Висновки
Хімічна промисловість є одним з найбільших забруднювачівнавколишнього середовища. Водночас це по суті єдина галузь, що утилізує відходи виробництва. Оновлення та використання прогресивних технологій у хімічній промисловості дає змогу обмежити її негативний вплив на природні умови життєдіяльності населення.
У перспективі в галузях хімічного комплексу України передбачається здійснити систему заходів.
В азотній промисловості планується поетапна реконструкція та модернізація агрегатів синтезу аміаку, що забезпечить істотне зниження витрат енергоносіїв. Поряд з розширенням мережі аміакопроводів очікується повна переорієнтація на використання каталізаторів синтезу аміаку і азотної кислоти вітчизняного виробництва та поступова переорієнтація збуту аміаку й карбаміду із зовнішнього ринку на внутрішній.
У виробництві фосфорних та калійних добрив передбачається впровадження сучасних технологій у видобуток та збагачення каліймістких руд вітчизняних родовищ, а також будівництво нових агрегатів сірчаної кислоти на підприємствах — виробниках фосфорних добрив.
Велика увага приділятиметься розвитку шинної промисловості. У шинній та гумотехнічній промисловості важливо досягти збільшення асортименту та підвищення якості продукції. Очікується часткова переорієнтація на поставку каучуку з країн північно-східної Азії. У перспективі планується освоєння виробництва полімерної сірки та впровадження її у виробництво шин.
35. Лісова промисловість – одна з найстаріших галузей, яка, займаючись заготівлею, механічною обробкою та хімічною переробкою деревини, виробляє конструкційні матеріали: круглий ліс, вироби з дерева, меблі, целюлозу, папір, картон та інше. Незважаючи на те, що застосовування деревини знижується за рахунок впровадження пластмас та інших штучних і синтетичних матеріалів, попит на деревину зростає, вона перетворюється на дедалі дефіцитніший матеріал. Як відомо, лісові ресурси України дуже обмежені і забезпечують власні потреби лише на 20-25%. До лісових ресурсів відносять, крім деревних, технічні, харчові, кормові та інші ресурси, а також корисні властивості лісу – водоохоронні, захисні, кліматорегулюючі, санітарно-гігієнічні, оздоровчі тощо. Ліси в Україні відіграють переважно ґрунтозахисну, водоохоронну роль, служать “легенями” великих міст. Лісистість території держави досягає лише 14%, та й розміщення лісів дуже нерівномірне. Обсяг заготівель лісу, що ведуться на Поліссі та Карпатах, не задовольняє потреби країни, які забезпечуються частково за рахунок поставок з Росії та Білорусії. Величезних збитків галузі завдала аварія на Чорнобильській АЕС, що вивела з народного господарства значну частину лісових ресурсів України. Серед міжгалузевих комплексів питома вага лісовиробничого комплексу (ЛВК) за обсягом виробництва становить 2,8%, за чисельністю працюючих – 4,6%, за вартістю основних виробничих фондів – близько 2%. Поставками готової продукції і лісоматеріалів комплекс пов’язаний з більш ніж 100 галузями. До складу лісопромислового комплексу входять такі підкомплекси: лісогосподарський, деревообробний, целюлозно-паперовий, лісо-хімічний. У структурі комплексу провідне місце посідає деревообробна галузь. На неї припадає 70% випуску товарної продукції даного комплексу. Через обмеженість лісових ресурсів лісозаготівельна галузь не отримала значного розвитку. У ній виробляється майже 10% товарної продукції. На целюлозно-паперову промисловість припадає 18% товарної продукції комплексу, а питома вага зайнятих у ній становить 9,6%. Лісохімічна промисловість України не займає істотного місця в структурі галузі – на її товарну продукцію припадає 2,4%. 2. Лісогосподарський підкомплекс склада-ється з двох галузей: лісового господарства і лісозаготівельної промисловості. Лісове господарство забезпечує розширене лісовідтворення, підвищення продуктивності лісів, посилення їх економічних функцій, лісовпоряд-кування, захист та охорону. Вирішальна роль у проведенні цієї роботи належить лісництвам. Характерними є досить повільні темпи приросту покритих лісом площ. Лісозаготівельна промисловість – друга галузь лісогосподарського комплексу, яка проводить лісосічні роботи, вивозить і сплавляє деревину, здійснює її первинну обробку, займається заготівлею грибів, дикорослих плодів і ягід, лікарських рослин, березового соку, меду тощо. Заготівлею лісу в Україні найбільше займаються лісгоспзаги Івано-Франківської і Закарпатської областей (район Українських Карпат), Волинської, Житомирської, Київської і Чернігівської областей (Полісся). 