Церковне життя

Берестейська унія 1596 р. - одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Укладена у 1596. внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розкол) між Римським Престолом та Константинопольським патріархом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз. але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в XVI ст. Сприяла цьому кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського патріархату, непродумані кроки Константинопольського та ін. східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським.

Згідно з умовами Берестейської унії українська церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого календаря нижче духовенство і надалі зберегло право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Хрестиянської Церкви та були прийняті догми католицької церкви.

Внаслідок укладення Берестейської унії православне духовенство, що визнало її рішення, було урівняне в правах з католицьким, звільнилося від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у Сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана. Шляхта і міщани, що прийняли унію, також урівнювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у державних та міських урядах. З восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість.

Братства, православне духовенство, шляхта, козацтво міщани домагалися відновлення діяльності незалежної православної церкви, фактично ліквідованої після Брестської церковної унії. У 1620 р. з Москви в Єрусалим повертався патріарх (глава) православної церкви Феофан. У Києві він висвятив митрополитом Київським і галицьким ректора Київської братської школи Іова Борецького, а також шістьох єпископів та православні кафедри України і Білорусі. Польський уряд, католики і уніати не змогли перешкодити діяльності православної ієрархії.

Митрополит Іов Борецький склав від імені "народу руського" трактат "Протестація" (1621 p.). де обстоював права українського і білоруського православного населення на свою церкву і віру, засуджував насильницьке запровадження унії. "Протестація" освячувала визвольний рух українського народу.

Після смерті Іова Борецького (1631 р.) православну церкву в Україні очолив Петро Могила (1596 - 1647). Він дбав про зміцнення православної церкви, і повернення їй маєтків, приділяв значну увагу по реформуванню церковного життя, зокрема провів рух змін, в обрядовій справі. За його ініціативою будувалися церкви, засновувалися школи, У 1640 р. київський собор схвалив перший православний катехізис, підносились традиції православ'я, систематизувались православні догми та обряди.

Визнаючи формальну залежність від константипольського патріарха; українська православна церква протягом 65 р. (1620-1685) вела самостійне духовне життя. Вона рішуче виступала проти унії з католицькою церквою і не бажала зверхності Московської православної патріархії, духовно підтримувала боротьбу українського народу за незалежність і власну державність. Нижче православне духовенство взяло активну участь у визвольному русі.

У 1632 р. польський уряд нав'язав компроміс між православними та греко-католиками. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність. До викликала суперечки, ділилася між двома церквами.

Уніатство (греко-католики) певною мірою перешкоджало утвердженню польських порядків на Україні, адже уніати підпорядковувались римському папі, з чим змушена була рахуватися королівська влада при проведенні політики, полонізації в Україні. Уніатська церква знаходилась у кращому становищі ніж православна. Але і вона зазнавала різних утисків і переслідувань з боку Варшавського двору - на уніатів накладалися нові податки і запроваджувалася панщина.

Уніатське духовенство порівняно з православним було краще організоване. Його представники, здобувши на Заході освіту, переносили знання на українські землі, прагнули піднести культурно-освітній рівень своїх прихожан.

Реформація, впливи якої стали помітними в Речі Посполитій в середині XVI ст.. принесла нові струмені творчого збудження. Протестанти створили свої невеликі, але впливові парафії по всій Польщі. Литві. Волині. З метою поширення своїх ідей протестанти заснували вищі школи, друкарні, закріплюючи у літературному вжитку польську мову.

5.

Початки козаччини припадають на XV ст. Це був масовий рух чоловіків, які

вирушили в степи «на уходи» полювати, рибалити. Згодом вони об’єднувалися у ватаги

і зі зброєю в руках нападали на татар, відбиваючи в них здобич_ясир. У XVI ст. козаки

почали об’єднуватися у військову організацію. Найвідомішим її організатором був Дмит_

ро Байда Вишневецький, який у 1550 р. об’єднав розпорошені групи козаків, побудував

фортецю на острові Хортиця на Дніпрі й цим дав початок славному Запоріжжю.

