принцип визначатиметься тим, чи поводяться з нею правильно, тобто відповідно до авторитетних стандартів, оскільки саме таке поводження задовольняє почуття справедливості.

2.4. Організаційно-функціональні принципи адміністративного права

Спеціальні принципи адміністративного права, формуються, з одного боку, під впли­вом загальних принципів, а з іншого,– з огляду на мету адміністративного права, що має двоєди­ний характер, полягаючи, як наслідок, у регулюванні діяльності публічної адміністрації через призму недотор­канності та непорушності суб’єктив­них публічних прав та свобод приват­них осіб.

Формування системи спеціаль­них принципів адміністративного права перебуває під дією чималої кількості чинників. Інакше кажучи, у ході конструювання системи прин­ципів адміністративного права ми маємо спиратися не тільки на власну правову історію, на сучасне україн­ське законодавство та мету вітчиз­няного адміністративного права, але й на досвід зарубіжних країн, зокре­ма країн ЄС у цій сфері. Звідси, а також підтримуючи думки інших нау­ковців, які вивчають принципи адмі­ністративного права, вважаємо за можливе сформу­лювати перелік таких принципів. Проте перед цим вважаємо за не­обхідне наголосити на тому факті, що принципи, про які йтиметься нижче, часто виконують подвійну роль. З одного боку, вони закладають підґрунтя на якому мають розвивати­ся норми адміністративного права, а з іншого,– виступають засадничими правилами діяльності публічної адмі­ністрації.

Здебільшого першим з таких прин­ципів називається принцип зв’яза­ності публічної адміністрації право­вим законом. Зазначений принцип є, фактично, удосконаленою формою вираження принципу законності. Від­мінності між ними полягають у тому, що суб’єкт публічної адміністрації у своїй діяльності має керуватися не будь-яким законом (принцип закон­ності), а лише тим, що є правовим за своєю сутністю або, інакше кажучи, заснованим на принципі верховен­ства права. Нині у ряді законодавчих актів, які регулюють діяльність ор­ганів державної влади, зазначається, що останні у своїй діяльності мають спиратися на принцип верховенства права (ст. 8 Кодексу адміністратив­ного судочинства України, що, фактично, дає змогу та одночасно зобов’язує останніх керуватися у своїй діяльності лише правовим зако­ном. Подібна точка зору знаходить, зокрема, прояв і у рішеннях Євро­пейського суду з прав людини, який вважає, що поняття «відповідно до закону» вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національ­ному законодавстві; воно також сто­сується якості відповідного законо­давства і вимагає, щоб це законодав­ство було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатною передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.

Однак на жаль, такі законодавчі положення є скоріше винятком ніж правилом, що суттєво гальмує реалі­зацію названого принципу у діяльно­сті публічної адміністрації. Тому ми переконані у необхідності введення до кожного законодавчого та підзаконного нормативного акта, який визна­чає правовий статус того чи іншого суб’єкта публічної адміністрації, поло­ження про необхідність керуватися у своїй діяльності лише правовим законом, тобто тим, що не суперечить принципу верховенства права.

Такий принцип адміністративного права означає не лише формальну відповідність дії або рішення публіч­ної адміністрації положенню відповід­ного законодавчого (нормативного) акта. Він вимагає також і того, щоб під час прийняття таких рішень або вчинення дій було дотримано відпо­відних процедур. Наприклад, орган публічної адміністрації може мати право на перевірку діяльності певної юридичної особи приватного права; перший елемент принципу законності, таким чином, дотриманий. Однак і у процесі розслідування мають бути до­тримані певні процедури, такі, як надан­ня цій юридичній особі певної інформа­ції та заслуховування її представників; висновки перевірки мають бути обґрун­товані зібраними доказами. Ці обме­ження також є складовим елементом названого принципу.

Європейський суд з прав людини, одним із складових аспектів принципу «передбачено законом» є передбачуваність для осо­би негативних наслідків за невиконан­ня закону. Суд відзначив, що однією з вимог, що випливають із принципу «передбачено законом», є передбачу­ваність міри відповідальності. Норма не може бути «законом», поки вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Особа повинна мати мож­ливість, якщо потрібно – з порадою з боку інших, передбачити свою відпо­відальність, яка була б розумною за конкретних обставин, та наслідки, до яких може призвести певна дія. Таким чином, приймаючи щодо при­ватної особи те або інше рішення, суб’єкт публічної адміністрації має враховувати і названий аспект.