3. Деревообробний підкомплекс включає наступні галузі виробництва: лісопильну, фанерну і меблеву промисловості, виробництво деревно-стружкових і деревноволокнистих плит та будівельних матеріалів. Підприємства дерево-обробної промисловості розміщуються в усіх областях з найбільшою концентрацією в районах заготівлі лісу та споживання продукції. Але основна частина продукції виробляється на території областей Західного регіону і Полісся. Лісопильне виробництво тяжіє до районів лісозаготівлі. Найбільшими лісопильними центрами є Берегове (Чернівецька область), Вигода, Надвірна, Брошнів (Івано-Франківська область), Рахів, Свалява (Закарпатська область), Ковель (Волинська область), Сарни (Рівненська область), Малин, Овруч і Коростень (Житомирська область) та ін. Фанерна промисловість зосереджена, в основному, в Західному районі: Львів, Київ, Чернівці, Оржев і Костополь. Найбільш потужною серед деревообробних галузей промисловості України є меблева, в якій зайнято 47% промислово-виробничого персоналу та виробляється 40% товарної продукції цього підкомплексу. Центрами виготовлення меблів є Київ, Житомир, Одеса, Харків, Чернівці, Львів, Мукачево, Луганськ, Дніпропетровськ, Донецьк. Виробництво деревностружкових і деревно-волокнистих плит, як і будівельних матеріалів з лісу, виникло в Україні відносно недавно. Плити виробляють у Києві, Костополі, Сваляві, Брошневі і Тересві. Найбільші підприємства з виробництва будівельних матеріалів – вікон, дверей, паркету – пов’язані з житловим будівництвом і зосереджуються в Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Чернівцях, Ківерцях та ін., в основному, з привізної деревини. 4. На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинної сировини організовано целюлозно-паперову промисловість, яка дає до 18% товарної продукції комплексу. Дана галузь виробляє більше 150 видів продукції, але задовольняє потреби держави і населення в папері в середньому лише на 50%. Звідси дефіцит паперу і картону вітчизняного виробництва. В Україні не виробляються зовсім або виробляються в недостатній кількості окремі види паперу, попит на які у світі має тенденцію до підвищення: газетний, офсетний, пергамент та ін. Целюлозно-паперова індустрія вимагає для свого розвитку поєднання таких факторів, як наявність сировини, води й електроенергії. У зв’язку з цим підприємства її галузей зосереджені переважно в лісо-промислових водних районах (Полісся, Карпати). Центри целюлозного виробництва розміщені на великих річках: Ізмаїл (Одеська область) – на Дунаї, Цюрюпинськ (Херсонська область) – на Дніпрі. Центри паперової промисловості: Жидачів (Львівська область), Рахів (Закар-патська область), Обухів (Київська область), Корюківка (Чернігівська область). 5. Лісохімічний підкомплекс об’єднує підприємства, що виробляють деревне вугілля, оцтову кислоту, ефірну олію, карбамід. На нього припадає 2% товарної продукції комплексу. Як правило, підприємства тяжіють до місць лісозаготівлі, бо для виготовлення їх продукції використовують дрова листяних порід, соснову живицю, дубову кору. Головними центрами лісохімії є: Перечин, Свалява (Закарпатська область), Коростень (Житомирська область), Київ та ін. Кормові дріжджі і фурол з лісових ресурсів, а також відходів сільськогосподарського виробництва (качанів кукурудзи, лушпиння соняшнику) виробляє нова галузь підкомп-лексу – гідролізна промисловість за межами лісопромислових районів (Запоріжжя, Білгород-Дністровський). Необхідно зазначити, що ці підприємства дуже забруднюють природне середовище та є екоагресивними. 6. У територіальній організації лісовиробничого комплексу України виділяють два важливих райони – Поліський і Карпатський – і ряд лісовиробничих центрів, що знаходяться за їх межами (Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків та ін.). Важливу роль у розвитку галузей комплексу відіграють області Карпатського регіону. Вони випускають майже 34% усієї товарної продукції галузі, в тому числі Івано-Франківська та Закарпатська – по 10%, Львівська – 9%, Житомирська і Київська – по 7%, Донецька, Дніпропетровська, Харківська – по 3,9%, Чернівецька – 3,5%, Чернігівська і Хмельницька – по 4%. Ресурси деревини в Україні не задовольняють потреб споживача. Тому деревина та її продукти купуються за кордоном. Залучення до госпо-дарського обігу додаткових деревних ресурсів можливе завдяки повнішому використанню усієї біомаси дерева (пеньки, кора, гілки), вторинних та інших матеріалів і вивільнення деревини шляхом використання у тарному і целюлозно-паперовому та інших виробництвах найрізно-манітніших замінників (макулатура, терміття, лушпиння, лоза, каоліни). До основних напрямів розвитку ЛВК необхідно віднести: – суттєве розширення масштабів лісовідтворення; – покращання видового складу лісів; – впровадження сучасних технологій деревопере-робки та забезпечення повного використання цієї сировини; – підвищення технічного рівня підприємств; – більш активне проведення реабілітаційних робіт у зоні впливу Чорнобильської катастрофи; – здійснення широкомасштабних лісомеліорацій; – більш повне використання рекреаційної функції лісу.