Запорізьке козацтво протягом трьох століть, по суті, визначало напрями еконо_

мічного, політичного і культурного розвитку України. Висока і розвинута культура Січі домінувала тут у ХVІ_ХVІІІ ст. і справляла величезний вплив на формування національ_

ної самосвідомості українського народу.

На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка виходила з українських

генетичних духовних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського наро_

ду. Однак історичні особливості життя Січі визначили й особливості її культури. Втікачі

від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань прибували туди звідусіль — не

тільки з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, та й інших країн. І кожен

вносив щось своє, певні риси мистецтва, особливості культури свого народу. Все це

переплавлялося, немов у горнилі, і в результаті склалася самобутня, оригінальна, яскра_

ва, різнобарвна культура, яка впливала на розвиток культури всієї України.

Козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства,

православного духівництва, частини української шляхти проти політики національно_

релігійних утисків. Двадцятитисячне військо запорозьке, очолюване Петром Конаше_

вичем_Сагайдачним, вступило до Київського (Богоявленського) братства, що про_

тистояло колоніальній політиці шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль куль_

турного та наукового центру України.

Січ, яка стала колективним членом Київського братства, була тісно пов’язана з

діяльністю заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає ктитором (опікуном), допо_

магаючи їй матеріально. Таким чином, запорозькі козаки зробили незвичний, безпре_

цедентний для свого часу історичний крок — поставили зброю на охорону культури.

Школи на Запоріжжі продовжували традиції братських, навчання у них обов’яз_

ково поєднувалося з вихованням. Їх діяльність була новим етапом в історії освіти на

Україні. Це знайшло свій прояв у тому, що навчання у всіх школах на Запоріжжі велося

рідною мовою.

У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і

танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали

духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Ду_

хова музика мала велике значення в походах запорізького війська та при різних урочи_

стостях. Труби, сурми разом з ударними інструментами використовувались як сигнали в

походах і боях, при урочистих зустрічах послів, гостей та ін. Труби як суто військовий

інструмент згадуються в народних піснях. Кожна мала певне призначення сповіщати

про сідлання коней, посадку вершників, вирушення у похід тощо. Очевидно, у війську

запорізькому існували певні сигнали, які у потрібний час трубачі виконували на своїх

інструментах.

Загони, що вирушали в похід, повинні були обов’язково мати трубачів або сурмачів.

До складу полкової музики входили трубачі («трембачі»), сурмачі, довбиші (литаврис_

ти), «пищалки».

Тулумбаси у війську запорізькому використовувались переважно для зв’язку. За

їх допомогою скликали ради козаків чи старшин, повідомляли про ворожу загрозу, а

іноді навіть передавали різноманітні накази по козацькому кошу чи полку під час бою.

Тулумбаси були найрізноманітніші за розмірами. В деякі з них били відразу вісім чо_

ловік. Ці великі литаври називали ще набатами і тримали тільки у самій Січі. У походи

101

Українська культура у ХІV – першій половині ХVІІ століття

брали малі тулумбаси, які довбиші прив’язували до сідел своїх коней. Такі інструменти

мала кожна військова частина козаків. Часто траплялось, що набати, менші тулумбаси,

барабани та бубни використовували під час сутичок з ворожим військом. Сильні як

гарматні постріли, звуки набату разом з гуркотом тулумбасів та пронизливою тріскот_

нею барабанів і бубнів викликали у ворожому війську замішання.

Протягом багатовікового періоду національно_визвольної боротьби український

народ поряд з піснями творив думи—сувору, мужню, героїчну, драматичну і, водночас,

пройняту великим ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму. Вони вико_

нувалися речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Термін «дума» з’явився у фольклористиці значно пізніше самої пісні — у XIX ст.

Самі виконавці дум називали їх по_різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запо_

розькі псалми, лицарські пісні тощо.