Принцип пропорційності означає, що адміністративні рішення та дії повинні перебувати в розумному спів­відношенні з цілями, визначеними у законодавстві. Це насамперед стосує­ться меж можливих обмежень основ­них прав людини та громадянина. Обмеження, які запроваджуються адміністративним актом або рішенням, мають бути адекватними конкретній ситуації, яка потребує такого обме­ження, тобто перебуває у прийнятно­му співвідношенні до ваги та значення основного права.

Принцип заборони надформалізму, згідно з яким не допускається обмеження прав громадян, яке запро­ваджується тільки заради дотриман­ня форми. Реалізація приватними особами наданих їм суб’єктивних публічних прав та інтересів має здійс­нюватися у максимально спрощеному варіанті. Вимоги, які висуваються до звернень громадян, мають обмежува­тися виключно тими, що спрямовані на встановлення особи заявника та належного йому права на відповідне звернення. Проте на жаль, нині у діяльності органів державної влади, а особливо органів судової влади, цей принцип не дотримується, у ре­зультаті чого посадовими особами створюються штучні перепони на шляху реалізації громадянами на­даних їм прав. Так, наприклад, ухва­лою судді Київського районного суду м. Харкова було залишено без роз­гляду позовну заяву громадянина М. тому, що заявник не зазначив у ній номер свого телефону, обмежившись лише наданням повної інформації про місце свого проживання¹. Подібні си­туації є непоодинокими і у практиці діяльності суб’єктів публічної адміні­страції.

Принцип недискримінації є продовженням консти­туційного принципу рівності гро­мадян перед законом, відповідно до якого не може бути жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, по­літичних, релігійних переконань, со­ціального походження та іншими ознаками. Цей принцип має забезпе­чувати однакові «стартові» умови кожному громадянину для самореалі-зації в суспільстві.

У Конституції України щодо цього принципу є кілька норм. Так, у ст. 21 Основного Закону зазначено, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», а у ч. 1 та ч. 2 ст. 24 йдеться, що «Громадяни мають рівні конститу­ційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майново­го стану, місця проживання, за мовни­ми або іншими ознаками»¹³.

Отже, принцип недискримінації гарантує однакове ставлення до лю­дей, незалежно від їх національності, статі, расової належності чи етнічно­го походження, релігії або вірувань, фізичних вад, віку чи сексуальної орі­єнтації. Зазначений принцип нині під­тримується та розвивається не тільки на національному, але і на міждержав­ному рівні. Так, Стаття 12 Договору про заснування Європейської Спіль­ноти оголошує поза законом будь-яку дискримінацію за національ­ністю, а Європейська Конституція, поряд із обмеженням прав за національністю, в явному вигляді забороняє дискримінацію «за статтю, расою, кольором, етнічним або соці­альним походженням, генетичними властивостями, мовою, релігією чи ві­руваннями, політичними або іншими поглядами, приналежністю до націо­нальної меншини, власністю, народжен­ням, неспроможністю, віком або сек­суальною орієнтацією».

Проте необхідно зазначити, що у чинному адміністративному зако­нодавстві України цей принцип до­тримується далеко не завжди. Найбільш яскравим прикладом є ст. 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка, фактично, суперечить одночасно двом прин­ципам - принципу рівності усіх перед законом та принципу недискримінації, оскільки, як відомо, передбачає випадки звільнення від адміністра­тивної відповідальності осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних ста­тутів. Досить поширеними є випадки порушення цього принципу і у діяль­ності органів внутрішніх справ Ук­раїни, окремі працівники яких у своїй діяльності вдаються до етнічного профайлінгу як різновиду расової дискримінації, що є безумовним свідченням необхідності більш актив­ного запровадження у національне законодавство та практику діяльно­сті публічної адміністрації спеціаль­них принципів адміністративного права.