36. Будівельний комплекс включає виробництво будівельних матеріалів, капітальне будівництво та галузі, які їх обслуговують (рис.1). Рис.1. Склад будівельного комплексу Отже, будівельний комплекс – це складна міжгалузева система, кожна з галузей якої є сукупністю корпорацій, концернів, підприємств і організацій, що виробляють будівельні матеріали і здійснюють виробниче (промислове, сільсько-господарське, дорожнє), культурно-побутове, житлове та інші види будівництва. Основне завдання комплексу – створення та оновлення основних фондів народного господарства. Частка будівельного комплексу в народному господарстві досить значна. В Україні питома вага у ВВП тільки будівництва становить 8%. Комплекс охоплює майже 10% усіх зайнятих у народному господарстві; з них 6% – у будівництві. 2. Будівництво – одна з найстаріших галузей народного господарства. Рівень розвитку будівництва говорить про економічний розвиток країни та рівень життя її населення. Будівництво – дуже чутливий показник стану економіки країни. Так, фаза спаду й кризи в економіці найперше відчувається саме в будівництві, бо темпи падіння його обсягів чи не найбільші серед інших галузей народного господарства. Будівництво об’єднує підрядні будівельні, монтажні, спеціалізовані організації і ті, які виконують роботи господарсь-кими способами. Розвиток будівельної індустрії залежить від обсягів і темпів розвитку ряду галузей промисловості, зокрема, чорної металургії, машинобудування, енергетики, промисловості будівельних матеріалів, дерево-обробної промисловості та ін., що зумовлює складні міжгалузеві зв’язки капітального будівництва. Готова продукція будівництва – це закінчені та здані в експлуатацію будови, споруди або їх комплекси. 3. Серед галузей, які обслуговують будівельний комплекс, насамперед, необхідно назвати важке машинобудування, підприємства якого виробляють майже 2 тис. машин, механізмів, устаткування для виконання промислового, житлового, шляхового будівництва, меліорації земель, комунального господарства, а також для добування і виробництва будівельних матеріалів, серед них – екскаватори, бульдозери, котки, трубоукладачі, будівельні крани тощо. В Україні ця галузь зародилась у 20-х роках. Розміщення підприємств зумовлене їх спеціалі-зацією, металоємністю. Так, підприємства, продукція яких потребує багато металу (крокуючі екскаватори), розміщені поблизу металургійних баз (Дніпропетровська, Харківська, Запорізька, Донецька області), а менш металоємні підприємства розташовані у центрах з висококваліфікованими робочими кадрами (Одеса, Львів та ін.). Другою надзвичайно важливою, обслу-говуючою комплекс, галуззю є проектно-конструкторська та пошукова діяльність. На території України налічується більше 300 таких організацій. Без продукції цієї галузі – проектної та кошторисної документації – неможливе будівництво. 4. Базовою ланкою будівельного комплексу є промисловість будівельних матеріалів. В Україні виробництво будівельних матеріалів отримало високий розвиток завдяки значній сировинній базі та давньому господарському освоєнню території. Серед країн СНД та країн Центральної Европи, Україна є одним з найбільших виробників та експортерів різноманітних будматеріалів, які виробляються з природної сировини (вогнетривкі глини, каоліни, кварцити, будівельний камінь, кам’яні облицювальні матеріали тощо) та хімічним способом (пластмаси, смоли, клейкі речовини, лінолеум, покрівельні матеріали, полістиролові й кумаринові плити та ін.). Промисловість будівельних матеріалів розвивається під впливом трьох факторів – сировинного, споживчого і транспортного, тому розміщення її залежить від переважання хоча б одного з них. Найбільші центри промисловості будівельних матеріалів – Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь, Донецьк. 4.1. Промисловість будівельних матеріалів відзначається складністю галузевої структури. Цементна промисловість в її складі – одна з найважливіших. Цемент використовується як основний в’яжучий матеріал у виробництві бетону, залізобетону і шлакоблоків. Цементна сировина досить широко розповсюджена на території України. В останні десятиріччя не тільки дуже зросла кількість цементних комбінатів, але й якість сировини (значно збільшилась частка високоякісних сортів цементу). На території України утворились п’ять великих зон виробництва цементу: південно-східна (Донецька обл.), західна (Рівненська, Івано-Франківська, Львівська і Хмельницька області) та південна (Миколаївська обл.). У Донбасі зосереджені дуже великі запаси високоякісних карбонатних порід (мергелі, доломіт, вапняки, крейда), з яких виробляють напівфабрикат цементу – клінкер. Тому тут споруджено найбільші цементні підприємства України – Амвросіївський (до нього належать п’ять заводів і чотири кар’єри), Краматорський та Єнакієвський цементні комбінати. Значна частина цементу витрачається на виробництво покрівельного шиферу. Шиферні заводи споруджуються у місцях споживання готової продукції. Вони працюють на довізній сировині. Азбест надходить з Уралу, а цемент – з найближчих цементних заводів. Найбільше шиферу в Україні виробляють Балаклійський (Харківська обл.) і Здолбунівський (Рів-ненська обл.) цементно-шиферні комбінати. 