Думи виникли у XIV ст. Їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом

трьох століть і досяг вершин у XVII ст. Найдавніший пласт народних дум присвячений

темам боротьби проти навал кримських орд і султанівських військ. На узагальненому

історичному тлі епохи розгортаються картини соціально_побутових і родинних

конфліктів. Відтворюється жива атмосфера тієї доби: жахлива турецько_татарська не_

воля – муки у в’язницях_темницях та тяжка праця на галерах, епічні картини поєдинків

козака Голоти, отамана Матяша Старого та інших із загарбниками. Наскрізна ідея цих

дум – патріотизм, а типовий позитивний образ – захисник батьківщини. Рідна земля

вважається невільникам у святкових сонячних барвах – “тихі води”, “ясні зорі”, “край

веселий”, “мир хрещений”. Протиставлення страхіттю турецької неволі спокійної кра_

си рідного краю підсилювало патріотично_виховну спрямованість цих творів.

Поряд з думами виникали й інші епічні твори – історичні пісні та балади. Уні_

кальним зразком таких народних творів є історична балада про Стефана_воєводу, що

дійшла до нас у записі чеського вченого Яна Благослава, який вніс її у свою граматику

десь перед 1571 роком. Мова пісні – українська у закарпатському діалекті. Дослідники

пов’язують її зміст з подіями 70_х років ХV ст., коли молдавський господар Стефан ІІІ

Великий активно боровся проти султанської Туреччини.

Активного дієвого характеру думи і народні пісні набували завдяки кобзарям, які

нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство — це своєрідне явище української народ_

ної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозького козацтва.

Кобзарям належить славне місце в історії українського народу. Гоголь називав їх охо_

ронцями бойової слави нашої батьківщини, поетами й літописцями. А В. Луначарський

— «Гомерами України». Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва. Величезна, ні з

чим незрівнянна їх роль у суспільно_громадському й культурному житті, у розвитку

військових та політичних подій на Україні.

Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної бо_

ротьби, кидаючи заклики до повстання, запалюючи на перемогу, кобзарі підіймали на_

род на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту Вони пробуджува_

ли і розвивали в українцях національну самосвідомість.

102

В.М. Шейко, Л.Г.Тишевська. Історія української культури

Неоціненна роль кобзарів у врятуванні невільників. Немало їх побувало і в Ту_

реччині, і в Криму. Вони були майже єдиною живою злукою між батьківщиною та

бранцями. Кобзарів ніхто не чіпав. Кордони були відкриті для них, і народних співців

України можна було почути і в Кафі, і в Стамбулі, і в Трапезунді.

Саме кобзарі подавали вісті про невільників в Україну. Вони ж і створювали думи

про полоняників, бо були безпосередніми очевидцями їх страхітливих мук. До нас дійшли

«Плач невільників», думи «Втеча невільників», «Смерть козака в Азові».

Складали кобзарі думи історичні пісні про героїчну боротьбу козацтва проти ту_

рецько_татарської агресії, про визвольну війну 1648_1654 рр. та її героїв — Богдана

Хмельницького, Кривоноса, Богуна та ін. «Чи не той_то хміль», «Хмельницький та Бара_

баш», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Гей, не дивуйте, добрії люди» та ін.

Але чи не найбільш важливим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і похо_

дах. Вони офіційно входили до складу Запорізького Війська і разом з довбишами, сур_

мачами, трубачами та іншими виконавцями грали козацьку військову музику. Такі вої_

ни носили бандуру поряд із списом або шаблею, не розлучались з нею ні в курені, ні в

походах, ні в боях.

Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги

«аж за спину», виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових похо_

дах. Цей танцювальний рух мас тепер образну народну назву «кільце».

Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У ми_

нулому його виконували винятково чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли

танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Проста присядка пов’язується з образом

хвацького вершника_козака, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. В

іншому варіанті цього па, що має народну назву «присядка з розтяжкою внизу», іміту_

ються рухи козака, котрий, наздогнавши ворога, піднімається на весь зріст, сильно впи_

раючись ногами в стремена, бо так зручніше рубати шаблею або колоти списом. Такими

само за характером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб» тощо. Вико_

нувалися танці як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, в якій навчали «вокальної музики і церковного співу»,

були створені групи виконавців_лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялько_

ве видовище під назвою «Вертеп». Його супроводжували троїсті музики. Виступали ар_

тисти не лише перед козаками, а й перед широкими верствами народу. У цій драмі голов_

на роль належала козаку_запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У

своїх монологах, піснях і танцях він висловлював думки і сподівання, близькі українсь_

кому народу. Саме це й сприяло популярності вертепної драми, забезпечило їй довге

життя в художньому побуті українського населення.