Принцип використання повнова­жень з метою, з якою це повноважен­ня надано або принцип використання повноваження з належною метою. Належною є та мета, що визначена в законі або випливає з його цілей. Для забезпечення дотримання цього прин­ципу доцільно, щоб у законодавчому акті чітко зазначалася мета, задля якої надається повноваження. Якщо мету повноваження в законі не визна­чено, то слід виходити із загальної мети, яка визначена у статті 3 Консти­туції України,- утвердження і забез­печення прав людини є головним обов’язком держави. Використання повноважень з неналежною метою за своїм змістом є зловживанням ними: використання їх нечесно, з проти­правними намірами, з недоброю во­лею, зі спотвореним тлумаченням мети, з якою надано повноваження, з наяв­ністю особистого інтересу у прийнят­ті рішення або вчиненні дії. Якщо рішення було прийнято для досягнен­ня результатів, на які повноваження суб’єкта владних повноважень аж ніяк не спрямоване, таке рішення повинно бути визнано протиправним.

Принцип відкритості та прозоро­сті діяльності публічної адміністрації. Відкритість передбачає підлеглість публічної адміністрації зовнішньому контролю, а прозорість вимагає, щоб діяльність останньої «прозиралася на­скрізь» для проведення контролю або нагляду. Відкритість і прозорість дають можливість, з одного боку, будь-якій особі, інтереси якої зачіпаються діяль­ністю публічної адміністрації, знати її юридичні підстави, а з іншого,- полег­шують проведення зовнішнього кон­тролю адміністративної діяльності наглядовими органами. Відкритість і прозорість дають змогу досягти двох важливих цілей. Перша - захисту публіч­них інтересів, оскільки вони зменшу­ють ймовірності «невідповідного управ­ління» та корупції. Друга - ці принци­пи є необхідними для захисту особис­тих прав, оскільки вони визначають підстави, на яких приймаються адміні­стративні акти, та, відповідно, нада­ють зацікавленій стороні право на їх оскарження. Практична реалізація принципів відкритості й прозорості проявляється в адміністративному праві, наприклад, у тому, що адміні­стративні акти мають бути вмотиво­ваними і виданими уповноваженими на те суб’єктами; державні реєстри мають бути доступними для широко­го кола громадськості. Особливо важ­ливим для реалізації принципу відкри­тості є обов’язок органів публічної адміністрації вказувати причини (під­стави) ухвалення тих чи інших рі­шень. Адміністративний акт має місти­ти перелік підстав, який відображає загальну логіку ухвалення рішення і показує відповідність фактичних об­ставин справи та їх відображення у чинному законодавстві. Відповідно, перелік підстав має містити факти й докази, які їх підтверджують, так само як і використані юридичні нор­ми¹⁴.

Принцип відповідальності публіч­ної адміністрації за прийняті адміні­стративні акти. Впровадження цього принципу у сферу адміністративно-правового регулювання має не лише практичне, але й ідеологічне значен­ня, позаяк у наших співгромадян про­тягом багатьох років формувалося переконання, що державні службовці належать до тих суб’єктів, які лише у виняткових випадках можуть бути притягнуті до відповідальності за свої неправомірні дії або рішення. І така думка дійсно була небезпідставною. Тому надзвичайно показові слова М. Рейснера, який на початку ХХ ст. писав, що російська практика давала цілу низку прикладів, де підда­ні держави лише через отримання ними хоча б якоїсь державної посади одразу вважали себе поза дією закону. Отже, без запровадження дієвої відповідальності не можна змінити ані відношення населення до влади, ані ставлення самих посадовців до свого правового статусу.

Принцип відповідальності необхід­но розуміти таким чином, що будь-який суб’єкт публічної адміністрації має нести відповідальність за свої дії чи рішення перед іншими державни­ми органами, а також відшкодувати приватним особам шкоду, завдану його актами. Цей принцип є важли­вим також і з огляду на те, що через його реалізацію здійснюється одно­часна реалізація й інших принципів адміністративного права: правової дер­жави, відкритості, прозорості, спра­ведливості і рівності усіх перед зако­ном. Відповідальність, як наголошує А. Пухтецька, є необхідною для забез­печення принципів ефективності, ре­зультативності, надійності й перед­бачуваності в діяльності публічних адміністрацій.