4.2. Залізобетонні та бетонні конструкції й вироби – основний будівельний матеріал сучасного індустріального будівництва. Вони широко використовуються в промисловому й житловому будівництві, гідротехнічних спорудах, у прокладенні автомобільних і залізничних шляхів. Застосування залізобетонних конструкцій сприяє зниженню собівартості будівництва й значно прискорює його темпи. Наприклад, спорудження великопанельного будинку, порівняно з цегельним, вимагає вдвічі менше часу. Завод залізобетонних конструкцій та виробів виготовляє стінові панелі, плити перекриттів, колони, дорожні плити, шпали та багато іншої продукції. Сировиною для залізобетонних виробів є: арматурна сталь, портландцемент, шлакоцемент, щебінь, гравій, пісок, металургійний шлак, керамзит. Останнім часом все ширше засто-совується шлакобетон (легший за звичайний, дешевший, утилізує відходи металургійних заводів). Виготовлення залізобетонних конструкцій та виробів – процес матеріалоємний. Ця продукція – малотранспортабельна. Тому її виробництво тяжіє до споживача. Нині в країні налічується декілька сот заводів, що виготовляють бетонні й залізобетонні вироби. Найбільші з них – у Києві, Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі, Донецьку, Дніпропетровську, Каховці, Іллічівську. 4.3. У виробництві стінових матеріалів виділяється виробництво цегли, яке розміщується повсюдно, залежно від потреб конкретної території (району, області тощо). Воно складається з двох підгалузей –виробництва глиняної та силікатної цегли. Великі центри виробництва будівельної цегли – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Слов’янськ, Чернігів, Львів, Івано-Франківськ. Багато цегельних заводів споруджено в сільській місцевості. Так як це виробництво відзначається великою матеріалоємністю, підприємства тяжіють до глиняних і піщаних кар’єрів. Особливу роль в останні роки відіграють домобудівельні комбінати, які зараз працюють майже в усіх обласних центрах. 4.4. Промисловість нерудних матеріалів представлена видобутком облицювального каміння, природного стінового каменю (туф, вапняки, пиляльний) і будівельного каменю (міцні осадові, магматичні та метаморфічні породи). Родовища піску й бутового каменю трапляються майже в усіх областях України. Особливо багаті на них Житомирська, Вінницька, Запорізька, Кіровоградська та Закарпатська області. Україна славиться облицювальними кам’яними матеріалами. Це граніт, лабрадорит, мармур і мармуровидні вапняки, які використовуються для облицювання набережних, станцій метро, фундаментів і стін будинків. Пісковики та інше природне каміння використовується для будівництва доріг, як важкий наповнювач для бетону, для виготовлення пам’ятників і сувенірів. Штучно створені з глинистих порід, доменних шлаків та перліту керамзит, термозит, сипкий перліт використовується як легкі наповнювачі для простих легких бетонів, з яких виготовляють стінові панелі житлових будинків. У південних районах України виробляють черепашник, який має добрі тепло- та звуко-ізоляційні властивості, легко обробляється, дешевий. Виробництво будівельної кераміки – галузь промисловості, яка об’єднує ряд підприємств з виробництва фасадної керамічної плитки, плитки для підлоги, облицювальної глазурованої плитки, санітарно-будівельної кислотривкої кераміки, каналізаційних та дренажних труб. Будівельну кераміку виробляють з тугоплавкої або вогнетривкої глини з домішками каоліну, кварцевого піску, пегматиту, поширених у різних областях України. Виробництво керамічних глазурованих плиток зосереджено в Слов’янську (Донецька обл.), Харкові та Львові, а метлахських – у Харкові та Артемівську (Донецька обл.). 4.5. Будівельний фарфор і фаянс виробляють у Славуті (Хмельницька обл.) на комбінаті “Будфаянс”, електроізоляційні вироби для енергетичної промисловості – у Первомайську (Житомирська обл.). Виробництво будівельного фаянсу зосереджено в Донецькій області. У Запоріжжі виробляють високовольтні ізолятори для ЛЕП, електростанцій і підстанцій. У Слов’янську (Донецька обл.) виготовляють електроізоляційні вироби для електро- та радіо- технічної промисловості. Україна не задовольняє потреб господарства у будівельному фарфорі й фаянсі, тому їх частково довозять з Білорусії, Росії та Чехії. 4.6. Виробництво віконного скла. Сировинна база цього виробництва досить значна. В Україні є шість заводів листового і технічного скла. Найбільші з них – Лисичанський “Пролетар”, Костянтинівський і Запорізький склоробні заводи. Скло виробляється на склозаводах Луганської та Донецької областей, на Львівському склоробному заводі і, частково, Київському заводі художнього скла. До промисловості будівельних матеріалів належить виробництво вапна, гіпсу, крейди, м’якої покрівлі – рубероїду, толю, пергаміну. 5. Перспективи розвитку будівельного комплексу пов’язані з вирішенням таких проблем: – активного впровадження різних форм власності; – застосування сучасних будівельних технологій; – підвищення технічного рівня на підприємствах усіх ланок комплексу; – збільшення потужності будівельної ланки та підвищення її конкурентоспроможності для закріплення на вітчизняному ринку будівельних послуг; – активного розширення сировинної бази комплексу за рахунок використання величезних обсягів відходів промислового виробництва; – більш ефективного узгодження військового будівництва зі схемами розвитку і розміщення продуктивних сил та районної планіровки відповідних територій; – зниження техногенного навантаження на природне середовище та забруднення його компонентів. Промисловість будівельних матеріалів досить рівномірно розміщена на території України. У перспективі розвиток галузей промис-ловості будівельних матеріалів пов’язаний із реконструкцією технічної бази, подальшим впровадженням механізації та автоматизації технологічних процесів, розширенням випуску нових будівельних матеріалів, ефективних збірних будівельних елементів, легких та економічних великомірних конструкцій і виробів поліпшеної якості. Важливим напрямом є комплексне використання сировини. Отже, Україна має значний будівельний комплекс. Головне завдання – ефективне використання його потужностей.