Крім того, військо запорізьке мало й своїх так званих «лицедіїв» — організаторів

різноманітних карнавалів, які часто влаштовували запорожці після повернення на Січ з

переможного походу. Ці балакуни були душею козака, заспівувачами в їх розвагах. У

документах збереглося ім’я одного з таких артистів_воїнів — полковника Самарської

паланки Гната Чмиги. Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися хрис_

тиянської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й пересліду_

103

Українська культура у ХІV – першій половині ХVІІ століття

вання люди різних націй. Усіх приймали запорожці. Однак втікачі інших вірувань му_

сили перехрещуватися в православну віру.

Демократичність ладу Запорозької Січі визначала й характер її церкви. Всі най_

важливіші питання, скажімо, про будівництво нової церкви тощо, вирішувалися на за_

гальновійськовій раді, на яку збиралися всі запорожці. Тут обирали також священиків

від громад, затверджували тих, кого присилали з Межигірського монастиря. Від ос_

танніх вимагалося, щоб проповіді читалися не з папірця і лише українською мовою. Не

менш важливими були також красномовність, гарний голос, особливо для дияконів,

тверезість. Начальник запорозьких церков повинен був кожного недільного й святко_

вого дня читати проповіді напам’ять щирою українською мовою. А загалом богослу_

жіння в запорозьких церквах велись щодня і неодмінно. Утримувався хор півчих стар_

шого і молодшого віку.

Активний розвиток церков на Запорожжі пов’язаний із останньою, так званою Но_

вою, Січчю (1734_1775 рр.).

Наприкінці існування Запорозької Січі в межах «Вольностей Війська Запорозь_

кого» налічувалось у 53_х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити,

одна молитовна ікона.

Внутрішнє оздоблення храмів свідчило про шанобливе ставлення запорожців до

віри. В усій російській імперії не було храму, багатшого за останню січову церкву. Царські

врата були вилиті з чистого срібла, ікони пера кращих візантійських та українських

художників горіли щирим золотом. Вражало розкішшю й інше церковне начиння: ве_

ликі срібні напрестольні ліхтарі_свічники, кипарисові — різьбою, а також срібні позо_

лочені хрести, срібні лампади, п’ятдесят срібних позолочених корон, нитки перлин, ко_

ралів, вироби з бурштину, сотні золотих червінців і полотняних, гаптованих золотом і

сріблом напрестольних уборів, аналойні покрови, священицькі шати з парчі, штофу та

інших цінних тканин, 120 стародруків та старовинних рукописних книг, багато мідного

й олов’яного посуду.

Головним святом на Запорожжі було свято Покрови — 1 жовтня (новий стиль —14

жовтня). На всіх восьми Січах протягом двох з половиною століть була церква Покрови.

Під покровом Богоматері запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні грізної стихії.

Користувались популярністю церкви Миколая — захисника, заступника всіх тих, хто

плаває, подорожує, мандрує, церкви, присвячені главі небесного воїнства архистратигу

Михайлові. Серед найважливіших було також свято Андрія Первозваного — першого

поширювача у придніпровських краях християнської віри.

Розвиток української народності і становлення її державності проходили у над_

звичайно несприятливих умовах. Посилення католицької експансії, яке призвело до

церковної унії, поглиблювало суспільні суперечності. Українська культура означеного

періоду переживала процеси бурхливого розвитку всіх своїх галузей, які пов’язані з

боротьбою за національно_культурне відродження, проти полонізації та покатоличен_

ня. Етнічна єдність культури виявлялася у патріотичному спрямуванні літературних і

мистецьких творів, загальних естетичних принципах, в спільності творчих методів та

художніх прийомів. У художній сфері посилюється вплив народного світогляду, мис_

104

В.М. Шейко, Л.Г.Тишевська. Історія української культури

тецтво набуває життєстверджувального виразу і народної типовості. На перше місце

виступають типові образи людей, які виходять за межі традиційних зображувальних

канонів.__

2. Феномен козацької культури

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.

Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Микола-ївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.

Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври назива\и набатами і тримали їх у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.

Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.