Цей принцип покликаний сти­мулювати сумлінне та правильне ви­конання посадовими і службовими особами своїх службових обов’язків, невиконання або неналежне виконан ня яких обов’язково має супроводжу­ватися застосуванням заходів відпові­дальності.

Принцип ефективності та резуль­тативності. Зазначений принцип, як наголошується у літературі, прийшов до нас передусім з європейського адміністративного права, тому пев­ним чином відрізняється від прийня­того у нашій правовій та управлін­ській теорії розуміння термінів «ефек­тивність» та «результативність». За­кордонні дослідники під ефективністю розуміють належну міру виконання, яка може бути виражена як співвідно­шення між докладеними зусиллями і ресурсами, з одного боку, та отрима­ними результатами,– з іншого. Водно­час під результативністю як прин­ципом адміністративного права розу­міється забезпечення досягнення поставлених цілей та вирішення дер­жавних питань, визначених у законах та актах уряду¹⁵. Інакше кажучи, за рахунок реалізації названих принци­пів досягається економія матеріаль­них засобів (фінансів), які використо­вуються публічною адміністрацією для виконання покладених на неї обов’язків, а також контроль насам­перед органу законодавчої влади за впровадженням публічною адміні­страцією у життя відповідних законо­давчих приписів. Проте результа­тивність діяльності публічної адміні­страції є важливим фактором, який впливає і на оцінку приватними осо­бами стану функціонування цього інституту.

Завершуючи дослідження принци­пів адміністративного права, варто підкреслити, що останні мають пот­рійне значення: для приватних осіб – це та квінтесенція адміністративного права та правил спілкування остан­ніх з публічною адміністрацією, яку має знати кожен. Саме на підставі цих правил здійснюється подальший розвиток адміністративного права, відтак кожна адміністративно-право­ва норма, кожен адміністративний акт повинні бути узгоджені з ними. І тому звертаючись до органу публіч­ної адміністрації або відчуваючи на собі несприятливий вплив його рі­шення (дії), приватна особа може і не знати відповідного законодавства, проте знаючи спеціальні принципи адміністративного права, вона може відповідним чином коректувати як власну поведінку, так і вимагати гідної поведінки (рішень) від свого контра­гента; для публічної адміністрації принципи адміністративного права відіграють як роль основного регуля­тора їх поведінки (дій та рішень), не відрізняючись від, так би мовити, звичайного нормативного акта, так і додаткового критерію перевірки законності (правомірності) їх дій чи рішень. Інакше кажучи, суб’єкти публічної адміністрації у своїй діяль­ності повинні керуватися насамперед принципами адміністративного права, оскільки останні за своєю «юридич­ною силою» стоять над усіма іншими адміністративно-правовими актами; для адміністративних судів принципи адміністративного права є основними критеріями для перевірки законності рішень та дій суб’єктів публічної адмі­ністрації. Такий висновок підтверджу­ється, зокрема, тим фактом, що знач­на кількість із названих вище принци­пів знайшла закріплення у ч. 3 ст. 2 КАС України, тобто тій його частині, яка закладає основи усього інституту адміністративної юстиції. Отже, ви­явлення невідповідності діяльності суб’єкта публічної адміністрації хоча б одному із зазначених у згаданій статті принципу (критерію) для оцінюван­ня його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову за умови, зрозуміло, встановлення порушення прав, свобод та інтересів позивача.

З огляду на важливе значення спе­ціальних принципів адміністративного права є необхідним їх подальше нормативне закріплення, яке, на наш погляд, має здійснюватися у двох основних напрямах: по-перше, необхідно орієнтуватися на те, щоб у кожному нормативному акті, який закріп лює правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, були сформульовані та, відповідно, нормативно закріплені принципи їх діяльності; по-друге, розширений та розтлумачений належним чином перелік принципів адміністративного права має знайти обов’язкове закріплення також і в Адміністративно-процедурному кодексі України – настільній книзі кожної посадової та (або) службової особи органу публічної адміністрації. Тому заслуговує на всіляку підтримку включення до проекту цього кодексу статей 6–21, в яких знайшли закріплення такі принципи адміністративної процедури: верховенство права; законність; рівність учасників адміністративного провадження перед законом; використання повноважень з належною метою; об ґрунтованість; безсторонність (неупере дженість) адміністративного органу; добросовісність; розсудливість; про порційність; гласність і відкритість; своєчасність і розумний строк; ефективність; презумпція правомірності дій і вимог особи; гарантування права особи на участь в адміністративному провадженні; гарантування правового захисту.