37. Легка промисловість є однією з найваж-ливіших серед галузей виробництва непродоволь-чих товарів. Продукція легкої промисловості йде на задоволення потреб населення, забезпечуючи його тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, а також використо-вується в інших галузях промисловості у вигляді сировини і допоміжних матеріалів (у харчовій, машинобудуванні та ін.). Найбільш тісні зв’язки вона має із сільським господарством і хімічною промисловістю – основними постачальниками сировини для галузі, а також машинобудуванням. Легка промисловість – це комплексна галузь, що включає майже 20 підгалузей, які можуть бути об’єднані в три групи: – текстильна, в тому числі, бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.; – швейна; – шкіряно-взуттєва і хутрова. 2. Ефективність галузі залежить від багатьох економічних факторів та раціонального розміщення її підприємств. Для легкої промис-ловості характерна менш виражена, порівняно з іншими галузями, територіальна спеціалізація, бо практично в кожній області є ті чи інші її підприємства. Фактори розміщення підприємств даного комплексу різноманітні, проте можна виділити головні: – сировинний, який впливає на розміщення підприємств з первинної переробки сировини: наприклад, льонопереробні фабрики розміщені в районах вирощування льону, вовняномиючі підприємства – в районах вівчарства, під-приємства з первинної обробки шкіри – біля м’ясокомбінатів; – споживчий, так як готова продукція деяких підгалузей легкої промисловості менш транспор-табельна порівняно з напівфабрикатами. Наприклад, дешевше постачати пресований бавовник-сирець, ніж бавовняні тканини; – трудоресурсного забезпечення, який передбачає наявність професійно підготовлених трудових ресурсів, бо всі галузі легкої промис-ловості працеємні. Історично склалось так, що в її галузях використовується переважно жіноча праця (до 90%). Проте в регіонах необхідно враховувати можливість використання і жіночої, і чоловічої праці (тобто, розвивати легку промисловість у районах зосередження важкої індустрії і навпаки). Нині на розміщення легкої промисловості великий вплив справляє науково-технічний процес. Це відбивається, перш за все, на концентрації текстильного виробництва, зміні його сировинної бази. Натуральні волокна поступово витісняються хімічними. Велика кількість тканин виробляється із сумішей натуральних і хімічних волокон. Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача, взуттєве і швейне – на споживача, лляне – на сировину. 3. За випуском продукції (48%), вартістю основних виробничих фондів перше місце в комплексі займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь, яка зараз перебуває в занепаді. На неї припадає майже 50% усіх тканин, що виробляються. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому передбачається відновлення бавовництва у південних районах, що дозволить забезпечити бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і значно знизити собівартість виробництва тканин. У Херсоні вже введена експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується відповідно до Державної програми розвитку легкої промис-ловості. Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон. Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Ново-волинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика). Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглось. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. В Україні діє майже 30 підприємств галузі. Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон. Шовкова промисловість виробляє 20,5% усіх тканин України. Вона пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення. На власній сировині працює лляна промис-ловість, яка випускає 7,3% тканин країни. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льоно-заводів. Лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, тобто, мають побутове призначення. Тканини технічного призначення вирізняються високою міцністю: брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини виробляють на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область). Україна є експортером льоноволокна і льняних тканин. Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джгуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію підгалузі випускають Одеська джгутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України та експортуючи частину. Трикотажне виробництво продукує в’язані вироби з різних пряж і, орієнтуючись на споживача та трудові ресурси, розміщується у великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Житомирі, Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках. На більш ніж 60 підприємствах підгалузі виробляється до 9% товарної продукції легкої промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу. 4. Понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості дає швейна галузь, займаючи друге місце в комплексі. Вона розміщена у районах споживання, у великих і середніх, і навіть малих населених пунктах, оскільки привезти сировину для неї, зокрема, нитки, тканини, неткані матеріали, хутра, штучні та натуральні шкіри, економніше, ніж готові вироби. У галузі зайнята майже половина працівників легкої промис-ловості. Фактор трудових ресурсів у розміщенні підприємств відіграє провідну роль. Швейні виробничі об’єднання і фірми розташовані в таких містах, як Київ, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Донецьк, Запоріжжя, Дрогобич, Артемівськ, Чернівці. Останнім часом з’явилось чимало приватних дрібних підприємств, частина швейних виробів імпортується. 5. У шкіряно-взуттєвій промисловості зайнято майже 20% працівників легкої промис-ловості. Після текстильної дана підгалузь є найважливішою в комплексі і дає до 8% його товарної продукції. Сировиною для неї є шкіра свійських, диких і морських тварин, а також широко використовуються нові синтетичні матеріали (штучні шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття). Крім того, зі шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галанте-рейні вироби. Найбільші центри промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса. Взуттєва промисловість виникла на базі натуральної та штучної шкіряної сировини. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Кременчуці, Івано-Франківську. Дана галузь потребує вдосконалення технології шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва, механізації та автоматизації виробничих процесів, освоєння матеріалів із поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями. 6. Хутрова галузь спеціалізується на переробці хутра зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найчастіше використовується для переробки хутро лисиці, куниці, видри, норки. Заготовляють шкіри овець, ховрахів, хом’яків, водяних щурів, сріблясто-чорної лисиці, кролика. Суттєве значення має також трикотажне штучне хутро. В Україні штучне хутро виготов-ляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об’єднання, фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясині (Закарпатська область). Натуральне хутро переробляють підпри-ємства у Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Львові, Одесі, Жмеринці. До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене. 7. У даний час ефективність підприємств галузі досить низька: товари, які випускають підприємства легкої промисловості України, значно поступаються за якістю і кількістю продукції розвинених країн; порівняно низька продуктивність праці; вищі в галузі, порівняно зі світовим рівнем, затрати на виробництво продукції. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін, спонукає продавати низькоякісну продукцію. Галузь губить свої позиції на вітчизняному ринку, що робить її реформування необхідним. У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для легкої промисловості. Доцільним є відновлення посівів бавовни на півдні України; виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробка на штучні волокна і нитки; розгортання виробництва дубильних речовин; організація виробництва досі імпортованих поліуретанових композицій для взуттєвої галузі. Дуже важливими загальними проблемами є підвищення конкурентоспромож-ності галузі на основі вдосконалення виробничих відносин, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня, продуктивності праці тощо.
38. 1. Хімічний комплекс має велике значення в народному господарстві України. Він відіграє важливу роль у розширенні асортименту виробництва товарів народного споживання. У той же час, хімізація виробництва дозволяє постійно збільшувати випуск нових видів хімічних матеріалів для задоволення господарських потреб, забезпечує глибоку переробку природних ресурсів, підвищує ефективність сільського господарства тощо. Хімічний комплекс України є однією з важливих ланок її виробництва. Його частка у промисловому виробництві становить: з випуску продукції – 7,3%, чисельності промислово-виробничого персоналу – 5,2%, вартості промислово-виробничих фондів – 9,2%. 2. Хімічний комплекс має складну структуру, яка включає: – хімічну промисловість, у тому числі: гірничо-хімічну (добування мінеральної сировини), основну хімію (одержання солей, кислот, мінеральних добрив), промисловість хімічних волокон і тканин, промисловість синтетичних смол і пластмас, лакофарбову промисловість, промисловість синтетичних барвників; – нафтохімічну промисловість, у тому числі: виробництво продуктів органічного синтезу, шинну промисловість, гумово-азбестову; – хіміко-фармацевтичну промисловість. У товарній продукції комплексу на хімічну промисловість припадає 69%, нафтохімічну – 23,3%, хіміко-фармацевтичну – 7,7%. Фактично в кожній області розташовані підприємства хімічного комплексу. За обсягами виробництва продукції провідне місце в Україні посідають області: Дніпропетровська – 17,6%; Луганська – 13,6%; Київська – 9,7%; Одеська – 9,2%; м. Київ – 6,8%; Донецька – 6,8%; Івано-Франківська – 6,7%; Чернігівська – 5,9%. Найважливіше значення для розміщення галузей хімічного комплексу мають сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактор. Сировина для хімічної промисловості має особливе значення. Її частка у собівартості готової продукції коливається від 45% до 90%. Наприклад, витрати сировини на виробництво 1 т ацетилену або аміаку з коксу сягають близько 5 т. У хімічній промисловості більше ніж в інших галузях використовується вода. Для виробництва 1 т хімічних волокон потрібно у 25 разів більше води, ніж для виплавляння 1 т чавуну. У багатьох галузях хімічної промисловості спостерігається висока потреба у паливі та енергії. Наприклад, для виробництва фосфору потрібно до 20 тис. квт год. на одну тонну продукції. Тому дуже часто хімічні виробництва орієнтуються лише на паливно-енергетичний фактор. Споживчий фактор поширюється переважно на галузі основної хімії – на виробництво мінеральних добрив та сірчаної кислоти. Дуже важливим фактором, який має враховуватись при розміщенні хімічних виробництв, є утворення різноманітних твердих, рідких і газоподібних відходів, тому екологічний фактор особливо враховується при розміщенні підприємств хімічного комплексу України. Зокрема багато відходів у гірничій хімії. Проте хімічна промисловість є не лише одним з найбільших забруднювачів природи, але, водночас, ця галузь відзначається високим рівнем комплексного використання сировини й утилізує виробничі відходи. Великий вплив на вибір району розміщення хімічних виробництв має науково-технічний прогрес. Він змінює значення сировинного й енергетичного фактору, поступово зменшується їх лімітовий вплив. Але хімічній промисловості зараз притаманні застарілі технології, низький технічний рівень, досить висока залежність від імпортної сировини. 3. Сировинна база хімічної промисловості надзвичайно різноманітна і включає корисні копалини, сільськогосподарську сировину, вторинні продукти промислової переробки, синтетичні хімічні матеріали, повітря і воду. Хімічна промисловість найбільш розвинена в Донбасі, Придніпров’ї, Прикарпатті та Присивашші. Добуванням і збагаченням сировини займається гірничо-хімічна промисловість, яка отримала розвиток у трьох районах: – Прикарпаття – видобуток нафти, газу, озокериту, природної сірки (Роздольське і Новояверівське родовища), калійних солей (Калуське і Стебниківське), кухонної солі (Солотвинське) та соляних розчинів в Івано-Франківській області; – Донбас – видобуток вугілля, крейди, вапняків, кам’яної солі (Артемівське) тощо; – Присивашшя – видобуток хімічних сполук з ропи Сивашу, газу, в перспективі – нафти. Основна хімічна промисловість виробляє кислоти, соду, луги, мінеральні добрива. На них припадає найбільша кількість валової продукції хімічного комплексу (40%). Содове виробництво, зосереджене у Донецькому районі, при розміщенні орієнтується на потужну сировинну базу, – ресурси кам’яної солі та вапняків у Слов’янську і Лисичанську. Підприємства, що виробляють кислоти, розміщуються, як правило, поблизу споживачів, бо їх продукція визначається низькою тран-спортабельністю. Найбільші підприємства з виробництва сірчаної кислоти розташовані в містах: Рівному, Новому Роздолі, Костянтинівці, Дніпродзержинську. Виробництво мінеральних добрив – провідна галузь хімічної промисловості України. Азотні добрива виробляють у Рівному, Черкасах, Лисичанську (поблизу газопроводів). В основному на імпортній сировині (апатити і фосфорити Кольського півострова), з орієнтацією на споживача працюють суперфосфатні підприємства Одеси, Сум, Вінниці, Костянтинівки. На калійні солі Прикарпаття орієнтоване виробництво калійних добрив (центри – Калуш, Стебник). Промисловість хімічних волокон харак-теризується високою матеріало-, енерго і водоємністю. Хімічні волокна поділяються на штучні (віскозні, мідно-аміачні