Можливо, таке часте згадування про принципи адміністративного права комусь видається зайвим, проте, намоє переконання, на першому етапі їх впровадження у практичну діяльність публічної адміністрації це є просто необхідним. Без постійного нагадування про них, без акцентування уваги посадовців на необхідності їх врахування та дотримання у процесі своєї діяльності нам навряд чи вдасться змінити нігілістичне ставлення до останніх з боку представників влади. Втім, необхідно підкреслити, що принципи адміністративного права та принципи адміністративної процеду ри, про які було згадано вище, не є синонімами, а тому між ними необхід но бачити різницю, яка полягає в тому, що принципи адміністративної процедури це конкретизований перелік принципів адміністративного права лише в одній сфері діяльності публічної адміністрації – адміністративно-процедурній. Принципи ж адміністративного права, так би мовити, охоплюють усі напрями та сфери функціонування публічної адміністрації, зокрема ті, що знаходять прояв у її надрах (внутріш ньоорганізаційні відносини).

Висновки

Приведений у даній роботі аналіз правових принципів, зокрема принципів адміністративного права, дозволяє зробити наступний висновок: 

Суть права допомагають розкрити принципи права – ті основоположні ідеї, начала, на яких базується та або інша правова система. Вони лежать в основі всієї законотворчої діяльності людини і є продуктом багатовікового розвитку цивілізації. Ці принципи відображають неписані закони, по яких живе як окрема людина, так і суспільство в цілому. Принципи, як базові елементи, постійні в часі і служать відправною крапкою для побудови тієї або іншої законодавчої структури держави.

У генетичному аспекті принципи права характеризуються змішаною соціально - юридичною природою і є результатом віддзеркалення як загальносоціальних, так і специфічних його закономірностей. У гносеологічному плані вони виступають особливими юридичними поняттями, що адекватно виражають суть права відповідно до досягнутого рівня її пізнання. 

З онтологічної позиції принципами права є основоположні ідеї, закріплені в різних формальних джерелах його норм, а також що хоч і не мають такого закріплення, але що отримали загальне визнання в стійкій юридичній практиці, в правовідносинах.

У функціональному аспекті принципи права виступають, з одного боку, початковими началами правового регулювання, що забезпечують узгодженість і ефективність системи юридичних норм, а з іншої - безпосередніми регуляторами поведінки учасників суспільних відносин при її пробільній і суперечності. На підставі викладеного можна запропонувати і наступне загальне визначення: принципи права - це закріплені в різних його джерелах або виражені в стійкій юридичній практиці загальновизнані основоположні ідеї, пізнання загальносоціальних і специфічних закономірностей, що відображають рівень створення внутрішньоузгодженої і ефективної системи юридичних норм, а також для безпосереднього регулювання суспільних відносин при їх суперечності.

Стосовно значення принципів адміністративного права України, то можна зазначити, що вони є підґрунтям права, виступають активним центром у формуванні й розвитку адміністративно­го права України. Принципи в узагальненому вигляді виража­ють природу адміністративного права, забезпечують єдність його змісту, визначають спрямованість і найсуттєвіші риси регулювання виконавчої діяльності, сприяють її оптимізації. Будучи ідеями та найважливішими положеннями, принципи адміністративного права є вираженням об’єктивних суспіль­них потреб, які народ України пред’являє до регулювання ви­конавчої діяльності держави. Вони служать чинником підви­щення правової культури громадян.

В досліджувані роботі я намагався розкрити поняття принципів права, зокрема адміністративного, дати класифікацію принципів адміністративного права, а також визначити роль принципів адміністративного права у системі права України.

Список використаної літератури

1. Конституція України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

2. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: курс лекций / Г.В. Атаманчук. - М.: Юрид. лит., 2004. - 400 с.

3. Авер’янов В. Адміністративна реформа і правова наука / В. Авер’янов // Право України. - 2002. - № 3. - С. 20-30.

4. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: у 2т./ [ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін.]. - К.: ТОВ «Видавництво «Юри­дична думка», 2004. - 583 с.

5. Адміністративне право України : підручник / [Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко, В. В. Зуй та ін.] ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

6. Адміністративне право України :[навчальний посібник]: [у 2-ох томах]/ [Галунько В.В., Олефір В.І., Пихтін М.П. та ін.]; за заг. ред. В.В. Галунька.- Херсон: ПАТ «Херсонська міська друкарня» 2011.- Т.1; Загальне адміністративне право.-320с.

7. Адміністративне право України. Академічний курс: підруч.: у 2т./ ред. кол.:В.Б.Авер’янов (гол.). — К.:Юридичнадумка,2004. — Т. 1. Загальна частина. — С.82.

8. Адміністративна реформа - історія, очікування та перспективи / упоряд. В. П. Тимощук. - К.: Факт, 2002. - 100 с.

9. Брокгауз Ф. А. Энциклопедический словарь. Современная версия / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — М. : Эксмо, 2005. — С. 533.

10. Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова [та ін.] ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О.В.Петришина. — Х.:Право,2002. — С. 194.

11. Философский словарь/ авт. сост.: И.В.Андрущенко, О. А. Вусатюк, С. В. Линецкий, А. В. Шуба. — К. : А.С.К., 2006. — С. 749.

12. Ведерніков Ю. А. Теорія держави та права :навч. посіб. /Ю.А.Ведерніков, В. С. Грекул. — 4-те вид., перероб. і допов. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — С. 79—80.

13. Державне управління: Європейські стандарти, досвід та адміністративне право / [В. Б. Авер’янов, В. А. Дерець, А. М. Школик та ін.] ; за заг. ред. В. Б. Авер’я­нова. - К.: Юстініан, 2007 - 288 с.

14. Кельман М. С., Мурашин О. Г.. Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — 477 с.

15. Колодій А. М. Принципи права України / А. М. Колодій ; Національна академія внутрішніх справ України. — К., 1998. — С. 39.

16. Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система / А. Пухтецька // Право України. - 2006. - № 10. - С. 15-19.

17. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посіб./ П.М.Рабінович. — 5-те вид., зі змінами. — К. : Атіка, 2001. — С. 99.

18. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : [підруч.] / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консум, 2001. – 656 с.

19. Ткач Г. Сучасні принципи адміністративного права та їх концептуальне значення для оновлення змісту українського адміністративного права / Г. Ткач // Законодавство України: наук.-практ. ком. — 2006. — № 8. — С. 36—37.

1 Конституція України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

2 Конституція України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

3 Философский словарь/ авт. сост.: И.В.Андрущенко, О. А. Вусатюк, С. В. Линецкий, А. В. Шуба. — К. : А.С.К., 2006. — С. 749.

4 Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова [та ін.] ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О.В.Петришина. — Х.:Право,2002. — С. 194.

5 Скакун О. Ф. Теорія держави і права : [підруч.] / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консум, 2001. – 656 с.

6 Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система / А. Пухтецька // Право України. - 2006. - № 10. - С. 15-19.

7 Адміністративне право України : підручник / [Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко, В. В. Зуй та ін.] ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

8 Державне управління: Європейські стандарти, досвід та адміністративне право / [В. Б. Авер’янов, В. А. Дерець, А. М. Школик та ін.] ; за заг. ред. В. Б. Авер’я­нова. - К.: Юстініан, 2007 - 288 с.

9 Брокгауз Ф. А. Энциклопедический словарь. Современная версия / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — М. : Эксмо, 2005. — С. 533.

10 Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова [та ін.] ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О.В.Петришина. — Х.:Право,2002. — С. 194.

11 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посіб./ П.М.Рабінович. — 5-те вид., зі змінами. — К. : Атіка, 2001. — С. 99.

12 Колодій А. М. Принципи права України / А. М. Колодій ; Національна академія внутрішніх справ України. — К., 1998. — С. 39.

13 Конституція України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

14 Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система / А. Пухтецька // Право України. - 2006. - № 10. - С. 15-19.

15 Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система / А. Пухтецька // Право України. - 2006. - № 10. - С. 15-19.