й ацетатні), їх виробляють з природної сировини (в основному з целюлози), і синтетичні (капрон, анід, лавсан, нітрон), які виготовляються із синтетичних смол. Виробництво синтетичного волокна розміщене в Чернігові, а штучного – в Києві (Дарницький шовковий комбінат), Черкасах, Сокалі. Промисловість синтетичних смол і плас-тичних мас (полімерна промисловість) – одна з наймолодших у комплексі. Сировиною для виробництва її продукції є органічні сполуки, які отримують у результаті переробки нафти, газу, кам’яного вугілля. Тому ці підприємства найбільш представлені у Донецькому і Придніпровському районах, а саме: Донецьку, Сєверодонецьку, Запоріжжі, Первомайську, а також у Калуші, Києві, Фастові, Одесі. Лакофарбова промисловість представлена більш ніж 30 великими підприємствами. Найбільші з них – Львівський і Одеський лакофарбові заводи, Бориславський і Чернівецький хімічні заводи, Криворізький суриковий завод та інші. 4. Нафтохімічна промисловість розвивається на базі нафтопереробної і газової промисловості, виробництва сажі, переробки довізного синтетичного і натурального каучуку. Нафтохімічні підприємства, розміщені поряд з нафтопереробними, розташовані в Херсоні, Одесі, Бердянську, Кременчуці, Запоріжжі, Лисичанську, Вінниці, Львові. Виробництво ж продуктів органічного синтезу – синтетичних миючих засобів, жирних кислот, замінників харчових жирів – тяжіє до споживача і розміщується в Бердянську, Запоріжжі, Києві. Шинна та гумово-азбестова промисловість виробляє тисячі найменувань різноманітної продукції. Найкрупніші центри її виробництва – Дніпропетровськ, Біла Церква, Київ, Лисичанськ, Горлівка, Суми, Харків, Львів, Одеса, Бердянськ, Запоріжжя, Ніжин. Сажу виробляють у Дашаві, Стаханові та Кременчуці. 5. Хіміко-фармацевтична промисловість своєю продукцією не забезпечує потреб населення. При рівні забезпечення охорони здоров’я медикаментами вітчизняного виробництва у 25% за асортиментом і 35% за обсягом від потреби, 40% обсягу продукції поставляється на експорт. Розвиток стримує не тільки технологічна і сировинна криза (80% ліків виготовляється з імпортної сировини), але і низька купівельна спроможність населення та лікувальних закладів. Найбільші підприємства даної промисловості розташовані в Києві, Житомирі, Одесі, Луганську, Полтаві, Донецьку, Львові. 6. Підприємства хімічного комплексу в останні роки працюють у складних умовах неплатоспроможності споживачів продукції, нестачі обігових коштів, обмеження в постачанні енергоносіїв, різкого спаду інвестиційної діяльності, що призвело до обвального падіння обсягів продукції (у 1997 р. – 40% до 1990 р.). Головні проблеми розвитку комплексу: – відсутність або недостатність важливих сировинних ресурсів (нафта, природний газ, фосфати, віскозна целюлоза, каучук, напів-фабрикати, субстанції для ліків тощо); – загальний спад промислового виробництва; – низький технічний та технологічний рівень виробництва, хронічне недозавантаження виробничих потужностей і неконкуренто-спроможність продукції більшості підгалузей комплексу; – висока матеріало- та енергоємність при майже монопольній залежності від імпорту енергоносіїв; – неефективна галузева структура: переважають фондо- та енергоємні виробництва, дуже низький рівень наукоємних технологій і виробництв, відсутність завершених техно-логічних циклів продукції кінцевого споживання; – дуже негативний вплив на природне середовище в районах високої концентрації хімічних і нафтохімічних виробництв.
39. Соціальна сфера: загальні особливості. Пригадаймо, що сукупність підприємств і установ виробничої сфери і сфери послуг, які створюють умови для організації основних видів діяльності людини (трудової, суспільної, політичної тощо), називають соціальною інфраструктурою. За значенням у житті суспільства у ній виділяють дві групи підприємств і установ. Перша задовольняє духовні та фізичні потреби населення й охоплює освіту, культуру, охорону здоров'я та фізичну культуру, туризм і відпочинок. До другої групи підприємств і установ відносять житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, пасажирський транспорт, зв'язок, торгівлю і громадське харчування, управління, кредитування та страхування, які покликані забезпечувати матеріальні умови життя населення.
Соціальна інфраструктура має економічне й соціальне значення для розвитку суспільства. Економічне полягає в тому, що вона необхідна Для відтворення робочої сили, підвищення продуктивності праці людей. Соціальне значення визначається тим, що сфера послуг підвищує рівень життя населення, сприяє всебічному й гармонійному розвитку особистості.
Попит на послуги постійно змінюється. З'являються нові види послуг, а деякі застарілі відмирають. В останні роки швидко зростає попит на послуги, пов'язані з освітою, туризмом та відпочинком, побутом.
Соціальна інфраструктура має значні територіальні відмінності. Вони визначаються рівнем грошових доходів і життя населення, природними факторами, що зумовлюють певні потреби в опаленні, одязі, послугах тощо, а також системою розселення і транспорту, складом населення і його традиціями.
Значний вплив на умови життя населення має забезпечення споживчого ринку товарами, які виробляють передусім підприємства харчової та легкої промисловості. Багато з таких товарів виробляють і на машинобудівних (велосипеди, легкові автомобілі, телевізори тощо), хімічних (засоби побутової хімії тощо), деревообробних (меблі) заводах.
Розвиток галузей соціальної сфери в Україні. Однією з провідних галузей соціальної сфери є освіта. Вона охоплює дошкільні (ясла, дитячі садки), загальноосвітні навчально-виховні заклади (школи, гімназії, ліцеї), професійно-технічні та вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації (технікуми, училища, коледжі, інститути, університети). Загальноосвітні навчальні заклади, які дають обов'язкову освіту, розміщені на всій території країни пропорційно до густоти населення і системи розселення. В Україні станом на січень 2009 року діяло 21 тис. шкіл, гімназій та ліцеїв. Професійно-технічні заклади освіти (1023 — на січень 2009 року, понад 495 тис. учнів) готують працівників із середньою освітою.
Понад 14 % населення працездатного віку в Україні мають вищу освіту. У вищих навчальних закладах (ВНЗ) І—II рівнів акредитації (528 технікумів, коледжів, училищ) навчалося станом на січень 2009 року близько 400 тис. осіб. У вищих навчальних закладах III-ІV рівнів акредитації, випускники яких можуть отримувати дипломи бакалавра, спеціаліста, магістра (353 університети, академії, інститути), освіту здобувало понад 2360 тис. студентів. Більш-менш рівномірно розміщені педагогічні та медичні освітні заклади, які є практично в усіх обласних центрах та більшості міст обласного підпорядкування. Спеціалізацію інших ВНЗ та професійно-технічних закладів освіти визначають потреби регіону, структура господарського комплексу. Найбільше навчальних закладів зосереджено в Харкові, Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську та Донецьку.
До установ культури належать кіностудії, картинні галереї, видавництва, редакції, бібліотеки, театри, концертні зали та кінотеатри, музеї тощо. Географія цієї галузі сфери послуг теж пов'язана з людністю населених пунктів, а також з їхнім історичним минулим. Найдоступнішими популяризаторами культурних досягнень є засоби масової інформації: газети, журнали, радіомовлення та телебачення, мережа Інтернет.
Одним з важливих самостійних напрямів господарської діяльності в галузі культури в Україні стає туризм. З кожним роком з'являється дедалі більше організацій, які займаються наданням туристичних послуг, відповідно зростає й кількість українських та закордонних туристів, яким були надані послуги. Ними за 2008 рік скористалися понад 2 млн внутрішніх та понад 1,5 млн закордонних туристів. Найбільше екскурсантів відвідують АР Крим, Севастополь, Київ, Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Закарпатську, Запорізьку, Миколаївську області.
Охорона здоров'я охоплює всю систему лікувальних, лікувально-профілактичних, санаторних, оздоровчих та інших медичних установ. В Україні нараховують близько 3 тис. лікарень, 7 тис. лікувальних амбулаторно-поліклічних закладів. Великі спеціалізовані лікарняні комплекси є у великих містах. Для надання медичної допомоги сільському населенню створена система медичних установ, куди входять фельдшерсько-акушерські пункти, районні та обласні лікарні.
Важливою складовою охорони здоров'я є санаторно-курортне господарство, до якого належать санаторії та пансіонати, будинки і бази відпочинку. У поєднанні з туризмом його розглядають як рекреаційний комплекс, що покликаний забезпечувати оздоровлення, відпочинок, змістовне проведення людьми вільного часу. Установи комплексу, розміщені в районах з багатими рекреаційними ресурсами, інколи орієнтуються на споживача, тобто розташовані поблизу великих міст, підприємств (санаторії-профілакторії, бази відпочинку).
Основними рекреаційними районами в Україні є Крим і Карпати. Найбільші центри відпочинку і туризму розташовані в Криму — Ялта, Євпаторія, Феодосія, Алушта; на узбережжі Чорного й Азовського морів — Одеса, Скадовськ, Бердянськ, Маріуполь; у Карпатах та Передкарпатті — Трускавець, Моршин, Яремче, Ворохта, Ясиня. Однак рекреаційний комплекс України ще не повністю використовує всі наявні ресурси.
Наука як галузь НГК України характеризується передусім значним науковим потенціалом, зосередженим у більш ніж 400 науково-дослідних інститутах та їхніх філіях. У них зайнято понад 220 тис. наукових працівників, з яких понад 7 тис. докторів і 75 тис. кандидатів наук. Провідне місце в розвитку науки посідає Національна академія наук України, яка об'єднує десятки науково-дослідних установ і має наукові центри у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі.
Служба житлово-комунального господарства забезпечує нормальну діяльність усіх систем життєзабезпечення житлових будинків, готелів, підприємств, установ тощо (електро-, газо-, тепло-, водопостачання, каналізації).
До підприємств побутового обслуговування належать переважно невеликі підприємства. Вони надають різноманітні виробничі й невиробничі послуги, серед яких ремонт взуття, одягу, побутової техніки, годинників, радіоелектронних виробів, автомобілів; прання, чищення, фарбування одягу; виготовлення фотографій, букетів тощо. Розміщено підприємства галузі повсюдно, але найбільше їх зосереджено у великих містах.
Торгівля забезпечує просування товарів з виробничої сфери до споживача шляхом купівлі-продажу. Якщо продаж здійснюється в межах однієї країни, то торгівлю називають внутрішньою, а якщо між країнами — зовнішньою. Торгівля буває гуртова і роздрібна. Підприємства й установи гуртової торгівлі закуповують продукцію у виробників, зберігають і сортують товари, а потім пропонують їх роздрібній торгівлі, їдальні, кафе, бари, ресторани належать до закладів громадського харчування.
Підгалузь фінансування, страхування, кредитування охоплює банки (близько 230 в Україні станом на січень 2008 року), фінансово-кредитні, аудиторські та податкові установи тощо.
40.